Справа № 543/160/25 Номер провадження 22-ц/814/3424/25Головуючий у 1-й інстанції Смілянський Є. А. Доповідач ап. інст. Дорош А. І.
08 жовтня 2025 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого - судді - доповідача Дорош А. І.
Суддів: Лобова О. А., Триголова В. М.
при секретарі: Коротун І. В.
переглянув у судовому засіданні в м. Полтава цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Черниша Євгенія Анатолійовича
на рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 29 травня 2025 року, ухвалене суддею Смілянським Є. А., повний текст рішення складено - 05 червня 2025 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ІНФОРМАЦІЯ_1 , Оржицька селищна рада Лубенського району Полтавської області, про встановлення факту, що має юридичне значення, -
14.02.2025 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, в якому просив суд: - встановити факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , самостійно виховує та утримує малолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Позовні вимоги мотивовані тим, що 02.12.2005 ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб у Зарізькій сільській раді Оржицького району Полтавської області. ІНФОРМАЦІЯ_4 у шлюбі народився спільний син ОСОБА_5 . ІНФОРМАЦІЯ_3 у шлюбі народилася спільна донька ОСОБА_3 . Проте, у зв'язку з тим, що сімейне життя не склалося, заочним рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 15.04.2013 у справі №543/262/13-ц шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано. У грудні 2013 ОСОБА_2 залишила спільних дітей з позивачем, а сама поїхала у невідомому напрямку та з того часу невідомо де проживала ОСОБА_2 , також невідомо де вона проживає і на даний час. З грудня 2013 ОСОБА_2 не цікавилася життям спільних дітей, не брала участь у їх утриманні та вихованні, не цікавилась їхнім побутом. До цього часу діти проживають разом з позивачем за адресою: АДРЕСА_1 . Заочним рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 04.07.2014 у справі №543/8340/14-ц визначено місце проживання спільних дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_3 разом із ОСОБА_1 та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітніх дітей аліменти у розмірі 1/3 частини усіх доходів. 19.10.2016 Оржицькою службою РВ ДВС ГТУЮ у Полтавській області було відкрито виконавче провадження НОМЕР_3 по стягненню аліментів з ОСОБА_2 . Проте, до цього часу за увесь час ОСОБА_2 жодного разу не сплатила аліментів. Заборгованість по аліментах на даний час становить 324 156,47 грн. На даний час спільна донька ОСОБА_3 є малолітньою, а спільний син ОСОБА_5 уже є повнолітнім. Встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини необхідно позивачу для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 29 травня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Судові витрати віднесено за рахунок позивача.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що неповнолітня донька проживає разом із ним та знаходиться на його утриманні і вихованні. Проте, надані суду першої інстанції докази лише свідчать про факт проживання малолітньої доньки разом з батьком, що ніким не заперечується, однак жодним чином не підтверджують факту ухилення матері від участі у вихованні дитини. Жодних доказів того, що будь-яка особа порушує, не визнає чи оспорює права заявника, як і про те, що є обґрунтовані фактами ризики їх порушення, невизнання чи оспорювання, заявником суду не надано, як і не надано доказів відповідної відмови компетентних органів у вирішенні зазначених ним у позові питань за відсутності судового рішення. При цьому, суд першої інстанції вважав, що факт самостійного виховання заявником дитини може бути підставою (обставиною), яка підлягає доведенню під час розгляду судової справи про захист конкретних прав чи свобод позивача і не потребує додаткового попереднього його встановлення судом. Крім того, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 прав позивача не порушувала, тому суд першої інстанції вважає її неналежним відповідачем у справі. За таких обставин позов задоволенню не підлягає.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Черниш Є.А., посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.
Апеляційна скарга мотивована тим, щоза відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту у судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях. При цьому, посилається на постанову Верховного Суду від 02.04.2025 у справі №127/3622/24, Проте, суд першої інстанції не застосував такі норми права під час вирішення справи по суті та прийшов до помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Вирішуючи позов по суті, суд першої інстанції у своєму рішенні не обгрунтував підстави неналежності відповідача та не навів дані про обов'язок відповідати за позовом в іншої особи. ОСОБА_2 як мати дитини, стосовно якої вирішується питання щодо самостійного утримання та виховання, є належним відповідачем у справі, адже ухилення нею від виконання своїх батьківських обов'язків стосовно дитини спричиняє правові наслідки для позивача, пов'язані з отриманням відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації в особливий період. Відповідачем не надано доказів її участі у підтримці доньки, фізичному, емоційному, соціальному та інтелектуальному розвитку, при цьому у неї наявна заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, що покладає на позивача додатковий тягар із самостійного утримання спільної дитини сторін. У зв'язку з викладеним, вважає, що у даній справі наявні підстави для задоволення позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
У судове засідання апеляційного суду 08.10.2025 не з'явилися учасники справи, вони належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи шляхом направлення 31.07.2025 судових повісток про виклик до суду у цивільній справі на електронні адреси у порядку ч. 6 ст. 128 ЦПК України та засобами поштового зв'язку (а.с. 108-112), які були доставлені до електронних кабінетів та засобами поштового зв'язку. При цьому, колегія суддів враховує, що електронний варіант ухвали Полтавського апеляційного суду від 29.07.2025 (про призначення справи до апеляційного розгляду на 08.10.2025 о 10-40 год) розміщено в мережі Інтернет за адресою: https://reyestr.court.gov.ua/ та відповідно оприлюднено. 07.10.2025 представник ОСОБА_1 - адвокат Черниш Є.А. сформував в системі «Електронний суд» заяву про розгляд справи без участі сторони позивача. Згідно ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Згідно встановлених судом першої інстанції обставин вбачається, що ОСОБА_1 є військовозобов'язаним і може бути призваним до Збройних сил України (а.с. 11-14).
У шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 , позивач ОСОБА_1 не перебуває, що підтверджується рішенням Оржицького районного суду від 15.04.2013 (а.с. 18).
Позивач ОСОБА_1 має малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про її народження від 13.03.2013, серія НОМЕР_1 (видане повторно) (а.с. 16).
Дитина проживає з ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою Оржицької селищної ради від 27.01.2025 №15.3.1-23/27 (а.с. 28).
Заочним рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 04.07.2014 визначено місце проживання дитини з ОСОБА_1 та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання доньки (а.с. 19-20).
Свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 пояснили, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує дитину.
Судом першої інстанції також встановлено, що ОСОБА_2 батьківських прав не позбавлена, отже вона зобов'язана виконувати обов'язки, які покладаються на неї як на матір вимогами законодавства України, зокрема статтею 150 СК України, а тому за вказаних обставин не можна вважати, що позивач є особою, яка самостійно виховує доньку.
Норми права, які застосував суд першої інстанції при вирішенні спору.
Пунктом 4 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані: коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.
Згідно додатку №5 до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 зі змінами та доповненнями, наводиться перелік документів, що подаються військовозобов'язаними, які самостійно виховують дитину віком до 18 років, для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Згідно з ч. 1 ст.121 СК України права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122,125 цього Кодексу.
Відповідно ст.141 СК України, мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч.5 ст. 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені ст.ст. 150-151 СК України.
За приписами ч. 2 ст. 150 СК України, батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Згідно з частинами 2, 5 ст. 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства.
Крім того, ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка недосягла десяти років, визначається за згодою батьків; місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини; якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
Таким чином, за змістом наведених норм чинного законодавства, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, при встановленні факту самостійного виховання дитини батьком фактично встановлюється юридичний факт, у силу якого обсяг прав матері обмежується або припиняється.
У пунктах 74,75, 81, 84, 87, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №201/5972/22 зазначено, що оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини. У справі, яка переглядається, заявник просить установити факт самостійного виховання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Апеляційний суд у складі колегії суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Предметом даного позову є встановлення факту, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , самостійно виховує та утримує малолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Підставою позову позивач вказав те, що встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини необхідно для оформлення йому в установленому порядку відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, що передбачено п.3 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Згідно п.3 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.
Відповідно до п.3 ч. 1 Додатку 5 Переліку документів, що подаються військовозобов'язаними для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №560 від 16.05.2024, документами, що підтверджують право на відстрочку з підстав, передбачених п.3 ч.1 вказаного Закону, (у редакції від 04.10.2024, чинній на час ухвалення рішення), є свідоцтво про народження дітей (трьох і більше) із зазначенням батьківства військовозобов'язаного та один із документів: свідоцтво про реєстрацію шлюбу з матір'ю (батьком) дітей (трьох і більше) або рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей з батьком (матір'ю), або рішення органу опіки і піклування про визначення місця проживання з тим із батьків, який є військовозобов'язаним, або письмовий договір між батьками про те, з ким будуть проживати діти та участь другого з батьків у їх вихованні, або рішення суду про встановлення факту перебування дитини на утриманні військовозобов'язаного відповідно до положень статті 315 Цивільного процесуального кодексу України, а також договір про сплату аліментів на дитину.
Згідно ч.1,2 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Розглядаючи позов, суд першої інстанції правильно визначився з характером правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у даному випадку між сторонами відсутній спір про право щодо встановлення факту перебування малолітньої дитини на утриманні позивача. Позивачем не надано доказів того, що відповідач порушує права позивача в цій частині, яке б підлягало судовому захисту. ОСОБА_2 прав позивача не порушувала, тому суд першої інстанції правомірно вважає її неналежним відповідачем у справі
Згідно зі статтею 150 СК України, батьки зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити отримання дитиною повної загальної середньої освіти, поважати дитину.
Частиною 1 ст.161 СК України встановлено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
При цьому, згідно з ч. 4 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Частиною 5 вказаної статті передбачено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Згідно зі ст. 8 СК України якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.
Згідно із пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №905/2260/17 вказано, що як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Згідно із частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Згідно з частинами другою, третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення виконання встановлених законом обов'язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі №754/5841/17).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.01.2025 у справі №495/432/23, провадження №61-17548св23.
Як правильно встановлено судом першої інстанції, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 03.12.2005 по 15.04.2013 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 15.04.2013 у справі №543/262/13-ц (а.с. 18).
Від шлюбу мають двох дітей: сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується копією свідоцтва про народження, серія НОМЕР_2 . зареєстроване та видане відділом реєстрації актів цивільного стану Оржицького районного управління юстиції 27.01.2006, та доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією повторного свідоцтва про народження, серія НОМЕР_1 , видане відділом державної реєстрації актів цивільного стану Оржицького районного управління юстиції Полтавської області 13.03.2013 (а.с. 15-16).
Заочним рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 04.07.2014 у справі №543/340/14-ц визначено місцем проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , разом з батьком ОСОБА_1 за адресою: с. Заріг Оржицького району Полтавської області. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , аліменти У розмірі 1/3 частини всіх видів доходу (заробітку), але не менше 30% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку. Стягнення аліментів проводити, починаючи з 15.04.2014, до досягнення дітьми повноліття (а.с. 19-20).
19.10.2016 постановою начальника Оржицького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, відкрито виконавче провадження НОМЕР_3 з виконання виконавчого листа Оржицького районного суду Полтавської області №543/340/14-ц від 06.10.2014 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів У розмірі 1/3 частини (а.с. 30).
Згідно розрахунку заборгованості зі сплати аліментів №24.10-31/1659 від 29.01.2025, заборгованість ОСОБА_2 зі сплати аліментів станом на 01.01.2025 становить 324 156,47 грн (а.с. 31-33).
По справі дійсно вбачається, що спір між сторонами відсутній. Відповідач ОСОБА_2 батьківських прав відносно дітей не позбавлена, а звернення ОСОБА_1 до суду, як вказує сам позивач, викликано необхідністю в оформленні в установленому порядку відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Також колегія суддів апеляційного суду зазначає, що 09.05.2025 та 31.05.2025 до п.3 ч. 1 Додатку 5 Переліку документів, що подаються військовозобов'язаними для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №560 від 16.05.2024, внесено зміни, згідно яких документами, що підтверджують право на відстрочку з підстав, передбачених п.3 ч.1 вказаного Закону, є свідоцтво про народження кожної дитини із зазначенням батьківства військовозобов'язаного та (або) рішення суду про встановлення факту перебування дитини (дітей) на утриманні військовозобов'язаного (за наявності), інші документи, на підставі яких у військовозобов'язаного виник обов'язок утримувати падчерку, пасинка до досягнення ними 18 років відповідно до статті 268 Сімейного кодексу України (за наявності), та один з таких документів: свідоцтво про шлюб з матір'ю (батьком) дітей (трьох і більше); рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей з батьком (матір'ю), що є військовозобов'язаним; рішення органу опіки і піклування про визначення місця проживання дітей з батьком (матір'ю), що є військовозобов'язаним; письмовий договір між батьками про те, з ким з батьків будуть проживати діти, та про участь другого з батьків у їх вихованні; свідоцтво про шлюб з матір'ю (батьком) дітей (трьох і більше) та документи, які свідчать про відсутність у малолітніх, неповнолітніх падчерки, пасинка матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або про те, що такі особи не можуть з поважних причин надавати їм належне утримання (свідоцтво про смерть; витяг з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин; рішення суду про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим; вирок суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі; висновок медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я чи витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, якщо зазначені мати, батько, дід, баба, повнолітні брати та сестри самі потребують постійного догляду; рішення суду про позбавлення батьківських прав матері, батька); інформація з Єдиного реєстру боржників про відсутність в Реєстрі відомостей про військовозобов'язаного за категорією стягнення (характером зобов'язання) «стягнення аліментів» з датою формування такої інформації не пізніше ніж за п'ять днів до дня подання заяви про надання відстрочки.
Таким чином, законодавець унормував перелік документів, що подаються військовозобов'язаними для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Доводи апеляційної скарги про те, що законодавець закріпив право військовозобов'язаних на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, передбачивши перелік документів, які таке право підтверджують, що висновки суду є хибними та такими, що зроблені із неправильним застосування норм матеріального права, оскільки таке право позивача на отримання відстрочки є не порушеним, а передбаченим чинною статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», то ці доводи не заслуговують на увагу, оскільки за загальним правилом згідно ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У даній справі не вбачається, що відповідач порушує, не визнає або оспорює право позивача з вказаного питання. Як правильно встановив суд першої інстанції, що сторона позивача не надала суду доказів на підтвердження доводів та підстав позову.
Доводи апеляційної скарги про те, що відсутність документу, а саме рішення суду про встановлення факту перебування дитини на утриманні віком до 18 років, передбаченого Порядком проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №560 від 16.05.2024, унеможливить реалізацію права позивача на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації з підстав, передбачених п.3 ч.І ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», то ці доводи не є підставою для скасування законного і обгрунтованого рішення суду, оскільки позивачем не доведено пред'явлений позов.
Доводи апеляційної скарги про те, що стороною позивача правильно обрано спосіб захисту цивільного права позивача, то ці доводи також не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції, не заперечується право позивача звернутися до суду з позовом цивільним на захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, проте, стороною позивача не доведено, що саме відповідач ОСОБА_2 порушує, не визнає чи оспорює такі права позивача.
Доводи апеляційної скарги в частині пред'явлення позову до належного відповідача і що позивач звернувся саме до матері малолітньої дитини, на котру покладено обов'язок щодо утримання її малолітньої дитини, в той час, як мати дитини не позбавлена батьківських прав, то, як вбачається з матеріалів справи і це правильно встановлено судом першої інстанції, між сторонами відсутній спір щодо вказаного питання, не є підставою для задоволення позову.
Інші доводи апеляційної скарги також не заслуговують на увагу та не дають підстав для скасування судового рішення, оскільки наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки усім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Наведені у апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки усім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
З врахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavinandothersv. Ukraine, №4909/04, § 58).
Відповідно до ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З підстав вищевказаного, апеляційний суд у складі колегії суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу - без задоволення, а рішення суду - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 367 ч.1, 2, 368 ч.1, 374 ч.1 п.1, 375 ч.1, 381 - 384 ЦПК України, Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - адвоката Черниша Євгенія Анатолійовича - залишити без задоволення.
Рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 29 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Якщо розгляд справи здійснювався у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, то касаційна скарга на неї подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 08 жовтня 2025 року.
СУДДІ: А. І. Дорош О. А. Лобов В. М. Триголов