ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ
13 жовтня 2025 року м. ОдесаСправа № 915/1234/24
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Аленіна О.Ю.
суддів: Принцевської Н.М., Філінюка І.Г.
розглянувши в порядку письмового провадження, без повідомлення та виклику сторін апеляційну скаргу Державного підприємства “Миколаївський морський торговельний порт»
на рішення Господарського суду Миколаївської області від 15.05.2025 (складено та підписано 26.05.2025, суддя Мавродієва М.В.)
у справі №915/1234/24
за позовом Державного підприємства “Миколаївський морський торговельний порт»
до Товариства з обмеженою відповідальністю “Стивідорна інвестиційна компанія»
про стягнення 129360 грн
Державне підприємство “Миколаївський морський торговельний порт» звернулося до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою, в якій просило суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Стивідорна інвестиційна компанія» 129360,0 грн боргу за договором №4-А від 16.02.2010 оренди індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності, за період з січня по серпень 2024 року.
В обґрунтування вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору оренди рухомого майна, що належить до державної власності, в частині здійснення розрахунків за користування майном у спірний період.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 15.05.2025 по справі №915/1234/24 у задоволенні позову відмовлено.
В мотивах оскаржуваного рішення суд першої інстанції зазначив, що відповідач фактично позбавлений можливості використовувати орендоване майно за цільовим призначенням. Неможливість використання відповідачем обладнання (грейферів) у спірний період зумовлена незалежними від сторін спору причинами, а саме військовою агресією рф, яка мала наслідком введення на території України воєнного стану та заборону руху всіх суден та плавзасобів по річками Південний Буг, Інгул та від 1 коліна БДЛК до 3 коліна Спаського каналу, що призвело до припинення морських та річкових перевезень в акваторії морського порту Миколаїв.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся позивач з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення Господарського суду Миколаївської області від 15.05.2025 у справі №915/1234/24 і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Державного підприємства «МИКОЛАЇВСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ» в повному обсязі.
Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є необґрунтованим, прийнятим з не з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, а обставини які визнані судом встановленими є недоведеними, з огляду на таке:
- відповідно до наказу Міністерства інфраструктуру України від 28.04.2022 №256 «Про закриття морських портів», зареєстрованого в Міністерстві юстиції 29 квітня 2022 р. за № 470/37806 (далі-Наказ), оголошено закриття таких морських портів як: Бердянськ, Маріуполь, Скадовськ, Херсон. В свою чергу, наказ Міністерства інфраструктуру України про закриття порту Миколаїв відсутній. Тому дані про Морський порт Миколаїв відображені у Реєстрі морських портів України, порядок ведення якого затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2013 №496, із позначкою «Відкриті морські порти України»;
- відповідач в порту Миколаїв здійснював вантажні операції після введення воєнного стану в Україні та дії розпорядження капітана Миколаївського морського порту від 09.03.2022 року №15 та 15/1 щодо заборони руху всіх суден;
- протягом 2-х років з початку військового стану та діючих обмежень, позивач не отримував звернень від відповідача щодо звільнення від сплати орендної плати на підставі частини 6 статті 762 ЦК України так як, згідно з даними вантажопереробки, мав можливість та використовував орендовано майно;
- в супереч твердженням суду, наявні матеріли справи свідчать про використання відповідачем орендованого майна незважаючи на дію воєнного стану в Україні та обмежень пов'язаних із його введенням;
- відповідачем не надано доказів на підтвердження обставин, передбачених пунктом 10.1 Договору, а саме сертифікату РТПП щодо впливу дії форс-мажорних обставин на виконання договірних зобов'язань в період з січня по серпень 2024 року;
- судом першої інстанції факт відсутності сертифікату Регіональної ТПП України щодо впливу форс-мажорних обставин на виконання зобов'язань відповідача за Договором не досліджений, що призвело на думку апелянта до безпідставного звільнення від сплати орендних платежів;
- станом на сьогодні на судноплавній ділянці річки Південний Буг, Бузькому лимані в межах Миколаївської області, на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, на підставі тристороннього наказу Миколаївської обласної військової адміністрації №101/25 від 30.07.2024 року, встановлений особливий режим судноплавства морських суден. Таким чином, рух суден, буксирів та інших плавзасобів у морському порту Миколаїв здійснюється, але з урахуванням особливого режиму судноплавства та за погодженням відповідних органів влади. Зазначений доказ не отримав правової оцінки судом першої інстанції;
- відповідно до Реєстру портових операторів (розміщених на офіційному веб-сайті ДП «АМПУ») ТОВ «СТИВІДОРНА ІНВЕСТИЦІЙНА КОМПА» - є портовим оператором, який використовує причал №11Миколаївського морського порту. В Реєстрі портових операторів зазначено перелік видів господарської діяльності, робіт та послуг, що надаються портовим оператором - ТОВ «СТИВІДОРНА ІНВЕСТИЦІЙНА КОМПАНІЯ», а саме - обробка суден, обробка автомобільного та залізничного транспорту, обробка вантажів, агентування, експедируванням. Таким чином, наявні факти здійснення відповідачем вантажних операцій є підтвердженням здійснення портовим оператором господарської діяльності шляхом обробки автомобільного або залізничного транспорту в порту Миколаїв в період дії військового стану та пов'язаних із ним обмежень;
- на думку апелянта, факт використання відповідачем орендного майна в період з лютого 2022 року по грудень 2023 та з січня по серпень 2024 року є доказаним, що ставить під сумнів дію такої обставини як розпорядження капітана Миколаївського морського порту №15,№15/1 від 09.03.2022 про заборону руху всіх суден та плавзасобів по річкам Південний Буг та Інгул та від коліна БДЛК до 3 коліна Спаського каналу на виконання відповідачем зобов'язань за Договором.
Ухвалою суду апеляційної інстанції відкрито апеляційне провадження у цій справі та визначено розгляд апеляційної скарги здійснювати у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Судом апеляційної інстанції отримано відзив на апеляційну скаргу в якому відповідач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
В обґрунтування своїх заперечень відповідач зазначає, що як на доказ використання орендованого майна у спірний період апелянт посилається на інформацію ДП «АМПУ», надану у листі-відповіді від 25.09.2024. Однак, відповідач просить суд звернути увагу на те, що інформація надана за період з 24 лютого 2022 до 25 вересня 2024 року. Тобто наведена інформація жодним чином не доводить факт використання орендованого майна за період, за який заявлена до стягнення заборгованість у цій справі.
Відповідач наголошує на тому, що ДП «ММТП» звертає увагу на відсутність відомостей про закриття Миколаївського морського порту у Реєстрі морських портів України. Однак такі відомості носять лише інформаційний характер. Вони не є актами, обов'язковими до виконання, на відміну від розпоряджень капітана морського порту, Порядку оформлення приходу суден у морський порт, Обов'язкових постанов по Морському порту Миколаїв. Позначка «відкритий» у Реєстрі морських портів не змінює фактичний стан речей - не поновлює рух суден, не забезпечує роботою орендовані грейфери. Відсутність судноплавства в акваторії Миколаївського морського порту підтверджується численними доказами, наявними у матеріалах справи.
На думку відповідача, позивач помилково ототожнює правові інститути відстрочення виконання зобов'язання (внаслідок дії форс-мажорних обставин) та звільнення від орендної плати на підставі частини 6 статті 762 ЦК України. Сертифікат ТПП не є необхідним (виключним) доказом, що підтверджує наявність підстав для звільнення від орендної плати.
За твердженням відповідача, всі технологічні схеми обробки вантажів товариством у режимі експорту, імпорту та транзиту передбачають обов'язковий перетин вантажем кордону України - з судна або на судно. Відповідач позбавлений можливості використовувати орендоване майно за цільовим призначенням, адже відсутні судна, які можна навантажувати чи розвантажувати. Факт неможливості використання орендованого майна через заборону руху суден, відсутність судноплавства та інші істотні обставини підтверджується належними та допустимими доказами.
Згідно з ч.13 ст.8 ГПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Статтею 270 ГПК України визначено, що у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.
Приписами частини 10 статті 270 ГПК України визначено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч.7 ст.252 ГПК України, клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Згідно з ч.2 ст.270 ГПК України, розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п'ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи.
В ході апеляційного розгляду даної справи Південно-західним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 ГПК України. Відповідач скористався своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу.
Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції у відповідності до вимог ст.282 ГПК України, зазначає, що встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини даної справи є наступними.
Як вбачається з наявних матеріалів справи, 16.01.2010 між позивачем, як орендодавцем, та відповідачем, як орендарем, було укладено договір №4-А оренди індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності (далі - Договір оренди), відповідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно - вантажопід'ємне пристосування (один захват для ліса, шість грейферів та чотири грейфери чавунних) (далі - Майно), яке знаходиться на балансі орендодавця. Майно передається в оренду з метою використання його за цільовим призначенням (п.п.1.1, 1.2 Договору оренди).
Договір діє до 31.12.2026 включно, а в частині розрахунків - до повного виконання Сторонами своїх зобов'язань (п.11.1 Договору оренди в редакції додаткової угоди №3 від 29.12.2016).
Відповідно до п.2.1 Договору оренди, орендар вступає у строкове платне користування майном після підписання сторонами цього договору, але не раніше дати підписання сторонами акту приймання-передачі майна.
Такий акт приймання-передачі майна за Договором оренди підписано між сторонами 16.02.2010.
Відповідно до п.3.4 Договору оренди, орендна плата перераховується орендарем на поточний рахунок орендодавця до 15-го числа місяця, наступного за місяцем нарахування, на підставі рахунку, виставленого орендодавцем до 10-го числа місяця, наступного за місяцем нарахування, але не раніше оголошення індекса інфляції за звітний місяць.
Позивач стверджує, що відповідач належним чином виконував договірні зобов'язання в частині сплати орендної плати за майно до січня 2024 року.
Позивачем за Договором оренди було виставлено відповідачу рахунки з орендної плати на загальну суму 129360,09 грн за період з січня по серпень 2024 року, зокрема:
- рахунок №01502525 від 31.01.2024 на суму 15855,47 грн;
- рахунок №03152525 від 29.02.2024 на суму 15903,04 грн;
- рахунок №04852525 від 31.03.2024 на суму 15982,55 грн;
- рахунок №06502525 від 30.04.2024 на суму 16014,52 грн;
- рахунок №08142525 від 31.05.2024 на суму 16110,60 грн;
- рахунок №09422525 від 30.06.2024 на суму 16465,04 грн;
- рахунок №11352525 від 31.07.2024 на суму 16465,04 грн;
- рахунок №12752525 від 31.08.2024 на суму 16563,83 грн.
Позивач стверджує, а відповідач не спростовує, що ним такі рахунки не оплачені.
Починаючи з лютого 2024 року відповідач звертався до позивача з листами №16 від 02.02.2024, №26 від 20.02.2024, №39 від 08.03.2024, в яких відповідач вимагав звільнити його від орендної плати на підставі п.10.1 Договору оренди та ч.6 ст.762 Цивільного кодексу України, у зв'язку з такими обставинами:
- запровадження в Україні воєнного стану з 24 лютого 2022 року із 05 годин 30 хвилин (указ Президента України №64/2022) з подальшим його продовженням по цей час;
- ведення бойових дій у безпосередній близькості до м.Миколаєва в період з березня по грудень 2022 року, що підтверджується відомостями з Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 25.04.2022 №75 та від 22.12.2022 №309;
- дія рівню охорони “3» у морських та річкових портах України, на період введення воєнного стану за розпорядженням КМУ від 25.02.2022 №183-р;
- заборона руху суден та плавзасобів по річках Південний Буг та Інгул, а також заборону руху суден та плавзасобів від 1 коліна БДЛК до 3 коліна Спаського каналу за розпорядженням капітана Миколаївського морського порту від 09.03.2022 №15 та №15/1.
Позивач стверджує, що факт відсутності можливості використання майна не знайшов підтвердження, а встановлені обставини свідчать про ведення відповідачем господарської діяльності, а тому очікування відповідача на звільнення від орендної плати за Договором оренди на підставі ч.6 ст.762 ЦК України є безпідставним і не відповідають дійсності таких обставин:
- рахунки, які виставлені позивачем в межах дії спірного Договору оренди в період з лютого 2022 року по грудень 2023 року, тобто в період дії військового часу та запроваджених обмежень, сплачені відповідачем в повному обсязі;
- за період з 24.02.2024 по 10.09.2024 на підставі чинних договорів відповідачем оформлено наступну загальну кількість перепусток на територію Миколаївського морського порту: на особу (разові, тимчасові) - 102 перепустки, транспортних (разові, тимчасові) - 134 перепустки, в тому числі і за період з 01.01.2024 по 10.09.2024;
- загальні обсяги вантажопереробки відповідача за період з 24.02.2024 по теперішній час становлять 36793,7 тис.тон;
- обсяги використання відповідачем електричної енергії за період з 24.02.2022 по 31.08.2024 становить 140481 кВт/год.
Позивачем направлено відповідачу претензію №06/804 від 20.06.2024 з вимогою сплатити спірну суму заборгованості, яка, за його твердженням, залишена відповідачем без відповіді та без задоволення.
Вказані обставини зумовили звернення позивача з даним позовом до суду.
Приймаючи оскаржуване рішення місцевий господарський суд дійшов висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог та відмовив у їх задоволенні.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду з цього приводу зазначає таке.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.
Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочин.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).
В силу частин першої, четвертої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).
Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків, дійсним намірам сторін спору при укладенні оспорюваного договору, встановити фактичні правовідносини, які склалися між сторонами, і застосувати до цих правовідносин відповідні норми матеріального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Аналогічного змісту норма закріплена в ст. 283 ГК України.
Відповідно до ч. 6 ст. 283 ГК України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 2 ст. 759 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 286 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
Відповідно до ч. 1-2, ч. 5 ст. 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.
Плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму.
Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
Закон України "Про оренду державного та комунального майна" регулює правові, економічні та організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим, а також передачею права на експлуатацію такого майна; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим.
Відповідно до абз. 4 п. 2 "Прикінцевих та перехідних положень" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 17 Закон України "Про оренду державного та комунального майна" орендна плата встановлюється у грошовій формі і вноситься у строки, визначені договором. Орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності.
Стаття 14 Цивільного кодексу України унормовує, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Виконання цивільних обов'язків забезпечується як засобами заохочення, так і відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.
Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.
Згідно з ч.6 ст.762 Цивільного кодексу України, наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.05.2018 по справі №910/7495/16 дійшла висновку, що вказана норма не містить вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин та засобів їх підтвердження, а тому підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством.
Для застосування ч.6 ст.762 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин та звільнення наймача від плати за користування орендованим майном, визначальною умовою такого звільнення є наявність обставин, за які орендар не відповідає. Тобто він повинен довести обставини, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане ним, і він не відповідає за ці обставини (узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 27.02.2024 по справі №916/599/23).
При оцінці таких обставин презюмується незмінність умов господарювання (користування майном) чи стану об'єкта оренди, а орендар повинен подати докази наявності тих обставин, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог, а також довести, що ці обставини виникли з незалежних від нього причин, зокрема, внаслідок зміни кон'юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з вини орендодавця, через дію непереборної сили чи у зв'язку з природними властивостями майна, що є об'єктом оренди тощо.
Якщо орендар з незалежних від нього обставин протягом певного часу був повністю позбавлений можливості користуватися орендованим майном, то на підставі цієї ж норми Закону він вправі порушувати питання і про повне звільнення його від внесення орендної плати (постанови Верховного Суду у справах №914/1248/18, №914/2264/17, №910/13158/20, №911/3067/20, №911/654/21, №916/599/23).
Звільнення від сплати орендної плати є істотним втручанням у правовідносини сторін договору, а тому може застосовуватись за виключних або надзвичайних обставин.
Надзвичайними є ті обставини, настання яких не очікується сторонами при звичайному перебігу справ. Під надзвичайними можуть розумітися такі обставини, настання яких добросовісний та розумний учасник правовідносин не міг очікувати та передбачити при прояві ним достатнього ступеня обачливості. Ознаками таких обставин є наступні елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов'язань за таких умов здійснення господарської діяльності. При цьому сторона зобов'язання, яка його не виконує, повинна довести, що в кожному окремому випадку саме ці конкретні обставини мали непереборний характер саме для цієї конкретної особи при виконання нею конкретних договірних зобов'язань.
При цьому сторона зобов'язання, яка його не виконує, повинна довести, що саме в цьому випадку саме ці конкретні обставини мали непереборний характер саме для цієї конкретної особи при виконання нею конкретних договірних зобов'язань.
У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.
Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.
Даний висновок повністю узгоджується з правовою позицією об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.
Так, указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією рф проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. В подальшому Указами Президента України воєнний стан продовжувався. Станом на дату розгляду справи воєнний стан в Україні триває.
Відповідач, є портовим оператором, що здійснює свою діяльність у Миколаївському морському порту з 2009 року. Відповідач здійснює експлуатацію морського терміналу, проводить вантажно-розвантажувальні роботи, обслуговування та зберігання вантажів, інші пов'язані з цим види господарської діяльності в Миколаївському морському порту в порядку та на умовах, визначених Законом України “Про морські порти України», Правилами надання послуг у морських портах України, затвердженими наказом Міністерства інфраструктури України від 05.06.2013 №348.
Загальновідомим є факт того, що приміщення та територія ДП "Миколаївський морський торгівельний порт", в тому числі до яких віднесено причали порту, відносяться до об'єктів стратегічної інфраструктури, в силу введеного воєнного стану відносно яких запроваджено певні обмеження у використанні, з метою посилення обороноздатності країни.
Крім того, загальновідомими та такими, що не потребують доказування, є обставини мінування акваторії Чорного моря, в т.ч. Миколаївського морського порту, для уникнення можливості підходу воєнних кораблів рф.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.02.2022 №183-р з 25.02.2022 установлено рівень охорони 3 у морських та річкових портах України.
Відповідно до Розпоряджень Капітана Миколаївського морського порту №15 та 15/1 від 09.03.2022, якими було заборонено рух всіх суден та плавзасобів по річками Південний Буг та Інгул; заборонено відшвартовування всіх суден, буксирів та інших плавзасобів, які перебувають біля причалів та терміналів Миколаївського регіону; заборонено рух всіх суден та плавзасобів від 1 коліна БДЛК до 3 коліна Спаського каналу; заборонено відшвартовування всіх суден, буксирів та інших плавзасобів, які перебувають біля причалів та терміналів Миколаївського регіону.
Отже, у зв'язку із запровадженням воєнного стану на території України було фактично зупинено здійснення морських та річкових перевезень в акваторії морського порту Миколаїв.
Вищевказані обставини також неодноразово встановлювались у цілій низці судових рішень, які набрали законної сили, зокрема у справах №915/436/23, №915/958/23, №915/1592/23, №915/867/24 та інших.
Колегія суддів зазначає, що за своїми технічними характеристиками та призначенням орендовані за спірним договором грейфери (ківш з поворотними щелепами, за допомогою яких здійснюється захоплення вантажу або зачерпуються сипкі матеріали - вантажопід'ємне пристосування) експлуатуються лише з метою виконання перевантажувальних операцій.
Місцезнаходженням таких грейферів є територія Миколаївського морського порту.
Доказів переміщення (вивезення) такого обладнання за межі території Миколаївського морського порту та використання такого обладнання за його межами позивачем суду не надано, а наявні матеріали справи не містять.
Відтак, беручи до уваги, що морські та річкові перевезення в акваторії морського порту Миколаїв, тобто місці розташування орендованого майна фактично не здійснюються, відповідач об'єктивно позбавлений можливості використовувати орендоване майно за цільовим призначенням, адже відсутні судна, які можна навантажувати чи розвантажувати.
При цьому, як було вірно зазначено місцевим господарським судом, неможливість використання відповідачем орендованого майна у спірному періоді викликана незалежними від сторін спору причинами, а саме військовою агресією рф, яка мала наслідком введення на території України воєнного стану та заборону руху всіх суден та плавзасобів, що призвело до припинення морських та річкових перевезень, припинення заходу та виходу суден з морського порту Миколаїв. Саме це призвело до неможливості проведення перевантажувальних операцій з використанням орендованого за Договором майна.
Водночас позивач у ході розгляду справи не довів жодними належними доказами факту проведення відповідачем у спірному періоді будь-яких вантажних операцій із використанням орендованого за Договором вантажопід'ємного пристосування.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанцій дійшов правильних висновків про те, що неможливість використання відповідачем у спірний період орендованого майна, переданого йому позивачем на підставі Договору, в силу приписів частини шостої статті 762 Цивільного кодексу України зумовлює наявність правових підстав для звільнення орендаря від сплати орендної плати за вказаний період.
Колегією суддів не приймаються до уваги твердження апелянта про відображення у Реєстрі морських портів України відомостей про те, що Морський порт Миколаїв є відкритим, оскільки як вже було вказано вище, та не спростовано позивачем, із запровадженням воєнного стану на території України було фактично зупинено здійснення морських та річкових перевезень в акваторії морського порту Миколаїв, що підтверджується зокрема Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.02.2022 №183-р з 25.02.2022, яким установлено рівень охорони 3 у морських та річкових портах України, а також Розпорядженнями Капітана Миколаївського морського порту №15 та 15/1 від 09.03.2022 у відповідності до яких було заборонено рух всіх суден та плавзасобів по річками Південний Буг та Інгул; заборонено відшвартовування всіх суден, буксирів та інших плавзасобів, які перебувають біля причалів та терміналів Миколаївського регіону; заборонено рух всіх суден та плавзасобів від 1 коліна БДЛК до 3 коліна Спаського каналу; заборонено відшвартовування всіх суден, буксирів та інших плавзасобів, які перебувають біля причалів та терміналів Миколаївського регіону.
Щодо посилання апелянта на здійснення відповідачем в порту Миколаїв вантажних операцій, колегія суддів зазначає таке.
Так, позивач на підтвердження таких обставин посилається на відповідь Миколаївської філії ДП «АМПУ» від 25.09.2024 №1199/18-04-05/Вих (т.1, а.с. 73-74).
Дослідивши такий лист, колегія суддів зазначає, що останній містить лише загальну інформацію щодо обсягів вантажопереробки ТОВ “Стивідорна інвестиційна компанія» з 24.02.2022. Однак, ані вказаний лист, ані додатки до нього не містять жодної інформації (доказів), з яких можливо було б достеменно встановити обставини використання відповідачем орендованого майна у спірний період (01.01.2024 по 01.09.2024), та відповідно здійснення вантажопереробки, зокрема з використанням орендованого майна, саме у заявлений період.
Інших належних та допустимих доказів, які б достеменно свідчили про можливість використання та безпосереднє використання відповідачем орендованого майна у заявлених до стягнення період, наявні матеріли справи не містять, а позивачем надано не було.
Колегія суддів також не приймає до уваги посилання апелянта щодо відсутності обмежень перебування працівників відповідача на території та приміщеннях порту Миколаїв, оскільки дані обставини жодним чином не свідчать про можливість використання орендованого майна за призначенням.
Спростовуються наявними матеріалами справи й твердження апелянта про те, що відповідач не звертався до позивача з приводу звільнення від сплати оренди на підставі .6 ст. 762 ЦК України, оскільки у наявних матеріалах справи містяться листи відповідача адресовані позивачеві від 02.02.2024 за Вих.№16, від 20.02.2024 за Вих.№26, від 08.03.2024 за Вих.№ 39, (т.1, а.с. 32-38) в яких відповідач наголошував на неможливості використання орендованого майна та просив надати відповідні довідки про те, що орендар протягом звітних місяців не використовував орендоване майно. При цьому, у таких листах відповідач посилався на приписи ч.6 ст. 762 ЦК України. Однак, у наявних матеріалах справи відсутні докази на підтвердження реагування на такі запити з боку позивача.
Колегія суддів також не приймає до уваги твердження апелянта про те, що відповідачем не надано доказів на підтвердження обставин, передбачених пунктом 10.1 Договору, а саме сертифікату РТПП щодо впливу дії форс-мажорних обставин на виконання договірних зобов'язань в спірний період, оскільки у даному випадку, як вже було вказано вище, з огляду на приписи ч.6 ст. 762 ЦК України, судом було взято до уваги обставини, які об'єктивно унеможливлюють використання орендарем майна з незалежних від нього причин. При цьому, законодавець не ставить в залежність наявність виключно сертифікату РТПП для підтвердження таких обставин.
Не заслуговують на увагу й твердження апелянта про те, станом на сьогодні рух суден, буксирів та інших плавзасобів у морському порту Миколаїв здійснюється, але з урахуванням особливого режиму судноплавства та за погодженням відповідних органів влади, оскільки у даному випадку заявлена позивачем до стягнення заборгованість виникла за період з 01.01.2024 по 01.09.2024, та саме у цей період, а не у будь-який інший, відповідач був об'єктивно позбавлений можливості користуватись орендованим майном. Відповідно, встановлення обставин (не)можливість користування орендованим майном станом на теперішній час не входить до предмету доказування по цій справі.
Слід також відзначити, що наявність у Реєстрі портових операторів інформації щодо ТОВ «СТИВІДОРНА ІНВЕСТИЦІЙНА КОМПА» зокрема переліку видів господарської діяльності, робіт та послуг, що надаються портовим оператором жодним чином не свідчить про можливість використання відповідачем орендованого майна у спірний період.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права не знайшли свого підтвердження, а тому не вбачає підстав для скасування оскаржуваного рішення.
Згідно з статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційні скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, колегія суддів вважає, що наведені скаржником порушення допущені судом першої інстанції не знайшли свого підтвердження, а тому підстави для скасування оскаржуваного рішення відсутні, що зумовлює залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення без змін.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
Рішення Господарського суду Миколаївської області від 15.05.2025 у справі №915/1234/24 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.
Датою складання та підписання даної постанови є 13.10.2025 у зв'язку з перебуванням у відпустці головуючого судді Аленіна О.Ю. з 11.08.2025 по 05.09.2025, судді Філінюка І.Г. з 11.08.2025 по 12.09.2025 та судді Принцевської Н.М. з 09.09.2025 по 10.10.2025.
Головуючий суддя Аленін О.Ю.
Суддя Принцевська Н.М.
Суддя Філінюк І.Г.