адреса юридична: вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, м. Полтава, 36000, адреса для листування: вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, м. Полтава, 36607, тел. (0532) 61 04 21, E-mail inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/
Код ЄДРПОУ 03500004
06.10.2025 Справа № 917/1549/25
Суддя Господарського суду Полтавської області Кльопов І.Г. за участю секретаря судового засідання Назаренко Я.А., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовною заявою Фермерського господарства "Заміхівське-06", пров. Яблуневий, 3а, с.Нова Ушиця, Кам"янець-Подільський район, Хмельницька область, 32600
до Товариства з обмеженою відповідальністю "РОЕМ", вул.Сковороди, 2в, кв.50, м.Полтава, 36000
про стягнення грошових коштів
встановив:
Фермерське господарство "Заміхівське-06" звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "РОЕМ" про стягнення 120 000,00грн. безпідставно набутих грошових коштів.
Ухвалою від 11.08.2025 року суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі, ухвалив здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання), встановив відповідачу строки: для подання заяви із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження - 5 днів з дня отримання цієї ухвали; для подання відзиву на позов, оформленого з урахуванням вимог ст. 165 ГПК України - протягом 15 днів з дня отримання ухвали; після отримання від позивача відповіді на відзив подати до суду заперечення в строк 5 днів з дня отримання такої відповіді від позивача з урахуванням вимог ст.ст. 167,184 ГПК України, встановив позивачу строк для подання відповіді на відзив з урахуванням вимог ст. 166 ГПК України - 5 днів з моменту отримання від відповідача відзиву на позов.
Відповідач у визначеному господарським процесуальним законодавством порядку на позов не відреагував.
Копія ухвали про відкриття провадження у даній справі, що направлялась на адресу відповідача, вказану у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, була повернута до суду з відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою».
Згідно з п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Враховуючи, що ухвала про відкриття провадження у справі направлялась на адресу відповідача, вказану в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, він вважається таким, що повідомлений належним чином про судовий розгляд даної справи. Крім того, ухвала суду була своєчасно розміщена судом у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Таким чином, вважається, що відповідач належним чином повідомлений про розгляд справи судом, про покладені на нього обов'язки та його процесуальні права.
Згідно із ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Водночас суд зауважує, що відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Під час розгляду справи по суті суд дослідив усі письмові докази, що містяться в матеріалах справи та встановив, що їх достатньо для вирішення спору, у зв'язку з чим вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
Розглянувши матеріали справи суд, встановив:
Платіжною інструкцією № 207 від 19.04.2024 року Фермерським господарством «ЗАМІХІВСЬКЕ-06» (код ЄДРПОУ 34175877) (надалі - Позивач) на поточний рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «РОЕМ» (код ЄДРПОУ 44328654) (надалі - Відповідач) було перераховано грошові кошти в сумі 120 000 (сто двадцять тисяч) гривень, 00 коп. за послуги з оброблення та видалення безпечних відходів (вирубка кущів та дерев, розкорчовування земель с/г призначення, згідно рахунку № 16/04 від 16.04.2024 року).
Позивач зазначає, що ним були помилково перераховані кошти, за відсутності правових підстав, оскільки між ним та Відповідачем не існувало жодних договірних відносин, послуги Відповідачем не надавались, роботи не виконувалися, а тому, Відповідач без достатніх правових підстав набув за рахунок Позивача грошові кошти в розмірі 120 000 (сто двадцять тисяч) гривень, 00 коп.
З метою досудового врегулювання спору, 14.07.2025 року Позивачем було направлено на адресу Відповідача Претензію № 14/07/1/25 (додаток 3), в якій Позивач просив Відповідача повернути сплачені ним кошти в суму 120 000 (сто двадцять тисяч) гривень, 00 коп. на розрахунковий рахунок Позивача, протягом семи днів з моменту отримання цієї Претензії.
Претензія Відповідачем не отримана, та повернута Позивачу через закінчення встановленого терміну зберігання, що підтверджується інформацією з офіційного сайту «Укрпошта» про весь шлях відправлення з трек номером 0505337673184
Отже, Претензія залишилась з боку Відповідача без відповіді та задоволення.
Тобто, станом на 05.08.2025 року Відповідачем кошти в розмірі 120 000 (сто двадцять тисяч) гривень, 00 коп. не повернуті Позивачу. Позивач зазначає, що правова підстава у Відповідача для їх утримання відсутня
Правовою підставою позову позивач зазначає приписи глави 83 ЦК України, ст.1212,1213 ЦК України.
При прийнятті рішення суд виходить з наступного:
Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст.11 ЦК України).
Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
Відповідно до ст.1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Загальна умова ч.1 ст.1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї норми за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Аналогічні висновки наведені в постановах Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №910/13271/18, від 23.04.2019 у справі №918/47/18, від 01.04.2019 у справі №904/2444/18 і ін..
При цьому Верховний Суд неодноразово зазначав, що набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним. Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення ст.1212 ЦК можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №910/13271/18, від 23.01.2020 у справі №910/3395/19, від 23.04.2019 у справі №918/47/18, від 01.04.2019 у справі №904/2444/18).
Згідно статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Водночас питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після встановлення фактичних обставин справи, а також після з'ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19, від 19.06.2024 у справі № 740/3262/20 ).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13.10.2020 у справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11.01.2022 у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).
Незважаючи на твердження позивача про відсутність між сторонами будь-яких договірних відносин, з матеріалів справи вбачається, що відповідна оплата була проведена ним на користь відповідача на підставі виставленого ним рахунку-фактури, копії якого містяться у справі; платіжна інструкція містить посилання саме на цей рахунок. Тож, відсутні підстави стверджувати про відсутність між сторонами будь-яких правовідносин та помилкову сплату спірних коштів (сама по собі відсутність письмового договору не свідчить про це).
Однак при цьому суд враховує принцип jura novit curia («суд знає закони»). Принцип jura novit curia, з одного боку, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов'язаний застосувати правильні норми права, перекваліфікувавши позов, незалежно від посилань позивача; з іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін, яких не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації. На це вказав Верховний Суд у постанові від 4 вересня 2024 року по справі №278/2111/23.
Застосування судом цього принципу полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).
Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Тобто суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зі змісту поданого позову чітко вбачається намір позивача як особи, яка сплатила кошти, повернути їх у зв"язку з невиконанням іншою стороною своїх зобов"язань та неповерненням коштів. Якщо виходити зі змісту поданих доказів - рахунку-фактури та платіжної інструкції, то можна стверджувати, що між сторонами все ж виникли зобов"язання з поставки. Однак жодних доказів у підтвердження того, що дані зобов"язання були виконані належним чином, а відтак - позовні вимоги про повернення коштів є необгрунтованими, відповідач не надав.
Згідно із ст. 11 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) підставами виникнення прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Правочин за приписами ст. 204 ЦК України є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Положеннями статей 627, 628 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 629 Цивільного кодексу України, встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. У відповідності до вимог ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином та в установлений строк, одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ст. 530 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 525 Цивільного кодексу України унормовано, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).
Так, відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. За статтею 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19, провадження № 12-57гс21).
Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК України, втрачає сенс.
Однак, жодних заперечень проти позову та доказів у їх підтвердження відповідач не надав.
Крім того, позивач зазначає, що з 02.08.2025 відбулося прострочення зобов"язання по поверненню сплачених коштів у розмірі 120 000,00грн
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами або законом про банки і банківську діяльність. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Якщо у договорі не встановлено відсотки за користування чужими грошовими коштами, то у разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Схожий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17.
Статтею 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до приписів ч. 10 ст. 238 ГПК України, суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування. Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу.
Як зазначено в частинах одинадцятій та дванадцятій статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», якщо у виконавчому документі про стягнення боргу зазначено про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження розраховує остаточну суму відсотків (пені) за правилами, визначеними у виконавчому документі.
До закінчення виконавчого провадження виконавець за заявою стягувача перераховує розмір остаточної суми відсотків (пені), які підлягають стягненню з боржника, не пізніше наступного дня з дня надходження заяви стягувача про такий перерахунок, про що повідомляє боржника не пізніше наступного дня після здійснення перерахунку.
Таким чином, у даному випадку суд має право зобов'язати орган (особі), що здійснюватиме примусове виконання рішення, здійснювати нарахування річних на суму основного боргу до моменту виконання рішення суду.
Виходячи з вищевикладеного, суд задовольняє позовні вимоги в повному обсязі.
Судові витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача в силу приписів ст.129 ГПК України.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст.129, 232-233, 238-240 ГПК України, суд
1. Позовні вимоги задовольнити.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "РОЕМ" ( вул.Сковороди, 2в, кв.50, м.Полтава, 36000, код ЄДРПОУ 44328654) на користь Фермерського господарства "Заміхівське-06" (пров. Яблуневий, 3а, с.Нова Ушиця, Кам"янець-Подільський район, Хмельницька область, 32600, код ЄДРПОУ 34175877) заборгованості у розмірі 120 000,00грн. та 2 422,40грн. судового збору
Органу (особі), що проводитиме примусове виконання рішення Господарського суду Полтавської області від 06.10.2025 у справі № 917/1549/25 здійснювати нарахування 3 % річних та інфляційних втрат на суму боргу у розмірі 120 000 (сто двадцять тисяч) грн., 00 коп., починаючи з 02.08.2025 року до дати виконання рішення суду за формулою: С x 3 x Д : 365 : 100, де С - сума заборгованості, Д - кількість днів прострочення.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.1,2 ст.241 ГПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст.256 ГПК України).
Суддя Кльопов І.Г.