13 жовтня 2025 року Справа № 280/5975/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Киселя Р.В., розглянувши в порядку письмового за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника - адвоката Мар'єнко Вікторії Юріївни ( АДРЕСА_2 ), до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (вул. Набережна Перемоги, буд. 26, м. Дніпро, 49094) та Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (пр. Соборний, буд. 158-Б, м. Запоріжжя, 69005) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
10.07.2025 засобами системи «Електронний суд» до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ), в особі представника - адвоката Мар'єнко Вікторії Юріївни, до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі - відповідач 1) та Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - відповідач 2), в якій позивачка просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача 1 від 03.03.2025 року №083850025149 щодо відмови в призначенні та виплаті пенсії за віком відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов'язати відповідача 2 здійснити призначення та виплату пенсії за віком відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» позивачці починаючи з 12.02.2025 року, із зарахуванням до страхового стажу періоду роботи з 16.09.1985 року по 01.02.1988 року та періоду проходження військової службу з 18.11.1991 року по 01.07.1999 року.
Крім того, просить стягнути з відповідача 2 на користь позивачки судові витрати, а саме судовий збір за подачу адміністративного позову в розмірі 1211,20 грн.
В обґрунтування своїх вимог позивачка зазначає, що 24.02.2025 у зв'язку із досягненням відповідного пенсійного віку та наявністю необхідного страхового стажу, позивачка звернулася до органів Пенсійного фонду України за призначенням пенсії за віком, відповідно до статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон України №1058-IV). Рішенням відповідача 1 від 03.03.2025 №083850025149 позиваці було відмовлено у призначенні пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України №1058-IV через відсутність необхідного страхового стажу - 32 років. Незважаючи на надані позивачкою документи відповідачем протиправно не враховано до страхового стажу позивача період її роботи з 16.09.1985 по 01.02.1988 оскільки дата наказу на звільнення (24.08.1990) не відповідає даті звільнення та період військової служби на території російської федерації з 01.01.1992 по 01.07.1999, оскільки з 01.01.2023 Росія припинила участь у Угоді про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992. Зауважено, що основним документом, який підтверджує страховий стаж є трудова книжка, а тому відповідач-1 неправомірно відмовив у зарахуванні вказаного у трудовій книжці періоду роботи, чим порушив передбачене статтею 46 Конституції України право позивачки на соціальний захист. Водночас вказано, що оскільки у період служби на території російської федерації Угода про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 була чинною, період служби позивачки з 01.01.1992 по 01.07.1999 підлягає врахуванню при обчислені її страхового стажу. На підставі вищевикладеного представник позивачки просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 15.07.2025 відкрито провадження у справі №280/5975/25, справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін .
23.07.2025 від відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування відзиву вказано, що Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області не здійснювало розгляд заяви позивачки та не приймало рішень про відмову у призначенні їй пенсії. Надана позивачкою заява від 24.02.2025 за принципом екстериторіальності була опрацьована спеціалістами відповідача 1, за результатами чого прийнято рішення від 03.03.2025 №083850025149, яким позивачці відмовлено у призначені пенсії через відсутність, встановленого чинним законодавством необхідного страхового стажу. Зауважено, що для того щоб певний період роботи позивачки був зарахований до її страхового стажу, що дає право на пенсію, необхідно його належним чином підтвердити. З огляду на те, що трудова книжка позивачки не відповідає зазначеним вимогам, оскаржуваним рішенням відповідача-1 до страхового стажу ОСОБА_1 не зараховано період її роботи з 16.09.1985 по 01.02.1988 оскільки дата наказу на звільнення (24.08.1990) не відповідає даті звільнення. Крім того, до страхового стажу позивачки не враховано період військової служби ОСОБА_1 на території російської федерації з 01.01.1992 по 01.07.1999, оскільки відповідно до листа Мінсоцполітики №37/0/2-23/41 від 03.01.2023 з 01.01.2023 Росія припинила участь у Угоді про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, тобто до страхового стажу зараховується періоди роботи (служби) на території Росії по 31.12.1991. Зауважено, що зарахування періодів роботи з 01.01.1992 в державах, які входили до складу колишнього Союзу РСР, здійснюється якщо це передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою України. Таким чином, у відповідача 1 були відсутні підстави для зарахування до страхового стажу позивачки спірних періодів, а тому орган Пенсійного Фонду діє в межах своїх повноважень та згідно норм чинного законодавства, яке регулює спірні правовідносини. З огляду на вищенаведене представник відповідача 2 просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Заперечення відповідача 1 проти задоволення позовних вимог викладені у відзиві на позовну заяву. Зокрема зазначено, що 03.03.2025 відповідачем за принципом екстериторіальності було прийнято рішення №083850025149 про відмову позивачці у призначенні пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України №1058-IV, оскільки страховий стаж позивачки на момент звернення за призначенням пенсії є недостатнім для призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України №1058-IV. Водночас, зауважено, що оскільки з 01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 то на осіб, які працювали в російській федерації після 01.01.1992, не поширюються норми вказаної Угоди щодо врахування при призначенні пенсії стажу набутого на території російської федерації. Відтак, правові підстави для зарахування до страхового стажу позивача спірного періоду служби на території російській федерації з 01.01.1992 по 01.07.1999 відсутні. Так само, відсутні підстави для зарахування до страхового стажу позивачки періоду її роботи з 16.09.1985 по 01.02.1988, оскільки дата наказу на звільнення (24.08.1990) не відповідає даті звільнення. Підсумовуючи вищенаведене відзначено, що рішення від 03.03.2025 №083850025149 про відмову позивачці в призначенні пенсії за віком є правомірним та таким, що прийняте у відповідності до вимог чинного законодавства України, у зв'язку з чим підстави для задоволення заявлених позовних вимог повністю відсутні.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 , виданим 14.10.2004 Комунарським РВ ЗМУ УМВС України у Запорізькій області.
24.02.2025 позивачка звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області із заявою про призначення їй пенсії за віком відповідно до Закону України №1058-IV.
У відповідності до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 (із подальшими змінами та доповненнями) передбачено, що з 01.04.2021 органи Пенсійного фонду України застосовують принцип екстериторіальності при опрацюванні заяв про призначення/перерахунки пенсій в порядку черговості надходження таких заяв незалежно від того, де було прийнято заяву та де проживає пенсіонер.
Враховуючи зазначене, заява позивачки від 25.02.2025 про призначення пенсії за віком в порядку екстериторіальності була розглянута Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.
За результатами розгляду заяви відповідачем 1 було прийнято рішення від 03.03.2025 №083850025149, яким ОСОБА_1 відмовлено в призначенні пенсії за віком з посиланням на відсутність передбаченого статтею 26 Закону України № 1058-IV необхідного страхового стажу - 32 роки. Додатково повідомлено, що до страхового стажу не зараховано: період роботи з 16.09.1985 по 01.02.1988, оскільки дата наказу на звільнення (24.08.1990) не відповідає даті звільнення та період військової служби на території російської федерації з 01.01.1992 по 01.07.1999, оскільки відповідно до листа Мінсоцполітики №37/0/2-23/41 від 03.01.2023 з 01.01.2023 Росія припинила участь у Угоді про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, тобто до страхового стажу зараховується періоди роботи (служби) на території Росії по 31.12.1991.
Вважаючи рішення відповідача 1 від 03.03.2025 №083850025149 про відмову у призначенні пенсії за віком протиправним та не погоджуючись із не зарахуванням до страхового стажу періоду роботи з 16.09.1985 по 01.02.1988 та періоду військової служби на території російської федерації з 01.01.1992 по 01.07.1999, позивачка звернулася з даним адміністративним позовом до суду.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбачені Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Статтею 8 Закону України № 1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Частиною першою статті 9 Закону України № 1058-IV визначено, що відповідно до цього Закону за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Статтею 24 Закону України №1058-IV закріплено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. До страхового стажу для обчислення розміру пенсії за віком, з якого обчислюється розмір пенсії по інвалідності або у зв'язку з втратою годувальника, крім наявного страхового стажу, зараховується також на загальних підставах відповідно період з дня встановлення інвалідності до досягнення застрахованою особою віку, передбаченого частиною першою статті 26 цього Закону, та період з дня смерті годувальника до дати, коли годувальник досяг би віку, передбаченого частиною першою статті 26 цього Закону.
Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Відповідно до частин 1, 2 статті 56 Закону України №1788-XII до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
Абзацом другим частини 1 статті 26 Закону України №1058-IV встановлено, що починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу:
з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років;
з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років;
з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років;
з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років;
з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - не менше 29 років;
з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років;
з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року;
з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років;
з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років;
з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років;
починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.
Отже, з досягненням віку 60 років та за наявності станом на 01.01.2025 страхового стажу 32 роки позивачка матиме право на отримання пенсії за віком.
Статтею 44 Закону України №1058-VI визначено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
Порядок надання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій затверджений постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1 (далі - Порядок №22-1).
Відповідно до пункту 1.1. зазначеного Порядку заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об'єднаного управління (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).
За правилами пункту 1.7. Порядку №22-1 днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви.
Якщо заява пересилається поштою (крім випадків призначення (поновлення) пенсій), днем звернення за пенсією вважається дата, що зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.
Відповідно до пункту 4.1. Порядку №22-1 орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 3).
Відповідно до пункту 4.2 Порядку №22-1 при прийманні документів орган, що призначає пенсію:
1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж;
2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів;
3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності). Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі;
4) видає пам'ятку пенсіонеру (додаток 3), копія якої зберігається у пенсійній справі.
Отже, відповідачі наділені правом перевіряти надані особою документи для призначення пенсії та вірного її обчислення.
Згідно з пунктом 4.3 Порядку №22-1 не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.
На підставі частини 1 статті 62 Закону України №1788 основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктами 1 та 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637 (далі - Порядок №637) передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.
Згідно з абзацом 1 пункту 3 Порядку №637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Відповідно до пункту 18 Порядку №637 за відсутності документів про наявний стаж роботи і неможливості одержання їх внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації або відсутності архівних даних з інших причин, ніж ті, що зазначені в п.17 цього Порядку, трудовий стаж установлюється на підставі показань не менше двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві, в установі, організації (в тому числі колгоспі) або в одній системі і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу заявника.
З аналізу наведених законодавчих приписів, зокрема, статті 62 Закону України №1788-XII та пункту 1 Порядку №637, слідує, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Слід зазначити, що станом на час оформлення трудової книжки позивачки та внесення записів про роботу позивачки у спірний період з 16.09.1985 по 01.02.1988 до неї, діяла Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, установах, організаціях, затверджена постановою Держкомпраці СРСР №162 від 20.06.1974 (далі - Інструкція №162), відповідно до абзацу 1 пункту 1.1 якої, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність робітників та службовців.
Згідно з пунктом 2.3 Інструкції №162 усі записи в трудовій книжці про прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагородження та заохочення вносяться адміністрацією підприємства після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого терміну, а при звільненні - в день звільнення мають точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Пунктом 4.1 Інструкції №162 визначено, що при звільненні робітника або службовця всі записи про роботу, внесені в трудову книжку за час роботи на даному підприємстві, завіряються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженої ним особи та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.
Аналогічні положення закріплені в Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України №58 від 29.07.1993 (далі - Інструкція №58).
За приписами пункту 1.1 Інструкції №58 трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
При цьому, як передбачено пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників», заповнення трудової книжки вперше провадиться адміністрацією підприємства, установи, організації в присутності працівника, а відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації.
Пунктом 1.2 Інструкції № 58 передбачено, що трудові книжки раніше встановленого зразка обміну не підлягають.
Відповідно до пункту 2.4 Інструкції № 58 усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження). Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.
Згідно з пунктом 2.6 Інструкції № 58 у разі виявлення неправильного або неточного запису відомостей про роботу, переведення, а також нагородження та заохочення тощо, виправлення виконується власником або уповноваженим ним органом, де було зроблено відповідний запис. Власник або уповноважений ним орган за новим місцем роботи зобов'язаний надати працівнику в цьому необхідну допомогу.
За приписами пункту 2.6 Інструкції №58 якщо підприємство, яке зробило неправильний або неточний запис, ліквідоване, відповідний запис робиться правонаступником і засвідчується печаткою, а в разі його відсутності - вищестоящою організацією, якій було підпорядковане підприємство, а в разі його відсутності - облархівом, держархівом м.Києва, держархівом м.Севастополя і держархівом при Раді Міністрів Криму.
Відповідно до пункту 4.1 Інструкції № 58 у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.
З огляду на вищенаведені законодавчі приписи суд зауважує, що обов'язок щодо внесення достовірних та правильних записів до трудової книжки працівника покладається саме на власника або уповноважений ним орган, тобто на роботодавця.
Зі змісту оскаржуваного рішення про відмову позивачці в призначенні пенсії за віком, зокрема вбачається, що в обґрунтування відсутності підстав для врахування до страхового стажу позивачки періоду її роботи з 16.09.1985 по 01.02.1988 згідно із записами трудової книжки серії НОМЕР_2 , виданої 27.09.1982 на ім'я ОСОБА_1 відповідачем-1 зазначено, що дата наказу на звільнення (24.08.1990) не відповідає даті звільнення.
Суд критично сприймає такі доводи відповідача-1 та зауважує, що працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства, що не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсії за віком на пільгових умовах.
Також, варто зазначити, що трудовим законодавством України не передбачено обов'язку працівника здійснювати контроль за веденням обліку та заповненням роботодавцем, іншими органами трудової книжки, а тому працівник не може нести і негативних наслідків порушення порядку заповнення його трудової книжки.
Суд звертає увагу, що підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки.
Відповідач виносячи оскаржуване рішення не врахував, що не усі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці.
Аналогічну позицію викладено в постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі №754/14898/15-а.
Наведене вище узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21.02.2018 у справі №687/975/17 та від 06.04.2022 у справі № 607/7638/17.
Так, із записів трудової книжки НОМЕР_2 , виданої 27.09.1982 на ім'я ОСОБА_1 за спірний період вбачається наступне:
- 16.09.1984 позивачку було прийнято на посаду лаборанта клінічної лабораторії обласної станції переливання крові;
- 01.02.1988 позивачку звільнено у зв'язку із переїздом до місця служби чоловіка.
Суд зазначає, що вказані записи в трудовій книжці позивачки зроблено чітко та зрозуміло, доказів визнання недостовірними записів у трудовій книжці відповідачами суду не надано, а тому, їх безпідставно не взято до уваги відповідачем 1 при обрахуванні стажу роботи, необхідного для призначення пенсії.
Водночас, суд звертає увагу, що відповідно до положень частини 3 статті 44 Закону № 1058-IV, органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
При цьому право органів, які призначають пенсію, вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі, не повинно нівелювати обов'язок пенсійного органу щодо установлення права особи на одержання пенсії на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх поданих документів, як це визначено у пункті 4.7 Порядку №22-1.
Суд вважає за необхідне зазначити, що у разі, якщо поданих позивачкою документів для зарахування до страхового стажу спірного періоду було недостатньо, орган Пенсійного фонду мав всі правові підстави для того, щоб самостійно витребувати документи, необхідні для перевірки трудового стажу позивача, провести перевірку, зустрічну перевірку для з'ясування спірних обставини, натомість за обставинами справи відповідачем жодних дій вчинено не було.
Крім того, суд зауважує, що на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у її трудовій книжці.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 21.02.2018 року у справі № 687/975/17, де зазначено, що на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці.
Згідно із висновком Верховного Суду, який викладено у постанові від 04.07.2023 у справі №580/4012/19, витребування та перевірка додаткових документів і довідок є правом пенсійного органу, тобто перекладання обов'язку доказування, надання відомостей тощо на позивача є неприйнятним. Неможливість пенсійного органу скористатися правом на перевірку зазначених у трудовій книжці (пільговій довідці) відомостей не може бути підставою для обмеження права пенсіонера на отримання належної пенсії.
Таким чином, будучи офіційно працевлаштованою та маючи відповідні записи у трудовій книжці, позивачка мала правомірні очікування, що набувши достатнього пенсійного віку та необхідного страхового стажу, їй буде призначено пенсію за віком.
Суд наголошує, що реалізовуючи обов'язок держави щодо забезпечення реалізації права особи на соціальний захист, територіальний орган пенсійного фонду, в межах наданих йому повноважень та відповідно до чинного законодавства, повинен сприяти такій особі у реалізації права на призначення їй пенсії, зокрема, шляхом перевірки правильності оформлення заяви, відповідності викладених у ній відомостей, змісту і належності оформлення, а у випадку їх невідповідності - роз'яснити такій особі її права, а також надати строк для усунення виявлених недоліків. Також у випадку виникнення сумнівів щодо достовірності поданих позивачем документів, відповідач наділений правом звернення до державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій з метою отримання інформації, необхідної для здійснення їхньої діяльності, а також зобов'язаний письмово повідомляти заявника про надання додаткових документів.
Проте відповідачем 1 не надано жодних доказів, які б свідчили про вчинення дій спрямованих на проведення перевірки відповідності змісту трудової книжки за спірний період первинним документам для призначення пенсії.
Щодо не зарахування до страхового стажу позивачки періоду її військової служби на території російської федерації з 01.01.1992 по 01.07.1999, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення про відмову позивачу в призначенні пенсії за віком, зокрема вбачається, що в обґрунтування відсутності підстав для зарахування до страхового стажу позивачки періоду її військової служби на території російської федерації з 01.01.1992 по 01.07.1999 позивач посилається на припинення з 01.01.2023 Росією участі в Угоді про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, а тому до страхового стажу зараховується періоди роботи (служби) на території росії по 31.12.1991.
Водночас, суд критично сприймає такі посилання відповідача-1 та вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно з приписами статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Приписами частини другої статті 4 Закону України № 1058-IV передбачено, що якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.
Одним із міжнародних договорів з питань пенсійного забезпечення, який підписала Україна, стала багатостороння Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, зобов'язання за якою взяли на себе дев'ять держав - учасниць СНД, в тому числі Україна та російська федерація (далі - Угода).
Ця Угода поширюється на всі види пенсійного забезпечення громадян, які встановлені або будуть встановлені законодавством держав - учасниць Угоди (стаття 5 Угоди).
Відповідно до статті 1 Угоди пенсійне забезпечення громадян держав - учасниць цієї Угоди та членів їхніх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають.
Статтею 6 Угоди встановлено, що призначення пенсій громадянам держав - учасниць Угоди проводиться за місцем проживання.
Для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав - учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою.
Згідно із абзацами 2, 3 статті 6 Угоди між Урядом України і Урядом РФ "Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і росії, які працюють за межами кордонів своїх країн" від 14 січня 1993 року, трудовий стаж, включаючи стаж, який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв'язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визнається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність. Сторонами визнаються дипломи, свідоцтво, інші документи державного зразка про рівень освіти і кваліфікації, які видані відповідними компетентними органами Сторін, без легалізації.
Частиною другою статті 4 Угоди "Про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів" від 15 квітня 1994 року, підписаної Урядами Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, республіки Білорусь, Республіки Грузія, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, російська федерація, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, України, передбачено, що трудовий стаж, зокрема стаж на пільгових підставах і за спеціальністю, взаємно визнається Сторонами.
Отже, з аналізу наведеного вище слідує, що обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством держави, на території якої відбувалась трудова діяльність; пільговий стаж, набутий на території однієї з цих двох держав, визнається іншою державою.
При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що постановою Кабінету Міністрів України №1328 від 29.11.2022 "Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення" постановлено вийти з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13 березня 1992 р. у м. Москві.
Зазначена вище постанова набрала чинності 02.12.2022.
Відтак, до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України №1328 від 29.11.2022 Україна, як держава - учасниця Угоди виконує зобов'язання, взяті згідно Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992.
Суд зазначає, що за наявності чинних у період роботи особи положень Угоди, що передбачали відповідне право, така особа не може нести негативні наслідки у вигляді відмови у зарахуванні спірного періоду роботи до страхового стажу.
Позиція відповідача 1 суперечить принципу верховенства права, оскільки право позивачки на призначення пенсії не пов'язується з такими чинниками, як припинення дипломатичних відносин з однією з держав-учасниць Угоди.
Таким чином, вихід російської федерації з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, а також та обставина, що Україна вийшла із зазначеної Угоди, на думку суду, не можуть позбавляти позивача права на пенсійне забезпечення, оскільки у період її служби позивача вказана Угода була чинною та передбачала право на пенсію громадянам держав - учасниць Угоди з врахуванням трудового стажу, набутого на території будь-якої з цих держав.
Підсумовуючи викладене вище, зважаючи на встановлені обставини справи та наведені вище норми права, якими врегульовані спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення відповідача 1 від 03.03.2025 №083850025149 про відмову позивачу у призначенні пенсії за віком прийняте не на підставі та не у спосіб, що визначені законодавством України, без урахування всіх обставин, що мають значення для його прийняття, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.
Надаючи правову оцінку обраного позивачкою способу захисту шляхом зобов'язання відповідача-2 вчинити дії, варто зважати на його ефективність з точки зору Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом від 17.07.1997 № 475/97-ВР кожен, чиї права та свободи визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Так, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Крім того, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею Конвенції повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Водночас, згідно з частиною четвертою статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У рішеннях по справах "Клас та інші проти Німеччини", "Фадєєва проти Росії", "Єрузалем проти Австрії" Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Згідно Рекомендації Комітету Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи бездіяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору із будь-ким.
Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.
Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
В контексті наведеного суд звертає увагу на те, що відповідно до частини 1 статті 58 Закону України №1058-IV, Пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов'язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом та інші функції, передбачені цим Законом і статутом Пенсійного фонду.
Згідно з підпунктом 3 пункту 4 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об'єднані управління, яке затверджене постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 №28-2 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 15.01.2015 за №40/26485, Управління Фонду відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, призначає (здійснює перерахунок) і виплачує пенсії, щомісячне довічне грошове утримання суддям у відставці, допомогу на поховання та інші виплати відповідно до законодавства.
З аналізу наведеного вбачається, що на цей час органи Пенсійного фонду України відповідно до покладених на них завдань, зокрема, призначають (здійснюють перерахунок) і виплачують пенсії, щомісячне довічне грошове утримання суддям у відставці, допомогу на поховання та інші виплати відповідно до законодавства.
Таким чином, нарахування пенсії відноситься до виключної компетенції органів Пенсійного фонду України, а тому суд не може втручатися в його дискреційні повноваження та визначати періоди, які слід враховувати при обчисленні пенсії позивачу.
Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04.04.2019 у справі №204/362/17 вказано, що єдиним органом, до повноважень якого належить вирішення питання щодо наявності чи відсутності у особи права на призначення пенсії, є територіальний орган Пенсійного фонду, до якого особа звернулася із відповідною заявою. При цьому за наслідками розгляду заяви пенсійний орган повинен прийняти відповідне рішення, яке повинно бути вмотивованим. У цій же справі Верховний Суд вказав, що відповідач, відмовляючи позивачу у призначенні пенсії, не надав оцінку відомостям, наявним або відсутнім у трудовій книжці позивача, в той час як суд, як орган уповноважений виключно на перевірку законності та обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, позбавлений можливості приймати таке рішення, оскільки це буде свідчити про перебирання на себе судом повноважень, наданим виключно органам Пенсійного фонду.
З огляду на встановлені вище обставини у їх сукупності, суд вважає належним способом захисту порушених прав позивачки у заявленому до розгляду спорі є зобов'язання відповідача 1 зарахувати до страхового стажу позивачки, що дає право на призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України №1058-IV, період її роботи з 16.09.1985 по 01.02.1988 та період військової служби на території російської федерації з 01.01.1992 по 01.07.1999 у зв'язку із чим повторно розглянути заяву позивачки від 24.02.2025 щодо призначення пенсії за віком, з урахуванням висновків суду, викладених у даному судовому рішенні.
Водночас, суд звертає увагу, що Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, як структурний підрозділ органу, що мав розглянути заяву позивачки про призначення пенсії за віком, визначено засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності відповідно до пункту 4.2. Порядку №22-1, рішення якого про відмову в призначенні пенсії за віком оскаржила позивачка.
Наведене свідчить, що у Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області відповідно до приписів Порядку №22-1 відсутні повноваження для вирішення питання щодо призначення позивачці пенсії за віком, у зв'язку із чим, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, оскільки зазначене Управління у даному випадку не уповноважене на розгляд заяви ОСОБА_1 та вирішення питання щодо призначення їй пенсії за віком.
Разом із тим, враховуючи, що питання щодо призначення позивачці пенсії за віком на підставі статті 26 Закону України № 1058-IV на момент розгляду даної справи не вирішено, а буде вирішено відповідачем 1 за результатами заяви від 24.02.2025, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про зобов'язання відповідача 2 провести виплату пенсії, є передчасними, а тому у їх задоволенні слід відмовити.
Щодо інших посилань учасників справи суд зазначає, що вони не впливають на правильність вирішення спору по суті.
У рішенні ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Згідно із пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Згідно з частиною 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Приписами статті 90 КАС України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частиною 1 статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина 2 статті 77 КАС України).
На підставі системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача.
Згідно з частиною 1 статті 143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до частини 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Позивачкою сплачено судовий збір у розмірі 1211,20 грн, який належить стягнути на користь позивачки за рахунок бюджетних асигнувань відповідача 1.
Керуючись ст.ст. 2, 5, 9, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255 КАС України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника - адвоката Мар'єнко Вікторії Юріївни ( АДРЕСА_2 ), до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (вул. Набережна Перемоги, буд. 26, м. Дніпро, 49094) та Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (пр. Соборний, буд. 158-Б, м. Запоріжжя, 69005) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 03.03.2025 №083850025149 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 , що дає право на призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», період її роботи з 16.09.1985 по 01.02.1988 та період військової служби на території російської федерації з 01.01.1992 по 01.07.1999 у зв'язку із чим повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 24.02.2025 щодо призначення пенсії за віком, з урахуванням висновків суду, викладених у даному судовому рішенні.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1211,20 грн (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення складено у повному обсязі та підписано 13.10.2025.
Суддя Р.В.Кисіль