Справа № 638/20017/25
Провадження № 2-а/638/521/25
09 жовтня 2025 року Шевченківський районний суд м. Харкова в складі:
головуючого Невеніцина Є.В.,
за участю секретаря Лєбєдєвої А.О.,
представника позивача Задесенця А.А.,
перекладача Ахмедової І.Р. кизи,
відповідача громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Харкові адміністративну справу за позовом Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області до громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 про затримання з метою забезпечення примусового видворення за межі території України з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України,-
Представник позивача звернувся до суду з позовом до громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , в якому просить винести рішення про затримання громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з метою забезпечення його примусового видворення за межі території України з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, строком на 6 (шість) місяців; рішення суду звернути до негайного виконання. Свої вимоги обґрунтовує тим, що відповідач неодноразово порушував міграційне законодавство України, а саме вимоги Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» в частині знаходження на території України без документів, що надають право для законного перебування. Позивачем було встановлено, що відповідач 17.03.2025 прибув в Україну через ПП «Маяки-удобне» і більше з її території не виїжджав. За неодноразове порушення вимог міграційного законодавства, працівниками Немишлянського відділу у м.Харкові ГУ ДМС у Харківській області 18.06.2025 відповідач був притягнутий до адміністративної відповідальності працівниками ГУ ДМС у Харківській області. У відношенні відповідача було винесено рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни з терміном виконання до 17.07.2025, яке він не виконав без поважних причин. Дозволу на імміграцію в Україну не оформлював. За отриманням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні не звертався. Інших заходів для легалізації факту перебування в країні не вживав і таким чином, на теперішній час, в порушення вимог законодавства України, перебуває на її території нелегально та злісно ухиляється від виїзду. Бездіяльність відповідача щодо виконання прийнятих стосовно нього рішень свідчить про те, шо він ухиляється від цього, що, в свою чергу, унеможливлює здійснення процедури його примусового видворення з території України до країни походження або третьої країни. Відповідач досяг 18-річного віку, статус біженця йому не надано, в процедурі отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, він не перебуває, й таким чином у нього відсутні підстави, за наявності яких примусове видворення до особи не застосовується (ч. 8 ст. 26 та ч. 8 ст. 30 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).
У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив задовольнити.
Відповідач у судовому засіданні заперечував у задоволенні позовних вимог, пояснив, що не було грошей щоб купити квиток, зараз родичі купили квиток та переслали йому в електронній формі. Приїхав в Україну в гості до друга, продавав кавуни, проте заробіток був невеликий - 500-600 грн на місяць, працював він 2 місяці, проте квиток влітку коштував 600 доларів, намагався покинути України до 17.07.2025, але не вистачило коштів, може виїхати в листопаді, тому що в цей час квитки дешевше ніж влітку. Також, у судовому засіданні відповідач продемонстрував електронний квиток на його ім'я на літак за напрямком Кишенів-Баку на 09.11.2025.
Суд, вислухавши пояснення сторін, дослідивши, матеріали справи, прийшов до наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків і відповідно до процедури, встановленої законом. До таких випадків належить, зокрема законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, їх основні права, свободи та обов'язки, порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом в Україну або виїздом з України, регулюються Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон № 3773-VI), відповідно до частини 2 статті 3 якого іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини.
Частиною 16 ст. 4 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Відповідно до частин 1, 3 ст. 9 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку. Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Частинами 1, 8 ст. 26 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а так само не може бути застосовано до осіб, які не мають документів, що посвідчують особу та дають право на виїзд з України (такі іноземці та особи без громадянства затримуються у встановленому законом порядку з метою ідентифікації, документування та забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або примусового видворення відповідно до цього Закону).
За положенням ч. 1 ст. 30 Закону № 3773-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.
Згідно з 4 ст. 30 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.
У разі звернення особи під час її перебування в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, вона продовжує перебувати в зазначеному пункті до остаточного прийняття рішення за заявою.
За положенням ч. 1 ст. 289 КАС України за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якої подано адміністративний позов про примусове видворення, ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик її втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, яка вчинила порушення законодавства України з прикордонних питань або про правовий статус іноземців, документа, що дає право на виїзд з України, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальним органом чи підрозділом, органом охорони державного кордону або Служби безпеки України подається до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням цих органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовна заява про застосування судом до іноземця або особи без громадянства одного з таких заходів: 1) затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення видворення за межі території України; 2) затримання іноземця або особи без громадянства з метою забезпечення її передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; 3) взяття іноземця або особи без громадянства на поруки підприємства, установи чи організації; 4) зобов'язання іноземця або особи без громадянства внести заставу.
Згідно з ч. 13 ст. 289 КАС України умовами, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи, є: 1) відсутність співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його (її) ідентифікації; 2) неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.
Верховний Суд у постанові від 24.05.2023 по справі №296/8455/22 зазначив, що за наявності перелічених статтею 289 КАС України умов, існує правова можливість здійснити затримання іноземця як з метою ідентифікації та забезпечення видворення за межі території України, так і лише для забезпечення видворення за межі території України, як досягнення самостійної мети без необхідності ідентифікації. Але в будь-якому випадку повинна існувати така умова як примусове видворення.
При цьому, такий захід як затримання не застосовується автоматично, а лише за наявності підстав, передбачених ч.1 ст.289 Кодексу, а саме: за наявності обґрунтованих підстав вважати, що такий іноземець ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик його (її) втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення, документа, що дає право на виїзд з України.
Згідно копії паспорта ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Азербайджанської Республіки та в'їхав на територію України 17.03.2025.
Постановою Немишлянського відділу у місті Харкові Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 18.06.2025 на відповідача накладено стягнення у вигляді штрафу відповідно до ч.3 ст.203 КУпАП. Згідно зазначеної постанови встановлено перевищення встановленого строку перебування в України не більш як на 30 днів, повторно протягом року, чим порушено п.2 Порядку, затвердженого ПКМУ №150 від 15.02.2012. Постанова набрала законної сили та добровільно виконана.
Рішенням начальника Немишлянського відділу у місті Харкові Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 13.06.2025 вирішено примусово повернути до країни походження або третьої країни громадянин Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та зобов'язано його покинути територію України в термін до 17.07.2025
З даним рішенням відповідач ознайомлений, про що свідчить його особистий підпис та зобов'язання у вказаний термін покинути Україну.
Постановою Холодногірського відділ у місті Харкові Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 09.10.2025 на відповідача накладено стягнення у вигляді штрафу відповідно до ч.3 ст.203 КУпАП. Згідно зазначеної постанови встановлено громадянин Азербайджанської Республіки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перевищив встановлений термін і перебування для іноземців більше як на 30 днів і його вже протягом року було притягнено до адміністративної відповідальності за таке саме правопорушення, що є порушенням Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Рішенням начальника Холодногірського відділу у місті Харкові Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 09.10.2025 вирішено примусово видворити з України громадянин Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
За повідомленням начальника відділу з питань громадянства апарату ГУ ДМС України в Харківській області за обліками ГУ ДМС України в Харківській області на громадян, які звертались з питань набуття/прийняття громадянства України, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не значиться. Також, громадянин Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ ДМС у Харківській області не звертався, вказаних форм захисту не набував.
За приписами частини 4 статті 30 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.
Статтею 31 Закону № 3773-17 встановлено вичерпний перелік підстав за яких забороняється примусове повернення чи примусове видворення або видача чи передача іноземця та особи без громадянства
Згідно з ч. 8 ст. 30 Закону № 3773-VI положення цієї статті не застосовуються до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Встановлено, що відповідач досяг 18-річного віку, статус біженця йому не надано, в процедурі отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні не перебуває, тобто відсутні підстави, за яких примусове видворення або повернення не застосовується відповідно до частини 8 статті 26, частини 8 статті 30 та статті 31 Закону.
Разом з тим, частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.
Згідно з частинами першою, другою статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», який набрав чинності з 11.09.1997, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов'язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Статтею 5 Конвенції кожному гарантовано право на свободу та особисту недоторканість. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;
e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
За приписами статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
З аналізу норм статей 26 та 30 Закону № 3773-VI убачається, що процедурі видворення іноземця або особи без громадянства передує прийняття компетентним органом рішення про його примусове повернення, яке може бути оскаржено до суду.
При цьому компетентним органом в розумінні статті 26 Закону № 3773-VI є орган Державної міграційної служби України, орган Служби безпеки України, або орган охорони державного кордону.
Тобто, застосовуючи приписи частини першої статті 30 Закону № 3773-VI, варто зважати, що примусове видворення з України іноземця на підставі прийнятої постанови адміністративного суду застосовується, якщо рішення компетентного органу про примусове повернення не виконано іноземцем в установлений строк без поважних причин.
Отже, зі змісту наведеної норми слідує, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства передують дві обставини: 1) прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове повернення; 2) ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення.
Дійсно, 18.06.2025 відносно відповідача прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни, яке відповідачем не виконане.
Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач ухилявся, тобто не виконував за відсутності причин, що значно ускладнюють або унеможливлюють обов'язкові дії, від виконання даного рішення про залишення території України.
Так, у судовому засіданні відповідач пояснив неможливість виконанян рішення відсутністю грошей та необхідністю їх заробити, показав дійснив електронний квиток на листопад місяць, добровільно виконав постанову про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу.
Також у межах даного правого спору необхідно встановити наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення або реадмісію, ухилятиметься від виконання рішення про його (її) примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик його (її) втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення, документа, що дає право на виїзд з України.
Разом з тим, судом встановлено, що відповідач має чинний закордонний паспорт, паспорт, на законних підстав в'їхав на територію України.
Під час перебування відповідача на території України відсутні докази того, що дії відповідача суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України, про що свідчить відсутність доказів на підтвердження будь-якої протиправної чи аморальної поведінки відповідача протягом йогj перебування на території України, притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, окрім притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 203 КУпАП. При цьому суд враховує, що штраф відповідач сплатив добровільно.
Ці обставини дають підстави для висновку про відсутність у відповідача мотивів ухилятися від виконання законним вимог органів державної міграційної служби та втечі.
Суд звертає увагу, що рішення територіального органу міграційної служби не повинно ґрунтуватися лише на порушенні іноземцем або особою громадянства законного (легального) терміну перебування на Україні.
При розв'язанні спірних правовідносин суд враховує й правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні від 18.12.1991 року в справі «Мустакім проти Бельгії» (Moustaquim v Belgium) № 12313/86. Суд підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (а саме про департацію) представляли собою втручання в права, захищені ст. 8-1 ЄКПЛ, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність». Крім того, рішення повинні бути «співрозмірні цілям, що переслідуються законом».
Аналогічна позиція у справі «Беррехаб проти Нідерландів» від 21.07.1998 р., де Суд, виходячи із конкретних обставин, вважав, «що не було дотримано належного балансу між інтересами сторін і з цієї причини була відсутня пропорційність між заходами, що застосовувалися владою, та правовими цілями, що переслідувалися».
У п. 103 Рішенні Європейського суду з прав людини від 17 квітня 2014 року "Справа "Анатолій Руденко проти України", яке стало остаточним 17 липня 2014 року (№ 50264/08) вказано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту "e" пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах "Вітольд Літва проти Польщі", заява N 26629/95, п. 78, ЄСПЛ 2000-III, та "Станєв проти Болгарії" [ВП], заява N 36760/06, п. 143, ЄСПЛ 2012).
Суд наголошує, що пункт 1 статті 5 Конвенції має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків стосовно права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті цього положення.
При цьому, позивач не подав жодного доказу негативної поведінки відповідача в Україні, яка б свідчила про його намір ухилитися від добровільного виконання рішення Державної міграційної служби про примусове повернення, намір ухилятися від виконання рішення про примусове видворення, перешкоджання проведенню процедури видворення або існування ризику втечі.
Верховний Суд у справі №204/521/24 виснував, що суб'єкт владних повноважень під час виконання своїх функцій повинен дотримуватися конституційних гарантій прав іноземців (стаття 26 Конституції України). Верховний Суд зазначає, що навіть в умовах воєнного стану для суб'єкта владних повноважень обов'язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються.
Також, Верховний Суд неодноразово виснував, що розглядаючи цю категорію спорів, суди повинні враховувати положення статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
У контексті цієї справи, враховуючи характеристику особи іноземця, встановлені обставини щодо законності підстав його в'їзду на територію України, мети перебування на території України, позивач не обґрунтував, чому він звернувся до суду саме із вимогами про застосування до відповідача найбільш суворого заходу, а саме затримання з метою примусового видворення за межі території України.
Відповідно до ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Суд, з врахуванням вищенаведених обставин, оцінивши вид, тривалість, наслідки і спосіб застосування такого заходу як поміщення до Пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства у порівнянні з іншими варіантами, такими як взяття на поруки підприємством, установою чи організацією, зобов'язання внести заставу, що передбачено частиною першою статті 289 КАС України, вочевидь є непропорційним застосування такого крайнього та суворого заходу до відповідача по справі як обмеження волі.
Керуючись ст. ст. 77, 289 КАС України, ст.ст. 7, 247, 251, 280 КУпАП суд,
Позовні вимоги Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (м.Харків, вул.Римарська, 24, код ЄДРПОУ 37764460) до громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) про затримання з метою забезпечення примусового видворення за межі території України з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України - залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення до Другого апеляційного адміністративного суду.
Рішення суду набирає законної сили після спливу встановленого законом строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складений 10.10.2025.
Головуючий Є.В.Невеніцин