Справа № 120/17332/24
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Дмитришена Руслана Миколаївна
Суддя-доповідач - Моніч Б.С.
10 жовтня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Моніча Б.С.
суддів: Білої Л.М. Гонтарука В. М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 13 травня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вінницької районної військової (державної) адміністрації, ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Вінницької районної військової (державної) адміністрації, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Вінницької районної військової адміністрації щодо неприйняття рішення за наслідком розгляду заяви ОСОБА_1 про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою;
- зобов'язати Вінницької районну військову адміністрацію розглянути повторно заяву ОСОБА_1 про заміну виконання військового обов'язку на альтернативну (невійськову) службу та прийняти рішення, з урахуванням правової оцінки суду, наданої у рішенні.
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 за наслідком звернення із заявою ОСОБА_1 про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 розглянути заяву ОСОБА_1 про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою та прийняти рішення, з урахуванням правової оцінки суду, наданої у рішенні.
Позовні вимоги мотивовані протиправною, на думку позивача, бездіяльністю відповідачів щодо неприйняття рішення за наслідком розгляду заяви про зміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою.
ІІ. ЗМІСТ РІШЕНННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 07 квітня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
ОСОБА_1 перебуває на військовому обліку за місцем реєстрації у ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Позивач є членом релігійної громади ІНФОРМАЦІЯ_4 » м. Вінниця, що підтверджується довідкою від 18.10.2024 року. Позивач вказує, що за своїми релігійними переконаннями не може виконувати військовий обов'язок, оскільки релігійна організація, до якої він належить за своїм віровченням не допускає користування зброєю.
Проте, позивач готовий замість виконання військового обов'язку проходити альтернативну (невійськову) службу, тому він звернувся до Вінницької районної військової адміністрації із заявою про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою у зв'язку із релігійними переконаннями (14-15).
У відповідь на звернення Вінницька районна військова адміністрація листом від 20.11.2024 повідомила, що направлення на проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного стану Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» станом на 20.11.2024 не передбачено (а.с. 16).
Також позивач звертався до ІНФОРМАЦІЯ_5 про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою у зв'язку з релігійними переконаннями.
Листом від 01.11.2024 надана відповідь, що п. 3 Положення про проходження альтирнативної (невійськової служби), затверджене постановою Кабінету Міністрів України №2066 від 10.11.1999, встановлено, що на альтирнативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
Однак, Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", іншими нормативно-правовими актами порядок проходження альтернативної (невійськової) служби військовозобов'язаними в особливий період законодавцем не встановлюється.
Позивач звернувся до суду з вимогами про визнання протиправною бездіяльність Вінницької районної військової адміністрації та ІНФОРМАЦІЯ_5 щодо неприйняття рішення за наслідком розгляду заяви позивача про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою, тому просить зобов'язати відповідача розглянути повторно його заяву та прийняти рішення, з урахуванням правової оцінки суду, наданої у рішенні.
Не погоджуючись із позицією суб'єкта владних повноважень, позивач звернувся до суду з цим позовом.
IV. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що Положення №2066 визначає, що правом звернення із заявою про направлення на альтернативну службу наділений громадянин після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду призову на строкову військову службу і в такій заяві мають бути наведені мотиви неможливості проходження строкової військової служби. За умови подання такої заяви приймається рішення про направлення громадянина на альтернативну службу або про відмову в направленні на альтернативну службу. Однак, дані норми не регламентують "заміну військового обов'язку під час мобілізації в умовах воєнного стану альтернативною службою", відтак Положення №2066 не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Позивач звернувся із заявою "про заміну військового обов'язку альтернативною службою", в той час, як норми Порядку №2066 та Закону №1975-ХІІ передбачають звернення із заявою "про направлення на альтернативну службу громадян, які підлягають призову на строкову військову службу". При цьому "заміна" і "направлення" не є тотожними визначеннями.
Також суд звернув увагу на те, що Законом №3543-ХІІ не передбачено право заміни військової служби на альтернативну (невійськову) службу під час мобілізації в особливий період.
Відповідач, надаючи відповідь на звернення, не допустив протиправної бездіяльності, адже жодним нормативно правовим актом не врегульовано порядок заміни виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою під час дії воєнного стану.
V. ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ
Не погоджуючись із таким судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, неповне з'ясування обставин справи та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 07 квітня 2025 року та задовольнити позовні вимоги.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, позивач зазначив, що право вірян на свободу світогляду і віросповідання, яке передбачене ст. 35 Конституції України, та включає в себе право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною невійськовою службою, Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" не обмежене. Інших нормативно-правових актів, які б обмежували такі права в умовах воєнного стану, на теперішній час не існує.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказав на правильність висновків суду першої інстанції та просив відмовити в задоволенні вимог апеляційної скарги.
VI. ОЦІНКА АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Апеляційний суд, перевіривши доводи апеляційної скарги, виходячи з меж апеляційного перегляду, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), а також, надаючи оцінку правильності застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права у спірних правовідносинах, виходить з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями ст.55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно ст.65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до ст.35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Положення ст. 35 Основного закону України кореспондуються з положеннями статті 9 "Свобода думки, совісті і релігії" Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Так, відповідно до п.1 ст.9 Конвенції кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Зі змісту п.2 ст.9 Конвенції випливає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно з положеннями ст.64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
Надалі, воєнний стан був неодноразово продовжений та діє станом на дату прийняття рішення у даній справі.
Водночас, Указом Президента України від 24.02.2022 № 65/2022 "Про загальну мобілізацію", затвердженим Законом України від 03.03.2022 № 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов'язані та резервісти.
У відповідності із ч.1 ст.1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі - Закон № 2232-ХІІ) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Частиною 1 статті 1 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до ч.3 ст.1 Закону № 2232-ХІІ військовий обов'язок включає проходження військової служби.
Згідно ч.2 ст.1 Закону № 2232-ХІІ військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Статтею 3 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно ч.1 ст.15 Закону № 2232-ХІІ на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (далі - громадяни призовного віку).
Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-ХІІ (далі - Закон № 3543-ХІІ) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Зокрема, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (ст. 1 Закону № 3543-ХІІ).
Відповідно до ч.8 ст.4 Закону № 3543-ХІІ з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Статтею 23 Закону № 3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов'язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12.12.1991 №1975-ХІІ (далі Закон №1975-ХІІ).
Відповідно до ст. 1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно ст. 2 Закону №1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Частиною 1 статті 4 Закону №1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (ч. 2 ст. 4 Закону №1975-ХІІ).
Відповідно до ст. 5 Закону №1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.
Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.
10.11.1999 постановою Кабінету Міністрів України за №2066 (далі Положення №2066) затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Згідно п.п. 2, 3 Положення №2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
Із системного аналізу вказаних норм вбачається, що альтернативна служба це служба, яка запроваджується замість проходження саме строкової військової служби.
Разом з тим, Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" альтернативна (невійськова) служба під час військового стану не визначена.
При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
В даному випадку, судовою колегією враховується, що п. 4 ст. 1 Закону №2232-ХІІ визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".
Позивач звернувся із заявою "про заміну військового обов'язку альтернативною службою", в той час, як норми Порядку №2066 та Закону №1975-ХІІ передбачають звернення із заявою "про направлення на альтернативну службу громадян, які підлягають призову на строкову військову службу". При цьому "заміна" і "направлення" не є тотожними визначеннями.
Більш того, Законом № 3633-IX від 11.04.2024 внесено зміни до Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", зокрема в тексті Закону слова "строкова військова служба" в усіх відмінках замінено словами "базова військова служба" у відповідному відмінку.
Як встановлено судом, позивач подав на адресу Вінницької РВА заяву, в якій просив замінити для нього виконання військового обов'язку під час мобілізації в умовах воєнного стану альтернативною (невійськовою) службою, посилаючись на те, що проходження дійсної військової служби суперечить його релігійним переконанням.
На вказану заяву відповідач надав письмову відповідь, у якій, процитувавши окремі норми права, повідомив позивача, що альтернативна служба, а саме її застосування, є заміщенням строкової військової служби в мирний час, тоді як заміна військової служби альтернативною (невійськовою) в умовах воєнного стану національним законодавством не передбачена.
Крім цього, Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" також не визначено порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові №9902/64/23 від 25.09.2023, які, у відповідності до ч. 5 ст. 242 КАС України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Статтею 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відтак, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).
Водночас, ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на статтю 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (EnverAydemirv. Turkiye), Дягілєв проти Росії).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу.
ЄСПЛ, неодноразово, розглядаючи справи за заявами членів Релігійного об'єднання "Свідки Єгови" (зокрема у рішенні від 31.07.2008 "Релігійне товариство Свідків Єгови та інші проти Австрії" ("Religionsgemeinschaft der Zeugen Jehovas and Others v. Austria", заява №40825/98), констатував, що особливе ставлення влади до заявників, аніж до інших релігійних організацій, є порушенням статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 9 Конвенції.
У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування "особливої суспільної потреби" і "пропорційно переслідуваної законної мети" у випадках, пов'язаних із необхідністю виконання певного обов'язку і свободою віросповідання. Суд вважає, що існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення.
Жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" також не визначено порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян.
Оскільки жодним нормативно правовим актом не врегульовано порядок заміни виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою під час дії воєнного стану, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що відповідач не порушив права позивача у межах спірних правовідносин.
Що стосується доводів апелянта про недотримання відповідачем процедури розгляду його заяви та допущення бездіяльності, яка виразилась у неприйнятті відповідного рішення за наслідком розгляду його заяви, слід зазначити наступне.
Згідно з нормами ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Водночас обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
Протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24.11.2022 року у справі № 9901/480/19).
У постанові від 16.02.2021 року у справі № 320/950/19 Верховний Суд виснував, що умовою розгляду судом питання про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів такою бездіяльністю. Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом. Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.
Порядок направлення на альтернативну службу регламентується Розділом II Закону № 1975-XII.
Згідно з ч. 1 ст. 9 значеного Закону для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадяни, зазначені у статті 2 цього Закону, після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду проведення призову на строкову військову службу, особисто подають до відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації за місцем проживання мотивовану письмову заяву.
Статтями 10, 11, 12 Закону № 1975-XII визначено, що відповідний структурний підрозділ місцевої державної адміністрації зобов'язаний прийняти заяву про направлення на альтернативну службу або про звільнення від призову на військові збори та у письмовій формі повідомити громадянина про дату його явки на засідання відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації
Заява про направлення на альтернативну службу розглядається відповідним структурним підрозділом місцевої державної адміністрації протягом календарного місяця після її надходження в присутності громадянина, а заява про звільнення від призову на військові збори протягом чотирнадцяти календарних днів.
Підставою для відмови громадянину в направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори є: несвоєчасне подання заяви про направлення на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори; відсутність підтверджень щодо істинності релігійних переконань; неявка громадянина без поважних причин за викликом до місцевої державної адміністрації для розгляду його заяви про направлення на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори.
Відмова у направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори з інших підстав, ніж передбачені у частині третій цієї статті, забороняється.
Про відмову у направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори відповідний структурний підрозділ місцевої державної адміністрації сповіщає громадянина у письмовій формі.
Рішення про направлення громадянина на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори приймається місцевою державною адміністрацією у разі встановлення істинності релігійних переконань і видається заявникові.
Направлення для проходження альтернативної служби видається громадянину після проходження призовної комісії.
Згідно п. 18 ч. 2 ст. 15 Закону № 389-VIII військові адміністрації населених пунктів на відповідній території здійснюють повноваження із забезпечення організації призову громадян на військову службу за призовом осіб офіцерського складу та альтернативну (невійськову) службу, направлення для проходження базової військової служби.
Разом з тим суд враховує, що рішення про направлення громадянина на альтернативну службу або про відмову у направленні на альтернативну службу може бути прийняте виключно у разі вирішення питання щодо направлення громадянина на альтернативну службу замість проходження строкової (базової) військової служби, що виключає можливість прийняття такого рішення за наслідками розгляду заяви позивача, яка стосується прохання замінити альтернативною службою виконання військового обов'язку під час мобілізації в умовах воєнного стану.
Враховуючи викладене відсутні підстави вважати, що для вирішення заяви позивача відповідач був зобов'язаний застосувати норми Закону № 1975-XII та Положення № 2066, а відтак прийняти за результатами її розгляду рішення про направлення позивача на альтернативну службу або про відмову у направленні на альтернативну службу.
З огляду на викладене, заява позивача про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою не є тією заявою, за наслідками розгляду якої відповідач, як суб'єкт владних повноважень, був зобов'язаний прийняти владно-управлінське рішення, передбачене ст.ст. 11, 12 Закону № 1975-XII та п. 15 Положення № 2066, а тому відхиляє твердження позивача про те, що відповідач, не прийнявши таке рішення, допустив протиправну бездіяльність.
Колегія суддів вважає, що оскільки заява позивача не є заявою про направлення на альтернативну службу в розумінні вимог вказаних нормативних актів та була подана ним без дотримання визначених законодавством умов, порядку та способу, відповідач діяв правомірно, розглянувши таку заяву як звернення громадянина, з наданням роз'яснень щодо порушених у цьому зверненні питань.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, з дослідженням усіх основних питань, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону і підстав для їх скасування не вбачається.
VII. ВИСНОВКИ СУДУ
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги відповідача колегією суддів не встановлено.
Згідно з частини 1 статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права та підстав для його скасування не вбачається, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 13 травня 2025 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий Моніч Б.С.
Судді Біла Л.М. Гонтарук В. М.