Справа № 752/27021/24
Провадження №: 2/752/2171/25
14 жовтня 2025 року Голосіївський районний суд міста Києва в складі головуючого судді Митрофанової А.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики у загальному розмірі 376 327,70 грн.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 29.01.2024 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, що підтверджується розпискою, відповідно до якої позивач передав у власність відповідачу грошові кошти у розмірі 177 450,00 грн. (що є еквівалентом 4 700,00 доларів США), а відповідач у свою чергу зобов'язався повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів у строк до 29 квітня 2024 року в порядку та на умовах, передбачених цим договором. У випадку неповернення боргу відповідач взяв на себе зобов'язання повернути подвійну суму до 29 травня 2024 року.
Оскільки відповідач належним чином не виконав свого обов'язку з повернення отриманих у борг коштів у визначені договором строки, позивач був змушений звернутися до суду із вказаним позовом відповідно до вимог якого, просив суд стягнути з ОСОБА_2 заборгованість у розмірі - 376 327,70 грн, з яких 177 450,00 грн - заборгованість за основним зобов'язанням, 177 450,00 грн - заборгованість за прострочення виконання зобов'язання, 21 427,70 грн - заборгованість за нарахованими відсотками.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.12.2024 для розгляду цивільної справи №752/27021/24 визначено суддю Голосіївського районного суду міста Києва Митрофанову А.О.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 13 січня 2025 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, запропоновано відповідачу у 15-денний строк з дня вручення копії цієї ухвали суду подати суду відзив на позов.
У липні 2025 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому останній просив суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, та стягнути з позивача на користь відповідача витрати на правову допомогу в розмірі 15 000,00 грн.
Заперечуючи проти позову, відповідач указував на те, що розписка видана ним позивачу, була складена в межах їх спільної підприємницької діяльності, пов'язаної з виконанням будівельних робіт з ремонту головного офісу «Акордбанк».
Позивач зазначає, що в процесі реалізації проекту виникла ситуація, за якої з його рахунку було списано грошові кошти в розмірі 177000,00 гривень на погашення кредиту. ОСОБА_1 , зі свого боку, запропонував тимчасово покрити витрати на виплату заробітної плати працівникам за власний рахунок, але при цьому попросив у нього розписку як підтвердження того, що ці кошти були використані в межах їх спільної діяльності.
А тому відповідач стверджує, розписка не є підтвердженням особистого боргу, а є документальним підтвердженням взаєморозрахунків між сторонами, що здійснювали спільну комерційну діяльність, а кошти були використані виключно за цільовим призначенням - для виплати зарплат працівникам, задіяним на об?єкті «Акордбанк», та були частиною загальної фінансової схеми
Відповідач вказує, що мав з позивачем довірчі стосунки, оскільки ОСОБА_1 є хрещеним батьком його доньки, та з моменту підписання розписки позивач взяв під свій контроль отримання готівкових коштів. Усі кошти, які позивач отримував на рахунок ФОП передавав відповідачу, а він самостійно здійснював розподіл заробітної плати працівникам. У межах комерційної діяльності щодо об?єкта «Акордбанк» відповідач відповідав за технічну частину виконання робіт, а ОСОБА_1 - за фінансову. Витрати на ремонт об?єкта були спільними у співвідношенні 50 на 50. Прибуток також мав ділитися порівну - 50 на 50, за вирахуванням суми боргу та витрат на ремонт. Оскільки ремонт об?єкта «Акордбанк» тривав понад три роки, і вони не знали точної дати його завершення, у розписці не вказано рік повернення коштів - зазначено лише дату «29 травня». Отримані від ОСОБА_1 кошти відповіда використав виключно на виплату заробітної плати працівникам відповідно до графіка, який склав сам ОСОБА_1 .
У поданому відзиві позивач зауважив, що ОСОБА_1 надав на зарплату працівникам суму в розмірі 177450 грн. Подвоєна сума, яку він вказує у позовній заяві як борг, не має законного обґрунтування.
Також зазначає, що він знімав готівкові кошти із свого рахунку ФОП, а потім передав їх ОСОБА_1 , а також ОСОБА_1 мав доступ до його банківського рахунку, знав ключ та код, і міг самостійно проводити перекази та інші фінансові операції з коштами.
Таким чином, відповідач стверджує, що сума заборгованості за розпискою є безпідставною, оскільки він всю суму повернув позивачу в розмірі 177450,00 грн.
Разом з тим, заперечуючи проти позову позивач звертає увагу на те, що у розписці відсутня будь-яка згода або домовленість щодо сплати процентів від суми позики у розмірі і порядку одержання процентів, вважає, що розрахунок процентів є неправильним та безпідставним.
17.07.2025 на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив, подана представником ОСОБА_4 , у якій останній зауважив, що викладені у відзиві пояснення є маніпулятивними, акцентуються на речах, що не стосуються справи, та спрямовані виключно на ухилення відповідача від виконання своїх грошових зобов'язань.
Щодо посилань відповідача про те, що у розписці не вказано рік, в якому треба повернути кошти, представник позивача заперечує, оскільки в розписці термін повернення позики вказаний повною датою.
Разом з тим, представник позивача звертає увагу на те, що розписка була написана відповідачем особисто і добровільно у присутності позивача, без жодного примусу, в якості підтвердження факту укладання договору позики. До правоохоронних органів з приводу примусу відповідач не звертався, про такі обставини не зазначає. Звертає увагу, що у своєму відзиві відповідач фактично підтверджує той факт, що він дійсно писав вказану вище розписку. Жодних доказів про повернення позичених коштів відповідач не надав.
Суд, дослідивши наявні матеріали справи, об'єктивно оцінивши докази у їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
Положеннями статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (стаття 13 ЦПК України).
Відповідно до приписів статті 12 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Як убачається з матеріалів справи та установлено судом, 29.01.2024 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, що підтверджується розпискою.
Відповідно до розписки позивач передав у власність відповідачу грошові кошти у розмірі 177 450,00 грн. (що є еквівалентом 4 700,00 доларів США), а відповідач у свою чергу зобов'язався повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів у строк до 29 квітня 2024 року в порядку та на умовах, передбачених цим договором.
У випадку неповернення боргу вчасно відповідач взяв на себе зобов'язання повернути подвійну суму до 29 травня.
Письмового договору позики позивачем до матеріалів справи не долучено, водночас міститься розписка від 29.01.2024 р. з підписами позивача та відповідача.
Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення. Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом у постановах від 05 вересня 2018 року у справі №756/8630/14-ц, від 08 квітня 2021 року у справі №500/1755/17, від 22 вересня 2021 року у справі №761/29374/19 та від 16 лютого 2022 року у справі №520/19325/18.
Отже, судом установлено, що між позивачем та відповідачем було укладено договір позики.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Враховуючи те, що 29.01.2024 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики, суд приходить до висновку, що вони дійшли згоди щодо істотних умов договору та взяли на себе зобов'язання щодо виконання даного договору.
Уклавши даний договір на умовах, викладених у ньому, відповідач тим самим засвідчив свою згоду та взяв на себе зобов'язання виконувати умови, які були в ньому закріплені.
Звертаючись до суду з позовом, позивач посилається на те, що після настання строку повернення позики, відповідач свої зобов'язання по поверненню отриманих грошових коштів не виконав, грошові кошти не повернув, чим порушує права позивача, що стало підставою для звернення до суду з позовом.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Таким чином, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов'язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Звертаючись до суду з указаним позовом, позивач просить стягнути з відповідача суму боргу у гривні.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
Відповідно до частини першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Статтею 1048 ЦК України визначено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Договір позики вважається безпроцентним, якщо: він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.
Верховний Суд у постанові від 16.01.2019 у справі № 464/3790/16-ц вказав, що під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась.
Такі висновки щодо періоду стягнення процентів Велика Палата Верховного Суду зробила також у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 та у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-318цс 18.
Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
На виконання згаданих вище процесуальних вимог відповідач не надав належних та допустимих доказів того, що прийняті від позивача в борг грошові кошти в сумі 177 450 грн. він повернув у строк до 29 квітня 2024 року та у повному обсязі.
У зв'язку з тим, що зазначений Договір позики не є безвідсотковим, а предметом позики є саме національна валюта - гривня, суд уважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача за період з 29.01.2024 по 29.04.2024 проценти за користування позикою на рівні облікової ставки НБУ у розмірі 6 577, 77 грн.
Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача подвійної суми боргу, як це вказано у розписці, то суд дійшов до висновку, що у задоволенні такої вимоги слід відмовити за її безпідставністю виходячи із наступного.
Заявлена позивачем позовна вимога про стягнення заборгованості у подвійному розмірі наданих у позику грошових коштів, обґрунтована невиконанням позичальником зобов'язань за розпискою від 29.01.2024 року, тобто, як застосування санкції за невиконання умов договору, про що він і зазначає у позовній заяві.
Згідно з ч.1. ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
За змістом ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Стаття 625 ЦК України передбачає відповідальність за порушення грошового зобов'язання. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо розмір процентів не встановлений договором або законом.
З тексту згаданої вище розписки вбачається, що така містить положення відповідно до якого, «у випадку неповернення боргу вчасно, беру на себе зобов'язання повернення подвійної суми».
Тобто, відповідальність за порушення грошового зобов'язання, а саме, неповернення грошових коштів у терміни, зазначені у розписці від 29.04.2024 року, передбачена розпискою у виді «повернення подвійної суми», тобто, боржник повинен повернути грошові кошти у сумі, двічі більшій, ніж сума отриманих ним в борг грошових коштів, що суперечить положенням ст. 625 ЦК України.
На переконання суду, таке положення в розписці не є ані встановленим штрафом, бо штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання, ані пенею, бо пеня обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ст. 549 ЦК). Не свідчить таке положення у розписці і про наявність завдатку, оскільки у фактичних правовідносинах немає ознак такого забезпечення зобов'язання, яке визначено у ст. 570 ЦК, не свідчить таке положення у розписці і про наявність завдатку, оскільки у фактичних правовідносинах немає ознак такого забезпечення зобов'язання, яке визначено у ст. 570 ЦК, а також немає підстав для висновку, що така домовленість є домовленістю про встановлення відсотків за користування коштами, оскільки стягнення боргу в подвійному розмірі позивач вважає санкцією за невиконання відповідачем зобов'язання про повернення коштів.
Частинами другою, п'ятою статті 95 ЦПК України передбачено, що письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи вищевикладене, зважаючи на те, що на час звернення до суду, відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання за договором позики, визначений розпискою термін повернення коштів минув та доказів повернення суми боргу позивачу не надав, внаслідок порушення позичальником умов такого договору за ним утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню у судовому порядку, відповідачем наведені позивачем обставини не спростовані, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову.
Крім того, згідно вимог статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат.
Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно із ст. 141 ЦПК України судові витрати позивачу за рахунок відповідача відшкодовуються пропорційно розміру задоволених позовних вимог (48.9%), а тому до стягненню підлягає судовий збір в розмірі 1840,27 грн.
Що стосується понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, які позивач просить суд стягнути з відповідача у розмірі 16 578,00 грн, а також понесених відповідачем витрат які він просить суд стягнути з позивача у розмірі 15000,00 грн суд зазначає таке.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання норм частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Тобто у ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так, у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Саме такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Схожі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 357/380/20, від 08 червня 2021 року у справі 550/936/18.
У разі встановлення у договорі фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21).
Водночас, слід звернути увагу, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини.
У постанові від 20 листопада 2020 року у справі № 910/13071/19 Верховний Суд вказав про те, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини четвертої статті 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 Цивільного кодексу України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України.
Як вже вказувалась вище, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені статтею 137 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правничу допомогу.
У такому випадку суд відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правничу допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правничу допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
До того ж у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 сформовано правовий висновок про те, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Суд також звертає особливу увагу, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника (відповідача) не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17).
Таким чином, вирішуючи заяву про компенсацію понесених витрат на професійну правничу допомогу суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.
Такі докази, відповідно до частини першої статті 89 ЦПК України, суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
При цьому згідно з статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
На підтвердження надання правової допомоги представником позивача надано договір про надання правової допомоги №1 від 05.12.2024 р., укладений між позивачем та адвокатським об'єднанням «Стоїк», акт про виконані роботи (надані послуги) від 17.01.2025 р., кредитне повідомлення щодо сплати позивачем на банківський рахунок адвокатського об'єднання «Стоїк» 16 578,00 грн.
Таким чином, в загальному розмірі понесені ОСОБА_1 та документально підтверджені витрати на правничу допомогу у справі становлять 16 578,00 грн.
Дослідивши всі надані докази, суд приходить до висновку, що позивачем підтверджено належними доказами понесені витрати на отримання правової допомоги, та враховуючи, що судом задоволено позов частково (48,9%), розмір понесених позивачем витрат підлягає стягненню з відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме в розмірі 8106,64 грн.
На підтвердження надання правової допомоги відповідачем надано договір про надання правової допомоги/юридичних послуг №08072013 від 08.07.2025 року, укладений між відповідачем та ТОВ «Правова допомога 24/7» в особі директора Яковлева О.А., акт №08072513 від 09.07.2025 року приймання-передачі наданих послуг до договору про надання правової допомоги/юридичних послуг №08072013 від 08.07.2025 року.
Відповідно до Акту №08072513 від 09.07.2025 року приймання-передачі наданих послуг до договору про надання правової допомоги/юридичних послуг №08072013 від 08.07.2025 року сторони підтвердили, що відповідно до договору про надання правничої допомоги про надання правової допомоги/юридичних послуг №08072013 від 08.07.2025 року виконавцем були виконані наступні роботи (надані такі послуги): ознайомлення із матеріалами справи та підготовка відзиву на позовну заяву, вартість яких складає 15 000,00 грн.
Разом з тим, з договору про надання правничої допомоги та приймання-передачі наданих послуг, встановлено, що правову допомогу відповідачу було надано ТОВ «Правова допомога 24/7» в особі директора Яковлева О.А., а не адвокатом.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Відповідно до статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Незалежність адвокатури гарантується. Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.
Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.
Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.
Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Предметом позову у даній справі були вимоги позивача про коштів у розмірі 376 327, 70 грн. Враховуючи наведене вказана справа не є справою з ціною позову, що перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто справа є малозначною у силу вимог закону.
Відповідно до частини другої статті 60 ЦПК України під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу.
Отже, у малозначній справі здійснювати представництво особи в суді може особа, яка не є адвокатом.
Проте поняття «надання професійної правничої допомоги» не тотожне поняттю «представництво особи в суді». Надання професійної правничої допомоги здійснюють лише адвокати, натомість представництво особи у суді може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб'єктом (абзац другий підпункту 2.2.1 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини висновку Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії) (реєстр. № 1013) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 31 жовтня 2019 року №4-в/2019).
Таким чином, витрати на юридичні послуги, надані стороні у справі іншою, ніж адвокат, особою, не належать до витрат на професійну правничу допомогу та не можуть бути відшкодовані у порядку частини четвертої статті 137, частини сьомої статті 139 та частини третьої статті 141 ЦПК України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №496/3134/19.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що відповідач особисто 26.06.2025 року ознайомлювався з матеріалами справи, та відзив направлено до суду за підписом відповідача, а тому відповідачем не доведено належності, допустимості та достовірності відображеної інформації, що описана та погоджена сторонами в акті №08072513 від 09.07.2025 року приймання-передачі наданих послуг до договору про надання правової допомоги/юридичних послуг №08072013 від 08.07.2025 року.
Враховуючи вищевикладене, у задоволенні вимоги відповідача про стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 15000 грн слід відмовити.
Керуючись статями 525, 526, 1046, 1047, 1049 ЦК України, статтями 2, 10, 12, 13, 15, 76-81, 89, 137, 141 258, 263, 264, 265, 273, 354, 355 ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики - задовольнити частково.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 177 450,00 грн. (сто сімдесят сім тисяч чотириста п'ятдесят гривень), відсотки у розмірі 6 577, 77 грн. (шість тисяч п'ятсот сімдесят сім гривень 77 копійок), а всього - 184 027,77 грн. (сто вісімдесят чотири тисячі двадцять сім гривень 77 копійок).
В задоволенні інших вимог позову відмовити.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1840,27 грн та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8 106,64грн.
У відшкодуванні решти судових витрат у справі відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відомості про учасників справи:
1. Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 .
2. Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 .
Суддя А.О. Митрофанова