07 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 445/1827/22
провадження № 61-257св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Золочівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступеня № 2 імені Маркіяна Шашкевича Золочівської міської ради Золочівського району Львівської області,
особа, яка подала касаційну скаргу, - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу особи, яка не брала участі у розгляді справи, - ОСОБА_2 , яка подана адвокатом Яцуляком Тарасом Романовичем, на постанову Львівського апеляційного суду від 23 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р.П., Шеремети Н. О.,
У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Золочівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступеня №2 ім. М. Шашкевича Золочівської міської ради Золочівського району Львівської області (далі - Золочівський ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича) про визнання протиправною бездіяльності щодо нерозгляду заяви про продовження строку дії контракту, скасування наказів про переведення та про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу.
Позов мотивований тим, що з 22 серпня 1983 року вона працювала у Золочівському ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича. 11 червня 2020 року між нею та відповідачем укладено контракт № 36-к, згідно з умовами якого її призначено на посаду заступника директора навчання терміном з 12 червня 2020 року по 31 серпня 2021 року. Підставою для розірвання цього контракту зазначено закінчення строку його дії.
16 червня 2021 року на адресу директора Золочівського ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича вона подала заяву про продовження строку дії контракту. Наказом № 89-к від 31 серпня 2021 року її як заступника директора з навчально-виховної роботи переведено на посаду вчителя історії закладу з неповним тижневим навантаженням на час декретної відпустки основного працівника ОСОБА_3 з 01 вересня 2021 року. У такому наказі відсутній її підпис, який підтверджує її ознайомлення з наказом. Крім того, таке переведення відбулося без її згоди та без розгляду по суті її заяви щодо продовження строку контракту, чим порушено приписи статей 32, 33 КЗпП України. Після переведення її на посаду вчителя історії з неповним тижневим навантаженням, посада заступника директора була вакантною, та з 01 вересня 2021 року на вказану посаду була призначена ОСОБА_4 01 вересня 2022 року її було звільнено з посади вчителя у зв'язку з закінченням строку дії контракту.
Вважає, що відповідач, не видавши наказ та не уклавши із нею строковий трудовий договір, своєю бездіяльністю фактично відмовив у прийнятті її на роботу на вакантну посаду, тим самим порушив її право працю. Накази відповідача №89-к від 31 серпня 2021 року та № 98-к від 31 серпня 2022 року є такими, що не відповідають вимогам чинного трудового законодавства, а саме частині першій статті 22 КЗпП України. Так само вважає протиправною фактичну відмову відповідача в укладенні з нею строкового трудового договору.
Рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 15 травня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачку ОСОБА_1 звільнено не з підстав досягнення нею пенсійного віку, а з підстав закінчення строкового трудового договору, а тому твердження щодо дискримінації та незаконного звільнення з підстав досягнення нею пенсійного віку не відповідають дійсності. Оскільки ОСОБА_1 беззаперечно знала про укладення з нею саме строкового трудового договору і погодилася з його умовами, наказ від 31 серпня 2021 року про її переведення є правомірним та обґрунтованим, а тому підстави для визнання такого наказу незаконним відсутні. Враховуючи викладене, відсутні й підстави для задоволення інших позовних вимог ОСОБА_1 .
Постановою Львівського апеляційного суду від 23 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Золочівського районного суду Львівської області від 15 травня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.
Визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо нерозгляду заяви ОСОБА_1 про продовження строку дії контракту.
Скасовано наказ № 89к від 31 серпня 2021 року «Про перевід ОСОБА_1 ».
Скасовано наказ № 98к від 31 серпня 2022 року «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника директора по навчально-виховній роботі Золочівського ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича.
Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 різницю в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи в сумі 74 180,41 грн.
Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток в розмірі 196 316, 44 грн за час вимушеного прогулу.
Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 компенсацію моральної шкоди в розмірі 5 000,00 грн.
У задоволенні інших вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Стягнуто з відповідача на користь держави 6 088,28 грн судового збору.
Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн витрат на правничу допомогу.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що 16 червня 2021 року, тобто з додержанням строку, встановленого п. 6.4 контракту № 36-с від 11 червня 2020 року, ОСОБА_1 звернулась до директора Золочівського ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича з заявою, у якій просила укласти з нею після 31 серпня 2021 року новий контракт (договір), за умовами якого продовжити з нею трудові відносини та залишити її на посаді заступника директора з навчання цього навчального закладу. Звертаючись із вказаною заявою, ОСОБА_1 висловила свій намір та бажання продовжити свою роботу на посаді заступника директора з навчання, проте всупереч умовам контракту директор Золочівського ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича вказану заяву не розглянув та не визначив, чи контракт припиняє дію, продовжується або укладається на новий термін. У подальшому 31 серпня 2021 року видано наказ № 89к «Про перевід ОСОБА_1 », яким ОСОБА_1 , заступника директора з навчально - виховної роботи, переведено на посаду вчителя історії закладу з неповним тижневим навантаженням на час декретної відпустки основного працівника ОСОБА_3 з 01 вересня 2021 року. Підставою для видання цього наказу зазначено заяву ОСОБА_1 від 31 серпня 2021 року. Встановлено судом, що ОСОБА_1 не давала згоду на переведення на іншу посаду, наказ про переведення був виданий без її відома, та вона не була з ним ознайомлена у встановленому законом порядку. Докази протилежного відповідач суду не надав. За таких обставин переведення позивача з посади заступника директора на посаду вчителя історії здійснено з порушенням вимог статті 32 КЗпП України.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції не врахував, що відповідач не довів факт укладення з позивачем строкового трудового договору № 10 від 01 вересня 2021 року.
Оскільки переведення, а в подальшому звільнення позивача відбулося з порушенням установленого законом порядку, то колегія суддів дійшла до висновку про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо нерозгляду заяви ОСОБА_1 про продовження строку дії контракту, скасування наказу № 89к від 31 серпня 2021 року «Про перевід ОСОБА_1 », скасування наказу № 98к від 31 серпня 2022 року «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи.
Будучи звільненою з посади заступника директора, ОСОБА_1 продовжила роботу в закладі на посаді вчителя і їй нараховано за цією посадою за період з 01 вересня 2021 року по 01 серпня 2022 року заробітну плату в сумі 94 467, 75 грн. Заробітна плата на посаді заступника директора за цей же період становила б 168 648,16 грн. Таким чином, з відповідача на користь ОСОБА_1 слід стягнути різницю заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи в сумі 74 180,41 грн.
06 січня 2025 року ОСОБА_2 (як особа, яка не брала участі у розгляді справи) подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та направити справу на новий розгляд в суд апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що про наявність судових рішень у справі йому стало відомо 26 листопада 2024 року, оскільки він отримав поштову кореспонденцію з копією позовної заяви першого заступника керівника Золочівської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави в особі органу, уповноваженого представляти інтереси держави, - Золочівської міської ради Золочівського району Львівської області, до ОСОБА_2 , в якій він просить стягнути з відповідача на користь Золочівської міської ради Золочівського району Львівської області матеріальну шкоду, заподіяну незаконним переведенням та виплатою ОСОБА_1 різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи у розмірі 74 180,41 грн. З наведеного можна зробити висновок, що вказані судові рішення підтверджують обставини, наведені у позовній заяві, а саме незаконність наказів Золочівського ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича № 89к та № 98к. Таким чином, у цій справі було вирішено питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки без залучення до участі у цій справі в якості третьої особи, незважаючи на те, що він мав всі ознаки такої особи у справі, суду першої інстанції та учасникам справи було відомо про це, оскільки вони знали, що наказ був підписаний ним, оскільки він тоді перебував на посаді директора Золочівського ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича. До участі на стадії апеляційного розгляду він також залучений не був.
Вказані права, свободи та інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_2 випливають зі змісту статті 237 КЗпП України, відповідно до якої суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону. Таким чином, порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції є незастосування вимог, передбачених статтями 53, 54 ЦПК України щодо залучення його до участі у справі в якості третьої особи, що в свою чергу порушило його права на чесний та неупереджений судовий розгляд справи, яка стосується його прав та обов'язків та позбавило його можливості реалізовувати права, визначені статтею 43 ЦПК України.
Крім того, на момент розгляду справи він вже не перебував на керівній посаді в Золочівському ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича, а тому не знав та не міг знати про її слухання, відтак і не мав змоги самостійно подати клопотання про залучення його до участі у вказаній справі в якості третьої особи.
06 березня 2025 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду - без змін.
Відзив мотивовано тим, щосуд апеляційної інстанції встановив, що переведення, а в подальшому звільнення позивача відбулося з порушенням установленого законом порядку, а відповідач не довів належними та допустимими доказами законність переведення та звільнення. Посилання ОСОБА_2 в касаційній скарзі на наявність підстав для скасування оскарженої постанови апеляційного суду з підстав незалучення його до участі у справі в якості третьої особи є необґрунтованими. ОСОБА_2 знав про хід розгляду цієї справи в судах першої та апеляційної інстанцій, оскільки досі продовжує працювати в Золочівському ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича, однак заяв про залучення його до участі у справі в якості третьої особи ні він, ні відповідач не подавали, а звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою лише після того, як прокурор звернувся до суду з цивільним позовом до нього, що не свідчить про об'єктивність доводів скаржника та вказує на зловживання процесуальними правами.
Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2025 року поновлено особі, яка не брала участі у розгляді справи, - ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 23 листопада 2023 року. Відкрито касаційне провадження.
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пунктом 8 частини першої статті 411 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (порушення норм процесуального права, суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі).
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (стаття 17 ЦПК України).
Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (стаття 18 ЦПК України).
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції (пункт 1 частини першої статті 389 ЦПК України).
Аналіз частини першої статті 389 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на касаційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків.
У частині четвертій статті 389 ЦПК України визначено, що особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, має право подати касаційну скаргу на судове рішення лише після його перегляду в апеляційному порядку за її апеляційною скаргою, крім випадку, коли судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи було ухвалено безпосередньо судом апеляційної інстанції. Після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов'язки учасника справи.
Тлумачення частини першої та четвертої статті 389 ЦПК України дає підстави для висновку про те, що касаційна скарга може бути подана особою, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки лише після розгляду апеляційною інстанцією її апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, за виключенням випадку, коли судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи було ухвалено безпосередньо судом апеляційної інстанції.
Отже, особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в касаційному порядку лише ті судові рішення, які встановлюють, змінюють або припиняють права й обов'язки цих осіб. Особа, яка не брала участі у розгляді справи та звертається з касаційною скаргою, повинна довести, що оскаржене судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов'язки, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року у справі № 752/17797/20 зазначено, що «необхідною умовою для набуття особою, яка не брала участі у справі, права касаційного оскарження судового рішення є вирішення цим судовим актом питання щодо її прав, свобод, інтересів та (або) обов'язків. У розумінні норм ЦПК України судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та (або) обов'язків цієї особи. Таким судовим рішенням безпосередньо зачіпаються права, інтереси та (або) обов'язки такої особи, в тому числі створюються перешкоди для реалізації її суб'єктивного права чи законного інтересу або реального виконання обов'язку стосовно однієї із сторін спору. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок; такий правовий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2020 року у справі № 715/564/17 вказано, що «судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов'язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов'язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки цих осіб. У такому разі рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а і їх процесуальні права, що випливають зі сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов'язки цієї особи. Висновок про наявність у особи права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, може бути зроблений лише після з'ясування, яким чином вказане рішення впливає на обсяг прав, інтересів чи обов'язків особи, яка подала апеляційну скаргу».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року у справі № 757/33742/19 зазначено, що «у разі подання касаційної скарги особи, яка не брала участі у справі і касаційний суд встановить, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, касаційне провадження підлягає закриттю».
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частини четверта, п'ята статті 82 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження
№ 61-11сво17) зазначено, що «преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3 (провадження № 12-6гс20) вказано, що «відповідно до пункту 4 частини третьої статті 2 ЦПК України, пункту 4 частини третьої статті 2 ГПК України змагальність сторін належить до основних засад (принципів) цивільного та господарського судочинства. Тому судове рішення у справі не може бути використане проти особи, яка не брала участі у цій справі. До того ж протилежний підхід призвів би до порушення статті 6 «Право на справедливий суд» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Оскільки у висновку колегії суддів Касаційного цивільного суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/21064/15-ц не враховано положень частини п'ятої статті 82 ЦПК України (частини п'ятої статті 75 ГПК України) у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку. З огляду на приписи цих процесуальних норм, особа, що не брала участі у справі, у якій встановлені певні обставини щодо неї, які вона не визнає, вправі спростувати ці обставини у загальному порядку. Тобто таке рішення не буде мати преюдиційного значення для особи, яка не брала участі у справі».
Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (абзац 1 частини першої статті 92 ЦК України).
Юридична особа, хоча вона й є штучним утворенням, невидимим, невідчутним на дотик і таким, що існує лише у вимірі правової дійсності, має універсальну правоздатність, тобто, вона, як і фізична особа, може мати будь-які права й обов'язки, за винятком тих, які по своїй суті можуть належати тільки фізичній особі (див. Постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 504/4099/16-ц (провадження № 61-11424сво23)).
Дієздатністю юридичної особи, як і особи фізичної, є її здатність набувати для себе цивільні права та здійснювати їх, а також набувати та виконувати цивільні обов'язки. Однак якщо для фізичної особи це є природними діями, які вона виконує власне сама, то юридична особа в силу того, що вона є штучним утворенням, невидимим, невідчутним на дотик і таким, що існує лише у вимірі правової дійсності, набуває прав і обов'язків через, зокрема свої органи управління. Ключовим для дієздатності юридичної особи є діяльність її виконавчого органу. Цей орган може бути одноособовим і колегіальним (наприклад, директор або правління). Директор юридичної особи у разі вчинення правочину юридичною особою виступає в такому разі не як фізична особа, а як орган юридичної особи, тобто є її частиною. Тобто виступ в обороті від імені юридичної особи здійснюється, як правило, її виконавчим органом. При цьому виконавчий орган (наприклад, керівник колегіального виконавчого органу) діє не від свого імені, а від імені юридичної особи (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати від 16 лютого 2022 року в справі № 554/7761/20 та від 29 березня 2023 року в справі № 592/5841/22).
У пунктах 77 - 80 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року у справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24) зроблено висновок, що «статтею 2 ЦК України встановлено, що учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини другої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Отже, органи юридичної особи, зокрема і загальні збори учасників (акціонерів), у цивільному праві не визнаються учасниками цивільних відносин. Тому, не будучи особою (суб'єктом) цивільного права та не будучи наділеними цивільною дієздатністю, загальні збори учасників (акціонерів) не можуть вчиняти дії, які в цивільному праві визначаються як правочини».
У справі, що переглядається:
апеляційний суд встановив, що згідно з контрактом № 36-с від 11 червня 2020 року ОСОБА_1 призначена на посаду заступника директора з навчально - виховної роботи терміном з 12 червня 2020 року по 31 серпня 2021 року; 16 червня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до директора Золочівського ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича з заявою, у якій просила укласти з нею після 31 серпня 2021 року новий контракт (договір), за умовами якого продовжити з нею трудові відносини та залишити її на посаді; всупереч умовам контракту директор Золочівського ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича вказану заяву не розглянув та не визначив, чи контракт припиняє дію, продовжується або укладається на новий термін; 31 серпня 2021 року видано наказ №89к «Про перевід ОСОБА_1 » на посаду вчителя історії закладу з неповним тижневим навантаженням на час декретної відпустки основного працівника з 01 вересня 2021 року; підставою для видання наказу зазначено заяву ОСОБА_1 від 31 серпня 2021 року; наказом № 98-к від 31 серпня 2022 року ОСОБА_1 звільнено із займаної посади вчителя історії у зв'язку з закінченням дії строкового трудового договору (пункт 2 статті 36 КЗпП України); підставою звільнення зазначено контракт №10 від 01 вересня 2021 року; згідно з копією строкового трудового договору № 10 від 01 вересня 2020 року, за яким ОСОБА_1 надала свою згоду на призначення її на посаду вчителя історії на період з 01 вересня 2021 року по 31 серпня 2022 року, такий містить підпис лише уповноваженої особи навчального закладу, він не пропонувався ОСОБА_1 для підписання, та вона цей договір не підписувала;
за наслідками розгляду справи, зокрема, стягнуто з Золочівського ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича різницю в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи у розмірі 74 180,41 грн;
ОСОБА_2 вказує, що наказ № 89к від 31 серпня 2021 року «Про перевід ОСОБА_1 » був підписаний ним, на той момент він обіймав посаду директора Золочівського ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича. У листопаді 2024 року він отримав кореспонденцію з копією позовної заяви прокурора в інтересах держави в особі Золочівської міської ради Золочівського району Львівської області до нього про стягнення матеріальної шкоди, заподіяної незаконним переведенням ОСОБА_1 , а саме різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи у розмірі 74 180,41 грн;
касаційний суд враховує, що предметом спору за позовом ОСОБА_1 є вимоги до Золочівського ЗЗСО I-III ступенів №2 ім. М. Шашкевича, пов'язані з порушенням її трудових прав в межах трудових відносинах (трудового договору) між нею та відповідачем. Директор юридичної особи у разі прийняття рішення, вчинення правочину від імені юридичної особи виступає як її орган, тобто є її частиною, діє не від свого імені, а від імені юридичної особи. При виникненні спору щодо такого рішення, правочину юридичної особи, зокрема трудового договору, її виконавчі органи, зокрема директор, не є сторонами такого договору та учасниками спірних правовідносин. Тому судовим рішенням за таким спором не можуть вирішуватися питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки директора відповідної юридичної особи;
наявність ініційованого спору за вимогами до ОСОБА_2 про стягнення з нього матеріальної шкоди, заподіяної незаконним переведенням ОСОБА_1 , у розмірі 74 180,41 грн, не є підставою для висновку про те, що оскарженою постановою апеляційного суду вирішено питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, оскільки судове рішення у справі не може бути використане проти особи, яка не брала участі у цій справі. Тобто особа, що не брала участі у справі, у якій встановлені певні обставини щодо неї, які вона не визнає, вправі спростувати ці обставини у загальному порядку, і таке рішення не буде мати преюдиційного значення для такої особи.
За таких обставин апеляційний суд питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_2 не вирішував, тому він не належить до кола осіб, які відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України мають право касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції.
З урахуванням викладеного, касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 підлягає закриттю.
Керуючись статтями 260, 396 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 23 листопада 2023 року у справі № 445/1827/22.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Краснощоков
Д. А. Гудима
П. І. Пархоменко