Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
14.10.2025 р. справа №520/20045/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)
до Військової частини НОМЕР_1 (далі за текстом - відповідач, суб"єкт владних повноважень, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації)
провизнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги: 1) визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 ЄДРПОУ НОМЕР_3 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 , грошової компенсації за 61 добу невикористаної основної відпустки за 2022-2025 роки з урахуванням додаткової винагороди, яку він отримував під час проходження військової служби; 2) зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 ЄДРПОУ НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 , грошову компенсацію за 61 добу невикористаної основної відпустки за 2022-2025 роки з урахуванням додаткової винагороди, яку він отримував під час проходження військової служби; 3) визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 ЄДРПОУ НОМЕР_3 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 , грошової компенсації за 42 доби невикористаних днів додаткової відпустки як учаснику бойових дій, яка передбачена абз.2 ч.3 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 56 діб додаткової відпустки за 2023-2025 роки з урахуванням додаткової винагороди, яку він отримував під час проходження військової служби; 4) зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 ЄДРПОУ НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 , грошову компенсацію за 42 доби невикористаних днів додаткової відпустки як учаснику бойових дій, яка передбачена абз.2 ч.3 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 56 діб додаткової відпустки за 2023-2025 роки з урахуванням додаткової винагороди, яку він отримував під час проходження військової служби; 5) визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 ЄДРПОУ НОМЕР_3 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 , матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік, з урахуванням додаткової винагороди, яку позивач отримував під час проходження військової служби; 6) зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 ЄДРПОУ НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 , матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік, з урахуванням додаткової винагороди, яку позивач отримував під час проходження військової служби.
Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що суб»єктом владних повноважень не було проведено виплати грошового забезпечення військовослужбовця у повному обсязі за рахунок невиплати компенсації основної та додаткової відпустки та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань з урахуванням додаткової винагороди згідно з постановою КМУ від 28.02.2022р. №168.
Відповідач із поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що компетенційним правонаступником відповідача є Військова частина НОМЕР_1 .
Суд зауважує, що з огляду на приписи ст.48 та 52 КАС України згаданий суб»єкт права може брати участь у цій судовій справі або у якості окремого самостійного відповідача - юридичної особи публічного права, або у якості компетенційного правонаступника первісного відповідача.
За правилами Закону України від 15.05.2003р. №755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» перевірка існування або втрати правоздатності юридичної особи публічного права - військового формування під час дії правового режиму воєнного стану є фізично неможливою, а відображення відповідних відомостей у судовому акті з відкритим та загальним доступом створює ризики у розголошенні обставин, пов»язаних із забезпеченням обороноздатності України.
Тому суд вважає, що залучення до участі у справі компетенційного правонаступника первісного відповідача з огляду на положення ст.55 Конституції України та ст.ст.6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року слід здійснювати виключно у разі відсутності необхідного для правильного вирішення спору обсягу доказів.
Також, аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що компенсація основної та додаткової відпустки відповідачем проведена у повному обсязі. Окрім того зазначив, що наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 26.06.2025 №203, витяг з якого вручено ОСОБА_1 в день звільнення, зафіксовано, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік не нараховувалася, заявник не подавав рапорт, який є обов'язковою умовою для нарахування вказаної допомоги.
Оскільки одержані судом докази із достатньою повнотою та всебічністю висвітлюють обставини спірних правовідносин; процесуальні можливості здобуття судом доказів за власною ініціативою у порядку ч.4 ст.9 КАС України вичерпані; незмінне завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень суб»єкта владних повноважень, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.
Тож суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності та взаємозв»язку, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, перевіривши обґрунтованість доводів наявних у справі процесуальних документів приєднаними до справи доказами, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
З приєднаних до матеріалів справи доказів судом з»ясовано, що заявник наказом командира Військової частини НОМЕР_5 від 31.01.2025р. №47 був призначений на посаду командира 1 стрілецького взводу 2 стрілецької роти Військової частини НОМЕР_2 .
За викладеним у позові твердженням до настання події видання означеного наказу заявник проходив військову службу на штатній військовій посаді в організаційній структурі Військової частини НОМЕР_6 .
Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 03.02.2025 №38 заявник з 03.02.2025 зарахований до списків особового складу та на всі види забезпечення.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 05.02.2025 №42 заявника з 05.02.2025р. було допущено до тимчасового виконання обов'язків за вакантною посадою командира 1 стрілецької роти.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 08.04.2025 №112 заявника з 08.04.2025р. було призначено на посаду командира 2-ї стрілецької роти.
Згідно з довідкою № 923/16 від 28.08.2025 про нарахування додаткової винагороди заявнику було виплачено: у лютому 2025р. - 41.480,35 грн; у березні 2025р. - 40.912,90 грн; у квітні 2025р. - 49.700,00 грн; у травні 2025р. 100.000,00 грн та 70.000,00 грн; у червні 20525р. - 62.198,33 грн.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 26.06.2025 №203 заявника було звільнено з військової служби у запас за підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»; зазначено, що матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2025р. заявник не отримував; виплатити грошову компенсацію за 23 доби невикористаної щорічної основної відпустки за 2022р., виплатити грошову компенсацію за 10 діб невикористаної щорічної основної відпустки за 2023р., виплатити грошову компенсацію за 15 діб невикористаної щорічної основної відпустки за 2024р., виплатити грошову компенсацію за 13 діб невикористаної щорічної основної відпустки за 2025р., виплатити грошову компенсацію за 42 доби невикористаної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.
Згідно з довідкою щодо здійснення виплат № 28463 від 20.08.2025 заявнику було нараховано грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки: за 2022 рік - 23 календарних діб на суму 21 972,67 грн, за 2023 рік - 10 календарних діб на суму 9 553,35 грн, за 2024 рік - 15 календарних діб на суму 14 330,00 грн; за 2025 рік - 13 календарних діб на суму 12 419,34 грн.
Крім того, нараховано грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 42 календарні дні на суму 40 124,01 грн.
Водночас із цим, суд зауважує, що доказів наявності у позивача 56 днів невикористаної додаткової відпустки матеріали справи не містять.
Всього було нараховано в червні 2025 року компенсацію за невикористані дні основної та додаткової відпустки, як учаснику бойових дій в розмірі 98 399,37 грн. та в липні перераховано на картковий рахунок разом з грошовим забезпеченням у сумі 121.645,34 грн.
Стверджуючи про вчинення суб»єктом владних повноважень протиправного управлінського волевиявлення з приводу неповного оплати часу служби у зв'язку із неврахуванням при обчисленні компенсації основної та додаткової відпустки та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168, заявник ініціював даний спір.
Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб»єктом владних повноважень.
Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
Суд відзначає, що згідно з ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
На подальший розвиток ст.43 Конституції України та положень ч.4 ст.9 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", а також низки інших законів, нормами яких право визначення грошового забезпечення військовослужбовців чи атестованих спеціальними званнями співробітників державних органів було передано у виключне відання Уряду України (а саме: ст.16 Закону України від 03.04.2003р. №661-IV "Про Державну прикордонну службу України", ст.30 Закону України від 25.03.1992р. №2229-ХІІ "Про Службу безпеки України", ст.21 Закону України від 13.03.2014р. №876-VII "Про Національну гвардію України", ст.23 Закону України від 23.06.2005р. №2713-IV "Про Державну кримінально-виконавчу службу України", ст.125 Кодексу цивільного захисту України), відносини з приводу виплати грошового забезпечення військовослужбовцям були деталізовані нормами постанови КМУ від 07.11.2007р. №1294 (01.01.2008р.-28.02.2018р.) та постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 (01.03.2018р.-до теперішнього часу) та приписами Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018р. №260, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018р. за №745/32197; далі за текстом - Порядок №260).
Згідно з п.4 постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 (у період 29.01.2020р. як календарної дати набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. по справі №826/6453/18 - 20.05.2023р. як календарної дати набрання чинності постановою КМУ від 12.05.2023р. №481) обчислення грошового забезпечення передбачалось із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб без визначення конкретної арифметичної величини цієї правової категорії безпосередньо у тексті постанови КМУ від 30.08.2017р. №704.
При цьому, згідно з п.1 Розділу ІІ, п.1 Розділу ІІІ, п.1 Розділу IV, п.1 Розділу VI, п.2 Розділу XVI, п.1 Розділу ХХІІІ, п.1 Розділу ХХІV Порядку №260 обчислення таких видів грошового забезпечення як: посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років, надбавка за особливості проходження служби, премія, грошова допомога для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань відбувається із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи.
У пунктах 2, 3 постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснювати в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством фінансів, Міністерством інфраструктури, Міністерством юстиції, Службою безпеки, Управлінням державної охорони, розвідувальними органами, Адміністрацією Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації.
Як суд вже згадував вище, механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам визначений Порядком №260, у пункті 2 розділу І якого внормовано, що грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення. До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавка за вислугу років. До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; винагорода військовослужбовцям, які обіймають посади, пов'язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту; премія. До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: винагороди (крім винагороди військовослужбовцям, які обіймають посади, пов'язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту), а також додаткова винагорода на період дії воєнного стану (доповнено згідно з Наказом Міністерства оборони України від 25 січня 2023 року №44, який застосовується з 01 лютого 2023 року); допомоги.
У пункті 16 розділу І Порядку №260 визначено, що виплата додаткових видів грошового забезпечення, не передбачених цим Порядком, здійснюється відповідно до чинного законодавства України.
28 лютого 2022 року КМУ на виконання Указів Президента України від 24 лютого 2022 року №64 «Про введення воєнного стану в Україні» та №69 «Про загальну мобілізацію» прийняв Постанову №168, яка застосовується з 24 лютого 2022 року, пунктом 1 якої установив, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським виплачується додаткова винагорода в розмірі 30000 гривень щомісячно (крім військовослужбовців строкової служби), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах. Виплата такої додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників). Надалі до цієї Постанови неодноразово вносилися зміни та доповнення, у тому числі й до пункту 1.
Згідно з пунктом 1 статті 10-1 Закону №2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців, які проходять базову військову службу, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення.
Нормами абзацу третього пункту 14 статті 10-1 Закону №2011-XII передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі не використані за час проходження військової служби дні щорічних основної та додаткової відпусток, а також додаткової відпустки військовослужбовцям, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, та додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки»
Відповідно до абзацу 7 пункту 2 статті 15 Закону №2011-XII військовослужбовцям, які були призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, виплата одноразової грошової допомоги, передбаченої цим пунктом, здійснюється за період такої служби з дня їхнього призову на військову службу без урахування періоду попередньої військової служби, на якій вони перебували, за винятком тих осіб, які при попередньому звільненні з військової служби не набули права на отримання такої грошової допомоги. Зазначена допомога виплачується на день звільнення таких військовослужбовців. Умови та порядок виплати одноразової грошової допомоги військовослужбовцям, які звільняються з військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 6 розділу XXXI Порядку №260 розрахунок грошового забезпечення за час надання щорічної основної відпустки з подальшим виключенням зі списків особового складу та грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки здійснюється виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення місячного розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів.
Відповідаючи на питання щодо умов обчислення розміру компенсації за невикористані військовослужбовцем дні відпусток, Верховний Суд у постанові від 23 вересня 2024 року у справі №240/32125/23 констатував, що, на відміну від правил обчислення розміру допомоги для оздоровлення, пункт 6 розділу ХХХІ Порядку №260 не містить жодних застережень щодо заборони урахування винагород до складу грошового забезпечення, з якого обчислюється розмір такої компенсації. Навпаки, за приписами указаної норми, до такого розрахунку включено щомісячні додаткові види грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою. Тому при обчисленні розміру таких виплат відповідач був зобов'язаний урахувати суму винагороди, яку позивач отримував перед звільненням. Таким чином, ураховуючи те, що додаткова винагорода, запроваджена Постановою №168, є щомісячним додатковим видом грошового забезпечення, відповідно до довідки військової частини виплачувалася позивачу лютого 2025р. по червень 2025р., вказана винагорода входить до складу грошового забезпечення позивача (як розрахункової величини), з якого обчислюється розмір компенсації за всі невикористані ним дні щорічної основної відпустки.
Аналогічна правова позиція викладена у подібних правовідносинах Верховним Судом у постановах від 07 листопада 2024 року в справі №240/23909/23, від 19 грудня 2024 року в справі № 580/3483/24, від 14 січня 2025 року у справі № 240/31245/23, від 10 квітня 2025 року у справі №380/10576/23.
Оскільки Верховним Судом сформований правовий висновок щодо вказаного спірного питання, беручи до уваги, що додаткова винагорода, передбачена постановою КМУ від 28.02.2022р. №168, виплачувалася позивачу з лютого по червень 2025р., то цей вид грошового забезпечення повинен бути включений до складу грошового забезпечення у цілях обчислення розміру грошової компенсації за невикористані ним дні відпусток.
Поряд із цим, доказів того, що до розрахунку грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток позивачу включалась додаткова грошова допомога, передбачена Постановою №168, відповідачем не надано, а матеріали справи не містять.
При цьому, суд повторно наголошує, що згідно з довідкою щодо здійснення виплат № 28463 від 20.08.2025 заявнику було нараховано грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки: за 2022 рік - 23 календарних діб на суму 21 972,67 грн, за 2023 рік - 10 календарних діб на суму 9 553,35 грн, за 2024 рік - 15 календарних діб на суму 14 330,00 грн; за 2025 рік - 13 календарних діб на суму 12 419,34 грн.
Крім того, нараховано грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 42 календарні дні на суму 40 124,01 грн.
Тож, у межах спірних правовідносин суб"єктом владних повноважень у порядку ч.1 ст.78 КАС України визнані обставини обліку за заявником 61 календарного дня невикористаних днів щорічної основної відпустки та 42 календарних днів невикористаної відпустки учасника бойових дій.
Відтак, суд доходить до переконання про те, що у межах спірних правовідносин суб"єктом владних повноважень за цим епізодом була допущена протиправна бездіяльність, яка полягає у невключенні до складу грошового забезпечення у цілях обчислення розміру грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток такого виду грошового забезпечення як - додаткова винагорода у порядку постанови КМУ від 28.02.2022 №168.
Тож позов за цим епізодом підлягає до задоволення.
Розглядаючи справу за епізодом спонукання суб'єкта владних повноважень до вчинення управлінського волевиявлення з приводу виплати грошової компенсації за 56 діб невикористаної додаткової відпустки за 2023-2025 роки з урахуванням додаткової винагороди суд зазначає, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б підтверджували право позивача на отримання компенсації за 56 календарних днів додаткової відпустки.
З приєднаних до справи документів убачається, що відповідно до наказу про звільнення від 26.06.2025р. №203 позивачу було нараховано компенсацію лише за 61 добу невикористаної основної відпустки за 2022-2025р.р. та за 42 доби невикористаної додаткової відпустки, як учасник бойових дій.
Інших документів, які б свідчили про наявність у позивача права саме на 56 днів додаткової відпустки (зокрема, розрахункових довідок, виписок із особової справи чи підтверджень від кадрових органів військової частини), до суду не подано.
Таким чином, суд дійшов висновку, що за вимогою про виплату грошової компенсації за 56 днів невикористаної додаткової відпустки у заявника у межах спірних правовідносин відсутнє порушене право як об"єкт судового захисту згідно з ч.1 ст.2 КАС України.
При цьому, незазначення заявником у тексті позову усупереч п.4 ч.5 ст.160 та п.5 ч.5 ст.150 КАС України жодних обставин набуття права саме на означену відпустку та відсутність посилання на докази в підтвердження справжності цих обставин згідно з ч.4 ст.9 КАС України позбавляють суд процесуальної можливості відшукати джерела здобуття відповідних доказів на власною ініціативою.
Тому позов за цим епізодом не підлягає до задоволення.
Продовжуючи вирішення спору по суті за епізодом відповідності ч.2 ст.2 КАС України управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень з приводу обчислення і виплати матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2025р., суд керується такими підставами та мотивами.
Відповідно до п.1 розділу XXIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018р. №260, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018р. за №745/32197; далі за текстом - Порядок №260) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, один раз на рік надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення.
Згідно з п.7 розділу XXIV Порядку №260 розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, порядок її виплати встановлюються за рішенням Міністра оборони України виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України. До місячного грошового забезпечення, з якого визначається розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років і щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги.
За правилом п.9 п.1 розділу XXIV Порядку №260 виплата матеріальної допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника), а командиру (начальнику) - наказу вищого командира (начальника) за підпорядкованістю із зазначенням у ньому розміру допомоги.
Звідси слідує, що приводом для виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є виключно рапорт військовослужбовця, а умовами проведення означеного платежу є окреме рішення Міністра оборони України та фізична наявність видатків на асигнування у кошторисі Міністерства оборони України.
Приписи цих норм Порядку №260 враховані судом під час вирішення даного спору для з'ясування суттєвих/істотних відмінностей у процедурі призначення виплат в аспекті набуття військовослужбовцем суб'єктивного права на одержання грошової виплати і засвідчили, що обов'язковою передумовою для виплати матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань є подія подання військовослужбовцем письмового рапорту.
Відтак, відсутність означеного письмового рапорту військовослужбовця з приводу виплати матеріальної для вирішення соціально-побутових питань безумовно спричиняє відсутність підстав для виплати військовослужбовцю допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2025р.
За правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21: 1) покладений на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.
У витязі з наказу про звільнення від 26.06.2025р. №203 зазначено, що допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2025р. заявник не отримував.
У відзиві на позов відповідач зазначив, що оскільки позивач не звертався з відповідним рапортом, то право позивача на отримання матеріальної допомоги не порушено.
У позові представником заявника зазначено, що позивач неодноразово звертався із рапортами про виплату йому матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, проте доказів такого звернення до суду не надав, доказів існування рапорту за командою про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2025р. матеріали справи також не містять.
Суд зауважує, що у разі вчинення будь-якими посадовими особами відмови у прийнятті та реєстрації згаданих рапортів заявнику як військовослужбовцю з урахуванням тотожності визначень державної служби за ч.2 ст.2 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" та ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу", окреслених у ч.1 ст.4 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" принципів державної служби (одним із яких є доброчесність) та згаданих у п.п.12, 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №548-ХІV) і у п.п.110-113 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХІV) правил поведінки військовослужбовця в аспекті реагування на прояви неправомірних діянь належало подати відповідну письмову скаргу по команді.
Між тим, доказів подання заявником скарг по команді на неправомірні діяння з приводу неприйняття до розгляду згаданих вище рапортів матеріали справи не містять.
Під час розгляду справи суд у порядку ч.4 ст.9 КАС України не відшукав джерел здобуття доказів про існування у межах спірних правовідносин винятково надзвичайного випадку, котрий став на заваді виконанню заявником вимог національного закону України в частині прояву прямо передбаченого законом механізму реагування на неправомірні діяння інших військовослужбовців.
Отже, доводи заявника про належне звернення з відповідними рапортами з приводу призначення матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2025р. слід кваліфікувати у якості недоведених у межах даного конкретного спору.
Оскільки заявником до матеріалів справи не подано доказів існування рапорту за командою про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2025р., то суд з викладених вище міркувань стосовно умов призначення цього платежу (обов"язковою передумовою якого є подання військовослужбовцем рапорту) вважає, що у відповідача не виникло обов'язку проводити на користь заявника виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2025р. з урахуванням додаткової винагороди, передбаченої постановою КМУ №168 від 28.02.2022р.
Окрім того, суд зауважує, що згідно з п.7 Розділу ХХІV Порядку №260 до місячного грошового забезпечення, з якого визначається розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років і щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги.
Згідно з п.6 Розділ ХХІІІ Порядку №260 розмір грошової допомоги для оздоровлення визначається виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років і щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги.
Тож з урахуванням правової природи такого виду грошового забезпечення як додаткова винагорода у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 цей вид грошового забезпечення не підлягає включенню до місячного грошового забезпечення ані у цілях обрахування грошової допомоги на оздоровлення, ані у цілях обрахування матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
Аналогічні правові висновки сформульовані у постанові Верховного Суду від 10.04.2025р. у справі №380/10576/23, у постанові Верховного Суду від 10.04.2025р. №240/30599/23.
Відповідно до ч.5 ст.13 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; а відповідно до ч.6 ст.13 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Відтак, у межах спірних правовідносин, наведені правові висновки Верховного Суду як суду касаційної інстанції підлягають урахуванню як суб"єктом владних повноважень, так і окружним адміністративним судом.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування новоствореного за рішенням суб»єкта владних повноважень публічного обов'язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.
Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022р. у справі №560/3734/22.
У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.
Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.
За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
У межах спірних правовідносин суб»єктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі бездіяльності з приводу обчислення грошової компенсації невикористаної відпустки (щорічної оплачуваної та додаткової оплачуваної як учаснику бойових дій) із включенням до середньоденного грошового забезпечення такого показника грошового забезпечення як додаткова винагорода у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168, управлінське волевиявлення у формі бездіяльності у призначенні матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік, управлінське волевиявлення у формі бездіяльності з приводу обчислення матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік із включенням до місячного грошового забезпечення такого показника грошового забезпечення як додаткова винагорода у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд констатує, що владним суб'єктом не було порушено прав та інтересів заявника за епізодом виплати грошової компенсації за 56 діб додаткової відпустки, за епізодом призначення матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2025р. та за епізодом спонукання до обчислення матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік із включенням до місячного грошового забезпечення такого показника грошового забезпечення як додаткова винагорода у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 у зв'язку із відсутністю в матеріалах справи доказів подання заявником відповідного письмового рапорту по команді та у зв"язку із відсутністю правових підстав для обчислення матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік за бажаним для заявника алгоритмом розрахунків.
Разом з тим, перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що владним суб'єктом у ході розгляду справи не доведено дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України під час обчислення розміру грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток сум додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану".
Тож, за наслідками розгляду справи за цим епізодом суд вважає не доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС факт відповідності оскарженого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України в даній частині та навпаки - доведеним за правилами ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права у межах спірних правовідносин.
Указане є визначеною процесуальним законом підставою для задоволення даної частини позовних вимог.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 52, 72-77, 90, 211, 241-246, 255, 257, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Замінити первісного відповідача - Військову частину НОМЕР_2 , на його компетенційного правонаступника - Військову частину НОМЕР_1 .
Позов - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_7 з приводу невключення до складу грошового забезпечення ОСОБА_1 при обчисленні розміру грошової компенсації за невикористані 61 добу щорічної основної відпустки за 2022-2025 роки та за 42 доби додаткової відпустки як учаснику бойових дій такого виду грошового забезпечення як додаткова винагорода у порядку постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022р. №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану" .
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_8 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за 61 добу невикористаної основної відпустки за 2022-2025 роки та за 42 доби невикористаної додаткової відпустки як учаснику бойових дій з урахуванням такого виду грошового забезпечення як додаткова винагорода у порядку постанови Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022р. «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» та з урахуванням раніше виплачених сум.
Позов в решті вимог - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення суду підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.
Суддя А.В. Сліденко