Справа № 441/2332/24 Головуючий у 1 інстанції: Малахова-Онуфер А.М.
Провадження № 22-ц/811/1173/25 Доповідач в 2-й інстанції: Цяцяк Р. П.
15 жовтня 2025 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючий - суддя Цяцяк Р.П.,
судді Ванівський О.М. та Шеремета Н.О.,
за участю: секретаря Підлужного В.І.;
позивача ОСОБА_1 та його представника
-адвоката Кінаша Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Кінаша Дмитра Вадимовича, представника ОСОБА_1 , на рішення Городоцького районного суду Львівської області від 12 березня 2025 року,
У вересні 2024 року представник ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа Орган опіки та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, у якому просив позбавити згаданого відповідача батьківських прав відносно його неповнолітнього сина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_4 та відповідача народився син ОСОБА_1 , який з дня народження проживає разом зі своє матір'ю ОСОБА_4 та перебуває на її утриманні.
Зазначалося, що відповідач, як батько позивача, з дня його народження проживає окремо від дитини, життям сина не цікавиться та не спілкується з ним, не приймає участі у його вихованні та забезпеченні належних умов життя і навчання, не піклується про здоров?я, фізичний, духовний та моральний розвиток дитини, матеріально сина не забезпечує і повністю самоусунувся від виконання батьківських обов'язків по вихованню сина (а.с. 1-4).
Рішенням Городоцького районного суду Львівської області від 12 березня 2025 року у задоволені позову відмовлено (а.с. 93-96).
Дане рішення оскаржив представник позивача.
Апелянт просить оскаржуване рішення скасувати і ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги, покликаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушенням норм матеріального і процесуального права.
Вважає помилковим висновок суду про те, що позбавлення батьківських прав не відповідає інтересам дитини, хоча саме неповнолітній син відповідача сам ініціював позов, чітко усвідомлюючи потребу у відмежуванні від батька, який протягом 17 років був відсутній у його житті, не спілкувався, не цікавився здоров'ям, навчанням, вихованням і не виконував жодних батьківських обов'язків.
Зазначає, що висновки суду про бажання батька відновити зв'язок не підтверджуються жодними реальними діями. Навпаки - відповідач визнав позов про позбавлення батьківських прав, не вчиняє жодних спроб налагодити контакт із сином навіть після винесення судового рішення. Також, суд не надав належної оцінки наданим доказам: характеристикам із навчальних закладів, довідкам від лікарів, тренерів, а також висновку органу опіки та піклування, який чітко підтримує доцільність позбавлення відповідача батьківських прав. Вважає, що ігнорування цих матеріалів та невмотивоване відхилення обґрунтованого висновку органу опіки та піклування свідчить про неправильне застосування норм матеріального та процесуального права (а.с. 102-107).
В судовому засіданні 11 серпня 2025 року відповідач ОСОБА_3 , заперечуючи в загальному доводи, як позовної заяви, так і апеляційної скарги, стверджував, що позивач «не його син» і він з цього питання «буде проводити експертизу» та «подасть» його «на аліменти», однак жодних доводів про свою участь в утриманні сина та його вихованні не навів (а.с. 140-141).
Будучи під власноручну розписку повідомленим про чергове судове засідання по справі, призначене судом апеляційної інстанції на 14-00 год 06 жовтня 2025 року (а.с. 142), відповідач в згадане судове засідання не з'явився і про причини такої неявки суд не повідомив, чим (на переконання колегії суддів) виявив своє байдуже (щонайменше) ставлення до результатів судового розгляду справи за позовом про позбавлення його батьківських прав стосовно позивача.
Позивач, неповнолітній син відповідача, в судовому засіданні повністю підтримав свої позовні вимоги та дав пояснення, аналогічні до наведених у позовній заяві та в апеляційній скарзі.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення апелянта та його представника на підтримання доводів апеляційної скарги, а також вищенаведені пояснення відповідача, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.
ЦПК України встановлено, що:
- кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 статті 4);
- цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом, і що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (статті 12 і 81);
- доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76);
- належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (стаття 77);
- обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання (частина 1 статті 82).
Частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-XII (далі Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частиною 3 ст. 51 Конституції України, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до пунктів 1 та 2 статті 3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
За правилами статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Відповідно до статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Згідно з частинами першою, другою та шостою статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідно до закону.
Відповідно до статті 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Статтею 150 СК України визначено обов'язок батьків щодо виховання та розвитку дитини.
Згідно з ч. 2 та ч. 4 ст. 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Статтею 164 СК України встановлено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
У рішенні від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» (заява № 31111/04) ЄСПЛ наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
А у рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України» (заява №10383/09) ЄСПЛ зазначив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини. Це означає, що позбавлення батьківських прав допускається лише, коли змінити поведінку батьків в кращу сторону неможливо і лише при наявності вини в діях батьків.
Свідоцтвом про народження позивача (копія якого є наявною у матеріалах справи) стверджується, що позивач народився ІНФОРМАЦІЯ_2 (відтак, на час звернення з даним позовом до суду (20.09.2024 року) йому було майже 17 років) і його батьком є відповідач ОСОБА_3 (а.с. 6).
Матеріалами справи безспірно стверджується те, що відповідачу було відомо про позов сина до нього про позбавлення його батьківських, оскільки він приймав участь в судових засіданнях по справі та визнавав заявлені до нього позовні вимоги, про що також зазначено і в оскаржуваному рішенні.
Відповідно, відповідачу було відомо про Висновок Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, як органу опіки та піклування, про доцільність позбавлення його батьківських прав відносно його неповнолітнього сина, оскільки згаданий Висновок долучено до позовної заяви в обґрунтування заявлених позовних вимог (а.с. 51-52).
Жодних заперечень на наведене у згаданому Висновку і у позовній заяві відповідач до суду не подав.
Як вбачається з мотивувальної частини оскаржуваного рішення, відмову у задоволенні позовних вимог суд мотивував тим, що позивачем та його представником належним чином не обґрунтовано та не доведено відповідними доказами по справі, що позбавлення відповідача батьківських прав відносно його неповнолітнього сина буде відповідати найкращим інтересам останнього, недоведеністю факту умисного ухилення ОСОБА_3 від виконання своїх батьківських обов'язків та свідомого нехтування ним своїми батьківськими обов'язками, а також відсутністю «гострої соціальної необхідності у позбавленні ОСОБА_3 батьківських прав», оскільки сам «факт визнання відповідачем ОСОБА_3 позову про позбавлення батьківських прав не може слугувати законною підставою для задоволення позову, оскільки згідно ст. 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини».
В ході апеляційного розгляду справи колегія суддів прийшла до висновку про те, що і через п'ять місяців після ухвалення судом оскаржуваного рішення (і через рік після подачі цього позову про позбавлення батьківських прав до суду) поведінка відповідача та його відношення до сина в кращу сторону взагалі не змінилися, яскравою ілюстрацією чого є власноручно написана ним 20.11.2024 року заява («пояснююча») на ім'я начальника служби у справах дітей про те, що він, як батько неповнолітнього ОСОБА_1 , «дає дозвіл на позбавлення (його) батьківських прав» (а.с. 155).
Як вже зазначалося вище, позбавлення батьківських прав допускається лише, коли змінити поведінку батьків в кращу сторону неможливо і лише при наявності вини в діях батьків.
Станом на час апеляційного розгляду справи позивач майже досягнув віку 18 років.
Тобто, як вбачається з пояснень позивача в суді апеляційної інстанції та матеріалів справи в цілому, відповідач протягом усього життя свого сина (практично - до досягнення ним повноліття) ухиляється від виконання своїх обов'язків по його вихованню і своїми визнаннями заявлених до нього позовних вимог та неявками в судові засідання засвідчує своє байдуже ставлення до питання позбавлення його батьківських прав.
Відтак, за наведених обставин в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість позову неповнолітнього сина відповідача та наявність правових підстав для його задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 п.2, 376 ч.1 п.п. 3 і 4, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , представника ОСОБА_1 , задовольнити.
Рішення Городоцького районного суду Львівської області від 12 березня 2025 рокускасувати та ухвалити нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 , задовольнити.
Позбавити ОСОБА_3 батьківських прав відносно його неповнолітнього сина, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повну постанову складено 15 жовтня 2025 року.
Головуючий: Цяцяк Р.П.
Судді: Ванівський О.М.
Шеремета Н.О.