Справа № 161/7986/25
Провадження № 2/161/3196/25
10 жовтня 2025 року м. Луцьк
Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі :
головуючого - судді Філюк Т.М.
за участю секретаря судового засідання Романюк М.М.
представника позивача ОСОБА_1
відповідача ОСОБА_2
представника відповідача ОСОБА_3
третьої особи ОСОБА_4
третьої особи ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння,-
25 квітня 2025 року представник позивача ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_8 звернулась в Луцький міськрайонний суд Волинської області з позовом до ОСОБА_2 про витребування майна з чудового незаконного володіння.
Позовні вимоги обгрунтовує тим, що 11 жовтня 2011 року приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області Ходачинською Н.І. посвідчено договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,2500 га, кадастровий номер 0722883600:01:001:2050, яка виділена для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована в с. Лище, Лищенської сільської ради Луцького району Волинської області, укладений між позивачем та ОСОБА_9 , право власності якого підтверджувалось Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ N°487584, що виданий на ім?я ОСОБА_10 Лищенською сільською радою Луцького району Волинської області 02.06.2010 року. Даний правочин між сторонами посвідчений нотаріально та зареєстрований в Державному реєстрі правочинів, що відповідало чинному на той час законодавству і порядку реєстрації правочинів у відповідності до вимог ст. 126 ЗК України (в чинній на той час редакції), при укладенні договору по переходу права власності на земельну ділянку нотаріус вніс до державного акту всі відомості щодо відчуження земельної ділянки на користь позивача. Однак, позивачем як покупцем не було проведено державної реєстрації права власності на набуте майно шляхом внесення відомостей до державного реєстру речових прав.
В подальшому, 21 вересня 2023 року позивач звернулася до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Виконавчого комітету Луцької міської ради Гейзера Сергія Анатолійовича про державну реєстрацію права власності щодо майна, а саме земельної ділянки, площею 0,2500 га, кадастровий номер - 0722883600:01:001:2050, яка виділена для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована в с. Лище, Лищенської сільської ради Луцького району Волинської області. Рішенням № 69439648 від 25 вересня 2023 року державним реєстратором відмовлено у проведенні державної реєстрації права власності на земельну ділянку на підставі п. 12 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а саме: заявник звернувся із заявою про державну реєстрацію права власності щодо майна, що відповідно до поданих для такої реєстрації документів відчужено особою, яка на момент проведення такої реєстрації внесена до Єдиного реєстру боржників, у тому числі за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці.
Заочним Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09 січня 2025 року у справі № 161/17960/24 ухвалено визнати за ОСОБА_6 право власності на земельну ділянку площею 0,2500 га, кадастровий номер - 0722883600:01:001:2050, що розташована за адресою: с. Лище, Лищенської сільської ради Луцького району Волинської області, яка виділена для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Рішення суду набрало законної сили 11.02.2025 року. 3 метою проведення державної реєстрації права власності на вказану земельну ділянку, ОСОБА_6 звернулась до нотаріуса, однак ій було повідомлено, що право власності на вказану земельну ділянку зареєстроване за іншою особою.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна шодо об?єкта нерухомого майна, а саме спірної земельної ділянки з кадастровим номером 0722883600:01:001:2050 наявний запис про речове право: 56437720, внесений 28.08.2024 року приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Валянською Тетяною Петрівною на підставі договору купівлі-продажу від 28.08.2024, власником земельної ділянки є ОСОБА_2 .
Позивач вважає реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за відповідачем незаконною та просить витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 в користь ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,2500 га, кадастровий номер - 0722883600:01:001:2050, що розташована за адресою: с. Лище, Лищенської сільської ради Луцького району Волинської області, яка виділена для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.
Ухвалою судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 01 травня 2025 року відкрито загальне позовне провадження у справі з проведенням підготовчого засідання.
16 травня 2025 року від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому вказує, що відповідач ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, витребування земельної ділянки у неї не буде відповідати критерію законності втручання держави у права набувача на мирне володіння майном, а також критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Просить в задоволенні позовних вимог відмовити.
21 травня 2025 року від позивача надійшла відповідь на відзив, в якому заперечила викладені у відзиві заперечення відповідача, просила позовні вимоги задовольнити.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 червня 2025 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_4 , приватного нотаріуса Валянську Тетяну Петрівну та приватного нотаріуса Пастухову Наталію Володимирівну.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 червня 2025 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_11 .
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала та просила позов задовольнити.
Відповідач та її представник в судовому засіданні заперечували щодо задоволення позовних вимог.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_4 та приватний нотаріус Пастухова Наталія Володимирівна просили відмовити в задоволенні позовних вимог.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача приватний нотаріус Валянська Тетяна Петрівна в судове засідання не з'явилась, від неї надійшли на адресу суду письмові пояснення по справі.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_11 в судове засідання не з'явився, хоча бу в належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи належним чином.
Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши та оцінивши докази по справі в їх сукупності, суд приходить до висновку що позовні вимоги до задоволення не підлягають, виходячи з наступного.
В силу ст.3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу;6) справедливість, добросовісність та розумність.
Положеннями ст. 12 ЦК України визначено, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
Згідно з положеннями ч.ч.1-3 ст.13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Судом встановлено, що 11 жовтня 2011 року приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області Ходачинською Н.І. посвідчено договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,2500 га, кадастровий номер 0722883600:01:001:2050, яка виділена для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована в с. Лище, Лищенської сільської ради Луцького району Волинської області, укладений між ОСОБА_11 , як продавцем, та ОСОБА_6 , як покупцем.
Відповідно до свідоцтва про зміну імені серії НОМЕР_1 ОСОБА_6 17 березня 2012 року змінила ім'я на ОСОБА_6 .
Земельна ділянка, площею 0,2500 га, кадастровий номер 0722883600:01:001:2050, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована в с. Лище, Лищенської сільської ради Луцького району Волинської області, належала ОСОБА_10 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ N°487584, що виданий Лищенською сільською радою Луцького району Волинської області 02.06.2010 року.
Відповідно до свідоцтва про зміну імені серії НОМЕР_2 від 30 листопада 2010 року, ОСОБА_10 змінив ім'я на ОСОБА_11 .
Відповідно до умов укладеного 11 жовтня 2011 року договору купівлі-продажу, а саме п. 4.3 покупець зобов'язаний зареєструвати право власності на земельну ділянку у органі, який здійснює державну реєстрацію. Відповідно до п.5.1 договору право власності на земельну ділянку у покупця виникає з моменту державної реєстрації цього права в порядку, встановленому чинним законодавством.
Також встановлено, що 04 квітня 2024 року ОСОБА_11 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Пастуховою Наталією Володимирівною, відчужив земельну ділянку площею 0,2500 га, кадастровий номер 0722883600:01:001:2050, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована в с. Лище, Лищенської сільської ради Луцького району Волинської області, ОСОБА_4 .
Відповідно до договору купівлі-продажу від 28 серпня 2024 року, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Валянською Тетяною Петрівною, ОСОБА_12 відчужила земельну ділянку площею 0,2500 га, кадастровий номер 0722883600:01:001:2050, ОСОБА_2 .
Перехід права власності на нерухоме майно було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав.
Суд звертає увагу на ту обставину, що перед посвідченням вказаних вище договорів нотаріусами здійснено перевірку підстави набуття права власності на спірну земельну ділянку, що випливає зі змісту самих правочинів.
У своєму позові ОСОБА_6 просить витребувати із чужого незаконного володіння відповідача земельну ділянку, площею 0,2500 га, кадастровий номер 0722883600:01:001:2050, мотивуючи заявлені позовні вимоги тим, що дана земельна ділянка на дату набуття відповідачем права власності на неї належала позивачу на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 11 жовтня 2011 року приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області Ходачинською Ніною Іванівною, та зареєстровано в реєстрі за № 2262.
В силу ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно зі ст. ст. 317, 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Відповідно до закріпленого в ст. 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває прав власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (ст. 330 ЦК України).
В порядку визначеному ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Відповідно до ч. 1 ст.388 ЦК України (в редакції чинній на момент ухвалення рішення судом першої інстанції), якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Відповідно до ч. 4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18).
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2018 року в справі №907/50/16 вказала на те, що правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).
За змістом частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29).
У пунктах 6.5-6.7, 6.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19 зазначено, що власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього…Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 23 жовтня 2019 року в справі № 922/3537/17 (пункт 38), від 01 квітня 2020 року в справі № 610/1030/18 (пункт 46.2), від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (пункт 7.15), від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19 (пункт 5.61)).
У постанові від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей (пункті 6.50).
Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України (див. пункт 5.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19).
Вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року в справі № 923/196/20 (пункт 40)).
На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року в справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року в справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19).
У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц зроблено висновок, що розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо».
Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар.
Аналогічний висновок наведений і постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 753/14855/18 та інших.
З 01 січня 2013 року вступив в дію ЗУ «Про державний земельний кадастр» № 3613-IV (далі по тексту «Закон 3613-IV»).
За змістом даного Закону державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами, про меліоративні мережі та складові частини меліоративних мереж. Метою вказаного Закону 3613-IV є зокрема регулювання земельних відносин, охорона земель, а одним з принципів є обов'язковість внесення до Державного земельного кадастру відомостей про всі його об'єкти.
Частиною 2 прикінцевих та перехідних положень Закону 3613-IV визначено що, земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.
У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) або комплексного плану просторового розвитку території територіальної громади, генерального плану населеного пункту, детального плану території за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або їх спадкоємців, або особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом, або органу місцевого самоврядування, що затвердив комплексний план просторового розвитку території територіальної громади, генеральний план населеного пункту, детальний план території. Заява також може подаватися особою, якій на підставі рішення Кабінету Міністрів України та відповідного договору було передано у господарське відання об'єкт державної власності, що використовується у процесі провадження діяльності з передачі електричної енергії і транспортування та/або зберігання природного газу, і на замовлення якої була розроблена технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) з метою передачі земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт, у постійне користування зазначеній особі.
В силу положень наведеного Закону позивач ОСОБА_6 мала подати заяву про державну реєстрацію земельної ділянки до Державного реєстру земель на підставі виготовленої технічної документації з землеустрою із встановлення меж його земельної ділянки.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція)).
Тобто в змістовному зв'язку з частиною 4 статті 319 ЦК України позивач, ставши власником земельної ділянки, отримала певні обов'язки щодо неї, в тому числі і ті, які встановлені прикінцевими та перехідними положеннями Закону 3613-IV в частині подання відповідної заяви про внесення його земельної ділянки до Державного земельного кадастру.
Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу (в редакції Закону N 1066-VI ( 1066-17) від 02.07.2009) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про державний земельний кадастр», державна реєстрація земельної ділянки внесення до Державного земельного кадастру передбачених Законом України «Про Державний земельний кадастр» відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.
Згідно з ч.1 ст. 24 «Про державний земельний кадастр», державна реєстрація земельної ділянки здійснюється при її формуванні шляхом відкриття Поземельної книги на таку ділянку. Таким чином, з огляду на зазначене, право власності на земельну ділянку виникає з моменту внесення до Державного земельного кадастру усієї інформації, передбаченої чинним законодавством, в тому числі інформації про власника земельної ділянки.
Зважаючи на те, що у реєстрі були відсутні дані щодо ОСОБА_6 , як власника, а тому відповідач ОСОБА_13 , так само і попередній власник ОСОБА_4 , позбавлені були можливості дізнатись про наявність прав позивача на спірну земельну ділянку.
За змістом ч.3 ст. 12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
В порядку визначеному ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування по цивільній справі не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Виходячи з положень ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц вказала на те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») Європейський Суд наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Стороною позивача в ході розгляду справи не було надано жодних доказів того, що земельна ділянка площею 0,2500 га, кадастровий номер 0722883600:01:001:2050, яка виділена для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована в с. Лище, Лищенської сільської ради Луцького району Волинської області, внаслідок укладення договору купівлі-продажу, посвідченого 11 жовтня 2011 року приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області Ходачинською Н.І. та зареєстрованого в реєстрі за № 2262, була належним чином зареєстрована за ОСОБА_6 .
Позивач ОСОБА_6 протягом тривалого часу, а саме з 11 жовтня 2011 року до вересня 2023 року не намагалась провести державну реєстрацію права власності щодо спірної земельної ділянки, враховуючи ту обставину, що такий обов'язок був покладений на неї як покупця земельної ділянки відповідно до умов договору купівлі-продажу та закону.
Вищевказані обставини призвели до відсутності в Державному реєстрі відомостей про належність спірної земельної ділянки ОСОБА_6 , а тому жоден із власників земельної ділянки не міг знати про її право власності.
Так, у розглядуваному випадку, ОСОБА_4 та відповідач ОСОБА_2 при оформленні договорів купівлі-продажу спірної земельної ділянки повністю покладалися на відомості, які містяться у відповідних Державних реєстрах.
Відповідач не зобов'язана була перевіряти історію спірної земельної ділянки та за фактичних обставин справи, навіть якби вона її перевірила то все одно б не змогла встановити, що у 2011 році така земельна ділянка була чи мала бути зареєстрована за позивачем.
Відтак, за приписами ч. 2 ст. 388 ЦК України та виходячи із вищезазначеної практики ВП ВС спірна земельна ділянка не може бути витребувана у відповідача, як у добросовісного набувача.
Покликання позивача на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09 січня 2025 року, відповідно до якого за нею визнано право власності на спірну земельну ділянку, на увагу суду не заслуговує, оскільки вказане судове рішення було скасоване постановою Волинського апеляційного суду від 01 липня 20025 року, в задоволення позовних вимог ОСОБА_6 було відмовлено.
У постанові від 22 травня 2024 року в справі № 570/783/20 Верховний Суд врахував наведену вище судову практику, а також здійснив посилання на практику Європейського суду з прав людини, яка передбачає необхідність додержання справедливого балансу інтересів учасників спірних правовідносин.
Зокрема, у цій постанові вказано, що критерії правомірності втручання у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
Зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.
Трискладовий тест, застосовуваний ЄСПЛ, використовується і в практиці українських судів, у тому числі Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом.
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
У постанові від 26 лютого 2025 року в справі № 756/4527/22 Верховний Суд також вказав на те, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
У цій же постанові наголошено на тому, що розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (пункт 58).
Судом у ході розгляду справи було достовірно встановлено, що на спірній земельній ділянці відповідач ОСОБА_2 , отримавши відповідні дозвільні документи, розпочала будівництво житлового будинку.
Тобто, задоволення заявлених позовних вимог фактично призведе до позбавлення відповідача права власності не лише на законно придбану земельну ділянку, а розпочате будівництво, відшкодовувати вартість якого ОСОБА_2 не буде з кого, що є недопустимим та потягне собою пряме невиправдане втручання в її право на мирне володіння майном.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд в приходить до висновку про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст. 12, 13, 77, 81, 141, 247, 263, 264, 265, 280-283 ЦПК України, суд,-
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіннявідмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, в разі проголошення вступної та резолютивної частини рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Дата складання повного тексту рішення 10 жовтня 2025 року.
Суддя Луцького міськрайонного суду
Волинської області Т.М.Філюк