Справа № 639/2971/24 Головуючий суддя І інстанції Рубіжний С. О.
Провадження № 22-ц/818/1866/25 Суддя доповідач Яцина В.Б.
Категорія: розірвання договору довічного утримання (догляду)
09 жовтня 2025 року м. Харків
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого Яцини В.Б.
суддів колегії Мальованого Ю.М., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря судового засідання Шевцової К.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Керімова Аліка Заміровича на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 11 грудня 2024 року, у справі №639/2971/24, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_1 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Савченко Тетяна Євгенівна, про розірвання договору довічного утримання,
У травні 2024 року до Жовтневого районного суду м. Харкова надійшла позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_1 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Савченко Тетяна Євгенівна, про розірвання договору довічного утримання .
Позовна заява мотивована тим, що 29 березня 2017 року вона уклала з відповідачем договір довічного утримання, за яким передала у власність відповідачу квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Савченко Т.Є.
Посилалась на те, що відповідно до умов договору відповідач зобов'язався довічно утримувати позивача, надаючи необхідне харчування, одяг, прання білизни. Забезпечувати догляд та необхідну допомогу. Вартість харчування, одягу та необхідної допомоги сторони встановили у розмірі мінімальної пенсії щомісячно.
Вказує, що відповідач взяті на себе зобов'язання за договором довічного утримання не виконує, не звертає уваги на потреби і стан здоров'я позивача, не забезпечує харчуванням, медикаментами, не сплачує вартість житлово-комунальних послуг, відмовляє у наданні відповідного догляду. Усю допомогу позивачу надає чоловік.
Зазначає, що останніми роками позивач тяжко хворіє і майже всю свою пенсію витрачає на придбання ліків. Наразі знаходиться у лікарні, потребує додаткової допомоги, проте відповідач жодної допомоги не надає. На пропозицію розірвати договір довічного утримання не реагує.
На підставі вищевикладеного ОСОБА_2 просила суд розірвати договір довічного утримання, укладений 29 березня 2017 року між позивачем та відповідачем, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Савченко Т.Є.
Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 11 грудня 2024 року позов задоволено.
Розірвано договір довічного утримання (догляду), укладений 29 березня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Савченко Тетяною Євгенівною, реєстровий № 528.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1211 гривень 20 копійок.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Керімов Алік Замірович подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати заочне рішення та прийняте нове, яким відмовити у задоволенні позову.
Вказав, що оспорюваний договір було укладено з ОСОБА_3 (відповідач) в період перебування у шлюбі з ОСОБА_1 (третя особа), умови договору виконувалися в повному обсязі подружжям під час перебування у шлюбі, де вони разом забезпечували утримання позивача за спільні сімейні кошти.
Вважає, що порушені права ОСОБА_1 , оскільки зобов'язання пов'язані з договором, виконувалися не лише відповідачем, а й ОСОБА_1 , то справедливо буде розглядати її як сторону, рівноправно відповідальну за дотримання умов договору, а тому позивачем не вірно визначений статус її у справі як третьої особи ОСОБА_1 , остання має бути другим відповідачем по даній справі. Відповідно до п.5 оспорюваного договору зазначено, що цей договір вчиняється за письмовою згодою дружини ОСОБА_3 - ОСОБА_1 , отже невірне визначення її статусу в процесі є порушенням норм процесуального права.
Зазначає, що ОСОБА_1 разом зі своїм колишнім чоловіком, виконували всі обов'язки щодо надання позивачу її потреб, а саме забезпечували продуктами харчування, медичними препаратами, сплачували комунальні послуги, купляли необхідну для домашнього биту техніку, приїздили коли Позивач себе погано почувала, що можуть підтвердити сусіди свідки, а також наші спільні діти: ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 , які разом із нами відвідували позивача, на що суд уваги не звернув та не допитав в якості свідків.
Після розлучення всі відповідні документи квитанції, чеки, договори на придбання техніки та медичних препаратів були вилучені у третьої особи, вважає, що мета таких дій полягала в тому, щоб позбавити ОСОБА_1 можливості довести виконання подружжям зобов'язань за договором, оскільки у спільній квартирі не проживає.
Вважає, що цей позов є фіктивним, так як немає правових наслідків для відповідача та поданий для позбавлення права у отриманні частки саме ОСОБА_1 , тому і подано позов саме після розлучення.
Вказала, що суд не звернув уваги, що сторони договору є родичами, які впродовж усього життя знаходились у теплих сімейних відносинах та допомагали один одному. Враховуючи сімейні зв'язки, обидві сторони можуть діяти узгоджено для досягнення спільної мети, спрямованої на ухилення від виконання зобов'язань перед третіми особами або на отримання неправомірної вигоди.
Зазначає, що суду слід звернути увагу на наявну змову між позивачем та відповідачем, провести всебічну перевірку їхніх доводів і доказів, а також оцінити дії сторін на предмет добросовісності.
Зауважує, що суд першої інстанції не надав жодної правової оцінки викладеним обставинам справи та наданим представником ОСОБА_1 поясненням.
Колегія суддів, заслухала доповідь судді-доповідача,розглянула справу за відсутності інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, які не з'явилися у судове засідання, що відповідно до ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду скарги.
Відповідно до ст.ст. 367, 368 ЦПК України колегія суддів перевірила законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч.1ст.367 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Задовольняючи позов про розірвання договору довічного утримання, суд першої інстанції, врахував правову природу цього договору, проаналізував умови договору довічного утримання, приписи статті 755 ЦК України та підстави позову, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність належного виконання відповідачем умов договору.
При цьому суд вважав встановленим, що позивач є особою похилого віку, потребує сторонньої допомоги та догляду, відповідач ОСОБА_3 не виконував свої зобов'язання за договором довічного утримання та догляду, крім того відповідач не заперечував, що порушував умови договору довічного утримання (а.с.5).
Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Під час оспорювання або невизнання права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Відповідно до статей 626, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а також його обов'язковість для сторін договору.
Свобода договору належить до загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України).
Тлумачення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових, зокрема, свобода укладання договору, вибору контрагента, виду договору, визначення умов договору.
Сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статей 525, 526, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.
У статті 744 ЦК України встановлено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або її частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Договір довічного утримання є однією із правових форм забезпечення непрацездатних за віком або за станом здоров'я фізичних осіб. Недієздатна особа, відчужуючи квартиру (домоволодіння), передусім має на меті отримання утримання, догляду чи інших послуг, яких вона потребує внаслідок недієздатності.
Закон чи договір не ставить в залежність факт належності здійсненого забезпечення утриманням чи доглядом від прийняття виконання таких дій відчужувачем. Тому зобов'язання за договором довічного утримання вважається належно виконаним з моменту вчинення передбаченої договором дії набувачем. Мотиви неприйняття виконання, як і сам факт такого неприйняття, не мають правового значення до вирішення питання про належність виконання набувачем своїх обов'язків.
У договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача (частина перша статті 749 ЦК України).
За правилами статті 751 ЦК України матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини.
Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України).
Згідно з вимогами статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала під час укладення договору.
Порушення є істотним, якщо тягне за собою для іншої сторони неможливість досягнення мети договору, тобто, вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, слід встановити: наявність істотного порушення договору та шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може полягати у реальних збитках і (або) упущеної вигоди; її розмір, а також чи є істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що вона змогла отримати.
Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала під час укладення договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу повноважень суду. Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.
Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване під час укладення договору.
У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване під час укладення договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13 та в постановах Верховного Суду від 19 березня 2025 року в справі № 761/16002/22, від 09 грудня 2020 року в справі № 199/3846/19.
У постановах від 12 березня 2025 року в справі № 127/27292/22, від 15 серпня 2023 року в справі № 712/10192/22 Верховний Суд виснував, що відчужувачу за договором довічного утримання законом надано право ініціювати питання розірвання такого правочину в судовому порядку у випадку невиконання набувачем його умов. Саме відповідач мав би убезпечити себе від подальших претензій відчужувача шляхом ведення відповідного обліку та на виконання вимог статей 12, 81 ЦПК України повинен надати суду докази відсутності цих обставин, на які посилається позивач.
За правилами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
З урахуванням таких вимог статті 81 ЦПК України та положень пункту 3 частини першої і частини другої статті 318 ЦПК України заявник повинен довести ті обставини на які він посилається як на підставу своїх вимог, зазначивши про такі обставини у своїй заяві та про докази, які їх підтверджують і до заяви додати ці докази.
За змістом статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.
Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, яким є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, що становлять допустимість доказів.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Матеріалами справи підтверджується та судом встановлено, що 29 березня 2017 року між позивачем ОСОБА_2 , та відповідачем ОСОБА_3 , укладений Договір довічного утримання (догляду), який посвідчений приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Савченко Т.Є. за реєстровим №528 (а.с. 3 - 4).
За умовами п.1 Договору, відчужувач передала, а набувач прийняв у власність квартиру АДРЕСА_2 .
В п. 5 цього договору зазначено, що договір вчиняється за письмовою згодою дружини ОСОБА_3 - ОСОБА_1 , викладеною у вигляді заяви, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Харківської області Савченко Т.Є. 29 березня 2016 року за реєстровим номером 526, що призначена для зберігання у справах приватного нотаріуса.
Пунктом 8 договору ОСОБА_3 зобов'язався довічно утримувати ОСОБА_2 , надаючи їй необхідне харчування, одяг, прання білизни, і забезпечувати за нею належний догляд та необхідну допомогу.
Згідно до умов договору відчужувач ОСОБА_2 залишається довічно проживати у зазначеній квартирі (п.9).
Вартість харчування, одягу та необхідної допомоги, сторони визначили, у розмірі мінімальної пенсії щомісячно (п.10).
В разі невиконання ОСОБА_3 взятих на себе за цим договором обов'язків, договір може бути розірваний згідно ст.ст.214,755,756 ЦК України (п.13 договору).
Як вбачається з матеріалів справи, позивач зверталась до відповідача про розірвання договору з підстав неналежного виконання зобов'язань (а.с.5).
Згідно зі ст. 12 ЦПК України та відповідно до ч.ч. 1, 5 та 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасникам справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до вимог ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Частинами 2, 3 ст. 653 ЦК України передбачено, що у разі розірвання договору в судовому порядку зобов'язання сторін припиняються з моменту набрання рішенням суду законної сили.
Статтею 744 ЦК України встановлено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або її частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Згідно з ч. 1 ст. 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.
За правилами статті 751 ЦК України матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини.
Відповідно правової висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 23.02.2022 у справі № 325/562/20 (провадження № 61-16384св20), у справах про розірвання договору довічного утримання на підставі п. 1 ч. 1 ст. 755 ЦК України, саме на відповідача (відповідачів) покладений обов'язок доведення належними та допустимими доказами належного виконання своїх обов'язків набувача за договором.
У постанові Верховного Суду від 11 листопада 2024 року у справі № 676/2246/22 визначено, що договір довічного утримання є однією із правових форм забезпечення непрацездатних за віком або за станом здоров'я фізичних осіб. Недієздатна особа, відчужуючи квартиру (домоволодіння), має на меті отримання утримання, догляду і інших послуг, яких вона потребує внаслідок непрацездатності та похилого віку.
Закон чи договір не ставить в залежність факт належності здійсненого забезпечення утриманням чи доглядом від прийняття виконання таких дій відчужувачем. Тому зобов'язання за договором довічного утримання вважається належно виконаним з моменту вчинення набувачем передбачених договором дій. Мотиви неприйняття виконання, як і сам факт такого неприйняття, не мають правового значення до вирішення питання про належність виконання набувачем своїх обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини.
Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України).
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що відчужувачу за договором довічного утримання законом надано право ініціювати питання розірвання такого правочину в судовому порядку у випадку невиконання набувачем його умов, при цьому саме відповідач мав би убезпечити себе від подальших претензій відчужувача шляхом ведення відповідного обліку та на виконання вимог статей 12, 81 ЦПК України повинен надати суду докази відсутності цих обставин, на які посилається позивач.
Такі висновки щодо застосування приписів статей 755, 756 ЦК України узгоджуються із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 509/513/16-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 755/1226/17-ц, від 06 травня 2020 року у справі № 755/1750/19, від 18 травня 2022 року у справі № 759/10079/19-ц та від 04 липня 2024 року у справі № 756/11502/21.
У постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі № 645/3284/19 (провадження № 61-15301св20) вказано, що «аналіз статті 744 ЦК України свідчить, що законодавець, передбачивши можливість визначення в договорі обов'язків як з утримання, так і догляду, розмежував указані поняття. Так, утримання характерне для зобов'язань майнового характеру, в той час як догляд, з-поміж іншого, може полягати в конкретних діях, турботі та опікуванні набувача над відчужувачем у силу його похилого віку та потребі в сторонній допомозі».
Отже, вчиняючи системний аналіз вищенаведеного правового унормування і умов оспорюваного договору, суд правильно з'ясував, що підставою для розірвання договору довічного утримання є як повне невиконання набувачем взятих на себе обов'язків, так і їх неналежне виконання, в порівнянні з умовами договору, незалежно від вини набувача.
Наявність або відсутність вини набувача в невиконанні/неналежному виконанні умов договору, в сенсі конструкції п.1 ч.1 ст. 755 ЦК України, не має значення для вирішення питання про розірвання такого договору.
При цьому обов'язок з доведення факту належного виконання умов договору довічного утримання, з огляду на презумпцію вини відповідача у форматі цивільного судочинства, у відповідності до ч.3 ст.12, ч.1 ст.76 ЦПК України покладається саме на відповідача, який надає таке утримання.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив, що позивач є особою похилого віку, потребує сторонньої допомоги та догляду, проте відповідач ОСОБА_3 не виконує свої зобов'язання за договором довічного утримання та догляду, при цьому, з боку останнього не надано належних та переконливих доказів протилежного, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для розірвання договору довічного утримання та догляду від 29.03.2013, відповідно для задоволення позовних вимог позивача.
Правові наслідки розірвання договору довічного утримання (догляду) передбачені ст. 756 ЦК України. Зокрема, у разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передано, і має право вимагати його повернення. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню (ч. 1 ст. 756 ЦК України).
Відповідно до ст. 74 Закону України «Про нотаріат», одержавши повідомлення установи банку, підприємства чи організації про погашення позики (кредиту), повідомлення про припинення іпотечного договору або договору застави, а також припинення чи розірвання договору довічного утримання, звернення органів опіки та піклування про усунення обставин, що обумовили накладення заборони відчуження майна дитини, нотаріус знімає заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна.
Доводи скарги про те, що судом не були допитані свідки, колегія суддів відхиляє, з огляду на те, що як вбачається з матеріалів справи до суду відповідних клопотань подано не було.
Твердження апелянта про те, що цей позов є фіктивним, колегія судді в не приймає, за недоведеністю. Як було встановлено судом, позивач є особою похилого віку, потребує сторонньої допомоги та догляду, проте відповідач ОСОБА_3 не виконує свої зобов'язання за договором довічного утримання та догляду (а.с.5), при цьому, з боку останнього не надано належних та переконливих доказів протилежного.
У постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі № 543/994/17 зазначено, що «пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».
Стороною договору довічного утримання є ОСОБА_3 , чого ОСОБА_1 не спростовує.
Отже позов подано до належного відповідача.
ОСОБА_1 є колишньою дружиною ОСОБА_3 і у цих правовідносинах не є стороною договору, отже і не є належним відповідачем.
Матеріали справи не містять доказів, що сама ОСОБА_1 подавала клопотання про залучення її до участі у справі.
При цьому колегія суддів звертає увагу, що правовідносини щодо розірвання спадкового договору не допускають правонаступництво, оскільки виконання зобов'язань у спадковому договорі нерозривно пов'язане з його сторонами. Такий висновок зробив КЦС ВС у постанові від 24 липня 2024 року у справі № 334/5938/19.
Тому, колегія суддів відхиляє, аргументи скарги представника третьої особи про те, що суд першої інстанції не надав жодної правової оцінки викладеним обставинам справи та наданим представником ОСОБА_1 поясненням, та щодо не належного процесуального статусу її у справі, суд правильно вказав у рішенні суду, що ОСОБА_1 не є стороною договору довічного утримання, отже і не є належним відповідачем, є колишньою дружиною відповідача та не підтримує спілкування зі сторонами, про що зазначено нею особисто, а тому позов подано до належного відповідача.
Близька за змістом постанова Верховного суду від 11 листопада 2024 року у справі №676/2246/22.
Отже, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, фактично зводяться до переоцінки доказів, яким судом надана належна оцінка.
Таким чином доводи апеляційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Інші доводи апеляційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребує, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновком суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні в справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, немає
Керуючись ст.ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
постановив :
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Керімова Аліка Заміровича -залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 11 грудня 2024 року-залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено 14 жовтня 2025 року.
Головуючий В.Б.Яцина
Судді колегії Ю.М.Мальований
О.Ю.Тичкова