Справа № 685/545/25
Провадження № 2/685/315/25
13 жовтня 2025 року с-ще Теофіполь
Теофіпольський районний суд Хмельницької області
у складі: головуючої судді Бурлак Г.І.
за участю секретаря Ковальчука О.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Теофіполь цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: орган опіки та піклування - виконавчий комітет Теофіпольської селищної ради Хмельницького району Хмельницької області про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою шляхом виселення,
встановив:
представник позивачки звернувся до суду з позовом до відповідача про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою шляхом виселення, мотивуючи його тим, що 19 травня 2007 року між позивачкою та відповідачем було укладено шлюб, зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Теофіпольського районного управління юстиції, актовий запис № 32. За час перебування у шлюбі у сторін народилося двоє дітей: син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 26.09.2024 у справі № 685/879/24 шлюб між позивачкою та відповідачем розірвано. Наразі позивачка проживає за кордоном разом із сином ОСОБА_3 . Позивачка є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 . На даний час у квартирі, яка належить позивачці на праві власності, проживають та зареєстровані колишній чоловік - відповідач та донька - ОСОБА_4 . Позивачка планує здійснити відчуження зазначеного об'єкта нерухомості, однак на її прохання звільнити домоволодіння та переїхати, відповідач у категоричній формі повідомив, що він нікуди не переїде та заявив, що це його будинок. Таким чином, відповідач безпідставно займає житло, яке належить позивачці на праві приватної власності. Його відмова звільнити квартиру унеможливлює реалізацію позивачкою її права на вільне користування та розпорядження майном. Вважає, що такими діями відповідач чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні позивачкою належної їй квартирою. Просить усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні ОСОБА_1 квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Позивачка та її представник про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, в судове засідання не з'явилися, представник позивачки подав заяву про підтримання позовних вимог в повному обсязі, просив розгляд справи проводити у його та позивачки відсутності.
Відповідач, про час та місце розгляду справи повідомлений вчасно, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, в суд не з'явився, про причину неявки не повідомив, клопотань не подав.
Представник третьої особи: органу опіки та піклування Теофіпольської селищної ради в судове засідання не з'явися, подав клопотання про розгляд справи у відсутності представника.
Суд вважає можливим проводити розгляд справи у відсутності сторін.
Вислухавши пояснення відповідача та представника третьої особи, вивчивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною 1 та 4 статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням; до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Відповідно до ст. 157 ЖК УРСР членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до ч.1 ст. 116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого житлового приміщення.
Відповідно до ч.2 ст. 405 ЦК України, член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним та власником житла або законом.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав (правова позиція ВСУ, згідно з постановою від 16.11.2016 року №6-709цс16).
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Згідно із частинами першою та другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник не може завдавати шкоди правам, свободам інших осіб, інтересам суспільства і зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених Господарського процесуального кодексу Українизаконом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене Господарського процесуального кодексу Українизаконом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення.
Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення Господарського процесуального кодексу Українизакону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (рішення у справі «Лупса проти Румунії», заява № 10337/04, пункти 41-42; та рішення від 24 квітня 2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункти 42, 46 та 49-50).
Згідно із Конвенцією про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за Господарського процесуального кодексу Українизаконом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який відповідно до рішення Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 26.09.2024 було розірвано (рішення суду набрало законної сили 29.10.2024) (а.с.15-18). Від шлюбу у них народилося двоє дітей: син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвами про народження (а.с.13-14). ОСОБА_1 (позивачці) на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2 , що підтверджується договором дарування від 20.04.2012 та витягом про державну реєстрацію прав (а.с.19-23). Відповідно до витягів з Реєстру територіальної громади у квартирі за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 (1985 р.н.) дата реєстрації 03.05.2012, ОСОБА_4 (2013 р.н.) дата реєстрації 28.05.2013, ОСОБА_2 (1984 р.н.) дата реєстрації 02.11.2018 (а.с.23-25). Представник позивачки у позовній заяві зазначив, що на теперішній час позивачка проживає за кордоном разом із старшим сином ОСОБА_5 . Крім того, зазначив, що у квартирі за адресою АДРЕСА_1 , яка належить на праві приватної власності позивачці, проживають та зареєстровані її колишній чоловік - відповідач та неповнолітня донька ОСОБА_4 , які добровільно залишити житло не хочуть, тому позивачка просить суд їх висилити, бо має намір відчужити квартиру.
Судом встановлено, що вселення та реєстрація місця проживання відповідача (02.11.2018) та неповнолітньої ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) проведена за згодою позивачки, згідно з вимогами чинного законодавства. На час розгляду справи судом у квартирі за адресою АДРЕСА_1 ще ОСОБА_6 зареєстровані позивач, відповідач та їх неповнолітня дочка ОСОБА_4 , і на час реєстрації місця проживання, зазначені особи мали родинні стосунки між собою. Відповідно до відміток у паспортах громадян України для виїзду закордон ОСОБА_1 та ОСОБА_7 виїхали за межі України 09.01.2024 (а.с.9-12), в Україну не поверталися і на теперішній час проживають за кордоном. Неповнолітня ОСОБА_4 залишилася проживати з відповідачем.
У частині третій статті 47 Конституції України проголошено, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ст.47 Конституції України кожен має право на житло.
Згідно з ч.1 та 3 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає.
Відповідно до ч.3 ст. 12, ч.1, 5,6 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Позивач в позовній заяві зазначила, що вона позбавлена можливості користуватися та розпоряджатися належній їй на праві приватної власності квартирі, оскільки у ній проживає відповідач із донькою та не допускає її до квартири. Разом з тим, до позовної заяви в якості доказу додано копію паспорта громадянина України для виїзду за кордон, в якому відмічено, що позивач 09.01.2024 виїхала за межі України і з того часу в Україну не поверталася, тому суд вважає, що позивач не надала доказів, яким чином відповідач не допускає її до квартири та чинить перешкоди у користуванні житлом.
Оскільки позивач не надала суду доказів наявності у відповідача ОСОБА_2 іншого житлового приміщення, у якому б він мав можливість реалізувати своє право на житло, також не надала суду доказів створення відповідачем перешкод позивачці у реалізації повноважень власника квартири, неповнолітня ОСОБА_4 зареєстрована за місцем реєстрації своєї матері (позивачки), суд дійшов переконання, що відсутні підстави для задоволення позову.
Керуючись ст.317,319,391,405ЦК України, ст.12, 81,89, 263-265 ЦПК України, суд
ухвалив:
відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: орган опіки та піклування - виконавчий комітет Теофіпольської селищної ради Хмельницького району Хмельницької області про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою шляхом виселення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів до Хмельницького апеляційного суду з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду . Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених уч.2 статті 358 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Головуюча