Справа №583/4951/24 Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1
Номер провадження 11-кп/816/533/25 Суддя-доповідач - ОСОБА_2
Категорія - 18
Іменем України
09 жовтня 2025 року колегія суддів Сумського апеляційного суду в складі:
судді-доповідача - ОСОБА_3 ,
суддів - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_6 ,
розглянувши в режимі відеоконференції у відкритому судовому засіданні у залі суду в м. Суми кримінальне провадження № 583/4951/24 за апеляційною скаргою прокурора ОСОБА_7 на вирок Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 24.10.2024, за яким
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець та мешканець АДРЕСА_1 (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 )
визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України,
учасників судового провадження:
прокурора - ОСОБА_9 ,
потерпілого - ОСОБА_10 ,
обвинуваченого - ОСОБА_11 ,
захисника - адвоката ОСОБА_12 ,
установила:
У поданій апеляційній скарзі прокурор ОСОБА_13 просить скасувати вирок суду першої інстанції у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через м'якість і ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_11 визнати винним за ч. 1 ст. 122 КК та призначити йому покарання у виді обмеження волі строком 1 рік 6 місяців, а в іншій частині вирок залишити без змін. Вимоги обгрунтовані тим, що суд належним чином не врахував даних про особу обвинуваченого, який за місцем проживання характеризується негативно, зловживає алкогольними напоями, не працює, не має на утриманні непрацездатних осіб. Крім того, суд не врахував, думку потерпілого, якому шкода здоров'ю обвинуваченим не відшкодована, потерпілий не заявляв суду, що примирився з обвинуваченим, не вважав за можливе та не клопотав перед судом про звільнення його від покарання на підставі ст. 75 КК. Також визнана судом пом'якшуюча покарання обставина щире каяття не знайшла свого підтвердження в ході судового розгляду.
Вироком Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 24.10.2024 ОСОБА_11 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК, і йому призначене покарання у виді обмеження волі строком 1 рік. На підставі ст. 75, 76 КК ОСОБА_11 звільнений від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 1 рік та покладенням на нього обов'язків періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
Згідно вироку, 23.03.2024 близько 16 год. 30 хв. ОСОБА_11 прийшов до будинку за адресою: АДРЕСА_3 , де, через наявність тривалих неприязних відносин з ОСОБА_10 , зайшов до кімнати та, використовуючи принесену із собою дерев'яну палицю, завдав нею два удари в область чола ОСОБА_10 , один удар в область завушної ділянки голови зліва, один удар в область потиличної ділянки голови справа та один удар по лівій кисті в області вказівного і середнього пальців руки ОСОБА_10 . У результаті вказаних дій ОСОБА_11 потерпілому ОСОБА_10 спричинено тілесні ушкодження середньої тяжкості.
Вислухавши суддю-доповідача про зміст оскарженого судового рішення, доводи прокурора ОСОБА_9 , яка підтримала апеляційну скаргу прокурора, доводи прокурора ОСОБА_10 , який поклався на розсуду на суду, доводи обвинуваченого ОСОБА_11 та його захисника ОСОБА_12 , які просили залишити без змін рішення суду першої інстанції, а апеляційну скаргу без задоволення, перевіривши матеріали кримінального провадження і обговоривши доводи поданої апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_11 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК, за обставин, викладених у вироку, в апеляційній скарзі не оскаржуються.
Що стосується доводів апеляційної скарги про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого ОСОБА_11 внаслідок м'якості, то колегія суддів вважає їх необґрунтованими і такими, що не заслуговують на увагу.
Так, положеннями ст. 50 і 65 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Суд призначає покарання в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, а також відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, враховуючи при цьому ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
З огляду на ці положення кримінального закону при призначенні покарання суд має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті (частині статті) Особливої частини КК, а й норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов'язані з призначенням покарання, що можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і розміру.
Згідно ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК, означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінального правопорушення, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за кримінальне правопорушення цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду першої чи апеляційної інстанції (прокурора, потерпілого, обвинуваченого чи захисника), а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо, що визнається (дискреційні повноваження суду) і ЄСПЛ, який, зокрема, у своєму рішенні в справі «Довженко проти України» зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
КСУ у своєму рішенні від 02.11.2004 № 15-рп/2004 зазначив, що «справедливе застосування норм права передбачає передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину».
При визначенні виду і розміру покарання необхідно також враховувати й те, що одним із європейських стандартів кримінального судочинства є принцип «пропорційності», тобто коли призначене особі покарання є непропорційним втручанням держави у права людини (остаточне рішення ЄСПЛ від 30.01.2015 у справі «Швидка проти України» (Shvydka v. Ukraine), заява № 17888/12), а тому тяжкість вчиненого кримінального правопорушення не повинна бути основним визначальним фактором щодо покарання. При цьому колегія суддів дотримується автономної концепції поняття «покарання» в усталеній судовій практиці ЄСПЛ, яка передбачає, що «покарання переслідує подвійну мету покарання і стримування від вчинення нових злочинів» (рішення від 09.10.2003 у справі «Езех и Коннорс проти Сполученого Королівства» (Ezeh and Connors v. UK), заяви № 39665/98, № 40086/98), хоча це не виключає, що покарання може спрямоване на досягнення кількох цілей, поряд з карою та запобіганням це може бути ще й відшкодування.
Призначаючи ОСОБА_11 покарання, суд першої інстанції врахував ступінь тяжкості вчиненого останнім кримінального правопорушення, особу винного, який за місцем проживання характеризується негативно, на обліку у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває, обставини, які пом'якшують покарання, зокрема сприяння розкриттю злочину, відсутність обставин, які обтяжують покарання, та дійшов цілком обґрунтованого висновку про призначення покарання у виді обмеження волі строком 1 рік, яке на думку колегії суддів відповідає його меті, гуманності, справедливості, фактичним обставинам кримінального провадження, тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що в цьому провадженні відсутнє щире каяття обвинуваченого, так як таке каяття носить формальний характер і не може бути визнане обставиною, яка пом'якшує його покарання, оскільки окрім визнання особою факту вчинення кримінального правопорушення, розкаяння передбачає ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися у визнанні негативних наслідків правопорушення, намаганні відшкодувати завдані збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого. Факт щирого каяття особи у вчиненні кримінального правопорушення повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження. Проте, у матеріалах кримінального провадження відсутні дані на підтвердження того, що ОСОБА_11 намагався виправити наслідки вчиненого, і які конкретні дії для цього вживав.
У той же час, незважаючи на відсутність щирого каяття, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги прокурора та скасування вироку суду першої інстанції щодо ОСОБА_11 у частині призначеного покарання з метою його посилення - з одного до півтора років обмеження волі, оскільки таке рішення не відповідало б засадам виваженості покарання. Вказаний принцип передбачає дотримання розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності. Втручання держави у приватне життя особи повинно бути законним, несвавільним, пропорційним і не створювати для неї надмірного тягаря, а спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальним інтересом і захистом основоположних прав людини.
Поряд із цим є обґрунтованими та заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги прокурора про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме застосування судом першої інстанції закону, який не підлягав застосуванню - ст. 75 КК.
Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування (ст. 74 і 75 КК). Завданням такої форми є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК, згідно якої якщо суд при призначенні покарання у виді обмеження волі, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Системне тлумачення цієї правової норми дозволяє дійти висновку, що питання призначення покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням мети кримінального покарання як такої, що включає не тільки кару, а й виправлення обвинувачених (засуджених), запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як обвинуваченими (засудженими), так і іншими особами.
З огляду на положення ст. 75 КК законодавець підкреслює важливість такої цілі покарання як виправлення засудженого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, у тому числі у виді обмеження волі, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення особи без відбування покарання, хоча при цьому має врахувати не тільки тяжкість кримінального правопорушення, особу винного, але й інші обставини провадження.
Як убачається з вироку суду першої інстанції, рішення про звільнення ОСОБА_11 від відбування покарання у виді обмеження волі строком на 1 рік з випробуванням прийнято з урахуванням особи обвинуваченого, який щиро покаявся (ця обставина не знайшла свого підтвердження в ході апеляційного розгляду) та раніше не притягувався до кримінальної відповідальності.
Колегія суддів вважає, що вказані висновки суду не відповідають вимогам ст. 65, 75 КК, оскільки суд першої інстанції не зазначив, у чому ж саме полягає його висновок про можливість виправлення ОСОБА_11 без реального відбуття покарання та доцільність застосування до останнього положень ст. 75 КК.
Звільняючи ОСОБА_11 від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, суд першої інстанції належним чином не мотивував прийняте рішення, фактично не врахувавши ступінь тяжкості вчиненого злочину, який, хоча й віднесений відповідно ст. 12 КК до категорії нетяжких, однак за своїм характером та способом вчинення свідчить про підвищену суспільну небезпеку вчиненого діяння.
Зокрема, суд не надав належної оцінки тому, що обвинувачений, використовуючи дерев'яну палицю, схожу на спортивну бейсбольну биту, наніс потерпілому чотири удари в область голови у різні місця, тобто у напрямку життєво важливої ділянки тіла потерпілого, а також один удар по лівій кисті в момент, коли останній намагався прикрити голову від ударів обвинуваченого, що призвело до перелому двох пальців та множинних забійних ран голови, що вказує значний ступінь агресії та байдужість до можливих наслідків своїх дій.
Потерпілий ОСОБА_10 під час апеляційного розгляду щодо міри покарання та порядком його відбуття поклався на розсуд, але при цьому зазначив, що фактично він не примирився з обвинуваченим. Після ухвалення вироку судом першої інстанції ними дійсно був досягнутий певний компроміс, проте виключно через те, що потерпілий розрахував на порядність обвинуваченого в дотриманні останнім обіцянки щомісячно надавати йому певну суму грошових коштів у рахунок відшкодування завданої шкоди. Зважаючи на цю обставину потерпілий не звертався до суду з цивільним позовом та не подавав апеляційну скаргу на вирок суду, бо вважав, що досягнута із обвинуваченим домовленість буде достатньою для захисту його прав та інтересів. Однак, всупереч цієї домовленості, жодного відшкодування він так і не отримав.
У цьому контексті не підлягають врахуванню доводи захисника щодо нібито нещирої позиції потерпілого та здійснення на нього зовнішнього впливу під час реалізації ним своїх процесуальних прав, оскільки такі доводи не ґрунтуються на будь-яких об'єктивних даних та не підтверджуються жодними доказами. Потерпілий, будучи повідомлений про час та місце апеляційного розгляду, скористався своїм законним правом та з'явився до суду, де приймав участь як сторона кримінального провадження, надав пояснення та висловив свою позицію з приводу поданої апеляційної скарги.
Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до Основного Закону України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції України). Звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку за обставин з наслідками, які були встановлені судом у даному кримінальному провадженні, не зможе забезпечити реалізацію цілей покарання та не вплине на формування думки інших осіб про чітке розуміння того, що особа буде нести невідворотне та справедливе покарання за такі дії.
Ті обставини, що обвинувачений раніше не судимий та не перебуває на обліку в наркологічному чи психіатричному диспансері, самі по собі не можуть бути достатніми підставами для обґрунтованого висновку про можливість його виправлення без відбування покарання та звільнення від його відбування з випробуванням.
З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про наявність підстав для звільнення ОСОБА_11 від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75, 76 КК, так як враховуючи особу обвинуваченого, ступінь тяжкості і характер вчиненого злочину, а також інші обставини кримінального провадження, зазначені у вироку обставини не є, в даному конкретному випадку такими, на підставі яких можна дійти однозначного, безсумнівного та беззаперечного висновку про можливість виправлення обвинуваченого без реального відбування покарання шляхом звільнення від його відбуття з випробуванням.
Відповідно п. 4 ч. 1 ст. 409 КПК підставою для скасування судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а згідно п. 2 ч. 1 ст. 413 КПК неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування судового рішення, є застосування закону, який не підлягав застосуванню.
Положеннями п. 4 ч. 1 ст. 420 КПК передбачено, що у разі неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції та ухвалює свій вирок.
На підставі викладеного, колегія суддів вважає за необхідне скасувати вирок суду через неправильне застосування судом першої інстанції закону України про кримінальну відповідальність та ухвалити новий вирок, яким вважати ОСОБА_11 засудженим до призначеного судом першої інстанції у виді обмеження волі строком 1 рік з наведених вище мотивів, задовольнивши таким чином частково апеляційну скаргу прокурора.
Керуючись ст. 404, 405, 407, 418, 420 і ч. 15 ст. 615 КПК України, -
ухвалила:
Апеляційну скаргу прокурора ОСОБА_7 задовольнити частково.
Вирок Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 24.10.2024 відносно ОСОБА_14 скасувати в частині звільнення від відбування покарання у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність і ухвалити новий вирок.
ОСОБА_14 вважати засудженим за ч. 1 ст. 122 КК України до призначеного судом першої інстанції покарання у виді обмеження волі строком один рік.
Строк відбування покарання ОСОБА_15 рахувати з моменту його фактичного затримання на виконання вироку суду.
В іншій частині вирок Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 24.10.2024 залишити без змін.
Вирок апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення.
Касаційна скарга на вирок може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня його проголошення.
Копія вироку негайно після його проголошення вручається засудженому та прокурору і не пізніше наступного дня після його ухвалення надсилається учасникам судового провадження, які не були присутні в судовому засіданні.
Судді:
ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5