Постанова від 02.10.2025 по справі 922/488/22

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2025 року м. Харків Справа №922/488/22

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Гетьман Р.А., суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І.

за участю секретаря судового засідання Міракова Г.А.,

за участю представників:

прокурор - Ногіна О.М.,

від відповідача-1 - Буряковська О.Ю.,

від відповідача-2 - Буряковська О.Ю.,

від відповідача-3 - не з'явився,

від відповідача-4 - не з'явився,

від відповідача-5 - не з'явився,

від відповідача-6 - Гаврильченко Ю.О.,

від відповідача-7 - Гаврильченко Ю.О.,

від відповідача-8 - не з'явився,

від третьої особи - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Східного апеляційного господарського суду матеріали апеляційної скарги першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№509Х/1), апеляційної скарги Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (вх.№510Х/1) та апеляційної скарги Харківської міської ради (вх.№511Х/1) на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 (м. Харків, суддя Добреля Н.С., повне судове рішення складено 06.12.2022)

за позовом Керівника Новобаварської окружної прокуратури м. Харкова Харківської області, м. Харків,

до 1. Харківської міської ради, м.Харків,

2. Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м.Харків,

3. Фізичної особи-підприємця Манжай Альбіни Володимирівни, м.Харків,

4. Фізичної особи ОСОБА_1 , м.Харків,

5. Фізичної особи ОСОБА_2 , м.Харків,

6. Фізичної особи ОСОБА_3 , смт.Пересічне, Дергачівського району Харківської області,

7. Фізичної особи ОСОБА_4 , с.Томашівка, Недригайлівського району Сумської області,

8. Фізичної особи ОСОБА_5 , м.Харків,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-8 - ОСОБА_6 , м. Харків,

про скасування рішення, визнання недійсним договору та витребування майна, -

ВСТАНОВИВ:

Керівник Новобаварської окружної прокуратури м. Харкова Харківської області звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, фізичної особи-підприємця Манжай Альбіни Володимирівни, Фізичної особи ОСОБА_1 , фізичної особи ОСОБА_2 , фізичної особи ОСОБА_3 , фізичної особи ОСОБА_4 , фізичної особи ОСОБА_5 , в якій просив суд:

1) визнати незаконним та скасувати п. 74 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18;

2) визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С, укладений між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та фізичною особою-підприємцем Манжай А.В., посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В. (реєстровий №127);

3) визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію змін об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1365545163101 (проведену на підставі рішення державного реєстратора Кулиничівської селищної ради Харківського району Харківської області Волги І.В. від 28.09.2018 з індексним номером 43253422), відповідно до яких нежитлові приміщення 1-го поверху №27-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. «А-4» по АДРЕСА_1 (право власності на які на той час було зареєстроване за ОСОБА_7 ) змінено на житлову квартиру АДРЕСА_2 ;

4) визнати незаконною та скасувати проведену рішеннями приватного нотаріуса ХМНО Д'яченка В.Є. від 21.03.2019 державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на:

- квартиру з реєстраційним номером 1791071763101, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46061289);

- квартиру з реєстраційним номером 1791141963101, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46063368);

- квартиру з реєстраційним номером 1791209663101, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46064481);

- квартиру з реєстраційним номером 1791302263101, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46066158);

5) скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791071763101, зареєстрованого на підставі договору купівлі-продажу від 12.04.2019 (номер запису про право власності: 31155495), припинивши вказане право;

6) скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791141963101, зареєстрованого на підставі договору купівлі-продажу від 13.11.2019 (номер запису про право власності: 34128533), припинивши вказане право;

7) скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791209663101, зареєстрованого на підставі договору купівлі-продажу від 03.04.2019 (номер запису про право власності: 33589540), припинивши вказане право;

8) скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791302263101, зареєстрованого на підставі договору купівлі-продажу від 24.04.2019 (номер запису про право власності: 31329860), припинивши вказане право;

9) витребувати у ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ), ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_2 ), ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_3 ), ОСОБА_5 (РНОКПП: НОМЕР_4 ) на користь Харківської міської об'єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради (код ЄДРПОУ: 04059243) нежитлові приміщення 1-го поверху №27-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. «А-4» по АДРЕСА_1 , які є предметом договору купівлі продажу від 13.06.2018 №5585-В-С, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В. (реєстровий №127).

Позовні вимоги обґрунтовано незаконним вибуттям спірних нежитлових приміщень з власності Харківської міської територіальної громади шляхом проведення приватизації, а саме, викупу орендарем зазначеного майна з порушенням вимог законодавства, що є підставою для задоволення позову. Зокрема, прокурор зазначав, що відповідне рішення міської ради є незаконним, таким, що суперечить положенням діючого на той час законодавства, та підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу, укладений на його підставі - визнанню недійсним, у зв'язку з чим вищевказані нежитлові приміщення підлягають витребуванню.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 29.12.2022 у задоволенні позову відмовлено частково.

Визнано незаконним та скасовано п.74 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С, укладений між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та фізичною особою-підприємцем Манжай А.В., посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В. (реєстровий №127).

Стягнуто з Харківської міської ради (61003, м. Харків, майдан Конституції, 7, код ЄДРПОУ 04059243) на користь Харківської обласної прокуратури (вулиця Богдана Хмельницького, 4, Харків, Харківська область, 61000 код 02910108) 1745,60 грн судового збору.

Стягнуто з Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (61003, м. Харків, майдан Конституції, 16, код ЄДРПОУ 14095412) на користь Харківської обласної прокуратури (вулиця Богдана Хмельницького, 4, Харків, Харківська область, 61000 код 02910108) 1745,60 грн судового збору.

Стягнуто з фізичної особи-підприємця Манжай Альбіни Володимирівни ( АДРЕСА_4 ) на користь Харківської обласної прокуратури (вулиця Богдана Хмельницького, 4, Харків, Харківська область, 61000 код 02910108) 1745,60 грн. судового збору.

В іншій частині позову відмовлено.

Перший заступник керівника Харківської обласної прокуратури з рішенням Господарського суду Харківської області не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог прокурора. Судові витрати за подання позову та апеляційної скарги відшкодувати на користь Харківської обласної прокуратури.

В обґрунтування апеляційної скарги прокурор вказує про наступне:

- право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Як наслідок, права власності ФОП Манжай А.В. на нежитлові приміщення 1-го поверху АДРЕСА_20 не набула, останні фактично з володіння Харківської міської територіальної громади не вибували. А отже, ФОП Манжай А.В. в силу положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 не мала повноважень звертатися до державного реєстратора Кулиничівської селищної ради Харківського району Харківської області з метою проведення реєстрації змін вказаного об'єкта нерухомого майна, в частині переведення їх з нежилих у жилі, що свідчить про незаконність державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1365545163101, як наслідок, є підставою для її скасування;

- внесення до Державного реєстру прав відомостей про зміни в об'єкті нерухомого майна державним реєстратором здійснено на підставі технічного паспорта та інформаційної довідки ТОВ «Архітектурно-проектне бюро «Атріум» від 26.09.2018, які суперечать іншим матеріалам реєстраційної справи, а саме за відсутності документа, що засвідчує прийняття в експлуатацію реконструйованого об'єкта зі зміненою площею, документів про переведення об'єкта з нежитлового в житловий, а також за відсутності належних обґрунтувань про причину зміни нумерації об'єкта. Таким чином, з огляду на відсутність належних документів та інших відомостей, які б підтверджували здійснену в установленому законом порядку зміну характеристик спірного об'єкта нерухомого майна, який був предметом приватизаційного договору від 13.06.2018, внесені державним реєстратором до Державного реєстру прав відомості про зміни щодо вищевказаного об'єкта нерухомого майна не є достовірними, як наслідок, зміни проведені з порушенням передбаченої законодавством процедури, що свідчить про наявність підстав для скасування їх державної реєстрації;

- рішення державного реєстратора впливає на можливість поновлення порушених інтересів держави, оскільки витребуванню за правилами ст. 388 ЦК України підлягають саме нежитлові приміщення 1-го поверху №№27-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. «А-4» по АДРЕСА_1 , які були предметом приватизаційного договору та щодо яких проведено державну реєстрацію змін;

- з посиланням на приписи ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вказує на те, що належними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів є не лише скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав. Водночас не є ефективним способом захисту прав є вимога про скасування запису;

- правильним та ефективним способом захисту порушеного права є, в тому числі, вимога прокурора про визнання незаконною та скасування державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1365545163101, проте відмовивши у задоволенні вказаної вище позовної вимоги суд першої інстанції, відповідно, дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні похідних вимог до майна, щодо якого проводилась реєстрація зміни об'єкта (переведення нежитлових приміщень у житловий фонд);

- пред'явлення вимог про скасування незаконних рішень державних реєстраторів є необхідними та доцільними заходами для відновлення попереднього становища майна з метою його витребування на користь законного власника;

- з посиланням на висновки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, відповідно до яких зміна інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб, зокрема шляхом витребування, вказує на те, що об'єкт віндикаційного позову - перелічене вище майно, що підлягає віндикації існує, однак змінилися лише індивідуальні ознаки цього майна. З цих підстав вважає помилковим висновок суду про відсутність у володінні відповідачів заявленого прокурором до витребування об'єкта нерухомого майна з огляду на відсутність на теперішній час актуальних відомостей про такий об'єкт в Державному реєстрі прав;

- оскільки у передбаченому законом порядку майно з власності Харківської міської територіальної громади не вибувало, а ФОП Манжай А.В. фактично у передбаченому законодавством порядку не набуто право приватної власності, тобто право володіти, користуватися та розпоряджатися спірним майном, як наслідок, подальші дії щодо вищевказаного майна як ФОП Манжай А.В., так і іншими фізичними особами - відповідачами у справі є незаконними, а отже прийняті рішення та проведенні реєстрації є незаконними та підлягають скасуванню, в даному випадку витребуванню підлягають саме нежитлові приміщення 1-го поверху АДРЕСА_20.

Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради також з рішенням Господарського суду Харківської області не погодилось та звернулось до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22. Скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Харківська міська рада також з рішенням Господарського суду Харківської області не погодилась та звернулась до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою Харківської міської ради на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22. Скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування апеляційних скарг 1-ий та 2-ий відповідачі вказують про наступне:

- судом не застосовано статті 203, 777 ЦК України, ст. 289 ГК України, ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», шо підлягали застосуванню. Вирішення питань приватизації майна, що є у комунальної власності, у тому числі прийняття відповідних правових актів, належить до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад;

- господарським судом в оскаржуваному рішенні не надано правової оцінки пункту 5.6. договору оренди, яким передбачено переважне право орендаря на викуп, а Закон України «Про оренду державного та комунального майна» та Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» не передбачали заборони щодо переважного права орендаря на придбання комунального майна, отже, на правовідносини, які виникають між наймодавцем та наймачем у разі продажу майна, переданого у найм (оренду), поширюється дія норм, закріплених у частині 2 статті 777 Цивільного кодексу України і статті 289 Господарського кодексу України;

- позиція скаржників підтверджується науково-консультативним висновком Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України щодо окремих питань приватизації комунального майна підготовленим на звернення секретаря Харківської міської ради від 21.08.2020 №08-19/2136/2-30;

- вирішення питання щодо приватизації об'єктів комунального майна здійснюється органами місцевого самоврядування на пленарних засіданнях: Харківською міською радою дотримано спосіб прийняття оскаржуваного рішення щодо відчуження комунального майна відповідно до закону, рішення прийнято на черговій сесії міської ради, дана сесія є правомочною, вказане питання було включено в порядок денний сесії, проводилась доповідь і обговорення проекту рішення, і за його результатами більшістю голосів присутніх депутатів рішення було прийнято;

- при прийнятті рішення Харківської міської ради «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 № 1008/18 Харківська міська рада діяла в межах своїх повноважень, відповідно до ст. 777 ЦК України, ст. 289 ГК України, Законів України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про місцеве самоврядування в Україні» та Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 № 691/17. Таким чином, Харківською міською радою та Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради повністю дотримано спосіб та порядок проведення процедури приватизації спірних нежитлових приміщень;

- зміст вчиненого Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та ФОП Манжай А.В. правочину не суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, особи мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, уклали договір купівлі-продажу при їх вільному волевиявленні, правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, а їх внутрішня воля відповідала зовнішньому її прояву, а отже норми ст. 203 ЦК України при укладанні договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 № 5585-В-С порушено не було. Крім того, на думку відповідачів 1, 2, визнання судом недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С, укладеного між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та Фізичною особою-підприємцем Манжай А.В., посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В. (реєстровий №127) має наслідком непропорційне втручання у право відповідача 3 на мирне володіння своїм майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції;

- висновок суду першої інстанції щодо незастосування позовної давності до позовних вимог прокурора є помилковим, оскільки у цій справі прокурором пропущено позовну давність та не надано доказів поважності причин пропуску позовної давності, шо є підставою, за наявності заяв 1-го та 2-го відповідачів про застосування спливу позовної давності, у відповідності до ч. 4 ст. 267 ЦК України для відмови у позові, що судом першої інстанції зроблено не було.

Від представника 7-го та 8-го відповідачів надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№1905 від 15.02.2023), в якому він просить апеляційну скаргу прокурора про скасування рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 в частині відмови у задоволенні позову та ухвалення в цій частині нового рішення про задоволення позовних вимог прокурора залишити без задоволення. Зокрема, заперечуючи проти доводів прокурора щодо витребування майна вказує про наступне:

- не є такою, що відповідає вимогам ч. 1 ст. 388 ЦК України, заявлена вимога прокурора про витребування у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь Харківської міської об'єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлового приміщення 1-го поверху № 27-32, загальною площею 78,9 кв.м в житловому будинку літ. «А-4» по АДРЕСА_1 , оскільки за даними офіційних відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_4 та ОСОБА_5 станом на теперішній час володіють квартирами АДРЕСА_5 та АДРЕСА_6 , а не нежитловим приміщенням 1-го поверху № 27-32, загальною площею 78,9 кв.м. в житловому будинку літ. «А-4» по АДРЕСА_1 ;

- ОСОБА_4 та ОСОБА_5 фактично придбали квартири АДРЕСА_5 та АДРЕСА_6 , без допущення будь-яких порушень вимог чинного законодавства, попередньо ознайомившись з відомостями про речові права продавця на нерухоме майно та їх обтяження, що містилися у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, проявили розумну обізнаність при якій за будь-яких умов не могли довідатися, що початковий власник - Харківська міська рада, в особі Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна, могла допустити порушення вимог п. 1. ч.1. ст. 18-2 ЗУ «Про приватизацію невеликих державних підприємств» при прийнятті рішення про відчуження об'єкту комунальної власності - нежитлового приміщення 1-го поверху № 27-32, загальною площею 78,9 кв.м в житловому будинку літ. «А-4» по АДРЕСА_1 . А тому, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є виключно добросовісними набувачами квартир АДРЕСА_5 та АДРЕСА_6 ;

- при вирішенні справи №922/488/22 потрібно враховувати практику Європейського суду з прав людини у застосуванні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Верховного Суду в аналогічних справах. Позбавлення шляхом витребування добросовісних набувачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 належного їм нерухомого майна без отримання жодної компенсації суперечить принципу пропорційності позбавлення права власності, встановленому статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки такі наслідки не обумовлені протиправною поведінкою сьомого та восьмого відповідачів при набутті права власності на квартири за наслідками укладання з фізичною особою - ОСОБА_1 відплатних нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу від 03.04.2019 та 24.04.2019.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 07.11.2024 апеляційну скаргу першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишено без задоволення. Апеляційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради задоволено. Апеляційну скаргу Харківської міської ради задоволено. Рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 скасовано в частині задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування п. 74 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18, та про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С, укладеного між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та Фізичною особою-підприємцем Манжай А.В., посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В. (реєстровий №127). Прийнято в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. В іншій частині рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 залишено без змін з мотивів, наведених у цій постанові.

Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції та рішенням суду першої інстанції, прокурор звернувся з касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.02.2025 касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури задоволено частково. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.11.2024 у справі №922/488/22 скасовано. Справу №922/488/22 направлено на новий розгляд до господарського суду апеляційної інстанції.

05.03.2025 справа №922/488/22 надійшла до Східного апеляційного господарського суду.

Відповідно до Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.03.2025 для розгляду справи №922/488/22 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя-доповідач Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І., суддя Россолов В.В.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 10.03.2025 прийнято справу №922/488/22 за апеляційною скаргою першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№509Х/1), апеляційною скаргою Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (вх.№510Х/1) та апеляційною скаргою Харківської міської ради (вх.№511Х/1) на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 до провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя-доповідач Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І., суддя Россолов В.В. Об'єднано апеляційну скаргу першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№509Х/1), апеляційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (вх.№510Х/1) та апеляційну скаргу Харківської міської ради (вх.№511Х/1) в одне апеляційне провадження. Призначено розгляд справи №922/488/22 на 24.04.2025 о 10:15 у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, місто Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, в залі засідань №132.

Від ОСОБА_4 надійшло клопотання (вх.№3431 від 19.03.2025), в якому просить приєднати до матеріалів апеляційного провадження у справі №922/488/22 наступні додаткові письмові докази: а) звіт експерта з технічного обстеження будівель та споруд №02-03/25-п за результатами обстеження технічного стану квартири №53-В та можливості її подальшої експлуатації за призначенням за адресою: АДРЕСА_22; б) договір №02-03/25-п надання послуг з проведення технічного обстеження будівель від 03.03.2025, укладений між Фізичною особою-підприємцем Карпенко Катерина Олександрівна та ОСОБА_4 ; в) платіжну інструкцію №3ТНЗ-А8ХХ-1403-4НМК від 10.03.2025; г) акт приймання-передачі наданих послуг від 13.03.2025 за Договором №02-03/25-п від 03.03.2025.

Від ОСОБА_3 надійшло клопотання (вх.№3432 від 19.03.2025), в якому остання просить приєднати до матеріалів апеляційного провадження у справі №922/488/22 наступні додаткові письмові докази: а) звіт експерта з технічного обстеження будівель та споруд №03-03/25-п за результатами обстеження технічного стану квартири АДРЕСА_7 ; б) договір №03-03/25-п надання послуг з проведення технічного обстеження будівель від 03.03.2025, укладений між Фізичною особою-підприємцем Карпенко Катерина Олександрівна та ОСОБА_3 ; в) платіжну інструкцію №1.103817135.1 від 10.03.2025; г) акт приймання-передачі наданих послуг від 13.03.2025 за Договором №03-03/25-п від 03.03.2025.

Від Новобаварської окружної прокуратура міста Харкова надійшла заява про забезпечення позову та залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача (вх.№4776 від 16.04.2025), в якій прокуратура просила вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту (із забороною вчиняти будь-які реєстраційні дії) на об'єкти нерухомого майна, право власності на які на теперішній час зареєстроване за наступними особами:

- об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791071763101, право власності на який на теперішній час зареєстроване за ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ), як на квартиру АДРЕСА_8 на підставі договору купівлі-продажу від 12.04.2019, посвідченого під реєстровим № 919 приватним нотаріусом Харківського МНО Харченко Л.Л. (номер відомостей про речове право: 31155495);

- об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791141963101, право власності на який на теперішній час зареєстроване за ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 ), як на квартиру АДРЕСА_9 на підставі договору купівлі-продажу від 13.11.2019, посвідченого під реєстровим № 325 приватним нотаріусом Харківського МНО Аверіною М.Е. (номер відомостей про речове право: 34128533);

- об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791209663101, право власності на який на теперішній час зареєстроване за ОСОБА_4 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_3 ), як на квартиру АДРЕСА_10 на підставі договору купівлі-продажу від 03.04.2019, посвідченого під реєстровим № 814 приватним нотаріусом Харківського МНО Харченко Л.Л. (номер відомостей про речове право: 33589540);

- об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791302263101, право власності на який на теперішній час зареєстроване за ОСОБА_6 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_5 ), як на квартиру АДРЕСА_11 на підставі договору купівлі-продажу від 20.02.2025, посвідченого під реєстровим № 216 приватним нотаріусом Харківського МНО Литвин Г.Р. (номер відомостей про речове право: 58648855).

Залучити ОСОБА_6 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_5 , не має зареєстрованого електронного кабінету в підсистемі «Електронний суд» ЄСІТС), яка зареєстрована по АДРЕСА_12 , до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-8.

Судові витрати покласти на відповідачів та стягнути за такими реквізитами: Харківська обласна прокуратура, код 02910108, банк отримувач: Державна казначейська служба України м. Київ, рахунок UA178201720343160001000007171, код класифікації видатків бюджету- 2800.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 18.04.2025 відмовлено у задоволенні заяви Новобаварської окружної прокуратура міста Харкова про забезпечення позову (вх.№4776 від 16.04.2025) у справі №922/488/22.

Від Харківської міської ради надійшли письмові пояснення (вх.№5134 від 24.04.2025).

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 24.04.2025 клопотання Новобаварської окружної прокуратура міста Харкова в частині залучення ОСОБА_6 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-8 (вх.№4776 від 16.04.2025) задоволено. Залучено ОСОБА_6 (РНОКПП НОМЕР_5 ; АДРЕСА_13 ) до участі у справі №922/488/22 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-8. Зобов'язано Новобаварську окружну прокуратуру міста Харкова надіслати ОСОБА_6 копію позовної заяви з додатками протягом п'яти днів з дня вручення даної ухвали з урахуванням положень статті 42 Господарського процесуального кодексу України. Докази надсилання надати Східному апеляційному господарському суду. Зобов'язано Харківську обласну прокуратуру, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Харківську міську раду надіслати ОСОБА_6 копії апеляційних скарг з додатками протягом п'яти днів з дня вручення даної ухвали з урахуванням положень статті 42 Господарського процесуального кодексу України. Докази надсилання надати Східному апеляційному господарському суду. Зобов'язано відповідачів 7,8 надіслати ОСОБА_6 копію відзиву на апеляційну скаргу з додатками протягом п'яти днів з дня вручення даної ухвали з урахуванням положень статті 42 Господарського процесуального кодексу України. Докази надсилання надати Східному апеляційному господарському суду. Встановлено третій особі, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-8 - ОСОБА_6 строк для подання відзиву на апеляційну скаргу - протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення даної ухвали. Відзив має бути оформлено у відповідності до вимог ст.263 Господарського процесуального кодексу України, якою, зокрема, передбачено, що до відзиву додаються докази надсилання (надання) копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу. Оголошено перерву у розгляді справи №922/488/22 до « 22» травня 2025 р. о 10:00 год. у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, м. Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, зал засідань №132.

Від Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради надійшла заява на виконання ухвали суду (вх.№5451 від 01.05.2025), до якої додано докази направлення документів по справі третій особі.

Від Харківської міської ради надійшла заява на виконання ухвали суду (вх.№5452 від 01.05.2025), до якої додано докази направлення документів по справі третій особі.

Від представника відповідача-7 надійшла заява на виконання ухвали суду (вх.№5497 від 02.05.2025), в якій останній просить приєднати до матеріалів справи докази направлення документів по справі третій особі.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 22.05.2025 оголошено перерву у розгляді справи №922/488/22 до « 26» червня 2025 р. о 10:30 год у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, м. Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, зал засідань №132.

29.05.2025 до суду апеляційної інстанції надійшла ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.05.2025, якою відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Заступника керівника обласної прокуратури на ухвалу Східного апеляційного господарського суду від 18.04.2025 у справі №922/488/22 в порядку письмового провадження та витребувано із Господарського суду Харківської області/Східного апеляційного господарського справу №922/488/22.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 30.05.2025, керуючись пунктами 17.10 - 17.12 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України, враховуючи необхідність надсилання всіх матеріалів справи №922/488/22 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду касаційної скарги, за відсутності яких Східний апеляційний господарський суд позбавлений можливості вчиняти будь-які процесуальні дії, зупинено апеляційне провадження у даній справі за апеляційною скаргою першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№509Х/1), апеляційною скаргою Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (вх.№510Х/1) та апеляційною скаргою Харківської міської ради (вх.№511Х/1) на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 до моменту отримання матеріалів справи №922/488/22 Східним апеляційним господарським судом.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30.06.2025 у справі № 922/488/22 касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишено без задоволення. Ухвалу Східного апеляційного господарського суду від 18.04.2025 у справі №922/488/22 залишено без змін.

21.07.2025 до Східного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №922/488/22 (вх.№8947).

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 28.07.2025 поновлено провадження у справі №922/488/22. Розгляд справи призначено на « 11» вересня 2025 р. о 10:00 год, за адресою: 61022, м. Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, зал засідань №132.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 11.09.2025 оголошено перерву у розгляді справи №922/488/22 до « 02» жовтня 2025 р. о 10:00 год у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61022, м. Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, зал засідань №132.

Відповідачі - 3,4,5,8 та третя особа до судового засідання Східного апеляційного господарського суду 02.10.2025 не з'явилися, про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином. Ухвала від 11.09.2025 доставлена відповідачу-5 до електронного кабінету в системі «Електронний Суд». Відповідачам - 3,4,8 та третій особі ухвала від 11.09.2025 направлена рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення та не вручена останнім з причин «адресат відсутній».

Відповідно до п. 4 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Ураховуючи те, що суд не визнавав обов'язковою явку учасників справи, судом здійснено дії щодо їх належного повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, зважаючи на необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, забезпечення судом реалізації учасниками судового процесу права приймати участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції, сприяння у наданні їм достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та поданні процесуальних документів, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів дійшла висновку про розгляд справи у даному судовому засіданні.

Прокурор та представник Харківської міської ради та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради підтримали раніше надані пояснення, просили задовольнити вимоги своїх апеляційних скарг. Представник 6-го та 7-го відповідачів заперечив проти вимог апеляційної скарги прокуратури та просив залишити оскаржуване рішення суду без змін.

Розглянувши надані представником 6-го та 7-го відповідачів клопотання про долучення до матеріалів справи доказів, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин 1, 2 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та (одночасно) перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно із частиною 3 статті 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Приписи частини 3 статті 269 ГПК України передбачають наявність таких критеріїв, які є обов'язковою передумовою для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, а саме «винятковість випадку» та «причини, що об'єктивно не залежать від особи».

Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази щодо неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає.

Така обставина (відсутність обґрунтування, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції) виключає можливість прийняття апеляційним господарським судом додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України.

У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 43 ГПК України щодо обов'язку особи, яка бере участь у справі, добросовісно користуватися процесуальними правами, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову у їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.

Як вбачається з матеріалів справи, представник ОСОБА_4 - адвокат Гаврильченко Ю.О. у поданому клопотанні просить приєднати до матеріалів апеляційного провадження у справі №922/488/22 наступні додаткові письмові докази: а) звіт експерта з технічного обстеження будівель та споруд №02-03/25-п за результатами обстеження технічного стану квартири №53-В та можливості її подальшої експлуатації за призначенням за адресою: АДРЕСА_22; б) договір №02-03/25-п надання послуг з проведення технічного обстеження будівель від 03.03.2025, укладений між Фізичною особою-підприємцем Карпенко Катерина Олександрівна та ОСОБА_4 ; в) платіжну інструкцію №3ТНЗ-А8ХХ-1403-4НМК від 10.03.2025; г) акт приймання-передачі наданих послуг від 13.03.2025 за Договором №02-03/25-п від 03.03.2025.

Також представник ОСОБА_8 - адвокат Гаврильченко Ю.О. у поданому клопотанні просить приєднати до матеріалів апеляційного провадження у справі №922/488/22 наступні додаткові письмові докази: а) звіт експерта з технічного обстеження будівель та споруд №03-03/25-п за результатами обстеження технічного стану квартири №53-Б та можливості її подальшої експлуатації за призначенням за адресою: АДРЕСА_22; б) договір №03-03/25-п надання послуг з проведення технічного обстеження будівель від 03.03.2025, укладений між Фізичною особою-підприємцем Карпенко Катерина Олександрівна та ОСОБА_3 ; в) платіжну інструкцію №1.103817135.1 від 10.03.2025; г) акт приймання-передачі наданих послуг від 13.03.2025 за Договором №03-03/25-п від 03.03.2025.

В обґрунтування неможливості подання вищезазначених доказів раніше представник вказує про наявність об'єктивних причин незалежних від заявників, зокрема, через відсутність висновків Верховного Суду, які знайшли своє відображення лише в постанові від 12.02.2025 по справі №922/488/22.

Як вбачається зі змісту постанови Верховного Суду у даній справі, суд вказав на необхідність дослідження при новому розгляді справи добросовісності відповідачів 5-8, а саме вчинення попередніми власниками будь-яких ремонтних та будівельних робіт у спірних нежитлових приміщеннях з метою зміни їх технічних характеристик, для з'ясування дійсних фактичних обставин, чи призвела зміна юридичного статусу нежитлового приміщення 1-го поверху №27-32, загальною площею 78.9 кв.м. в житловому будинку літ. «А-4» по АДРЕСА_21 в житловому будинку АДРЕСА_23, до істотної зміни технічного стану нежитлового приміщення 1-го поверху №27-32, що витребовується прокурором.

Представник відповідачів у поданих клопотаннях зазначає, що з огляду на наведені обставини 6-й та 7-й відповідачі замовили оплатні послуги обстеження належних їм на праві власності квартир на предмет фактичного технічного стану даних квартир та можливості їх подальшої експлуатації за призначенням.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до частини 3 статті 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема: верховенство права; змагальність сторін; пропорційність; розумність строків розгляду справи судом; неприпустимість зловживання процесуальними правами тощо.

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Згідно із ст. 15 ГПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Виходячи з аналізу вищенаведених норм процесуального законодавства, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, зобов'язаний забезпечувати дотримання принципу змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів, доведенні перед судом їх переконливості, сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом задля прийняття законного та обґрунтованого судового рішення, яке буде відповідати завданням господарського судочинства.

У рішенні від 03.01.2018 «Віктор Назаренко проти України» (Заява №18656/13) ЄСПЛ наголосив, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони матимуть змогу висловити свої думки щодо кожного документа в матеріалах справи (див. рішення у справі «Беер проти Австрії» (Beer v. Austria), заява №30428/96, пункти 17, 18, від 06 лютого 2001 року).

Суд апеляційної інстанції наголошує на тому, що не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (Рішення Суду у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції від 16.12.1992).

З урахуванням викладеного, з метою повного і об'єктивного з'ясування всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, забезпечення доступу до правосуддя, колегія суддів вважає за можливе долучити подані представником 6-го та 7-го відповідачів докази до матеріалів справи.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційних скаргах та відзивах на апеляційні скарги доводи, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та розглянувши справу в порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів встановила наступні обставини.

Як вбачається з матеріалів справи, між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (орендодавець, відповідач 2) та ФО-П Манжай А.В. (орендар, відповідач 3), укладено договір оренди від 24.01.2018 №5101 (надалі - договір), відповідно до предмету якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлові приміщення 1-го поверху № 27-:-32 загальною площею 78,9 кв.м в житловому будинку (технічний паспорт від 19.05.2017, інвентаризаційна справа № 50864), (далі - майно), яке належить до комунальної власності територіальної громади м. Харкова, розташоване за адресою: м. Харків, вулиця Тімірязєва, будинок 40, літ. «А-4» та знаходиться на балансі Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради.

Право на оренду цього майна отримано орендарем на підставі рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 17.01.2018 №28 «Про передачу в оренду нежитлових мішень».

Право комунальної власності на нерухоме майно зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером 1365545163101.

Вартість об'єкту оренди визначена на підставі висновку про вартість майна і становить 168400,00, без ПДВ, станом на 24.10.2017 (п.3.1 договору).

За умовами пунктів 5.2, 5.3 вказаного договору орендар має право здійснювати ремонт, реконструкцію орендованого майна у встановленому порядку за наявності письмової згоди орендодавця. За письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта оренди у власність. Поліпшення, зроблені без згоди орендодавця, які неможливо відокремити без пошкодження орендованого майна, не породжують зобов'язання орендодавця відшкодувати їх вартість.

Згідно з пунктом 5.6 договору оренди орендар, який належно виконує свої обов'язки, у разі продажу майна, що передане в оренду, має переважене право перед іншими особами на його викуп.

Відповідно до пункту 10.1 договору, строк його дії з 24.01.2018 по 24.12.2020.

Відповідно до акта приймання-передачі до орендного користування нежитлових приміщень від 24.01.2018, майно, зазначене у договорі оренди, передано орендарю (т.1, а.с.109).

Рішенням Харківської міської ради від 21.06.2017 № 691/17 затверджено Програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, відповідно до пунктів 3.3, 3.4 якої приватизація об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою. Зокрема, шляхом викупу, продажу об'єктів приватизації на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), продажу об'єктів приватизації за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (конкурсу), іншими способами, які встановлюються спеціальними законами, що регулюють особливості приватизації об'єктів окремих галузей. Викуп застосовується щодо об'єктів комунальної власності, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими та нормативними актами, а також щодо тих, які не продано на аукціоні, за конкурсом. (т.1, а.с.74-82).

Орендарі, які виявили бажання приватизувати орендоване майно, подають до управління заяву про включення такого майна до переліку об'єктів, що підлягають приватизації (пункт 3.5 вказаної Програми).

ФОП Манжай А.В. звернулась до Управління комунального майна та приватизації з листом від 01.02.2018 (вх.№1566), в якому просила дозволити приватизацію орендованих приміщень площею 78,9 кв.м в житловому будинку по вулиці Тімірязєва, будинок 40 (т.1, а.с.61).

Рішенням Харківської міської ради 18 сесії 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18 вирішено провести відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова згідно з додатком (т.1, а.с.62).

Згідно з пунктом 74 додатку до вказаного рішення нежитлові приміщення 1-го поверху загальною площею 78,9 кв.м в житловому будинку за адресою: м. Харків, вулиця Тімірязєва, будинок 40, літ. «А-4» підлягали приватизації шляхом викупу ФОП Манжай А.В. (т.1, а.с. 63).

22.02.2018 ФОП Манжай А.В. звернулась до Управління комунального майна та приватизації із заявою №3573 про приватизацію шляхом викупу орендованого нею об'єкта - нежитлових приміщень, розташованих у м. Харків, вулиця Тімірязєва, будинок 40 (т.1, а.с. 65).

Враховуючи звернення ФОП Манжай А.В. (від 26.02.2018 вх. №3176), на підставі листа Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради від 28.02.2018 №2544, суб'єктом оціночної діяльності ФОП Остащенко К.Ю. складений звіт про оцінку нежитлових приміщень площею 78,9 кв.м за адресою: м. Харків, вулиця Тімірязєва 40, відповідно до якого вартість спірного майна станом на 28.02.2018 становить 153100,00 грн без ПДВ. Вказаний звіт затверджений 05.03.2018 начальником Управління комунального майна та приватизації (т.1, а.с.67-88, 111).

Відомостей про те, що ФОП Манжай А.В. здійснювалися поліпшення орендованого нею майна, необхідних для використання цих приміщень у її господарській діяльності, звіт суб'єкта оціночної діяльності не містить.

13.06.2018 Управлінням комунального майна та приватизації прийнято наказ №201 про оформлення з ФОП Манжай А.В. договору купівлі-продажу відповідного майна шляхом його нотаріального посвідчення (т.1, а.с.64).

13.06.2018 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради як виконавчим органом Харківської міської ради (продавець) та ФОП Манжай А.В. укладено договір купівлі-продажу №5585-В-С, за умовами якого продавець зобов'язався передати у власність, а покупець зобов'язався прийняти нежитлові приміщення 1-го поверху № 27-:-32 загальною площею 78,9 кв.м в житловому будинку літ. «А-4» за адресою: м. Харків, вулиця Тімірязєва, будинок 40, (далі - об'єкт приватизації), орендовані Фізичною особою-підприємцем Манжай Альбіною Володимирівною згідно з договором оренди № 5101 від 24.01.2018 (т.1, а.с.112-116).

Об'єкт приватизації належить територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради на праві власності. Державну реєстрацію права власності на об'єкт приватизації за продавцем проведено в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27.09.2017 державним реєстратором Департаменту реєстрації Харківської міської ради Ісаєнко І.А відповідно до закону без видачі документа, що посвідчує таке право, номер запису про право власності: 22588619. Реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1365545163101.

Розділом 2 договору визначено вартість об'єкта приватизації. Так, оціночна вартість об'єкта приватизації, що відчужується, визначена у відповідності до Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 1891 від 10.12.2003 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.11.2015 №1033), зафіксована в висновках оцінювача про вартість об'єкта оцінки станом на 28.02.2018, затверджених Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради 05.03.2018, і складає 153100 грн (сто п'ятдесят три тисячі сто гривень).

Згідно з Податковим кодексом України сума податку на додану вартість становить 20 відсотків від вартості об'єкта приватизації та складає 30620 грн.

Разом ціна продажу об'єкта приватизації, вказаного в розділі 1 становить 183720 грн.

15.06.2018 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (продавець) та ФОП Манжай А.В. (покупець) складено акт приймання-передачі № 5585-В-С про те, що продавець передав, а покупець прийняв продані 13 червня 2018 року шляхом викупу нежитлові приміщення 1-го поверху № 27-:-32 загальною площею 78,9 кв.м в житловому будинку літ. «А-4» за адресою: АДРЕСА_1 , згідно з оціночною вартістю 153100 грн, ПДВ - 20% 30620 грн, разом ціна продажу становить 183720 грн. Відповідно до цього акта станом на 15 червня 2018 року загальна сума за об'єкт приватизації у розмірі 183720 грн сплачена в повному обсязі (т.1, а.с.118).

Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна 1365545163101, 21.09.2018 право власності на спірні нежитлові приміщення зареєстровано за ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 13.06.2018 №№5585-В-С, акту прийму-передачі від 15.06.2018 №5585-В-С (т.1, а.с.151).

В подальшому, 28.09.2018 державним реєстратором Кулиничівської селищної ради Харківського району Харківської області було проведено реєстрацію змін вказаного об'єкта нерухомого майна, а саме, нежитлові приміщення 1-го поверху №27-:-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. «А-4» по АДРЕСА_1 змінено на житлову квартиру АДРЕСА_6 , загальну площу 78,9 кв.м змінено на загальну площу 75,7 кв.м, житлова площа 36,1 кв.м (т.1, а.с.151).

У реєстраційній справі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно міститься технічний паспорт на житлову квартиру АДРЕСА_6 , виготовлений ТОВ «АРХІТЕКТУРНО-ПРОЕКТНЕ БЮРО «АТРІУМ» станом на 26.09.2018, а також довідка вказаного товариства від 26.09.2018 за №00609, за змістом якої, під час обстеження та проведення технічної інвентаризації відповідного об'єкта нерухомого майна встановлено, що житлова квартира АДРЕСА_15 , загальною площею 75,7 кв.м, раніше була помилково заінвентаризована як нежитлові приміщення 1-го поверху №27-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловій будівлі літ. «А-4» по АДРЕСА_1 (т.1, а.с.120-121).

В день проведення державної реєстрації вищевказаних змін (28.09.2018), державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна з вказаним реєстраційним номером проведено за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 28.09.2018, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Малаховою Г.І. (реєстровий №2219).

За умовами укладеного між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) договору купівлі-продажу квартири, продавець передає у власність покупця, а покупець приймає квартиру АДРЕСА_6 , житловою площею 36,1 кв.м, загальною площею 75,7 кв.м (далі-майно) та сплачує за неї обговорену грошову суму. Майно належить продавцю згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності зареєстроване 21.09.2018, номер запису про право власності 28100120, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1365545163101. Згідно звіту про оцінку майна, виданого СОД ФОП Стеклянським В.О. 28.09.2018 ринкова вартість відчужуваного майна становить 644261,03 грн. Згідно з домовленістю сторін продаж вчинено за суму 644262 грн, які покупець повністю сплатив продавцю до підписання та нотаріального засвідчення цього договору (п.п.1-3 договору) (т.1, а.с.122).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на об'єкт нерухомого майна з вищевказаним реєстраційним номером 18.03.2019 погашено у зв'язку з поділом об'єкта нерухомого майна на підставі висновку щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна.

Так, згідно висновку ФОП Остащенко К.Ю. від 06.03.2019 щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна, склад новоутворених об'єктів нерухомого майна та їх адреси є наступними: однокімнатна квартира АДРЕСА_16 житловою площею 8,2 кв.м; однокімнатна квартира №53-Г, загальною площею 15,6 кв.м, житловою площею 7,6 кв.м. (т.1, а.с.123)

21.03.2019 державний реєстратор закрив розділ Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу з реєстраційним номером 1365545163101.

Водночас, рішеннями приватного нотаріуса ХМНО Д'яченка В.Є. від 21.03.2019, на підставі технічних паспортів, виготовлених ФОП Остащенком К.Ю. станом на 05.03.2019, а також висновку від 06.03.2019 про технічну можливість поділу об'єкта нерухомого майна, проведено за Остащенко Інною Костянтинівною державну реєстрацію права власності на наступні об'єкти нерухомого майна, утворені, як зазначено в Державному реєстрі прав, у результаті поділу об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1365545163101:

1) квартиру з реєстраційним номером 1791071763101, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 46061289);

2) квартиру з реєстраційним номером 1791141963101, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 46063368);

3) квартиру з реєстраційним номером 1791209663101, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 46064481);

4) квартиру з реєстраційним номером 1791302263101, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 46066158).

В подальшому, між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу від 12.04.2019, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. (реєстровий №919) (т.1, а.с.133-136).

12.04.2019 на підставі вказаного договору нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. проведено державну реєстрацію права власності на житлове приміщення за ОСОБА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1791071763101, номер запису про право власності: 31155495).

Також, між ОСОБА_9 (сторона-1) та ОСОБА_1 (сторона-2) укладено договір міни частки квартири на квартиру від 01.04.2019, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. (реєстровий №770), за умовами якого: сторона-1 передала стороні-2, а стороан-2 прийняла від сторони-1 13/100 часток комунальної квартири АДРЕСА_17 , в обмін на квартиру АДРЕСА_6 , яка належить стороні-2; сторона-2 передала стороні-1, а сторона-1 прийняла від сторони-2 квартиру АДРЕСА_6 , в обмін на 13/100 часток комунальної квартири АДРЕСА_17 , яка належить стороні-1 (т.1, а.с.137-140).

В подальшому, між ОСОБА_9 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладений договір купівлі-продажу квартири від 13.11.2019, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Аверіною М.Е. (реєстровий №325) (т.1. а.с.141).

За умовами вказаного договору продавець передає, а покупець приймає у власність квартиру АДРЕСА_7 , та зобов'язується сплатити за неї грошову суму обумовлену в пункті 3 цього договору. Відчужувана квартира складається з однієї житлової кімнати, житловою площею - 11,9 кв.м. Загальна площа цієї квартири становить - 20.5 кв.м (п.1). Продаж, що є дійсним наміром сторін, вчинено на суму 330210 грн, які представник продавця отримала повністю від покупця ще до підписання цього договору (п.3).

13.11.2019 на підставі вказаного договору нотаріусом ХМНО Аверіною М.Е. проведено державну реєстрацію права власності на житлове приміщення за ОСОБА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1791141963101, номер запису про право власності: 34128533).

Також, між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) укладено договір купівлі-продажу від 03.04.2019, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. (реєстровий №814) (т.1, а.с.142-143).

За умовами вказаного договору продавець передає, а покупець приймає у власність квартиру АДРЕСА_6 , і сплачує за неї грошову суму в порядку та на умовах, передбачених цим договором (п. 1.1). Відчужувана квартира складається з однієї житлової кімнати, загальною площею 18,8 кв.м, житловою площею - 8,2 кв.м (п.1.2). Право власності зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом ХМНО Д'яченко В.Є., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1791209663101, номер запису про право власності - 30795230 (п.1.4). Продаж здійснено за 256310 грн, що складає еквівалент суми 9500 доларів США (п.2.1). Цей договір укладено на умовах розстрочення платежу (п.3.1). Сторонами встановлено такий порядок розрахунку: 148390 грн, що складає еквівалент 5500 доларів США, продавець отримав від покупця до укладення цього договору; до 03.04.2020 покупець зобов'язується сплатити продавцю суму, що складатиме еквівалент 4000 доларів США. Цю суму покупець зобов'язується виплачувати рівними частками у розмірі 334 долари США по курсу НБУ на день такої виплати першого числа кожного місяця з можливістю дострокового погашення всієї суми.

До матеріалів позовної заяви додано копію нотаріально засвідченої заяви свідка ОСОБА_1 від 07.10.2019, в якій вона стверджує, що ОСОБА_4 сплатив їй 98440 грн, що складає еквівалент 4000 доларів США по договору купівлі-продажу квартири з розстроченням платежу, таким чином повністю і належним чином розрахувався по вказаному договору.

07.10.2019 на підставі вказаного договору нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. проведено державну реєстрацію права власності на житлове приміщення за ОСОБА_4 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1791209663101, номер запису про право власності: 33589540).

В подальшому, між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_5 (покупець) укладено договір купівлі-продажу від 24.04.2019, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Жовнір В.В. (реєстровий №1614) (т.1, а.с.145).

За умовами вказаного договору продавець передає, а покупець приймає у власність квартиру АДРЕСА_6 . Відчужувана квартира однокімнатна, загальною площею 15,6 кв.м, житловою площею - 7,6 кв.м (п.1). Відчужувана квартира належить продавцю на праві приватної власності, право власності зареєстровано приватним нотаріусом ХМНО Д'яченко В.Є., номер запису про право власності: 30797038, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1791302263101 (п.2). Продаж здійснено за 161516 грн. Підписання продавцем цього договору свідчить про проведення з ним розрахунку в повному обсязі (п.3).

24.04.2019 на підставі вказаного договору нотаріусом ХМНО Жовнір В.В. проведено державну реєстрацію права власності на житлове приміщення за ОСОБА_5 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1791302263101, номер запису про право власності: 31329860).

Враховуючи вищенаведене, прокурор вказує, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації майна, а саме нежитлових приміщень 1-го поверху №27-:-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. «А-4», за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом викупу орендарем, у зв'язку з чим відповідне рішення міської ради є незаконним, таким, що суперечить положенням законодавства, та підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу, укладений на його підставі визнанню недійсним.

Також прокурор вважає подальші реєстраційні дії щодо поділу та відчуження майна третім особам незаконними та такими, що підлягають скасуванню, а майно - нежитлові приміщення 1-го поверху №27-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. «А-4» по АДРЕСА_1 , які є предметом договору купівлі продажу від 13.06.2018 №5585-В-С, витребуванню на користь Харківської міської об'єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради.

Наведені обставини стали підставою для звернення прокурора до суду з даним позовом.

Господарський суд Харківської області рішенням від 29.11.2022 в позові відмовив частково. Визнав незаконним та скасував п.74 додатку до рішення №1008/18 та визнав недійсним договір №5585-В-С. В іншій частині позову відмовив.

В оскаржуваному судовому рішенні, місцевий господарський суд встановив, що будь-які поліпшення орендованих приміщень орендар не здійснював, а тому продаж спірного майна мав бути проведений виключно шляхом аукціону або конкурсу. У зв'язку з чим Рада незаконно обрала спосіб приватизації нежитлових приміщень шляхом викупу орендарем, отже спірне рішення Ради та договір купівлі-продажу вимогам закону не відповідають.

В частині відмови в позові суд зазначив, що:

- прокурор невірно обрав спосіб захисту в частині вимоги щодо скасування державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна, оскільки відповідна вимога не є самостійною, а є похідною від іншої вимоги на підставі якої виникло спірне речове право; належним способом захисту порушеного права є позов про скасування рішення про державну реєстрацію прав чи позов про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав із подальшим скасуванням реєстрації;

- вимоги про скасування державної реєстрації речових прав відповідачів 4-8 не можуть бути задоволені як похідні від вимоги про скасування державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна;

- щодо вимоги про витребування майна, то майно, яке просить витребувати прокурор, переведено у житловий фонд і такий об'єкт нерухомого майна на час розгляду справи не зареєстрований.

Східний апеляційний господарський суд постановою від 07.11.2024 рішення суду першої інстанції скасував у частині задоволення позовних вимог з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову в позові. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін з мотивів, наведених у постанові.

Апеляційний господарський суд погодився з висновками місцевого господарського суду про відсутність підстав для приватизації ФОП Манжай А.В. спірного нерухомого майна шляхом викупу, оскільки Рада незаконно обрала спосіб приватизації нежитлових приміщень шляхом викупу орендарем.

У той же час скасування рішення Ради про продаж майна, яке вичерпало свою дію фактом виконання, не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади. Також не забезпечить поновлення прав територіальної громади шляхом повернення їй спірного нерухомого майна і задоволення вимоги про визнання недійсним договору №5585-В-С, а належною та ефективною вимогою є витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади в осіб, які є фактичними його володільцями.

Щодо позовних вимог про скасування реєстраційних дій, то такий спосіб захисту прав також є неналежним та неефективним, оскільки обставини щодо зміни цільового призначення та поділу спірних нежитлових приміщень не виключають можливість задоволення позову про витребування майна, оскільки не свідчать про те, що спірне майно, яке належало первісному власнику, перестало існувати в натурі як індивідуально визначене майно.

Разом з тим, враховуючи оплатний характер набуття відповідачами 5-8 спірного нерухомого майна та відсутність можливості в останніх бути обізнаними про вибуття майна з комунальної власності з порушенням процедури приватизації, а також відсутність станом на дату укладення цими відповідачами договорів купівлі-продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень (на які (відомості) добросовісно покладалися покупці), немає ознак недобросовісності у діях кінцевих набувачів спірного нерухомого майна. Тому задоволення позовної вимоги про витребування у відповідачів 5-8 спірного нерухомого майна не відповідатиме «принципу пропорційності», оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на фізичних осіб, які добросовісно набули право власності на об'єкти нерухомого майна.

Верховний Суд за результатами оскарження вищезазначених судових рішень постановою від 12.02.2025 касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнив частково. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.11.2024 у справі №922/488/22 скасовано. Справу №922/488/22 направлено на новий розгляд до господарського суду апеляційної інстанції.

Так, суд касаційної інстанції вказав про наступне:

- для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання правомірних приватно-правових засобів (зокрема, зміна цільового призначення, поділ об'єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову. Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту (див. постанову Верховного Суду від 30.11.2022 у справі №522/14900/19);

- суд апеляційної інстанції звернув увагу на відсутність у справі доказів вчинення попередніми власниками будь-яких ремонтних та будівельних робіт у спірних нежитлових приміщеннях з метою зміни їх технічних характеристик, а також відомостей про документи щодо прийняття спірного майна в експлуатацію, як реконструйованого об'єкта житлового фонду. Проте суд не надав наведеним обставинам у сукупності належну правову оцінку у тому аспекті, що стрімка зміна правового статусу спірних приміщень (переведення в статус житлової квартири одразу після вибуття із власності територіальної громади з подальшим поділом на чотири квартири) могла відбуватись суто формально та виключно шляхом проведення реєстраційних дій в Реєстрі (які натомість не ґрунтувались на відповідних первинних документах) з єдиною метою - створення передумов для унеможливлення витребування спірних нежитлових приміщень на користь їх законного власника із застосуванням механізму віндикаційного позову;

- вказані обставини в сукупності підлягали дослідженню судом апеляційної інстанції при перевірці добросовісності відповідачів 5-8, які, проявивши розумну обачність, не могли не помітити очевидної невідповідності об'єктів, які вони збиралися придбати в якості квартир, технічним вимогам до житлових приміщень, зокрема їх непридатність для проживання. Шляхом співставлення фактичного стану спірних приміщень з відкритими відомостями щодо цього майна, які містилися в Реєстрі (описаними вище), розумні та обачні набувачі мали можливість піддати сумніву правомірність вчинюваних ними правочинів та добросовісність набуття права власності на це майно його відчужувачем;

- унаслідок не дослідження наведених вище обставин суд апеляційної інстанції також передчасно зазначив про неможливість задоволення вимоги прокурора про витребування з володіння набувачів саме нежитлових приміщень, оскільки фактичні обставини справи (зміна статусу спірних приміщень виключно шляхом зміни відомостей Реєстру) можуть свідчити про те, що придбаний ФОП Манжай А.В. об'єкт нерухомості фактично зберігся у незмінному вигляді.

Відповідно до ч.1 ст.316 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у даній справі суд вказує про таке.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зазначене конституційне положення встановлює обов'язок органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 01.04.2008 №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру», прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

Як вбачається з матеріалів справи, прокурор у даній справі №922/488/22 звернувся до суду з позовом в інтересах держави як самостійний позивач.

Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України зазначив, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п'ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).

Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов'язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин, зобов'язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Відповідно до абзаців 1- 3 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб'єктом владних повноважень.

Згідно із частиною 4 статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №826/13768/16, від 05.03.2020 у справі №9901/511/19, від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, від 06.07.2021 у справі №911/2169/20, від 21.06.2023 у справі №905/1907/21).

У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази про вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами 3 і 4 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі №698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі №911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі №910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі №483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі №633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі №905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі №912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.18).

Частини 3 та 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», серед іншого, встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).

Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб'єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі №483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі №633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц, пункт 8.12).

У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі №633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.20).

Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.

У даній справі, яка розглядається, прокурор звернувся з позовом, стверджуючи про незаконне включення Радою спірного нерухомого майна до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарем, а також незаконне подальше відчуження спірного нерухомого майна, яке є власністю територіальної громади м. Харкова, у приватну власність відповідачів, що порушує трава та інтереси територіальної громади.

Велика Палата Верховного Суду у згаданій постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 вказала про те, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб'єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.

Узагальнюючи наведені у вказаній постанові висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що:

1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;

2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

У даній справі, яка розглядається, прокурор фактично звернувся за захистом інтересів територіальної громади м. Харкова. При цьому, з огляду на предмет та підстави заявлених позовних вимог, а саме визнання незаконним та скасування рішення Ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу, стороною якого є Управління, стосовно відчуження спірних нежитлових приміщень, які є комунальною власністю та належать територіальній громаді, з урахуванням того, що уповноважений орган на захист інтересів держави в спірних правовідносинах - Рада не тільки не захистила інтереси територіальної громади, а й порушила їх, то прокурор правомірно звернувся з позовом як самостійний позивач та визначив відповідачів.

Наведений висновок стосовно наявності у прокурора повноважень на звернення з цим позовом до суду в інтересах держави як самостійного позивача узгоджуються з викладеною вище останньою актуальною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень частин 3, 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», частин 4, 5 статті 53 ГПК України, зазначеною в постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18.

Таким чином, доводи відповідачів щодо недотримання прокурором порядку звернення до суду спростовуються вищенаведеними обставинами справи та висновками суду.

Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, враховуючи висновки Верховного Суду, колегія суддів зазначає наступне.

Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги прокурора в інтересах держави про визнання незаконним та скасування пункту 74 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.02.2018 №1008/18 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова», визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державних реєстрації змін об'єкта нерухомого майна, визнання незаконними та скасування державних реєстрацій права власності на нерухоме майно та витребування майна.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор зазначав про порушення вимог законодавства щодо способу приватизації об'єктів комунальної власності шляхом викупу орендарем нежитлових приміщень. Тому позивач посилався на незаконне вибуття спірних нежитлових приміщень із власності Харківської міської територіальної громади шляхом викупу орендарем зазначеного майна з порушенням вимог законодавства, що, за твердженням прокурора, є підставою для задоволення позову. Прокурор, зокрема, зазначав, що рішення міської ради є незаконним і таким, що суперечить положенням чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, тому підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу слід визнати недійсним поряд із скасуванням рішень державних реєстраторів, у зв'язку з чим спірні нежитлові приміщення належить витребувати.

Колегія суддів зазначає, що згідно з частиною 3 статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Підставами для визнання акту незаконним і скасування рішення є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акту незаконним і його скасування є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб.

Відповідно до статті 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Згідно зі статтею 172 Цивільного кодексу України, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.

У частині 1 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Згідно із частиною 5 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування й оренду.

Відповідно до частини 4 статті 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування) відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування), приватизація державного майна (далі - приватизація) - платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.

Статтею 15 вказаного Закону визначені способи приватизації, зокрема, шляхом: продажу об'єктів приватизації на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу об'єктів приватизації за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс); продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; продажу на конкурсній основі єдиного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених частиною першою статті 12 цього Закону; продажу акцій на міжнародних фондових ринках, у тому числі у вигляді депозитарних розписок; іншими способами, які встановлюються спеціальними законами, що регулюють особливості приватизації об'єктів окремих галузей.

Частиною шостою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» установлено, що доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.

Таким чином, орган місцевого самоврядування, її виконавчий комітет, міський голова (в межах їх компетенції) у спірних правовідносинах реалізують права власника майна, що перебуває у комунальній власності, щодо володіння, користування та розпорядження таким майном на підставі та у порядку, визначеному чинним законодавством України.

В оспорюваному рішенні 18 сесії 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18 зазначено, що його прийнято на підставі Законів України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про місцеве самоврядування в Україні» та Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 №691/17 (далі - Програма приватизації).

Відповідно до пункту 1.1 Програми приватизації, її розроблено відповідно до Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та інших законодавчих актів, що регулюють питання власності.

Відповідно до п. 3.3. Програми приватизації приватизація об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою.

Згідно з п.3.4. Програми приватизації викуп застосовується щодо об'єктів комунальної власності, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими та нормативними актами, а також щодо тих, які не продано на аукціоні за конкурсом.

За змістом частини 1 статті 5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна» з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації об'єкти приватизації класифікуються за такими групами: група А - окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано. Окремим індивідуально визначеним майном вважається рухоме та нерухоме майно.

Частиною 2 статті 5-1, частиною 2 статті 16-2 Закону України «Про приватизацію державного майна» встановлено, що об'єкти приватизації, що належать до групи А є об'єктами малої приватизації.

Викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

Відповідно до статті 3 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу, продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону.

Викуп застосовується до об'єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об'єкта встановлюється Фондом державного майна України (частини 1, 3 статті 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» приватизація об'єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей:

у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.

З аналізу наведених законодавчих норм вбачається, що Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об'єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації (Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради), має право укласти відповідний договір купівлі-продажу за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж).

У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу орендарем об'єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.

Отже, викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положення статті 11, статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» може бути здійснений лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.

В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі №922/623/20 та постановах Верховного Суду від 06.06.2023 у справі №922/4169/19, від 13.04.2021 у справі №922/2934/19, від 13.04.2021 у справі №922/3852/19, від 20.06.2023 у справі №922/243/22.

Так, порядок викупу встановлений Фондом державного майна України. На час виникнення спірних правовідносин діяв Порядок продажу об'єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затверджений Фондом державного майна України від 02.04.2012 №439 (далі - Порядок №439).

Згідно з пунктом 8.1 Порядку №439, викуп об'єктів малої приватизації застосовується відповідно до пункту 3.3 розділу III та пункту 7.15 розділу VII цього Порядку щодо об'єктів малої приватизації, які не продані на аукціоні, за конкурсом, а також якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено чинним законодавством України.

Пунктом 8.2 Порядку №439 передбачено, що ціна продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, установлюється на підставі результатів його оцінки.

В свою чергу, Наказом Фонду державного майна України від 27.02.2004 №377 затверджено Порядок оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації (далі - Порядок оцінки №377).

Відповідно до п.1.1. Порядку оцінки №377 (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) цей Порядок установлює вимоги до проведення незалежної оцінки орендованого нерухомого майна (крім земельних ділянок), що містить невід'ємні поліпшення (далі - орендоване нерухоме майно), під час приватизації способами, визначеними законодавством, а також процедур ідентифікації невід'ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря.

Невід'ємними поліпшеннями орендованого майна є здійснені орендарем за час оренди заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого майна та (або) його споживчих якостей, відокремлення яких призведе до зменшення його ринкової вартості.

Пунктом 2.1 Порядку оцінки №377 визначено, що ідентифікацією поліпшень орендованого нерухомого майна (далі - ідентифікація поліпшень) є встановлення суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання факту відповідності підтверджувальних документів, наданих орендарем, про здійснені ним заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого нерухомого майна та (або) його споживчих якостей (далі - поліпшення), наявним поліпшенням, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди і які здійснені за рахунок коштів орендаря та за згодою орендодавця (п.2.1 Порядку оцінки).

Пункт 2.2 Порядку оцінки №377 встановлює перелік підтверджувальних документів про здійснення орендарем поліпшень, що подаються ним до органу приватизації, а саме:

договір оренди, укладений з дотриманням вимог законодавства;

письмову згоду орендодавця на здійснення орендарем поліпшень орендованого нерухомого майна за його кошти;

погоджену орендодавцем проектно-кошторисну документацію на проведення поліпшень, підписані замовником і підрядником акти виконаних будівельних робіт, копії документів, що підтверджують проведені орендарем розрахунки за виконані поліпшення орендованого нерухомого майна, у тому числі придбані матеріали, конструкції тощо;

аудиторський висновок щодо підтвердження фінансування здійснених поліпшень орендованого нерухомого майна за рахунок коштів орендаря. Аудиторський висновок має містити розшифровку періодів освоєння, напрямів та джерел фінансування поліпшень, у тому числі за рахунок коштів орендаря, з посиланням на підтверджувальні документи;

довідку, видану орендарем та завірену аудитором, про суму витрат, понесених орендарем у зв'язку із здійсненням поліпшень, яка віднесена орендарем на збільшення вартості його необоротних активів, у розмірі, який перевищує встановлену законодавством з питань оподаткування частку витрат для включення їх до валових витрат. При визначенні суми зазначених витрат ураховується невідшкодована орендодавцю вартість придатних для подальшого використання будівельних матеріалів, виробів, конструкцій, устаткування, отриманих орендарем під час здійснення поліпшень;

інші документи, необхідні для виконання положень цього Порядку.

Таким чином, нормативними положеннями встановлено чіткий порядок продажу майна шляхом викупу, а також перелік підтверджувальних документів про здійснення орендарем поліпшень, що подаються ним до органу приватизації.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що спірні об'єкти нерухомості, які міська рада вирішила відчужити шляхом викупу відповідачем-3, про що зазначено у відповідному оскаржуваному пункті додатку до рішення міської ради, є окремим індивідуально визначеним майном, тобто відноситься до групи А об'єктів приватизації, та перебуває у комунальній власності міста Харкова.

Водночас, як вбачається з матеріалів справи, відповідач-3 - ФОП Манжай А.В. до органу приватизації документи, передбачені пунктом 2.2. Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час оренди, під час приватизації, не подавала, що свідчить про не підтвердження здійснення поліпшень орендованого майна у встановленому законодавству порядку на момент приватизації.

З аналізу здійсненого ФОП Остащенко К.Ю. Звіту про оцінку нерухомого майна, вбачається відсутність відомостей про те, що третім відповідачем здійснено невід'ємні поліпшення орендованого майна.

Не містять таких відомостей також договір оренди від 24.01.2018 №5101 та договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С.

Вказані факти відповідачами не спростовані.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, що орендарем відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» здійснювалися поліпшення орендованих приміщень, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна. З огляду на що Харківська міська рада не мала визначених законодавством підстав для приватизації спірних нежитлових приміщень шляхом викупу.

Доводи відповідачів про те, що орган приватизації вправі самостійно обрати такий спосіб приватизації як викуп за відсутності будь-яких додаткових умов, як то проведення поліпшення майна на більш ніж 25% його вартості, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими та безпідставними, оскільки органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти у відповідності до вимог законодавства, що регулює порядок приватизації комунального майна задля дотримання законності при прийнятті рішень і недопущенні порушення прав територіальної громади, інтереси якої він представляє.

У рішенні Конституційного Суду України від 13.12.2000 № 14-рп/2000 у справі №1-16/2000 за конституційним зверненням товариства покупців членів трудового колективу перукарні №163 «Черемшина» щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (справа про визначення способу малої приватизації), роз'яснено, що право органів, які здійснюють функції розпорядження державною власністю, самостійно визначати спосіб приватизації обмежується випадками, передбаченими законом.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, зокрема у постановах від 17.06.2020 у справі №922/2593/19, від 17.06.2020 у справі №922/1958/19, від 23.06.2020 у справі №922/1970/19, від 07.07.2020 у справі №922/2932/19, від 08.07.2020 у справі №922/1969/19.

Наведені апелянтами-відповідачами положення Господарського кодексу України (статті 289) та Цивільного кодексу України (стаття 777), якими передбачено переважне право наймача перед іншими особами на придбання, у разі продажу речі, переданої у найм, є загальними, у той час як спеціальним законом, який регулює порядок приватизації об'єктів малої приватизації, зокрема шляхом викупу, є Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

При цьому, в оскаржуваному рішенні міської ради зазначено, що рішення приймається на підставі Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», Закону України «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва», статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022р.р.

Безпідставними також є посилання апелянтів-відповідачів на пункт 5.6 Договору оренди, яким встановлено, що орендар, який належно виконує свої обов'язки, у разі продажу майна, що передано в оренду, має переважне право перед іншими особами на його викуп, оскільки таке право виникає у орендаря лише за умов, визначених Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

Статтею 13 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» визначено, що продаж об'єктів малої приватизації на аукціоні полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував у ході торгів найвищу ціну.

У статті 14 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» зазначено, що продаж об'єктів малої приватизації за конкурсом полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував найвищу ціну та взяв зобов'язання виконати умови конкурсу.

З наведених норм права вбачається, що основною метою приватизації, у тому числі комунального майна є досягнення максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності, тобто отримання найвищої ціни за об'єкти, що підлягають приватизації та залучення коштів для здійснення структурної перебудови економіки територіальної громади.

Колегія суддів не приймає також посилання Харківської міської ради та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на необхідність врахування висновків Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України №157 щодо окремих питань приватизації комунального майна з огляду на наступне.

Відповідно до статті 109 ГПК України висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов'язковим для суду. Суд може посилатися в рішенні на висновок експерта у галузі права як на джерело відомостей, які в ньому містяться, та має зробити самостійні висновки щодо відповідних питань.

Таким чином, науково-консультативний висновок не є обов'язковим для суду в силу приписів ГПК України.

Крім того, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч.4 ст.236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, судом апеляційної інстанції враховано висновки щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, викладені у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі №922/623/20.

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що Харківська міська рада за відсутності доказів здійснення орендарем поліпшення орендованого приміщення у визначеному законом порядку, незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, а обраний спосіб приватизації шляхом викупу за відсутності таких доказів суперечить інтересам територіальної громади, у зв'язку з тим, що він фактично свідчить про не проведення конкурсного продажу нежитлових приміщень (аукціон або конкурс), що виключає можливість отримати за об'єкт приватизації більше ринкової вартості, адже на аукціон або конкурс такий об'єкт виставляється з початковою вартістю, що дорівнює ринковій, та в ході їх проведення ціна продажу може збільшитись.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що доводи відповідачів 1, 2 про правомірність дій Харківської міської ради та Управління при здійсненні приватизації спірного нерухомого майна не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду.

З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18 в частині, а саме: п. 74 додатку до рішення, прийнято з порушенням вимог Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

Стосовно позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13.06.2018 №5585-В-С, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та ФОП Манжай А.В., колегія суддів вказує про наступне.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України визначені загальні підстави недійсності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей

Порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України (абзац 2 частини 6 статті 29 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень №5585-В-С від 13.06.2018, укладений між Управлінням комунального майна та ФОП Манжай А.В., на підставі, зокрема, рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18, з порушенням вимог статті 18-1 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» і Закону України «Про місцеве самоврядування».

Відповідно до приписів частини п'ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною 5 статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Отже правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Харківська міська рада.

При цьому, статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста Харкова як власник спірного об'єкта нерухомості делегує Харківській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Тобто, воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади. Таким чином, здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади.

Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» передбачає виникнення в орендаря права на викуп майна у разі, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення.

У даній справі відповідачі не спростували тверджень прокурора про те, що у звіті про оцінку майна, договорі оренди, договорі купівлі-продажу, заявці орендаря з проханням надати дозвіл на приватизацію будь-які відомості про такі поліпшення відсутні; орендарем до органу приватизації, тобто до Управління, не подавались документи, передбачені пунктом 2.2. Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації.

Відтак, оскільки викуп орендованого майна ФОП Манжай А.В. здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, а саме пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», зміст договору купівлі-продажу №5585-В-С від 13.06.2018 суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства.

Разом з тим, в даному випадку слід враховувати, що на час звернення прокурора з даним позовом спірне нерухоме майно з реєстраційним номером 1365545163101 було змінено з нежитлові приміщення 1-го поверху №27-:-32 на житлову квартиру АДРЕСА_6 , та на підставі договору купівлі-продажу від 28.09.2018, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Малаховою Г.І. (реєстровий №2219), було передано ФОП Манжай А.В. (відповідач 3) ОСОБА_1 (відповідач 4). В подальшому, в результаті поділу за Остащенко І.К. зареєстровано такі об'єкти нерухомого майна: квартиру з реєстраційним номером 1791071763101, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 46061289); квартиру з реєстраційним номером 1791141963101, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 46063368); квартиру з реєстраційним номером 1791209663101, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 46064481); квартиру з реєстраційним номером 1791302263101, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 46066158).

В подальшому, спірні об'єкти нерухомого майна (квартири) зареєстровані за такими особами: фізичною особою ОСОБА_2 (відповідач 5) на підставі договору купівлі-продажу від 12.04.2019, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. (реєстровий №919), предметом якого є квартира АДРЕСА_15 ; фізичною особою ОСОБА_3 (відповідач 6) на підставі договору купівлі-продажу квартири від 13.11.2019, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Аверіною М.Е. (реєстровий №325), предметом якого є квартира АДРЕСА_18 ; фізичною особою ОСОБА_4 (відповідач 7) на підставі договору купівлі-продажу від 03.04.2019, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. (реєстровий №814), предметом якого є квартира АДРЕСА_5 ; фізичною особою ОСОБА_5 (відповідач 8) на підставі договору купівлі-продажу від 24.04.2019, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Жовнір В.В. (реєстровий №1614), предметом якого є квартира АДРЕСА_19 .

Позовні вимоги прокурора спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно шляхом його повернення у комунальну власність, речове право на яке на час вирішення спору зареєстровано за фізичними особами ОСОБА_2 (відповідач 5), ОСОБА_3 (відповідач 6), ОСОБА_4 (відповідач 7), ОСОБА_5 (відповідач 8), на підставі договорів купівлі-продажу.

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання незаконним та скасування п. 74 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18 та про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень № 5585-В-С від 13.06.2018 на підставі ч.1 та ст.203 та ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України.

Водночас, колегія суддів зазначає, що положеннями статей 15, 16 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 Цивільного кодексу України.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК, може застосовуватися лише в разі недоступності для позивача можливості захисту його права (постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17), від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і №200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі №761/36873/18 (пункт 9.21), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 27).

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі №908/976/19 (пункт 5.6) від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29)).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 06.07.2022 у справі №914/2618/16 (пункт 28).

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі №9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі №766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі №750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі №462/5368/16-ц (пункти 4, 36)).

При цьому обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №904/5726/19).

Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 Цивільного кодексу України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України).

Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Тобто, у цивільному законодавстві під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння. Метою такого позову є повернення об'єкта права власності у володіння власника. Ознаками віндикаційного позову є: подається власником або титульним володільцем; стосовно індивідуально визначених речей; зміст позову становить вимога про повернення речі; річ перебуває у володінні іншої особи (відповідача); річ перебуває в чужому володінні незаконно.

Отже, саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).

Таким чином у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред'явити позов про витребування відповідного майна.

Колегія суддів зазначає, що оскільки прокурор прагне повернути спірне нерухоме майно у володіння територіальної громади, то у даному випадку єдиною належною (зокрема, ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09.10.2024 у справі №922/3838/21, від 08.11.2023 у справі №607/15052/16, від 05.06.2024 у справі №922/461/22, від 10.09.2024 у справі №922/459/22, від 24.09.2024 у справі №922/2555/21, від 11.03.2025 у справі №922/647/22, від 12.03.2024 у справі №927/1206/21, від 11.06.2024 у справі №925/1133/18, від 22.08.2018 у справі №925/1265/16, від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц, від 01.04.2020 у справі №610/1030/18, від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 15.09.2022 у справі №910/12525/20, від 22.01.2020 у справі №910/1809/18, від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 10.04.2024 у справі №496/1059/18, від 21.12.2022 у справі №914/2350/18(914/608/20), від 22.01.2021 у справі №922/623/20 та від 13.11.2024 у справі №922/2008/21, від 20.06.2023 у справі №633/408/18, від 02.11.2021 у справі №925/1351/19, від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 09.10.2024 у справі №922/3838/21, від 08.11.2023 у справі №607/15052/16, від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 15.09.2022 у справі №910/12525/20, від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, від 23.11.2021 у справі №359/3373/16.

Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності. Якщо є підстави, передбачені статтею 388 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах звертала увагу на те, що власник із дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту прав.

Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 22.01.2020 у справі №910/1809/18, від 15.09.2022 у справі №910/12525/20.

При цьому в постанові від 02.02.2021 у справі №925/642/19 Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу на тому, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.

Відтак колегія суддів зазначає, що задоволення вимог про визнання незаконним та скасування рішення Харківської міської ради, а також про визнання недійсними договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації та ФОП Манжай А.В., не призведуть до відновлення володіння спірними нежитловими приміщеннями.

Отже, за встановлених у цій справі обставин є помилковими висновки суду першої інстанції та доводи прокурора про наявність підстав для задоволення позовних вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 74 додатку до рішення Харківської міської ради від 21.02.2018 №1008/18 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» та про визнання недійсними договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С.

Стосовно позовної вимоги прокурора про витребування у відповідачів 5-8 на користь Харківської міської об'єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради спірних об'єктів нерухомості судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України, яка кореспондується із статтею 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Як вже зазначено раніше, Цивільним кодексом України одним зі способів захисту порушених прав передбачено віндикацію.

Так, відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Як встановлено вище, Харківська міська рада розпорядилась спірними нежитловими приміщеннями не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, що не може розцінюватись як вираження волі територіальної громади на відчуження комунального майна.

Подібний за змістом висновок наведений в постанові Верховного Суду України від 20.10.2016 у справі №916/2129/15 (3-604гс16).

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Застосування інституту віндикації зумовлює необхідність з'ясування судами ознак добросовісності/недобросовісності у діях кінцевого набувача майна для забезпечення дотримання критерію пропорційності при втручанні у його майнові права.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі №911/3034/15 (911/3692/20).

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19).

Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності та добросовісності такого набуття.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках.

У спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з'ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/73/17).

Відповідно до статті 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

За загальним правилом добросовісний набувач набуває право власності на нерухоме майно, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Це правило застосовується і в разі, якщо нерухоме майно було відчужене власником, який не має права його відчужувати, оскільки на нерухоме майно накладений арешт. Виходячи із загальних засад справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати. Подібні висновки щодо набуття прав на нерухоме майно сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16.

Вирішуючи питання про можливість витребування спірного майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 Цивільного кодексу України, слід перевіряти, оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.04.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18). Добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).

Якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Подібні правові висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №922/3537/17, від 01.04.2020 у справі №610/1030/18, від 15.06.2021 у справі №922/2416/17, від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.

При цьому, добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на відомості, наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Схожі висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.

Щодо застосування положень статей 387, 388 ЦК України Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 дійшла висновку про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції.

Отже, судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.

Як стверджує прокурор, розпорядження майном органом місцевого самоврядування не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, тому відчужене таким чином майно підлягає поверненню на підставі статті 388 ЦК України.

Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, для застосування положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України є визначальним питання добросовісності/недобросовісності набувача, оплатність чи неоплатність набуття добросовісним набувачем такого майна, а також обставини, за яких спірне майно вибуло з володіння первісного власника (за волею чи без волі власника, наприклад, чи в порядку продажу майна у виконавчому провадженні при виконанні судового рішення чи за інших умов), а тому такі обставини підлягають обов'язковому з'ясуванню та перевірці судом для правильного вирішення ним спору.

При цьому, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна (постанова Верховного Суду від 15.04.2020 у справі № 373/1810/16-ц).

Отже, при вибутті майна поза волею власника добросовісність набувача не перешкоджає витребуванню майна.

У даному випадку судом вище встановлено обставини порушення відповідачем-1 вимог закону про приватизацію під час прийняття оспорюваного рішення про приватизацію об'єкта оренди шляхом викупу. Зокрема, зважаючи на те, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що орендарем - ФОП ОСОБА_7 здійснювалися будь-які поліпшення орендованих нею приміщень за договором оренди, судом встановлено незаконність пункту 74 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18, що обумовлено відсутністю передбачених пунктом 1 частини першої статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» умов здійснення приватизації шляхом викупу.

Зазначені обставини порушення органами місцевого самоврядування умов та порядку приватизації, а також наявність протиправної поведінки самого покупця, який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою, свідчать про недобросовісність дій орендаря (покупця).

Водночас, як вбачається з матеріалів справи, на час звернення прокурора з даним позовом спірне нерухоме майно, утворене внаслідок зміни цільового призначення та поділу відповідачами 3, 4, відчужено на підставі договорів купівлі-продажу 5-му відповідачу - ОСОБА_2 , 6-му відповідачу - ОСОБА_3 , 7-му відповідачу - ОСОБА_4 , 8-му відповідачу - ОСОБА_5 .

На момент винесення оскаржуваного судового рішення право власності на спірні об'єкти нерухомого майна зареєстровано у Державному реєстрі нерухомого майна за вказаними відповідачами 5-8.

Прокурор вважає, що встановлені у справі обставини та наявні докази очевидно свідчать про те, що зі спірним майном проводились неправомірні реєстраційні дії, що мало викликати в останніх набувачів обґрунтовані сумніви в законності підстав набуття права власності на це майно у його відчужувачів.

Суд вказує, що для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання правомірних приватно-правових засобів (зокрема, зміна цільового призначення, поділ об'єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову. Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту (див. постанову Верховного Суду від 30.11.2022 у справі №522/14900/19).

Попередніми власниками спірних приміщень ОСОБА_7 та ОСОБА_1 за короткий період часу було вчинено ряд юридично значимих дій з метою істотної зміни даних Реєстру стосовно правового статусу спірного майна. У зв'язку з чим у контексті перевірки добросовісності останніх набувачів цього майна ключовим є з'ясування того, чи призводить зміна юридичного статусу приміщення з нежитлового на житлове до істотної зміни фактичного технічного стану такого майна.

Відповідно до статті 4 Житлового кодексу Української РСР до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Натомість жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків (стаття 6 Житлового кодексу Української РСР).

Згідно з додатком Б «Терміни та визначення понять» ДБН В.2.2-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення» (чинного на момент реєстрації зміни цільового призначення спірного майна):

- житлове приміщення - опалюване приміщення, розташоване у наземному поверсі, призначене для цілорічного проживання і яке відповідає санітарно-гігієнічним вимогам щодо мікроклімату і повітряного середовища, природного освітлення, допустимих рівнів нормованих параметрів відносно шуму, вібрації, ультразвуку та інфразвуку, електричних та електромагнітних полів та іонізованого випромінювання;

- нежитлове приміщення - приміщення в структурі житлового будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин.

Відповідно до пункту 2.22 ДБН В.2.2-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення» у квартирах повинні бути передбачені такі приміщення: житлові кімнати і підсобні приміщення - кухня, передпокій, санвузли, внутрішньоквартирні коридори, вбудовані комори, антресолі, літні приміщення тощо.

Згідно з частиною 2 статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об'єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.

За вимогами пункту 45 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 №1127 (у аналогічній редакції) для державної реєстрації права власності у зв'язку із зміною суб'єкта такого права в результаті реконструкції об'єкта нерухомого майна, у тому числі в результаті переведення об'єкта нерухомого майна із житлового у нежитловий або навпаки подається, зокрема документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта.

Отже, нежитлові приміщення в силу свого правового статусу та технічних особливостей не придатні для проживання, а зміна цільового призначення таких приміщень з переведенням у статус житлової квартири потребує проведення у встановленому порядку комплексу будівельних робіт та організаційно-технічних заходів, пов'язаних із зміною техніко-економічних показників з метою використання приміщення за новим призначенням (як об'єкта житлового фонду).

Судом встановлено, що кінцеві набувачі набули право власності на спірне нерухоме майно на підставі відплатних договорів купівлі-продажу, відомості про що також відображено у державному реєстрі. При цьому, як вбачається з матеріалів справи, відповідачі 5-8 придбали спірне нерухоме майно уже як житлові приміщення.

Відповідно до звітів, наданих представником відповідачів на підтвердження фактичного стану спірних приміщень, відповідно ДБН В.2.2-15:2019 «Житлові будинки. Основні положення» квартира АДРЕСА_18 та АДРЕСА_5 може існувати як окремий об'єкт нерухомого майна, до складу якого входять всі необхідні приміщення. Житлова квартира АДРЕСА_18 та АДРЕСА_5 відповідає чинним нормам та вимогам ДБН В.2.2-15:2019 «Житлові будинки. Основні положення» та придатна для проживання і можливе надання статусу житлової квартири.

Судом встановлено, що набуття відповідачами 5-8 спірного майна опосередковано нотаріально посвідченими договорами. Таким чином, правовстановлюючі документи та підстави для укладення правочину, наявність та відсутність заборон, арештів, обтяжень було перевірено нотаріусом, у зв'язку з чим відповідачі 5-8 обґрунтовано покладалися на правомірність придбання житла.

При цьому, прокурором не наведено жодних обставин, що могли б свідчити про пов'язаність кінцевих набувачів (відповідачів 5-8) із ФОП Манжай А.В. (відповідачем-3), яка набула право власності на спірну нерухомість із порушенням законодавчо встановленого порядку та внесла зміни щодо статусу спірних приміщень, чи із Остащенко І.К. (відповідач-4), яка здійснила поділ спірних приміщень.

Крім того, на момент набуття права власності кінцевими набувачами не було судових рішень, що визнавали незаконність первісних відчужень спірних нежитлових приміщень чи змін відомостей про об'єкти нерухомості. Вказане свідчить про те, що відповідачі 5-8 на момент набуття майна не були обізнані про будь-які претензії або правові обмеження щодо спірного майна. Наведене не спростовано прокурором під час розгляду справи.

Судова колегія звертає увагу, що кінцеві набувачі під час укладення договорів купівлі-продажу майна об'єктивно не мали можливості та обов'язку перевіряти правильність актів Харківської міської ради щодо приватизації ФОП Манжай А.В. спірного нерухомого майна та подальших реєстраційних дій стосовно зміни статусу та поділу нерухомого майна, вчинені ФОП Манжай А.В. та Остащенко І.К.

При цьому, наявність відомостей у Державному реєстрі речових прав, які відображають ланцюг перебування нерухомого майна у приватній власності інших осіб, за встановлених вище обставин, не є підставою ставити під сумнів легальність цих прав, тим більше покладати на особу, яка не має спеціальної юридичної підготовки чи процесуального статусу контролюючого суб'єкта, обов'язку оцінювати правильність дій органу місцевого самоврядування чи осіб, які здійснюють державну реєстрацію прав.

Отже, у даному випадку відсутні підстави стверджувати про збереження спірного об'єкту нерухомості у незмінному вигляді (як нежитлове приміщення) та про те, що шляхом співставлення фактичного стану спірних приміщень з відкритими відомостями щодо цього майна, які містилися в Реєстрі, розумні та обачні набувачі мали можливість піддати сумніву правомірність вчинюваних ними правочинів та добросовісність набуття права власності на це майно його відчужувачем.

Матеріали справи не містять, а прокурором не надано будь-яких інших доказів на підтвердження того, що кінцеві набувачі спірного майна знали чи могли знати про порушення порядку реалізації майна чи зміни реєстраційних відомостей всупереч закону.

Апеляційний суд звертає увагу, що з урахуванням положень статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.

Таким чином, з огляду на оплатний характер набуття кінцевими набувачами спірного нерухомого майна, не обізнаність останніх станом на момент здійснення угод про відчуження та відсутність можливості бути обізнаними (протилежного прокурором не доведено) про вибуття майна з комунальної власності з порушенням процедури приватизації, про правомірність/неправомірність реєстраційних змін щодо об'єкта нерухомості, а також відсутність станом на дату укладення договорів купівлі-продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень (на які (відомості) добросовісно покладалися відповідачі 5-8), апеляційний господарський суд не вбачає ознак недобросовісності у діях кінцевих набувачів спірного нерухомого майна.

У свою чергу, добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 09.12.2024 у справі №754/446/22, від 18.03.2020 у справі №199/7375/16, від 20.05.2020 у справі №199/8047/16, від 02.11.2021 у справі №925/1351/19, від 11.04.2023 у справі №923/1137/21.

Що стосується посилання прокурора на те, що здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, то колегія суддів зазначає наступне.

Так, за обставинами справи, що переглядається, виникненню права власності у відповідачів 5-8 на об'єкт нерухомого майна, виходячи з національної системи регулювання підстав та порядку набуття такого права, слугувала та передувала активна участь у такому процесі органів влади, зокрема, Харківської міської ради, а тому відповідальність за вказані процедури не може покладатися на відповідачів, які легітимно могли розраховувати на їх належність та легітимність.

До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 01.04.2025 у справі №922/508/22, яка прийнята за подібних правовідносин.

При цьому, колегія суддів зазначає, що згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми:

(1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер;

(2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями;

(3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах.

Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Також колегія суддів враховує, що критеріями сумісності заходу втручання у право власності із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є такі обставини:

- чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі. Тобто втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції є, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. Водночас відсутність такого порушення є тоді, коли дотримані всі три критерії.

Отже, повинне існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.

У статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном.

Зокрема, втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції також повинно переслідувати мету у суспільному інтересі (рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine).

Перед тим як з'ясувати, чи було дотримано першу норму, суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм (рішення ЄСПЛ у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden).

Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63-64 рішення у справі «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає «необхідність» відповідного закону, а наявність «спільного інтересу» може спонукати державу до «здійснення контролю за використанням власності», включаючи розпорядження та спадкування.

ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу до Конвенції законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (East/West Alliance Limited v. Ukraine).

Зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.

Контроль за дотриманням конвенційних гарантій здійснюється ЄСПЛ, який застосовує норми Конвенції відповідно до базових принципів (методів) тлумачення, до яких відносять «принцип автономного тлумачення понять», «принцип еволюційного (динамічного) тлумачення», «принцип європейського консенсусу», «принцип розсуду держави», «принцип ефективного тлумачення» та «принцип пропорційності та балансу інтересів».

Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ.

Так, у рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави.

У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.

Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.

ЄСПЛ вказав на необхідність перевіряти передбачення обмеження прав людини у національному законі, визначати наявність обставини для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність.

Обмеження прав має передбачатись національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження.

Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатись у законі, а зміст закону повинен буди доведений до відома громадянам.

Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного.

Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи.

Втручання у права має відповідати вимогам співмірності.

Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім - а не надмірним.

Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.

Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.

Крім того, за змістом рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Отже, державні органи та органи місцевого самоврядування зобов'язані дотримуватись своїх власних процедур, але не позбавлені можливості/обов'язку виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Пайн Велі Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії» від 23.10.1991 зазначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосувати до захисту «правомірних очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. «Правомірні очікування» виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним, та розраховувати на певний стан речей.

У розглядуваному випадку задоволення позовної вимоги про витребування у відповідачів 5-8 спірного нерухомого майна не відповідатиме наведеному «принципу пропорційності», оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на особу, яка добросовісно набула право власності на об'єкти нерухомого майна. У зв'язку з чим колегія суддів дійшла висновку про відмову у витребуванні у відповідачів 5-8 на користь об'єднаної територіальної громади спірного нерухомого майна.

Також колегія суддів вказує, що не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішень суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04.09.2018 у справі №915/127/18, від 29.05.2019 у справі №367/2022/15-ц, від 05.10.2022 у справі №922/1830/19.

З огляду на встановлені вище обставини справи та відмову суду у витребуванні спірного нерухомого майна, колегія суддів зазначає про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання незаконною та скасування державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна.

Апеляційний господарський суд зазначає, що відповідно до частин 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. В разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

З огляду на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в даній справі, клопотання відповідачів про застосування строку позовної давності не розглядається.

Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до чинного законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

За результатами апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла висновку про часткову обґрунтованість доводів апеляційних скарг 1-го та 2-го відповідачів та необґрунтованість вимог апеляційної скарги прокурора.

З урахуванням вищевикладеного, оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування п. 74 додатку до рішення Харківської міської ради від 21.02.2018 №1008/18 та про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С, з прийняттям у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 про відмову у задоволенні позовних вимог підлягає залишенню без змін з мотивів, наведених у цій постанові.

Відповідно до ч.1 ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даному випадку суд апеляційної інстанції вважає, що учасникам справи було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

За змістом частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Здійснюючи розподіл судових витрат, суд керується положеннями ст.ст.123,129 ГПК України.

Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі №923/199/21, звертаючись із позовом в інтересах держави, прокурор є суб'єктом сплати судового збору та самостійно здійснює права та виконує обов'язки, пов'язані з розподілом судових витрат.

Оскільки у даному випадку колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційних вимог Управління та Ради про скасування та визнання недійсним пункту спірного рішення та про визнання недійсним договору (дві немайнові вимоги), з прокуратури та користь вказаних відповідачів слід стягнути сплачений останніми за подання апеляційної скарги судовий збір у розмірі 7443,00 грн.

З огляду на результат апеляційного перегляду витрати прокуратури зі сплати судового збору за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг залишаються за останньою.

Також, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до частини 1 статті 273 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції розглядається протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.

24.02.2022 Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 введено в Україні воєнний стан, який продовжено до 05.11.2025 (Закон України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 15.07.2025 № 4524-IX).

Відповідно до ст.26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства в умовах воєнного стану забороняється.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

На підставі вищевикладеного, у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану, враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого ст.273 ГПК України.

Керуючись статтями 129, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради задовольнити частково.

Апеляційну скаргу Харківської міської ради задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування п. 74 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18 та визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С, укладеного між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та Фізичною особою-підприємцем Манжай А.В., посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В. (реєстровий №127).

В цій частині прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

В решті рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 залишити без змін з мотивів, викладених у цій постанові.

Стягнути з Харківської обласної прокуратури (вулиця Богдана Хмельницького, 4, Харків, Харківська область, 61000; код ЄДРПОУ 02910108) на користь Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (61003, м. Харків, майдан Конституції, 16; код ЄДРПОУ 14095412) витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 7443,00 грн.

Стягнути з Харківської обласної прокуратури (вулиця Богдана Хмельницького, 4, Харків, Харківська область, 61000; код ЄДРПОУ 02910108) на користь Харківської міської ради (61003, м. Харків, майдан Конституції, 7; код ЄДРПОУ 04059243) витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 7443,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повна постанова складена 13.10.2025.

Головуючий суддя Р.А. Гетьман

Суддя В.В. Россолов

Суддя О.І. Склярук

Попередній документ

130998043

Наступний документ

130998045

Інформація про рішення:

№ рішення:	130998044
№ справи:	922/488/22
Дата рішення:	02.10.2025
Дата публікації:	16.10.2025
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Східний апеляційний господарський суд
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, щодо недоговірних зобов’язань, з них; щодо укладення, зміни, розірвання, виконання договорів купівлі-продажу та визнання їх недійсними

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Призначено до судового розгляду (11.09.2025)
Дата надходження:	05.03.2025
Предмет позову:	скасування рішення, визнання недійсним договору та витребування майна

Розклад засідань:

Минулі засідання (15)

30.08.2022 11:40	Господарський суд Харківської області
13.09.2022 10:30	Господарський суд Харківської області
04.10.2022 14:30	Господарський суд Харківської області
18.10.2022 14:30	Господарський суд Харківської області
01.11.2022 11:10	Господарський суд Харківської області
15.11.2022 11:30	Господарський суд Харківської області
29.11.2022 11:30	Господарський суд Харківської області
15.03.2023 11:30	Східний апеляційний господарський суд
07.11.2024 15:00	Східний апеляційний господарський суд
12.02.2025 12:00	Касаційний господарський суд
24.04.2025 10:15	Східний апеляційний господарський суд
22.05.2025 10:00	Східний апеляційний господарський суд
26.06.2025 10:30	Східний апеляційний господарський суд
11.09.2025 10:00	Східний апеляційний господарський суд
02.10.2025 10:00	Східний апеляційний господарський суд