вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"30" вересня 2025 р. Справа№ 910/4454/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тищенко А.І.
суддів: Михальської Ю.Б.
Мальченко А.О.
секретар судового засідання: Романенко К.О.
за участю представників учасників справи: згідно протоколу судового засідання від 30.09.2025,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві апеляційну скаргу Київської міської ради
на рішення Господарського суду міста Києва
від 16.07.2025 (повний текст рішення складено 24.07.2025)
у справі №910/4454/25 (суддя Спичак О.М.)
за позовом Київської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Хва Груп»
третя особа 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Мале приватне підприємство «Гетьман»,
третя особа 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «Либідь-ЛТД»,
третя особа 3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву
про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов'язання знести
самочинне будівництво,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2025 року Київська міська рада звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Хва Груп», в якому просить суд усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міськради у володінні та розпорядженні земельною ділянкою місце розташування якої: місто Київ, Святошинський район, вул. Верховинна, 77/13 (кадастровий номер 8000000000:75:227:0010), шляхом зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Хва Груп» знести об'єкт самочинного будівництва - нежитлову будівлю (складське приміщення) площею 53,6 кв.м., право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Бучанського районного нотаріального округу Лагоди О. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20.11.2024, індексний номер: 76186670, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 236333280000, та нежитлову будівлю площею 184,1 кв.м., право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Бучанського районного нотаріального округу Лагоди О. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20.11.2024, індексний номер: 76187246, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 236327680000.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.04.2025 відкрито провадження у справі №910/4454/25, залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Мале приватне підприємство «Гетьман».
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.05.2025 залучено до участі у справі в якості третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Либідь -ЛТД», а також залучено до участі у справі в якості третьої особи 3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та його мотиви
Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.07.2025 у справі №910/4454/25 відмовлено у позові.
Судові витрати покладено на позивача.
Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.04.2025 у справі №910/4454/25.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що спірні об'єкти нерухомого майна (нежитлова будівля (складське приміщення) площею 53,6 кв.м та нежитлова будівля площею 184,1 кв.м., які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13) є об'єктами самочинного будівництва.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги, письмових пояснень та узагальнення їх доводів
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Київська міська рада звернулась до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, мотивуючи свої вимови тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм процесуального права, а також судом неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи.
Так, апелянт стверджує, що Київська міська рада як єдиний розпорядник земель комунальної власності міста Києва жодних рішень щодо передачі земельної ділянки (кадастровий номер: 8000000000:75:227:0010) для будівництва за адресою вул. Верховинна, 77/13 у Святошинському районі міста Києва, ні Малому приватному підприємству «Гетьман», ні іншим юридичним чи фізичним особам не приймала.
Крім того, скаржник звертає увагу на те, що майно вказане у договорі купівлі-продажу від 18.02.1997, відрізняється від майна, визначеного у рішенні Господарського суду міста Києва №30/403 від 21.11.2007, як за описом так і за площею.
Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу та заперечень проти пояснень відповідача
Заперечуючи проти апеляційної скарги, Товариство з обмеженою відповідальністю «Хва Груп» подало відзив, у якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, оскаржуване рішення залишити без змін, наголошуючи на законності та обґрунтованості останнього.
Клопотання, подані учасниками справи до суду апеляційної інстанції
Київською міською радою в обґрунтування апеляційної скарги подано нові докази, а саме лист Державного архіву м. Києва від 05.08.2025 №068/05-12/1677 та фотокопію свідоцтва та статуту ТОВ «Либідь-1».
Київська міська рада обґрунтовує подання нових доказів тим, що останніми додатково підтверджується факт самочинного будівництва, що свідчить про прийняття судом першої інстанції рішення з неповним з'ясуванням обставин справи.
Так, статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, якою встановлено межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України незалежно від причин неподання таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Правова позиція з цього питання викладена, зокрема, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №911/3250/16, від 06.02.2019 у справі №916/3130/17, від 26.02.2019 у справі №913/632/17 та від 06.03.2019 у справі №916/4692/15.
За вказаних обставин, лист Державного архіву м. Києва від 05.08.2025 №068/05-12/1677 та фотокопія свідоцтва та статуту ТОВ «Либідь-1» не можуть бути прийняті судом до уваги, через те, що такі докази датовані вже після прийняття рішення судом першої інстанції, тобто дані докази взагалі не існували на момент розгляду спору по суті судом першої інстанції.
Явка представників у судове засідання
В судове засідання 30.09.2025 заявились представники позивача, відповідача та третьої особи-1, представники третіх осіб-2, 3 не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується довідкою про доставку електронного документа (ухвала суду від 26.08.2025) до їх електронних кабінетів.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 120 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до частини першої статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (частина третя статті 202 Господарського процесуального кодексу України).
Застосовуючи згідно статті 3 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» («Alimentaria Sanders S.A. v. Spain») від 07.07.1989).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
З огляду на викладене, оскільки неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду справи, явка представників учасників справи в судове засідання не була визнана обов'язковою, а також враховуючи те, що судочинство здійснюється, серед іншого, на засадах рівності та змагальності сторін і учасники судового провадження на власний розсуд користуються наданими ним процесуальними правами, зокрема, правом на участь у судовому засіданні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представників третіх осіб-2, 3.
Обставини справи встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, у 2007 році Мале приватне підприємство «Гетьман» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» про (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог): - визнання права власності Малого приватного підприємства «Гетьман» на нежитлову будівлю (павільйон №1 на фундаменті) загальною площею 184,10 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13; - визнання права власності Малого приватного підприємства «Гетьман» на нежитлову будівлю (павільйон №2 на фундаменті) загальною площею 53,6 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13; - зобов'язання відповідача зареєструвати право власності Малого приватного підприємства «Гетьман» на нежитлову будівлю (павільйон №1 на фундаменті) загальною площею 184,10 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13 на підставі рішення суду; - зобов'язання відповідача зареєструвати право власності Малого приватного підприємства «Гетьман» на нежитлову будівлю (павільйон №2 на фундаменті) загальною площею 53,6 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13 на підставі рішення суду (справа №30/403).
Позовні вимоги у справі №30/403 мотивовані тим, що відповідачем було відмовлено позивачу у здійсненні державної реєстрації права власності на спірне майно.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.11.2007 у справі №30/403 позов задоволено повністю. Визнано право власності Малого приватного підприємства «Гетьман» на нежитлову будівлю загальною площею 184,1 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13. Визнано право власності Малого приватного підприємства «Гетьман» на нежитлову будівлю загальною площею 53,6 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13. Зобов'язано Комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» зареєструвати право власності Малого приватного підприємства «Гетьман» на нежитлову будівлю загальною площею 184,1 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13 на підставі рішення суду. Зобов'язано Комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» зареєструвати право власності Малого приватного підприємства «Гетьман» на нежитлову будівлю загальною площею 53,6 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13 на підставі рішення суду.
Рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2007 у справі №30/403 грунтується на тих обставинах, що 18.02.1997 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Либідь ЛТД» (продавець) та Малим приватним підприємством «Гетьман» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого продавець продав покупцю нежитлову будівлю (павільйон №1 на фундаменті) площею 100 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13, та нежитлову будівлю (павільйон №2 на фундаменті), що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13.
Відповідно до п. 1.2 договору купівлі-продажу від 18.02.1997 право власності на майно переходить від продавця до покупця з моменту підписання цього договору.
24.05.2001 Державним комітетом будівництва, архітектури та житлової політики України було затверджено нову Інструкцію про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна.
Зазначеною Інструкцією, було встановлено перелік об'єктів, які підлягають інвентаризації, та вимоги до проведення інвентаризації та підрахунку площ.
Мале приватне підприємство «Гетьман» при здійсненні підрахунку площ нерухомого майна відповідно до правил, встановлених Інструкцією, з'ясувало, що дійсна площа об'єктів складає: будівлі №1 - 184,10 кв.м, будівлі №2 - 53,6 кв.м.
Позивач у справі №30/403 зазначав, що ним не здійснювалось перебудови або реконструкції спірного майна.
Судом у справі №30/403 встановлено, що Мале приватне підприємство «Гетьман» звернулося до Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» із заявою про реєстрацію права власності на спірне майно.
Але відповідач відмовив Малому приватному підприємству «Гетьман» у здійсненні державної реєстрації права власності спірного майна з посиланням на те, що правовстановлюючий документ оформлений неналежним чином.
Зважаючи на викладені обставини Мале приватне підприємство «Гетьман» звернулось до Господарського суду міста Києва та рішенням Господарського суду міста Києва від 21.11.2007 у справі №30/403 позовні вимоги Малого приватного підприємства «Гетьман» були задоволені у повному обсязі.
07.10.2010 Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» на підставі вказаного рішення суду зареєстровано право власності на нежитлову будівлю площею 53,60 кв.м. за Малим приватним підприємством «Гетьман», що підтверджується витягом про державну реєстрація прав №27567953.
26.11.2012 Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» на підставі вказаного рішення суду зареєстровано право власності на нежитлову будівлю площею 184,10 кв.м. за Малим приватним підприємством «Гетьман», що підтверджується витягом про державну реєстрація прав №36401924.
09.12.2013 між Малим приватним підприємством «Гетьман» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Хва Груп» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі загальною площею 53,60 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13. Договір посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 09.12.2013 за №4928.
09.12.2013 між Малим приватним підприємством «Гетьман» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Хва Груп» (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі загальною площею 184,10 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13. Договір посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 09.12.2013 за №4926.
17.01.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Хва Груп» (продавець) та Малим приватним підприємством «Гетьман» (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі (складське приміщення) загальною площею 53,60 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13. Договір посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 17.01.2019 за №31.
17.01.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Хва Груп» (продавець) та Малим приватним підприємством «Гетьман» (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі загальною площею 184,10 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13. Договір посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 17.01.2019 за №32.
20.11.2024 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Хва Груп» та Малим приватним підприємством «Гетьман» укладено договір про припинення договору купівлі-продажу нежитлової будівлі (складське приміщення) №31, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 20.11.2024 за №3405.
20.11.2024 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Хва Груп» та Малим приватним підприємством «Гетьман» укладено договір про припинення договору купівлі-продажу нежитлової будівлі (складське приміщення) №32, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 20.11.2024 за №3406.
Згідно з інформаційної довідки №415531749 від 27.02.2025 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна право власності на нежитлову будівлю (складське приміщення) загальною площею 53,60 кв.м. та нежитлову будівлю загальною площею 184,10 кв.м., що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13, зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю «Хва Груп».
Однак, як вказує позивач, Київська міська рада жодних рішень щодо передачі земельної ділянки за адресою: вул. Верховинна, 77/13, у Святошинському районі м. Києва у власність чи користування будь-яким юридичним чи фізичним особам не приймала.
На думку позивача, вказані обставини свідчать про вчинення відповідачем дій, які направлені на заволодіння земельною ділянкою у незаконний спосіб та поза межами встановленого законодавством України порядку набуття прав на землі комунальної власності. Київська міська рада вважає, що наявні правові підстави для усунення перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об'єкта нерухомого майна та приведення земельної ділянки у придатний для використання стан.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
Імперативними приписами статті 269 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення представників учасників справи, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Так, відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України законодавець визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, а також зазначив, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження №12-187гс18), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18), від 02.07.2019 у справі №48/340 (провадження №12-14звг19) та багатьох інших.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Із статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід'ємним елементом права на справедливий суд, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту), кожен чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ефективним слід розуміти спосіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Отже, суд першочергово перевіряє, чи були порушені права позивача, яким способом вони мають бути поновлені і чи є відповідні позовні вимоги у справі.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Відповідно до статей 317, 319 Цивільного кодексу України права володіння, користування та розпорядження своїм майном належать власникові. Власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частинами 1, 2 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина 1 статті 373 Цивільного кодексу України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина 2 статті 373 Цивільного кодексу України).
Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина 4 статті 373 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною 1 статті 375 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
Як визначено статтею 376 Цивільного кодексу України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Так, апелянт стверджує, що жодних рішень щодо передачі земельної ділянки (кадастровий номер: 8000000000:75:227:0010) для будівництва за адресою вул. Верховинна, 77/13 у Святошинському районі міста Києва, ні Малому приватному підприємству «Гетьман», ні іншим юридичним чи фізичним особам не приймала.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22 зазначено, що самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.
При цьому, сам по собі факт державної реєстрації права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду, не слід розглядати як окреме відносно факту самочинного будівництва порушення прав власника земельної ділянки.
Права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 Цивільного кодексу України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з'явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.
Отже, знесення самочинно побудованого спірного об'єкта нерухомості відповідно до частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво. Також потрібно враховувати положення частини 3 та 5 статті 376 Цивільного кодексу України.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 04.12.2018 у справі №910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі №921/158/18 (пункт 51), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункти 37-38), від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі №923/196/20 (пункт 34)).
Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).
Крім того, не допускається набуття права власності на споруджені об'єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об'єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункти 92-94), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 35)).
Визнання права власності в порядку частини 3 або 5 статті 376 Цивільного кодексу України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов'язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина 3 статті 376 Цивільного кодексу України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина 5 статті 376 Цивільного кодексу України).
Отже, застосування положень частини 3 або 5 статті 376 Цивільного кодексу України призводить до вирішення спору між особою - власником земельної ділянки та особою, що здійснила самочинне будівництво, і, зокрема, захищає права власника земельної ділянки.
Відповідно до частини 2 статті 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
При цьому, формулювання положень статті 376 Цивільного кодексу України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 Цивільного кодексу України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини 4 цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови від 07.04.2020 у справі №916/2791/13; пункти 53-56 постанови від 23.06.2020 у справі №680/214/16-ц; пункт 46 постанови від 20.07.2022 у справі №923/196/20).
Тобто відповідно до приписів частин 3 та 5 статті 376 Цивільного кодексу України як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.
У постанові Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №826/1419/18 зазначено, що об'єкт слід вважати самочинним будівництвом, зокрема, за наявності хоча б однієї з таких обставин: 1) об'єкт збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) об'єкт будується без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи; 3) об'єкт будується без належно затвердженого проекту з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Як вбачається з матеріалів справи, Мале приватне підприємство «Гетьман» (покупець) придбало спірні об'єкти нерухомості у Товариства з обмеженою відповідальністю «Либідь ЛТД» (продавець) на підставі договору купівлі-продажу від 18.02.1997.
У п. 2.1 вказаного договору купівлі-продажу від 18.02.1997 зазначено, що майно, яке відчужується, належить продавцю на праві власності згідно з договором купівлі-продажу комунального майна, укладеним між Фондом державного майна України у Жовтневому районі міста Києва та продавцем 13.06.1995.
Мале приватне підприємство «Гетьман» зазначило, що спірні об'єкти нерухомого майна не є самочинним будівництвом, а були придбані Товариством з обмеженою відповідальністю «Либідь ЛТД» в ході приватизації.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Либідь ЛТД» вказує, що спірні будівлі воно придбало в ході проведення малої приватизації державного майна на підставі Договору купівлі-продажу комунального майна, укладеного між Фондом державного майна у Жовтневому районі м. Києва 13.06.1995. Разом з тим земельна ділянка при цьому товариству не відводилась і не виділялася, однак за час користування товариство сплачувало земельний податок.
З метою встановлення дійсних обставин справи суд першої інстанції залучив до участі у справі в якості третьої особи-3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву.
04.06.2025 Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву долучено до матеріалів справи копію Акту приймання-передавання документів за 1992-1996 роки на постійне зберігання до Державного архіву міста Києва.
Крім того, відповідач зазначає, що з технічних паспортів на нежитлові будинки (приміщення), виготовлених Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 23.01.2008, вбачається, що ці нежитлові приміщення побудовано у 1990 році.
Також відповідач звертає увагу, що в додаткових поясненнях представник позивача сам вказує на те, що будівлі побудовані в серпні 1992 року.
Таким чином, відповідач стверджує, що право соціалістичної державної власності (відповідно до ст.ст. 86, 87 ЦК України 1963 року) на це майно виникло у 1990 році у зв'язку зі створенням речі (побудовою нерухомого майна).
На думку відповідача, зазначені обставини свідчать, що ці приміщення існували ще до 18.02.1997, докази про те, що вони збудовані усупереч вимогам законодавства, що діяло на той час, позивач не надав.
Разом з тим, частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційні обставини - це обставини, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: ці обставини оцінені судом саме як обставина (юридичний факт) преюдиційного характеру та не є правовою оцінкою, наданою судом певній обставині (юридичному факту); судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини (наприклад, особа може посилатися на преюдиційні факти, що містяться в судовому рішенні.
Отже, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.11.2007 у справі №30/403, яке набрало законної сили, визнано право власності Малого приватного підприємства «Гетьман» на нежитлову будівлю загальною площею 184,1 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13, визнано право власності Малого приватного підприємства «Гетьман» на нежитлову будівлю загальною площею 53,6 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13. Зобов'язано Комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» зареєструвати право власності Малого приватного підприємства «Гетьман» на нежитлову будівлю загальною площею 184,1 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13 на підставі рішення суду. Зобов'язано Комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» зареєструвати право власності Малого приватного підприємства «Гетьман» на нежитлову будівлю загальною площею 53,6 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Верховинна, 77/13 на підставі рішення суду.
Зокрема, у вказаному рішенні було встановлено, право власності у Малого приватного підприємства «Гетьман» на спірне майно виникло на підставі договору купівлі-продажу від 18.02.1997.
Відтак, вищевказане рішення суду першої інстанції, не може бути поставлене під сумнів, інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити, а встановлені ним обставини мають преюдиційне значення та в силу частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України не підлягають повторному доведенню.
Наразі, суд звертає увагу учасників судового процесу, що згідно з частинами 1-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993 Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).
У п.26 рішення від 15.05.2008 Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
За приписами частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
У статті 77 Господарського процесуального кодексу України вказано, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
В контексті наведених засад господарського судочинства суд звертає увагу учасників судового процесу на приписи ст.79 Господарського процесуального кодексу України, згідно яких наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд зауважує, що стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).
Отже, позивачем у даній справі не доведено належними та допустимими доказами, що спірні об'єкти нерухомого майна є об'єктами самочинного будівництва.
Зокрема, зважаючи на інформацію про те, що продавцем вказаних приміщень в процедурі приватизації був Фонд державного майна України у Жовтневому районі міста Києва, що не було спростовано позивачем а також враховуючи встановлені обставини в рішенні Господарського суду міста Києва від 21.11.2007 у справі №30/403, відсутні підстави вважати спірні об'єкти нерухомості є об'єктами самочинного будівництва.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову Київської міської ради.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N303-A, п. 29).
Отже, з огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
При цьому, слід зазначити, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.
Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2025 у справі №910/4454/25 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв'язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Київської міської ради на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2025 у справі № 910/4454/25 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2025 у справі № 910/4454/25 залишити без змін.
Матеріали справи № 910/4454/25 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст складено: 14.10.2025.
Головуючий суддя А.І. Тищенко
Судді Ю.Б. Михальська
А.О. Мальченко