08 жовтня 2025 року
м. Київ
справа 754/9473/13
провадження № 61-15442св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерсітігруп-ЛТД»;
відповідач - ОСОБА_1 ;
третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «БТБ Торг»;
особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, -Київська міська рада;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «БТБ Торг» на постанову Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 рокуу складі колегії суддів: Борисової О. В., Левенця Б. Б., Ратнікової В. М.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерсітігруп-ЛТД» (далі - ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД») звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 про розірвання договору та визнання права власності.
Позовна заява ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» мотивована тим, що на підставі частини першої статті 142 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) 29 травня 2013 року воно уклало з відповідачем договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю, предметом якого є зобов'язання сторін об'єднати свої зусилля і спільно діяти для досягнення загальної мети по створенню товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерсітігруп-1» та забезпечення виконання інвестиційних зобов'язань.
Пунктом 4.2 цього договору визначено, що частки учасників у статутному капіталі повинні складати: ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» - 50 % (150 000 грн), ОСОБА_1 - 50 % (150 000 грн).
Вкладом ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» в обмін на частку у статутному капіталі товариства є майновий комплекс за адресою: АДРЕСА_1 , що в цілому складається з нежитлових будівель: літера «А» загальною площею 20,6 кв. м; літера «Б» загальною площею 23,8 кв. м; літера «В» загальною площею 23,8 кв. м; літера «Г» загальною площею 23,8 кв. м; літера «Д» загальною площею 23,8 кв. м. Загальна балансова вартість комплексу становить 150 000 грн.
Вкладом відповідача в обмін на частку у статному капіталі товариства є грошові кошти в розмірі 150 000 грн.
Умовами зазначеного договору передбачено, що частки учасників повинні бути оплачені до 03 червня 2013 року в розмірі не менше 50 %. 03червня 2013 року сторони повинні були зустрітися у приватного нотаріуса Єрмоленко Ю. В. для оформлення угоди.
ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» в повному обсязі виконало свої зобов'язання, підготувало акт на передачу майна, який було підписано відповідачем, довідку про балансову вартість майна, що передається до статуту, однак відповідач в зазначений строк до приватного нотаріуса не з'явився, довідку про внесення грошей не надав, на телефонні дзвінки не відповідав.
Враховуючи викладене, ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» просило: розірвати договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю та акт приймання-передачі майна від 29 травня 2013 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД»; визнати за ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» право власності на майновий комплекс за адресою: АДРЕСА_1 , що в цілому складається з нежитлових будівель: літера «А» загальною площею 20,6 кв. м; літера «Б» загальною площею 23,8 кв. м; літера «В» загальною площею 23,8 кв. м; літера «Г» загальною площею 23,8 кв. м; літера «Д» загальною площею 23,8 кв. м.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 червня 2013 року у складі судді Лісовської О. В. позов ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» задоволено. Розірвано договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю та акт приймання-передачі майна від 29 травня 2013 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД». Визнано за ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» право власності на майновий комплекс за адресою: АДРЕСА_1 , що в цілому складається з нежитлових будівель: літера «А» загальною площею 20,6 кв. м; літера «Б» загальною площею 23,8 кв. м; літера «В» загальною площею 23,8 кв. м; літера «Г» загальною площею 23,8 кв. м; літера «Д» загальною площею 23,8 кв. м. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що 29 травня 2013 року між сторонами було укладено договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю, однак відповідач ОСОБА_1 не виконав умов цього договору, зокрема не надав підтвердження сплати ним частки у статутному капіталі майбутнього товариства, не з'явився до нотаріуса для підписання статутних документів. Крім того, у відповідача знаходиться оригінал акта приймання-передачі майнового комплексу, який він не повертає. Тому суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» в частині розірвання зазначеного договору та акта приймання-передачі.
З моменту укладення договору і до часу звернення позивача до суду відповідач зайняв майновий комплекс за адресою: АДРЕСА_1 , використовує його з іншою метою, ніж було передбачено договором, стверджуючи що у позивача відсутні підстави для володіння, розпоряджання та користування будівлями і він є власником вказаного комплексу. Даний факт не заперечував відповідач і при розгляді справи.
Але судом встановлено, що на початку 2011 року позивач розпочав будівництво нежитлових будівель по АДРЕСА_1 та отримав відповідну дозвільну документацію. Позивач є користувачем земельної ділянки під майновим комплексом та сплачує податки за користування земельною ділянкою, що підтверджується відповідними письмовими доказами по справі.
На замовлення позивача ПП «АКБ «Готика» розроблено проект «Будівництво майнового комплексу за адресою: АДРЕСА_1 ».
Будівництво вказаного майнового комплексу було завершено позивачем наприкінці 2012 року, а Київським міським БТІ виготовлено технічний паспорт на спірні об'єкти нерухомого майна.
Відповідно до висновку експерта Київської незалежної судово-експертної установи від 10 червня 2013 року № 0545 майновий комплекс за адресою: АДРЕСА_1 , відповідає чинним вимогам у галузі будівництва України та придатний до експлуатації.
З наведеного вбачається, що на момент укладення між сторонами договору від 29 травня 2013 року позивачем вже було створено об'єкт нерухомості, яким він користувався та розпоряджався на власний розсуд. Відповідач безпідставно стверджує про те, що він самостійно провів реконструкцію вказаної будівлі.
Враховуючи те, що відповідачем оспорюється право власності позивача на вказаний об'єкт нерухомості, що робить неможливим для позивача здійснення права власності в повному обсязі, суд вважав, що є всі підстави для визнання за товариством права власності на майновий комплекс та задоволення позовних вимог в цій частині.
Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції
Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, 12 вересня 2013 року перший заступник прокурора Деснянського району міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві подав засобами поштового зв'язку через Деснянський районний суд міста Києва до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, а 27 вересня 2013 року - заяву про відкликання зазначеної апеляційної скарги.
20 липня 2023 року особа, яка не брала участі у справі, - Київська міська рада подала засобами поштового зв'язку до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 червня 2013 року.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 серпня 2023 року апеляційну скаргу Київської міської ради на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 червня 2013 року залишено без руху та надано заявнику строк десять днів з моменту отримання цієї ухвали для усунення недоліків.
Апеляційний суд зауважив, що апеляційна скарга Київської міської ради подана із пропуском строку апеляційного оскарження, а вказані апелянтом причини пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду не підтверджені належними доказами.
На виконання вимог зазначеної ухвали апеляційного суду, 28 серпня 2023 року Київська міська рада подала засобами поштового зв'язку до Київського апеляційного суду заяву про усунення недоліків, в якій просила поновити строк на апеляційне оскарження судового рішення з посиланням на поважність причин його пропуску, а саме на те, що вона не брала участі у справі, оскаржуване рішення не отримувала, з рішенням ознайомилася 05 червня 2023 року, а апеляційну скаргу подано до суду 20 липня 2023 року.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року Київській міській раді поновлено строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київської міської ради на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 червня 2013 року та зупинено дію цього рішення суду першої інстанції.
22 листопада 2023 року товариство з обмеженою відповідальністю «БТБ Торг» (далі - ТОВ «БТБ Торг») подало засобами поштового зв'язку до Київського апеляційного суду клопотання про залучення його до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, посилаючись на те, що воно є власником спірного майнового комплексу.
Протокольною ухвалою Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року клопотання ТОВ «БТБ Торг» задоволено, залучено його до участі у справі в якості третьої особи.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року апеляційну скаргу Київської міської ради задоволено. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 червня 2013 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» до ОСОБА_1 , третя особа - ТОВ «БТБ Торг», про розірвання договору та визнання права власності відмовлено.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що розірвано може бути лише чинний договір (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення). Однак місцевий суд не взяв до уваги те, що договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю припинив свою дію 03 червня 2013 року, а відтак правові підстави для розірвання вказаного договору були відсутні.
Звертаючись до суду з позовом, ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» надало довідку від 31 травня 2013 року № 3, підписану директором ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД», про те, що спірний майновий комплекс перебуває на балансі ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД», акт приймання-передачі майна до статутного капіталу від 29 травня 2013 року, підписаний ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» та ОСОБА_1 .
В подальшому позивачем було надано копію технічного паспорта на будівлю за адресою: АДРЕСА_1 , який не містить ні дати його виготовлення, ні підписів уповноважених осіб, ні даних про відведення земельної ділянки та присвоєння їй поштової адреси.
Будь-яких інших доказів на підтвердження того, що Київською міською радою було прийнято рішення щодо передачі ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» земельної ділянки по АДРЕСА_1 під будівництво об'єкта нерухомого майна, що позивачу видавалися дозвільні документи на виконання будівництва нежитлових будівель за вказаною адресою та даних про прийняття об'єкта в експлуатацію, матеріали справи не містять.
Крім того, з матеріалів справи не вбачається, що відповідач ОСОБА_1 якимось чином оспорює право власності ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» на спірне майно.
А відтак, колегія суддів вважала, що визнання в судовому порядку права власності на новостворене майно за позовом, заявленим до ОСОБА_1 , суперечить вимогам статей 15, 331 ЦК України. Зазначені положення закону не передбачають можливості виникнення права власності на новостворене нерухоме майно за рішенням суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
20 листопада 2024 року ТОВ «БТБ Торг» подало засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18, у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 62/112, від 01 жовтня 2019 року у справі № 826/9967/18, від 05 листопада 2019 року у справі № 804/4585/18, від 16 січня 2020 року у справі № 925/1600/16, від 27 квітня 2021 року у справі № 640/5473/20, від 14 червня 2022 року у справі № 904/3541/15, від 14 липня 2022 року у справі № 2-6491/08, від 13 лютого 2024 року у справі № 140/9165/23, а також - не дослідив зібрані у справі докази.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Деснянського районного суду міста Києва.
14 січня 2025 року справа № 754/9473/13 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2025 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ТОВ «БТБ Торг» мотивована тим, що воно законно та відкрито володіє спірним майновим комплексом з 2014 року, а внаслідок скасування рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 червня 2013 року створюються умови для позбавлення права власності ТОВ «БТБ Торг», що призведе до порушення принципу пропорційності втручання у право на мирне володіння майном, порушення справедливого балансу та на ТОВ «БТБ Торг» буде покладено надмірний індивідуальний тягар.
В апеляційній скарзі Київська міська рада посилалася на те, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , належить до комунальної власності міста та виключно Київська міська рада має право розпоряджатись нею. Однак апеляційний суд не звернув увагу на те, що предметом розгляду даної справи є розірвання договору, укладеного між ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» та ОСОБА_1 , визнання права власності на майновий комплекс. Жодних вимог щодо земельної ділянки позивач не заявляв та суд першої інстанції не розглядав.
Крім того, Київською міською радою прийнято рішення від 02 листопада 2023 року № 7257/7298 «Про передачу ТОВ «БТБ Торг» земельної ділянки в оренду для реконструкції, експлуатації та обслуговування майнового комплексу під громадсько-житлову забудову (громадсько-житловий комплекс) на АДРЕСА_1 ». Тобто спірна будівля майнового комплексу жодним чином не перешкодила реалізації Київською міською радою права власності (володіння, розпорядження) земельною ділянкою.
В матеріалах справи наявна апеляційна скарга першого заступника прокурора Деснянського району міста Києва, подана 11 вересня 2013 року в інтересах держави в особі Київської міської ради, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві, до якої додано докази поважності пропуску строку на апеляційне оскарження та копії апеляційних скарг відповідно до кількості осіб у справі. Тобто копія апеляційної скарги надсилалася Київській міській раді та вона не була позбавлена можливості ознайомитися з матеріалами справи ще в 2013 році.
За таких обставин, оскільки Київська міська рада подала апеляційну скаргу після спливу одного року з дня складення повного тексту рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 червня 2013 року, тому суд апеляційної інстанції мав відмовити у поновленні строків на звернення з апеляційною скаргою.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2025 року Київська міська рада подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, зазначивши про його законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
29 травня 2013 року ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» уклало з ОСОБА_1 договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю.
Розділом 2 вказаного договору визначено, що предметом угоди є зобов'язання сторін об'єднати свої зусилля і спільно діяти для досягнення загальної мети по створенню ТОВ «Інтерсітігруп-1» та забезпечення виконання інвестиційних зобов'язань замовниками.
Пунктом 4.2 договору передбачено, що статутний капітал товариства утворюється з вартості вкладів засновників, внесених внаслідок обміну на частки у статутному капіталі товариства. Частки учасників у статутному капіталі повинні складати: ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» - 50 % (150 000 грн), ОСОБА_1 - 50 % (150 000 грн).
Вкладом засновника ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» вобмін на частку у статутному капіталі товариства є майновий комплекс за адресою: АДРЕСА_1 , що в цілому складається з нежитлових будівель: літера «А» загальною площею 20,6 кв. м; літера «Б» загальною площею 23,8 кв. м; літера «В» загальною площею 23,8 кв. м; літера «Г» загальною площею 23,8 кв. м; літера «Д» загальною площею 23,8 кв. м.Загальна балансова вартість комплексу становить 150 000 грн. Загальна балансова вартість комплексу становить 150 000 грн. Вкладом ОСОБА_1 в обмін на частку у статному капіталі товариства є грошові кошти в розмірі 150 000 грн.
Відповідно до пункту 4.6 договору частки учасників у статутному капіталі товариства повинні бути оплачені сторонами у розмірі: не менше 50 % - при створенні товариства до його державної реєстрації, але не пізніше ніж у строк до 03 червня 2013 року. Тобто, кожна із сторін договору повинна внести до статутному капіталу майбутнього товариства, до моменту проведення державної реєстрації, по 75 000 грн кожна.
Пунктом 4.7 договору сторони узгодили, що з метою формування установчої документації, формування статутного капіталу товариства сторони зустрічаються для підписання нотаріально засвідченого статуту товариства 03 червня 2013 року у приватного нотаріуса Єрмоленко Ю. В.
Згідно з пунктом 5.1 вказаного договору, договір негайно припиняється: у випадку невиконання будь яким з засновників пунктів 4.6, 4.7 договору.
З огляду на вищенаведені обставини, апеляційний суд виходив з того, що договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю припинив свою дію 03 червня 2013 року.
Також апеляційним судом було встановлено, що позивач ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД», звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_1 про розірвання договору та визнання права власності на майновий комплекс за адресою: АДРЕСА_1 на підтвердження своїх вимог до матеріалів позовної заяви надав: довідку від 31 травня 2013 року № 3, підписану директором ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» про те, що спірний майновий комплекс перебуває на балансі ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД», акт приймання-передачі майна до статутного капіталу від 29 травня 2013 року, підписаний ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» та ОСОБА_1 .
Крім того, надана позивачем копія технічного паспорту на будівлю за адресою: АДРЕСА_1 , не містить ні дати його виготовлення, ні підписів уповноважених осіб, ні даних про відведення земельної ділянки та присвоєння їй поштової адреси.
Будь-яких інших доказів на підтвердження того, що Київською міською радою було прийнято рішення щодо передачі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» під будівництво об'єкту нерухомого майна, що позивачу видавались дозвільні документи на виконання будівництва нежитлових будівель за вказаною адресою та даних про прийняття об'єкта в експлуатацію, матеріали справи не містять.
Звертаючись з апеляційною скаргою, Київська міська рада посилалася на те, що ні позивач, ні відповідач, ні будь-які фізичні чи юридичні особи не звертались до Київської міської ради та остання жодних рішень щодо передачі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 під будівництво об'єкту нерухомого майна у власність чи користування не приймала.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно зпунктом 1 частинитретьої статті 411 ЦПКУкраїни підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Касаційна скарга ТОВ «БТБ Торг» не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і наведений в ній перелік не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення в інших осіб відповідного обов'язку перед особою, якій таке право належить і яка може вимагати виконання такого обов'язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов'язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (стаття 651 ЦК України).
За змістом зазначених норм розірвано може бути лише чинний (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення) договір (див. постанову Верховного Суду від 07 серпня 2018 року у справі № 910/7981/17).
У справі, яка переглядається, апеляційний суд врахував умови пунктів 4.6, 4.7, 5.1 договору про заснування товариства з обмеженою відповідальністю від 29 травня 2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД», та обґрунтовано виходив з того, що цей договір припинив свою дію 03 червня 2013 року. За таких обставин, оскільки ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» звернулося до суду з позовом 11 червня 2013 року, тому апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що вимога про розірвання договору не підлягає задоволенню.
Статтею 41 Конституції України гарантовано право кожному володіти, користуватися та розпоряджатися своєю приватною власністю, набутою у порядку, визначеному законом.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Аналіз норм ЦК України свідчить, що право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів.
За правилами статті 392 ЦК України, в якій ідеться про визнання права власності, на підставі рішення суду не породжується, а підтверджується наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
Враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на окремі об'єкти, суд при застосуванні цього правила повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту.
За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 373 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Згідно з частиною першою статті 376 ЦК України самочинно збудованим вважається об'єкт нерухомості, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного документа чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.
Відповідно до частини третьої статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).
Особи, які вважають, що вимоги про визнання права власності на самочинне будівництво порушують їхні права, мають право заперечувати проти таких вимог, якщо вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 ЦК України).
З контексту частин третьої, четвертої статті 376 ЦК України необхідно зробити висновок, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо дотримання цільового призначення земель, а й до випадків, коли відсутнє таке порушення, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить. Аналіз норм права, викладених у зазначених частинах статті 376 ЦК України, дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником під уже збудоване нерухоме майно.
При цьому необхідно враховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, яка здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил під час будівництва об'єкта.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15.
Згідно з частиною третьою статті 376 ЦК України, на відміну від частини сьомої цієї статті, набуття права власності особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не ставиться в залежність від того, чи відповідають виконані роботи державним будівельним нормам і правилам й чи не порушують права третіх осіб та не суперечать суспільним інтересам.
Встановивши, що самочинна забудова здійснена на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети зазначеній особі, суди повинні з'ясувати: чи заперечує власник земельної ділянки проти визнання права власності на таку забудову за особою, що її здійснила; чи не порушує така забудова права на земельну ділянку інших осіб, а в разі зведення забудови на наданій земельній ділянці - чи не здійснено таку забудову з відхиленням від проекту або будівельних норм і правил та чиї права порушено такою забудовою.
До початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.
Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України.
Такий правовий висновок наведений в постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-225цс14.
Згідно зі статтею 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно з частинами другою, третьою статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Статтею 80 ЗК України встановлено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, на землі державної власності.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що на початку 2011 року ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» розпочало будівництво нежитлових будівель по АДРЕСА_1 та отримало відповідну дозвільну документацію. Позивач є користувачем земельної ділянки під майновим комплексом та сплачує відповідні податки за користування земельною ділянкою.
Однак, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційним судом було встановлено, що надана позивачем копія технічного паспорта на будівлю за адресою: АДРЕСА_1 не містить ні дати його виготовлення, ні підписів уповноважених осіб, ні даних про відведення земельної ділянки та присвоєння їй поштової адреси. Будь-яких інших доказів на підтвердження того, що Київською міською радою було прийнято рішення щодо передачі ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» земельної ділянки по АДРЕСА_1 під будівництво об'єкта нерухомого майна, що позивачу видавалися дозвільні документи на виконання будівництва нежитлових будівель за вказаною адресою та даних про прийняття об'єкта в експлуатацію, матеріали справи не містять. Крім того, з матеріалів справи не вбачається, що відповідач ОСОБА_1 якимось чином оспорює право власності ТОВ «Інтерсітігруп-ЛТД» на спірне майно.
З урахуванням вищенаведених обставин, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів для визнання за ним права власності на самовільно збудовані на земельній ділянці нежитлові будівлі, то апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що визнання в судовому порядку права власності на новостворене майно за позовом, заявленим до ОСОБА_1 , суперечить вимогам статей 15, 331 ЦК України.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Частиною першою статті 352 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
У постанові від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначив, що аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
При цьому судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків.
За вимогами статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Частинами третьою та четвертою статті 357 ЦПК України передбачено, що апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 2 частини першої, пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. Незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово зауважував, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, пункт 27 рішення ЄСПЛ від 26 квітня 2007 року у справі «Олександр Шевченко проти України», «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року).
Згідно з Рекомендаціями № R (80) 2 щодо здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами, прийнятими Комітетом Міністрів Ради Європи 11 березня 1980 року, термін «дискреційне повноваження» означає повноваження, яке надає адміністративному органу певний ступінь свободи під час прийняття рішення, таким чином даючи йому змогу вибирати з кількох юридично доступних рішень те, яке буде більш прийнятним. Відтак дискреційними є повноваження, які залишають державному органу чи його посадовій особі свободу розсуду після з'ясування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
Поновлюючи Київській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 червня 2013 року, апеляційний суд взяв до уваги ті обставини, що Київська міська раді не брала участі у справі в суді першої інстанції, копію зазначеного рішення суду, яким порушуються її права, не отримувала, з рішенням ознайомилася 05 червня 2023 року та 20 липня 2023 року подала апеляційну скаргу.
Враховуючи вищевикладене, доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно поновив Київській міській раді строк на подання апеляційної скарги, є необґрунтованими.
Крім того, в касаційній скарзі ТОВ «БТБ Торг» не заявляло вимог про скасування ухвали Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року, якою за заявою Київської міської ради вирішено питання про поновлення строку на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження у справі.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені апеляційним судом обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18, у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 62/112, від 01 жовтня 2019 року у справі № 826/9967/18, від 05 листопада 2019 року у справі № 804/4585/18, від 16 січня 2020 року у справі № 925/1600/16, від 27 квітня 2021 року у справі № 640/5473/20, від 14 червня 2022 року у справі № 904/3541/15, від 14 липня 2022 року у справі № 2-6491/08, від 13 лютого 2024 року у справі № 140/9165/23, є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «БТБ Торг» залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович