Справа № 127/4528/25
Провадження 2/127/733/25
09 жовтня 2025 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді Борисюк І.Е.,
за участю: секретаря судового засідання Остапенко І.В.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача - прокурора Сосницької І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Полтавської обласної прокуратури за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 , про стягнення моральної шкоди, -
До Вінницького міського суду Вінницької області звернувся ОСОБА_1 з позовом до Держави Україна в особі Полтавської обласної прокуратури про відшкодування моральної шкоди.
Позов мотивований тим, що 15.10.2013 прокуратура Харківської області відкрила № 42012220090000005 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 366 і ч. 2 ст. 372 КК України проти колишніх співробітників УМВС в Полтавській області ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Незаконна і злочинна діяльність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , навмисне фальшування матеріалів кримінальної справи № 10231067, були встановлені під час досудового розслідування і підтверджуються документами у восьми томах матеріалів кримінального провадження № 42012220090000005. Позивач також зазначив, що прокурор Москаленко Д.В., увійшовши у змову із слідчим, спільно з ним зайнявся невластивою для посадових осіб неправомірною діяльністю - укриттям посадових злочинів, навмисне скоєних щодо позивача фігурантами з кримінального провадження, тим самим грубо порушивши ст. 36, ч. 5 ст. 284 КПК України. На думку позивача, прокурор Москаленко Д.В. розумів суспільно шкідливий характер своїх діянь або бездіяльності, передбачав їх суспільно шкідливі наслідки і свідомо допускав їх настання. Позивач зазначив, що своїми тривалими неправомірними і незаконними діями та бездіяльністю, надмірною тривалістю імітації надзору у кримінальному провадженні № 42012220090000005, неодноразовим прийняттям рішень про відмову в клопотаннях у кримінальному провадженні у спосіб, який вочевидь для позивача демонструє ігнорування його доводів, прокурор Москаленко Д.В. заподіяв йому, як потерпілому, моральну шкоду. Матеріали кримінального провадження свідчать про те, що кримінальне провадження за заявою позивача було відкрито ще 15.10.2013 та станом на час подачі позову тривало понад 134 місяці. Зазначений строк не можна вважати розумним строком у розумінні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає позитивний обов'язок держави організувати діяльність досудових органів таким чином, щоб право кожного на справедливий суд впродовж розумного строку не було ілюзорним. Протягом вказаного часу прокурор Москаленко Д.В. відповідно до вимог КПК України мав би прийняти відповідне процесуальне рішення. Позивач зазначив, що у зв'язку із тривалістю кримінального провадження він змушений відвідувати орган досудового розслідування та суд, звертатись з відповідними клопотаннями, що не входить до його звичайного життя та призводить до моральних та фізичних страждань. Підставою відшкодування шкоди є факт систематичної тривалої бездіяльності та прийняття прокурором ОСОБА_2 рішень без проведення відповідно до вимог КПК України перевірки заяви про злочин способом, який вочевидь для позивача свідчить про ігнорування його доводів про протиправну бездіяльність, надмірну тривалість досудового розслідування.
Вищевикладене й стало підставою звернення позивача до суду із вимогою про стягнення на його користь з Державного бюджету України моральної шкоди в розмірі 750 000, 00 гривень.
Ухвалою суду від 13.02.2025 вищевказану заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, розгляд якої вирішено провести в порядку загального позовного провадження. Також даною ухвалою залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 ; запропоновано відповідачу надати суду відзив, а третій особі - письмові пояснення щодо позову та/або відзиву, а також докази у строк, встановлений судом; роз'яснено наслідки ненадання заяв по суті справи у встановлений судом строк без поважних причин.
З матеріалів справи вбачається, що ухвалу суду від 13.02.2025 та позовну заяву з доданими до неї документами було надіслано відповідачу, зокрема для вручення третій особі, до електронного кабінету. Ухвалу суду було доставлено до електронного кабінету відповідача 14.02.2025 о 08 год. 20 хв., а позовну заяву з доданими до неї документами 19.02.2025 о 10 год. 32 хв., що підтверджується відповідними довідками про доставку електронних документів. (а.с. 72-73)
Враховуючи положення ст. 128 ЦПК України, вважається, що відповідач та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, були належним чином повідомленими про розгляд справи. Також, враховуючи положення п. 2 ч. 6 ст. 272 ЦПК України, ухвала суду від 13.02.2025 вважається врученою відповідачу та третій особі 14.02.2025.
У строк, встановлений судом в ухвалі від 13.02.2025, від відповідача відзив не надійшов, натомість 28.04.2025 на адресу суду надійшли письмові пояснення від 22.04.2025, у прийнятті до розгляду яких було відмовлено ухвалою суду від 06.05.2025.
Від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 письмові пояснення щодо позову у строк встановлений ухвалою суду від 13.02.2025 не надійшли.
Будь-які докази по справі, крім поданих позивачем разом із позовною заявою, від учасників справи на адресу суду не надходили.
Ухвалою суду від 06.05.2025 підготовче провадження було закрито і призначено справу до судового розгляду по суті.
В судове засідання третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 повторно не з'явився, хоча у відповідності до ст. 128 ЦПК України був належним чином повідомленим про дату, час і місце розгляду справи. Водночас, 30.09.2025 на адресу суду від третьої особи надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Позивач заперечував щодо відкладення розгляду справи, аргументуючи тим, що наведені третьої особою підстави для цього не є поважними і це є його повторна неявка в засідання.
Представник відповідача не заперечувала щодо задоволення клопотання третьої особи.
Судом встановлено відсутність поважних причин неявки третьої особи в судове засідання, адже засідання, у якому, як повідомив ОСОБА_2 , він приймає участь в цей же день, призначено на 11 год. 00 хв., розгляд же даної справи - на 14 год. 30 хв. Крім того, судом прийнято до уваги, що це є повторна неявка третьої особи в засідання і за клопотанням ОСОБА_2 попереднє засідання вже відкладалось. Процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки до суду. Такі положення процесуального закону пов'язані з принципом диспозитивності цивільного судочинства, за змістом якого особа, що бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами. Також судом було прийнято до уваги те, що неявка третьої особи не перешкоджає розгляду даної справи, зокрема зважаючи на те, що дана особа надала свої пояснення по суті справи в засіданні, яке відбулось 09.06.2025.
Отже, дослідивши клопотання третьої особи, враховуючи думку позивача та представника відповідача, а також положення ст. 223 ЦПК України, суд постановив провести судове засідання у відсутність третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 (ухвала суду постановлена без оформлення окремого документа та занесена до протоколу судового засідання).
У судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги, аргументуючи мотивами, викладеними у позовній заяві, та просив їх задовольнити.
Представник відповідача заперечувала щодо задоволення позову, аргументуючи його необґрунтованістю та безпідставністю. Так, представник прокуратури зауважила, що ухвали слідчих суддів про скасування постанов про закриття кримінального провадження жодним чином не доводять вину прокуратури, а доводи позивача зводяться лише до незгоди з процесуальними рішеннями слідчих. Також прокурор заначила, що скасування процесуальних документів судом саме по собі вже є справедливим захистом прав позивача. На думку представника прокуратури, позивач не довів наявності шкоди, протиправності дій та/або бездіяльності Полтавської обласної прокуратури, вини та причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача і шкодою, а розмір моральної шкоди є необґрунтованим.
В ході судового засідання, яке відбулось 09.06.2025, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 висловив заперечення щодо задоволення позовних вимог, посилаючись на недоведеність позивачем його бездіяльності. ОСОБА_2 зазначив, що був з 2021 року призначений старшим групи прокурорів у кримінальному провадженні № 42012220090000005, водночас його бездіяльність, як стверджує позивач, не була встановлена ні судовим рішенням, ні керівником, а тому вважає позов ОСОБА_1 безпідставним й необґрунтованим. Крім того, на думку ОСОБА_2 , позивач вже отримав належну сатисфакцію.
При розгляді справи судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
15 жовтня 2013 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42012220090000005 було внесено за заявою ОСОБА_1 відомості про кримінальне правопорушення за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 372 КК України.
Крім того, на виконання ухвали Печерського районного суду міста Києва від 31.05.2016 у справі № 757/24409/16-к, до Єдиного реєстру досудових розслідувань 13.07.2016 було внесено відомості за заявою ОСОБА_1 про кримінальне правопорушення за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України.
Процесуальне керівництво досудовим розслідуванням вищевказаного кримінального провадження з 15.02.2021 здійснює прокурор Полтавської обласної прокуратури - Москаленко Дмитро Володимирович (старший прокурор з групи прокурорів).
Як вбачається з матеріалів справи, позивач неодноразово звертався до Полтавської обласної прокуратури із клопотаннями та скаргами, зокрема, до суду на дії слідчого та прокурора у вищевказаному кримінальному провадженні.
Із матеріалів справи вбачається, що 31.10.2015 слідчим в ОВС СВ прокуратури Полтавської області Ткаченком К.А., 31.05.2016 старшим слідчим СВ прокуратури Полтавської області Сорокіним І.В., 24.10.2022 і 06.11.2023 слідчим Першого слідчого відділу (з дислокацією у місті Полтаві) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтаві Бакалом Р.А. було винесено постанови про закриття кримінального провадження № 42012220090000005, які ухвалами слідчих суддів Октябрського районного суду міста Полтави від 16.12.2015, від 04.07.2016, від 23.08.2023 і від 04.03.2024 за скаргами ОСОБА_1 було скасовано. (а.с. 21-21зв., 26-29, 32-32зв., 37-44зв.)
Вищевказане підтверджується відомостями з ЄДРСР, доступ до якого є публічним.
Так, ухвалою слідчого судді Октябрського районного суду міста Полтави від 16.12.2015 по справі № 554/10535/15-к встановлено, що слідчим не взято до уваги та не оцінені у сукупності два висновки експертизи та не перевірено належним чином можливості внесення до комп'ютерної техніки, вилученої у ОСОБА_1 , в період часу з моменту вилучення техніки та до проведення експертиз інформації, яка послугувала порушенню кримінальної справи відносно ОСОБА_5 ; слідчим не встановлено, де в цей період знаходилася вилучена комп'ютерна техніка та можливості доступу певних осіб до неї з метою внесення інформації, яка послугувала порушенню кримінальної справи відносно ОСОБА_5 ; слідчим вказані у судовому рішенні факти залишилися поза увагою, вказані факти не перевірені та не вияснено, в чому саме полягає нелогічність послідовності та хронології, можливості вірогідного внесення текстових файлів до комп'ютерної техніки ОСОБА_1 в певні дати певними особами. В ході розгляду скарги ОСОБА_1 на постанову про закриття кримінального провадження від 31.10.2015 слідчий суддя прийшов до висновку, що обставини кримінального провадження досліджено не всебічно та неповно, а постанова про закриття кримінального провадження винесена передчасно, у зв'язку із чим постанова про закриття кримінального провадження підлягає скасуванню.
Ухвалою слідчого судді Октябрського районного суду міста Полтави від 04.07.2016 по справі № 554/10535/15-к встановлено, що слідчим не взято до уваги та не оцінені у сукупності два висновки експертизи та не перевірено належним чином можливості внесення до комп'ютерної техніки, вилученої у ОСОБА_1 , в період часу з моменту вилучення техніки та до проведення експертиз інформації, яка послугувала порушенню кримінальної справи відносно ОСОБА_5 ; також слідчим не встановлено, де в цей період знаходилася вилучена комп'ютерна техніка та можливості доступу певних осіб до неї з метою внесення інформації, яка послугувала порушенню кримінальної справи відносно ОСОБА_5 ; вказані у судовому рішенні факти залишилися слідчим поза увагою не перевірені вказані факти; вказані у судовому рішенні обставини були викладені в ухвалі Октябрського районного суду м. Полтави від 16 грудня 2015 року та не були взяті до уваги слідчим при закритті кримінального провадження. В ході розгляду скарги ОСОБА_1 на постанову про закриття кримінального провадження від 31.05.2016 слідчий суддя прийшов до висновку про неповноту досудового розслідування, оскільки із матеріалів кримінального провадження № 42012220090000005 вбачається, що слідчим досудове розслідування після скасування постанови про закриття кримінального провадження від 31 жовтня 2015 року не проводилося, сама постанова про закриття кримінального провадженні від 31 травня 2016 року в матеріалах провадження відсутня, що вказує на незаконність винесення постанови про закриття кримінального провадження від 31 травня 2016 року.
Ухвалою слідчого судді Октябрського районного суду міста Полтави від 23.08.2023 по справі № 554/10535/15-к в ході розгляду скарги ОСОБА_1 на постанову про закриття кримінального провадження від 24.10.2022 встановлено, що слідчим не проведено всіх необхідних слідчих дій спрямованих на об'єктивне, повне, всебічне досудове розслідування фактів викладених у заяві про вчинення злочину; постанова про закриття кримінального провадження від 24.10.2022 є ідентичною попереднім.
Ухвалою слідчого судді Октябрського районного суду міста Полтави від 04.03.2024 по справі № 554/10535/15-к, приймаючи до уваги ухвалу суду від 19.02.2025, встановлено, що слідчим не проведено всіх необхідних слідчих дій спрямованих на об'єктивне, повне, всебічне досудове розслідування фактів викладених у заяві про вчинення злочину; постанова про закриття кримінального провадження від 06.11.2023 є ідентичною попереднім, які було скасовано ухвалами слідчого судді.
Крім того, ухвалою слідчого судді Октябрського районного суду міста Полтави від 21.11.2023 по справі № 554/10535/15-к було частково задоволено скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність прокурора в порядку ст. 303 КПК України і зобов'язано керівника Полтавської обласної прокуратури в межах повноважень, наданих Законом України «Про прокуратуру» та Кримінальним процесуальним кодексом України, розглянути в порядку ст. 308 КПК України заяву ОСОБА_1 на недотримання розумних строків під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42012220090000005, про що його повідомити.
Позивач стверджує, що надмірна тривалість досудового розслідування, невизначеність, порушення розумних строків і бездіяльність процесуального керівника - прокурора Москаленка Д.В., який не вживав належних заходів для відновлення його прав як потерпілого, завдало йому моральної шкоди.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно із ч. 1 і ч. 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, і відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також відшкодування моральної (немайнової шкоди).
У відповідності до ч. 1 та ч. 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно із ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ч. 1 - ч. 3 ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви, а відповідач - разом з поданням відзиву.
Сторонами по справі у відповідності до ч. 4 ст. 83 ЦПК України не було повідомлено про неможливість подання доказів у встановлений законом строк. Крім того, будь-які інші докази, ніж ті, що були надані позивачем разом із позовом, до суду сторонами по справі подані не були. Заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, до суду не надходили.
Будь-які клопотання про витребування доказів по справі в зв'язку з неможливістю їх самостійного надання та заяви про забезпечення доказів до суду сторонами по справі не подавалися.
Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи.
Також, судом в ухвалі від 13.02.2025 було роз'яснено сторонам по справі наслідки ненадання суду доказів по справі, дії в разі неможливості надання доказів, а також право і порядок звернення до суду із заявами та клопотаннями.
Отже, кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.
Згідно із ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
В даному випадку, суд позбавлений права на збирання доказів по справі з власної ініціативи, що було б порушенням рівності прав учасників судового процесу.
Відповідно до ч. 2 і ч. 3 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з п. 2, п. 4, п. 6 - п. 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Згідно із ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові пояснення, викладені позивачем у позові, та оцінивши, відповідно до ст. 89 ЦПК України, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів, наявних в справі, у їх сукупності, прийшов до переконання в тому, що позов підлягає частковому задоволенню, враховуючи нижченаведене.
Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України «Про прокуратуру».
Відповідно до ч. 4 ст. 19 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов'язаний: 1) виявляти повагу до осіб під час здійснення своїх повноважень; 2) не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом; 3) діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 4) додержуватися правил прокурорської етики, зокрема не допускати поведінки, яка дискредитує його як представника прокуратури та може зашкодити авторитету прокуратури.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі № 800/513/17 визначила, що службовими обов'язками працівника прокуратури слід вважати нормативно визначені вид та міру необхідної поведінки, котра забезпечує реалізацію завдань, поставлених перед прокуратурою суспільством і державою, та повноважень, наданих для ефективного здійснення професійних обов'язків.
Тобто поняттям «службові обов'язки» охоплюються обов'язки прокурора при виконанні покладених на прокуратуру функцій, що пов'язані зі статусом прокурора.
Неналежним виконанням службових обов'язків є здійснення прокурором покладених на нього обов'язків із порушенням законів та підзаконних актів (не такою мірою, як того вимагають інтереси служби), що призвело чи може призвести до суспільно негативних наслідків.
Статус прокурора та повноваження прокурора з виконання покладення на нього функцій, визначені розділами ІІІ, IV Закону України «Про прокуратуру» та ст. 36 КПК України.
Процесуальне керівництво прокурора досудовим розслідуванням полягає в тому, що він, реалізуючи свої наглядові повноваження, забезпечує виконання органами досудового розслідування вимог закону, які визначають підстави та процесуальний порядок проведення ними слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень.
У Рекомендаціях Rec (2000) 19 Комітету міністрів Ради Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя, серед іншого, визначено, що при виконанні своїх обов'язків прокуратури повинні: а) справедливо, неупереджено й об'єктивно виконувати свої функції; б) поважати і намагатися захищати права людини, як це викладено в Конвенції; в) намагатися гарантувати якнайшвидшу дієвість системи кримінального судочинства.
В ході розгляду даної справи судом встановлено факти тривалої протиправної бездіяльності посадових осіб прокуратури Полтавської області щодо проведення необхідної перевірки заяви позивача про злочин, надмірну тривалість досудового розслідування кримінального провадження № 42012220090000005 за його заявою, неодноразове прийняття слідчими прокуратури рішень про закриття кримінального провадження у спосіб, який вочевидь для заявника демонструє ігнорування його доводів. Такі факти підтверджуються численними судовими рішеннями, що набрали законної сили.
Суд відхиляє доводи представника Полтавської обласної прокуратури про те, що скасування судом процесуальних рішень слідчого (прокурора) про закриття кримінального провадження не є безумовною підставою для висновку про порушенням прав позивача, оскільки у цій справі правовою підставою для відшкодування шкоди є не факт скасування процесуальних рішень, а саме надмірна тривалість досудового розслідування кримінального провадження № 42012220090000005, що спростовує заперечення відповідача.
Особа має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного зобов'язання щодо проведення ефективного та незалежного розслідування злочину.
Розслідування не буде ефективним доти, доки всі докази не будуть детально вивчені, а висновки не будуть обґрунтовані. Критеріями оцінки ефективності розслідування є адекватність дій, проведених органом досудового розслідування, своєчасність розслідування та незалежність слідства.
Через майже 12 років після відкриття кримінального провадження № 42012220090000005 воно все ще триває, а обставини подій залишаються повністю не з'ясованими. Надмірна тривалість провадження порушила вимогу «розумного строку».
Проведення досудового розслідування у розумні строки є безумовним службовим обов'язком прокурора при здійсненні нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва за досудовим розслідуванням кримінального провадження.
Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження». Міжнародна гарантія правового захисту означає, що держава несе основний обов'язок із захисту прав людини в межах правової системи. Стаття 1 Конвенції зобов'язує договірні держави «гарантувати» права й свободи, передбачені Конвенцією. Ефективність національного засобу правового захисту за змістом ст. 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, можливо, через поєднання наявних засобів правового захисту. Фактично, навіть якщо окремо жоден засіб правового захисту, доступний особі, не відповідатиме вимогам ст. 13 Конвенції, сукупність засобів правового захисту, наданих національним законодавством, може вважатися «ефективною» за змістом цієї статті. Щоб вважатися ефективним, і, таким чином, відповідати ст. 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист». Результатом такого провадження може бути, зокрема, завершення, зміна, незастосування чи скасування оскаржуваних дій або присудження відшкодування у зв'язку з порушенням. Принцип ефективності передбачає також, що процедура забезпечення внутрішніх засобів правового захисту не може невиправдано ускладнюватися діями чи бездіяльністю органів відповідної держави (§ 70 рішення ЄСПЛ у справі «Алтун проти Туреччини» (Altun v. Turkey) від 01.06.2004).
Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов'язаних зі справою (рішення від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v France), заява № 25444/94; рішення від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції» (№ 2, Philis v. Greece), заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
Надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо.
Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов'язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права.
Відповідно до положень чинного законодавства України вищевказане є підставою для відшкодування позивачеві моральної шкоди, яке здійснюється незалежно від вини органу державної влади та/або посадової або службової особи цього органу.
Питання щодо відшкодування шкоди, завданої особі надмірною тривалістю досудового розслідування кримінального провадження, були досліджені у постановах Верховного Суду, зокрема, від 03.02.2021 у справі № 362/15/16-ц, від 21.07.2021 у справі № 646/7015/19, від 01.12.2021 у справі № 308/14232/18, від 23.02.2022 у справі № 646/5368/19, від 13.09.2023 у справі № 757/62500/16-ц, від 06.03.2024 у справі № 398/3747/22, від 11.04.2024 у справі № 335/12338/19, від 22.05.2024 у справі № 757/30529/22, від 31.07.2024 у справі № 183/960/23, від 30.09.2024 у справі № 201/227/23, від 02.10.2024 у справі № 554/2588/23, від 31.10.2024 у справі № 463/1700/21.
Стаття 11 ЦК України встановлює, що однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Згідно із ч. 1 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру» шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю прокурора, відшкодовується державою незалежно від його вини в порядку, визначеному законом.
Право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, яка полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів (ст. 23 ЦК України).
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені ст.ст. 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Загальноконституційні засади відносин між державою та громадянином, зокрема щодо відповідальності держави, закріплено в конституційні та цивільно-правові норми: ст. 56 Конституції України; ст.ст. 1173-1176 ЦК України.
Згідно зі ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені ст. 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється ч. 1 ст. 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
За відсутності підстав для застосування ч. 1 ст. 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (ст.ст. 1173, 1174 цього Кодексу).
Судом прийнято до уваги, що відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
Суд зауважує також, що у практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).
Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування та/або посадовою або службовою особою цього органу прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
При цьому, суд виходить з презумпції, що порушення прав людини з боку органів державної влади прямо суперечить їх головним конституційним обов'язкам (ст. 3, ст. 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Тому судом прийнято до уваги усі обставини справи, які свідчать про мотиви протиправних рішень, бездіяльність, інтенсивність дій, їх тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки.
Згідно із п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Суд також враховує, що одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загально людських вимірів права. Суд вважає за необхідне зазначити, що ця позиція ґрунтується, в тому числі, на рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004.
Судом встановлено наявність спричинення посадовою особою Полтавської обласної прокуратури - прокурором Москаленком Д.В. моральної шкоди позивачу, в тому числі наявний причинний зв'язок між шкодою і неправомірними діями (бездіяльністю) заподіювача.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Встановлені судом обставини на переконання суду призвели до спричинення позивачу моральної шкоди, яка виразилася в душевних стражданнях, яких він зазнав у зв'язку із надмірною тривалістю досудового розслідування кримінального провадження № 42012220090000005, неодноразовим прийняттям слідчими прокуратури рішень про закриття кримінального провадження у спосіб, який вочевидь для заявника демонструє ігнорування його доводів, тривалою невизначеністю правовідносин і вимушеною необхідністю відстоювати свої законні права та інтереси в судовому порядку. Внаслідок порушення вимог «розумних строків» кримінального провадження, необхідністю звернення із відповідними заявами, клопотаннями і скаргами, вимушеного відвідування органів досудового розслідування та суду, ініціювання проваджень у справі про протиправність рішень відповідача і зобов'язання його до вчинення дій, позивач змушений був переживати страждання доводячи порушення своїх законних прав та інтересів.
Судом враховано характер моральних страждань ОСОБА_1 , глибину його психічних переживань (страждань), тривалість негативних наслідків (страждань). Водночас судом не встановлено внаслідок правовідносин, що виникли саме у цій справі, істотності вимушених змін у житті позивача.
При цьому, судом прийнято до уваги, що рівень моральних страждань визначається не видом правопорушення і не складністю цього правопорушення, а моральними стражданнями потерпілого внаслідок заподіяння йому шкоди та значенням наслідків цього правопорушення для його особистості, що і зумовлює розмір суми компенсації моральної шкоди.
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, від 12 липня 2007 року). При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять «розумність» та «справедливість» при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях Європейського Суду, який при цьому виходить з принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях «Тома проти Люксембургу», «Калок проти Франції» (2000) та «Недбала проти Польщі», Європейський Суд дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції.
Суд звертає увагу що розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її збагачення.
Вищевказане узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, зокрема викладеним у постанові від 26.04.2023 у справі № 227/4691/21.
Тому, враховуючи вищезазначене, беручи до уваги характер моральних страждань, які переніс позивач, враховуючи певні його турботи і хвилювання, пов'язані з неправомірними діями (бездіяльністю) відповідача (надмірною тривалістю досудового розслідування кримінального провадження № 42012220090000005) і їх наслідками, важливості для позивача питань з якими він звертався до відповідача для вирішення, необхідність звернення до суду щодо захисту своїх прав, відношення відповідача до даних правовідносин, а також виходячи із принципів розумності та справедливості при даних обставинах, суд вважає, що вимоги позивача про стягнення моральної шкоди на його користь підлягають частковому задоволенню, а саме в сумі 5 000, 00 гривень, що буде справедливою сатисфакцією потерпілої сторони.
У відповідності до ч. 1 ст. 1173 і ч. 1 ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади або посадовою/службовою особою цього органу при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цих органів/цієї особи.
За положеннями ст. 2 ЦК України держава Україна є учасником цивільних відносин, а тому має бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави.
За положеннями ч. 1 ст. 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. При цьому держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 170 ЦК України).
У цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді, зазвичай орган, діями якого завдано шкоду.
У цій справі відповідачем є саме держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Таким органом у цій справі є Полтавська обласна прокуратура, яка є юридичною особою публічного права і дії посадової особи якої призвели, на думку позивача, до порушення прав останнього.
Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, може бути відповідачем у такій категорії справ. Водночас, залучення або ж незалучення до участі в таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки Державна казначейська служба України чи її територіальний орган не є тим суб'єктом, який порушив права чи інтереси позивача.
На вищевказане звернула увагу Велика Палата Верховного Суду в постановах від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц, від 15.12.2020 у справі № 752/17832/14-ц, Верховний Суд в постановах від 22.07.2020 у справі № 295/711/19, від 26.05.2021 у справі № 522/3067/18.
Відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства у резолютивній частині рішення зазначаються: 1) висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог; 2) розподіл судових витрат; 3) строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження; 4) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків сторін (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України (ч. 5 ст. 265 ЦПК України).
Висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог не може залежати від настання або ненастання певних обставин (умовне рішення). У разі необхідності у резолютивній частині також вказується про: 1) порядок і строк виконання рішення; 2) надання відстрочення або розстрочення виконання рішення; 3) забезпечення виконання рішення; 4) повернення судового збору; 5) призначення судового засідання для вирішення питання про судові витрати, дату, час і місце його проведення; строк для подання стороною, за клопотанням якої таке судове засідання проводиться, доказів щодо розміру понесених нею судових витрат; 6) дату складення повного судового рішення (ч. 7 ст. 265 ЦПК України).
При цьому необхідності зазначення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, наведена вище норма не встановлює, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не в резолютивній частині рішення.
Вищевикладене узгоджується із правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16, Верховним Судом у постановах від 22.12.2021 у справі № 202/1722/19-ц, від 26.01.2022 у справі № 953/6561/20, від 04.10.2023 у справі № 757/5351/21-ц.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, обставини спричинення шкоди, вимоги розумності і справедливості, а також положення ст. 16 ЦК України, згідно якої суд може захистити цивільне право або інтерес у спосіб, що встановлений договором або законом, суд приходить до висновку, що в даному випадку існують підстави та необхідність для захисту прав позивача шляхом стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 в рахунок компенсації моральної шкоди 5 000, 00 гривень. В задоволенні решти вимог слід відмовити, враховуючи їх необґрунтованість та недоведеність належними, допустимими та достовірними доказами в розумінні ст.ст. 77-79 ЦПК України, які б були достатніми, в розумінні ст. 80 ЦПК України, для задоволення позову в повному обсязі.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат між сторонами, суд прийшов до наступного висновку.
Позивач на момент звернення до суду був звільнений від сплати судового збору на підставі Закону України «Про судовий збір».
Враховуючи положення ч. 6 ст. 141 ЦПК України судовий збір підлягає компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
До ухвалення рішення у справі учасники справи не повідомили суд про неможливість надання доказів, що підтверджують розмір понесених інших судових витрат; про причини неможливості надання таких доказів. Відповідно суд, ухвалюючи рішення у справі, не має підстав та обов'язку вирішувати питання щодо встановлення учасникам справи терміну для надання суду доказів щодо розміру понесених витрат, як і призначати засідання для вирішення питання про судові витрати, вказуючи про це у резолютивній частині рішення (п. 5 ч. 7 ст. 265 ЦПК України).
Отже, доказів понесення сторонами по справі інших судових витрат суду не надано.
Враховуючи вищевикладене та керуючись Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Законом України «Про прокуратуру», ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст.ст. 2, 3, 11, 12, 15, 16, 23, 167, 170, 1167, 1173, 1174 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 6, 10 - 13, 76-83, 89, 133, 141, 229, 235, 258, 259, 263-265, 273, 354, 355 ЦПК України, суд -
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 5 000, 00 гривень у відшкодування моральної шкоди.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Судовий збір компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкриття чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
ОСОБА_1 : ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ; місце проживання зареєстроване у встановленому законом порядку: АДРЕСА_1 ; місце проживання задеклароване у встановленому законом порядку: АДРЕСА_2 .
Полтавська обласна прокуратура: код ЄДРПОУ 02910060; місцезнаходження: м. Полтава, вул. 1100-річчя Полтави, 7.
Рішення суду складено 09.10.2025.
Суддя