09 жовтня 2025 р.Справа № 440/2693/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Перцової Т.С.,
Суддів: Жигилія С.П. , П'янової Я.В. ,
за участю секретаря судового засідання Афанасьєвої К.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 25.06.2025, головуючий суддя І інстанції: Н.Ю. Алєксєєва, м. Полтава, повний текст складено 25.06.25 року по справі № 440/2693/25
за позовом Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці
до Державної регуляторної служби України
про визнання протиправним та скасування акту, зобов'язання вчинити певні дії,
Північно-Східне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці (далі по тексту - Міжрегіональне управління, позивач) звернулося до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної регуляторної служби України (далі по тексту - ДРС, відповідач), в якій просило суд:
- визнати протиправним та скасувати акт перевірки додержання Північно Східним міжрегіональним управлінням Державної служби з питань праці вимог Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» № 42/251-К-2024 від 29.11.2024;
- визнати протиправним та скасувати подання Державної регуляторної служби України «Про усунення Північно-Східним міжрегіональним управлінням Державної служби з питань праці порушень Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» № 32 від 04.12.2024.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 10.03.2025 по справі № 440/2693/25, серед іншого, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі № 440/2693/25 за позовом Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці до Державної регуляторної служби України про визнання протиправним та скасування акту, зобов'язання вчинити певні дії.
Призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
19.06.2025 Державною регуляторною службою України до Полтавського окружного адміністративного суду подано заяву про закриття провадження у справі, в якій останній просив суд першої інстанції закрити провадження у справі № 440/2693/25 за позовом Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці.
В обґрунтування вимог вказаної заяви стверджував, що спір між двома державними органами не може бути вирішений у судах жодної юрисдикції, оскільки є спором держави із самою собою, а тому наявні підстави для закриття провадження у порядку статті 238 КАС України.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 25.06.2025 по справі №440/2693/25 заяву представника Державної регуляторної служби України про закриття провадження у справі задоволено.
Закрито провадження у справі за позовом Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці до Державної регуляторної служби України про визнання протиправним та скасування акту, зобов'язання вчинити певні дії.
Роз'яснено позивачеві, що повторне звернення до суду з цією самою позовною заявою не допускається.
Копію ухвали направлено особам, які беруть участь у справі.
Позивач, не погодившись з такою ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просив суд апеляційної інстанції скасувати ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 25.06.2025 та передати на новий розгляд справу № 440/2693/25 за позовом Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці до Державної регуляторної служби України про визнання протиправним та скасування акту, зобов'язання вчинити певні дії.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив про проведення судом першої інстанції розгляду справи № 440/7560/24 формально, з порушенням вимог частини 3 статті 242 КАС України та з недотриманням частини першої статті 2 КАС України. Вважає, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи та дійшов хибного висновку про закриття провадження у справі, що в силу вимог статті 317 КАС України є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції та прийняття нового судового рішення.
Наполягав, що залишення чинним оскаржуваного акту та подання матиме для Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці негативні наслідки у виді здійснення перевірок не на підставі, в межах повноважень тау спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а навпаки, в порядку, визначеному Державною регуляторною службою України, що суперечить положенням чинного законодавства у зв'язку з їх неправильним та довільним трактуванням, що призведе до обмеження дискреційних повноважень позивача через незаконне втручання у його діяльність.
На переконання позивача, вибіркове, несистемне та суперечливе тлумачення Державною регуляторною службою України норм Положення про Північно-Східне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці, затвердженого наказом Державної служби України з питань праці від 23.09.2022 № 173 (далі по тексту - Положення № 173), та дозвільного законодавства звужує дискреційні повноваження Міжрегіонального управління, що фактично призводить до привласнення відповідачем прав та обов'язків останнього, що не відповідає правовій природі компетенції цих двох органів.
У надісланому до суду апеляційної інстанції відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечував проти викладених у ній доводів, просив ухвалу суду першої інстанції залишити без змін, як законну та обґрунтовану, а апеляційну скаргу без задоволення.
З посиланням на висновок Великої Палати Верховного Суду від 30.09.2020 року у справі № 815/6347/17 переконував, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що за загальним правилом один орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, бо це означатиме позов держави до неї самої.
Крім того, зауважив, що оскаржуваний позивачем акт перевірки не порушує його прав, свобод чи інтересів, що у розумінні положень частини першої статті 5 КАС України унеможливлює розгляд таких вимог у порядку адміністративного судочинства.
Додатково звернув увагу, що у Міжрегіональному управлінні не має належного процесуального статусу для оскарження припису (подання) Державної регуляторної служби України, оскільки відповідно до статті 21 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» таке право надано виключно суб'єктам господарювання.
Сторони про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги ухвалу суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що Державною регуляторною службою України в період з 25 листопада по 29 листопада 2024 року проведено планову перевірку додержання Північно-Східним міжрегіональним управлінням Державної служби з питань праці вимог закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» у частині здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності на підставі Плану перевірок додержання органами державного нагляду (контролю) вимог Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» в частині здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності на IV квартал 2024 року, затвердженого наказом ДРС від 24.09.2024 № 199, та на підставі Наказу ДРС від 11.11.2024 № 251 «Про проведення планової перевірки додержання Північно-Східним міжрегіональним управлінням Державної служби з питань праці вимог закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» в частині здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».
За результатами проведення планової перевірки Державною регуляторною службою України щодо додержання Північно-Східним міжрегіональним управлінням Державної служби з питань праці вимог Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» в частині здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності складено акт перевірки № 42/251-К-2024 від 29.11.2024.
На підставі Акту перевірки відповідачем видано Подання «Про усунення Північно-Східним міжрегіональним управлінням Державної служби з питань праці порушень Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 04.12.2024 № 32.
Не погодившись із актом та поданням ДРС, Північно-Східне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці звернулось до суду із цим позовом.
Закриваючи провадження у даній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, суд першої інстанції виходив з того, що спір у даній справі між двома державними органами не є компетенційним та не може бути вирішений у судах жодної юрисдикції, оскільки є спором держави із самою собою.
За висновком суду першої інстанції, оскільки акт перевірки не є правовим документом, який установлює відповідальність для позивача, та відповідно не є актом індивідуальної дії у розумінні частини першої статті 17 КАС України, дії службової особи щодо складання такого акта та включення до нього певних висновків не породжують обов'язкових юридичних наслідків, що не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для позивача.
З посиланням на те, що оскаржувані позивачем акт перевірки та подання на момент звернення з цим позовом до суду не порушують прав, свобод або інтересів Міжрегіонального управління, судом зроблено висновок про неможливість розгляду таких вимог у порядку адміністративного судочинства на підставі положень частини першої статті 5 КАС України.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й до дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).
За правилами пункту 5 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.
Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема:
1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження;
2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;
3) спорах між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;
4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;
5) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом;
6) спорах щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;
7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації;
8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;
9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб;
10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб;
11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони», за винятком спорів, пов'язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю;
12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень»;
13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».
Отже, за змістом наведених норм до адміністративного суду за зверненням суб'єкта владних повноважень може бути подано позов лише у випадку спору між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також коли право звернення до суду з позовом до іншого суб'єкту владних повноважень надано такому суб'єкту законом.
Таким чином, за загальним правилом один орган державної влади (його посадова чи службова особа) не може звертатися з позовом до іншого органу, бо це означатиме позов держави до неї самої.
Винятком є компетенційний спір. Втім, хоча формально цей спір вирішується у позовному провадженні, по суті це не є спором про право. Натомість у такому судовому процесі суд дає тлумачення законодавства, роз'яснюючи межі компетенції органів.
При цьому під компетенційним спором слід розуміти спір між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі - делегованих повноважень. Особливість судового розгляду компетенційних спорів зумовлена необхідністю вирішення питання про те, чи належним чином реалізована компетенція відповідача та чи не порушена при реалізації повноважень відповідача компетенція позивача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2019 у справі №705/748/17 (провадження №11-1195апп18) сформований правовий висновок, що під компетенційними спорами розуміються спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі делегованих повноважень. Особливістю таких спорів є те, що сторонами у них - як позивачем, так і відповідачем - є суб'єкти владних повноважень. Тобто, позивачем у компетенційних спорах є суб'єкт владних повноважень, якщо він вважає, що інший суб'єкт владних повноважень - відповідач своїм рішенням або діями втрутився у його компетенцію, або що прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою.
Таким чином, компетенційні спори можуть виникати внаслідок різного тлумачення суб'єктами владних повноважень законодавства щодо їхньої компетенції на вирішення певних питань у сфері управління. Також спори з приводу компетенції можуть виникати з приводу привласнення повноважень іншого суб'єкта чи перевищення власних повноважень.
Як свідчать матеріали справи, у справі, що розглядається, спірні правовідносини виникли у зв'язку з прийняттям Державною регуляторною службою України акту перевірки додержання Північно Східним міжрегіональним управлінням Державної служби з питань праці вимог Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» № 42/251-К-2024 від 29.11.2024 та подання «Про усунення Північно-Східним міжрегіональним управлінням Державної служби з питань праці порушень Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» № 32 від 04.12.2024.
Відповідно до пункту 1 Положення № 173, Північно-Східне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці, є територіальним органом Держпраці, що їй підпорядковується.
Повноваження Міжрегіонального управління поширюються на територію Сумської, Полтавської та Харківської областей.
Згідно зі пунктом 3 Положення № 173, основними завданнями Міжрегіонального управління є:
- реалізація державної політики у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб;
- здійснення комплексного управління охороною праці та промисловою безпекою на міжрегіональному рівні;
- здійснення державного нагляду і контролю у сфері діяльності, пов'язаної з об'єктами підвищеної небезпеки;
- організація та здійснення державного нагляду (контролю) у сфері функціонування ринку природного газу в частині підтримання належного технічного стану систем, вузлів і приладів обліку природного газу на об'єктах його видобутку та забезпечення безпечної і надійної експлуатації об'єктів Єдиногазотранспортної системи.
Постановою Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2014 р. № 724 затверджено Положення про Державну регуляторну службу України (далі по тексту - Положення № 724).
Відповідно до пункту 1 Положення № 724 Державна регуляторна служба України (ДРС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який реалізує державну регуляторну політику, політику з питань нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності та дерегуляції господарської діяльності.
ДРС є спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності.
Пунктом 3 Положення № 724 передбачено, що основними завданнями ДРС є:
реалізація державної регуляторної політики, політики з питань нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності;
координація дій органів виконавчої влади, інститутів громадянського суспільства і підприємництва з питань дерегуляції господарської діяльності.
Правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов'язки та відповідальність суб'єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) визначено Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 5 квітня 2007 року № 877-V (далі по тексту - Закон № 877-V).
Приписами статті 9-1 Закону № 877-V визначено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну регуляторну політику, політику з питань нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності та дерегуляції господарської діяльності, належать:
підготовка та подання в установленому порядку пропозицій щодо формування державної політики з питань здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності;
розроблення та погодження проектів нормативно-правових актів з питань державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності;
вивчення досвіду інших держав щодо реалізації державної політики з питань здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності та внесення пропозицій щодо поширення такого досвіду в Україні;
здійснення методичного та інформаційного забезпечення діяльності органів державного нагляду (контролю);
забезпечення функціонування інтегрованої автоматизованої системи державного нагляду (контролю);
проведення в установленому Кабінетом Міністрів України порядку перевірок додержання органами державного нагляду (контролю) вимог цього Закону в частині здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності;
участь в установленому Кабінетом Міністрів України порядку у заходах державного нагляду (контролю), що проводяться іншими центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, державними колегіальними органами, органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування;
одержання від органів державного нагляду (контролю) та суб'єктів господарювання інформації, довідок, документів, скарг, матеріалів, відомостей щодо здійснення заходів державного нагляду (контролю) у відповідній сфері господарської діяльності;
забезпечення складання та затвердження планів комплексних планових заходів державного нагляду (контролю) у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
складання протоколів про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;
складання актів перевірок та внесення в установленому Кабінетом Міністрів України порядку подань до органів державного нагляду (контролю) щодо усунення порушень вимог цього Закону, які є обов'язковими до розгляду;
узагальнення практики застосування законодавства з питань державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності;
розроблення висновків, пропозицій та рекомендацій щодо удосконалення законодавства з питань організації державного нагляду (контролю).
Згідно із статтею 21 Закону № 877-V суб'єкт господарювання має право звернутися до відповідного центрального органу виконавчої влади або до суду щодо оскарження рішень органів державного нагляду (контролю).
У разі надходження такого звернення суб'єкта господарювання відповідний центральний орган виконавчої влади зобов'язаний розглянути його в установленому законом порядку.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що Державна регуляторна служба України та Державна служба України з питань праці є органами державної влади, діяльність яких, зокрема, полягає у здійсненні виключних функцій контролю (нагляду) у сфері господарської діяльності.
При цьому, позивач здійснює відповідні функції шляхом безпосереднього контролю за суб'єктами господарювання, а відповідач, у свою чергу, - виключні функції щодо перевірки додержання органом державного нагляду (контролю) вимог Закону № 877-V під час здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що даний спір не відноситься до компетенційних, оскільки у цьому випадку не йдеться про спір про розмежування компетенції між ДРС та Міжрегіональним управлінням.
А відтак, даний спір між двома державними органами не може бути вирішений у судах жодної юрисдикції, оскільки є спором держави із самою собою.
Також для звернення до адміністративного суду суб'єкт владних повноважень як позивач повинен відповідати основним умовам, а саме: такий суб'єкт має бути наділений повноваженнями для звернення до суду.
Позивач у даній справі звертається із вимогою скасувати рішення суб'єкта владних повноважень, якому відповідно до Закону № 877-V він підзвітний і підконтрольний, і який, реалізуючи свою компетенцію у сфері нагляду за додержанням позивачем вимог Закону № 877-V під час здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, провів відповідну перевірку.
Колегія суддів зауважує, що приписами статті 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 року № 3166-VI передбачено, що міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Водночас, згідно зі статтею 21 Закону № 877-V право судового оскарження рішень органів державного нагляду (контролю) надано лише суб'єкту господарювання.
Зважаючи на те, що право Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці на звернення до адміністративного суду з позовними вимогами про скасування акту перевірки та подання Державної регуляторної служби України про усунення виявлених порушень не закріплені у жодному нормативно-правовому акті, колегія суддів дійшла висновку про те, що Північно-Східне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці у цій справі не має права на звернення до суду з таким позовом.
Схожі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду у постановах від 13.11.2019 у справі № 826/3115/17, від 04.12.2019 у справі № 826/6233/17.
Крім того, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з цим обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Таким чином, у порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення суб'єкта владних повноважень, яке безпосередньо порушує права, свободи чи законні інтереси позивача.
Згідно з частиною 6 статті 7 Закону № 877-V за результатами здійснення планового або позапланового заходу посадова особа органу державного нагляду (контролю) складає акт, який повинен містити такі відомості: дату складення акта; тип заходу (плановий або позаплановий); форма заходу (перевірка, ревізія, обстеження, огляд тощо); предмет державного нагляду (контролю); найменування органу державного нагляду (контролю), а також посаду, прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, яка здійснила захід; найменування юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи - підприємця, щодо діяльності яких здійснювався захід.
Таким чином, акт перевірки - це документ, який фіксує факт проведення планових, позапланових перевірок дотримання вимог законодавства і є носієм доказової інформації про виявлені порушення вимог законодавства у відповідній сфері законодавства та його дотримання
Відтак, акт перевірки не є правовим документом, який несе наслідки для позивача, та відповідно не є актом індивідуальної дії у розумінні частини першої статті 17 КАС України. При цьому дії службової особи щодо складання такого акта та включення до нього певних висновків не породжують обов'язкових юридичних наслідків, що не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для позивача.
Подання Державної регуляторної служби України «Про усунення Північно-Східним міжрегіональним управлінням Державної служби з питань праці порушень Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» № 32 від 04.12.2024 також не містить порушень, які позивач повинен усунути, а, навпаки, спрямоване на забезпечення дотримання вимог законодавства.
Отже, оскаржувані позивачем акт перевірки та подання на момент звернення з цим позовом до суду не порушують прав, свобод або інтересів позивача, що на підставі наведених вище положень частини першої статті 5 КАС України унеможливлює розгляд таких вимог у порядку адміністративного судочинства.
Згідно із пунктом 1 частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що такий спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 238 КАС України.
Згідно з частиною 1 статті 239 КАС України, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
Однак у даному випадку поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, необхідно тлумачити в контексті частини 3 статті 124 Конституції України, тобто в ширшому значенні як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію адміністративних судів і які взагалі не підлягають судовому розгляду.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Як зазначено в п.58 рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Згідно зі статтею 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ч. 4 ст. 229, ч. 4 ст. 241, ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці залишити без задоволення.
Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 25.06.2025 по справі № 440/2693/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Т.С. Перцова
Судді С.П. Жигилій Я.В. П'янова