Постанова від 07.10.2025 по справі 904/3353/24

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" жовтня 2025 р. Справа№ 904/3353/24

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яценко О.В.

суддів: Хрипуна О.О.

Тищенко О.В.

за участю секретаря судового засідання: Антонюк А.С.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 07.10.2025

розглянувши у відкритому судовому засіданні

матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ»

на рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 (повний текст складено і підписано 20.06.2025)

у справі № 904/3353/24 (суддя - Чинчин О.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ»

до: 1. Київського національного університету будівництва і архітектури

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «КАРТЕЛЬ БУД»

за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача 1: 1. Міністерства освіти і науки України,

2. Київської міської державної адміністрації

про визнання дійсним договору та визнання додаткової угоди укладеною

ВСТАНОВИВ:

Позов заявлено про:

- визнання дійсним укладеного 07.09.2015 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» та Товариством з обмеженою відповідальністю «КАРТЕЛЬ БУД» договору № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника;

- визнання укладеної додаткової угоди до договору № 28/05-Ф3/14 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника від 28.05.2014 в редакції, яка викладені в позовній заяві.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що:

- 28.05.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» та Державним вищим навчальним закладом «Київський індустріальний коледж» (далі - ДВНЗ «КІК») укладено договір № 28/05-Ф3/14 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника (далі - Договір, Договір №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014), предметом якого є спільна часткова участь сторін в спорудженні та введенні в експлуатацію гуртожитку та житлового будинку на земельній ділянці площею 0,9582 га, кадастровий номер 8000000000:91:050:0046 (далі - земельна ділянка). Вказана земельна ділянка рішенням Київської міської ради від 23.12.2003 № 317/1192 надана в постійне користування ДВНЗ «КІК», що підтверджується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 080552 від 05.10.2004. Пунктом 3.2. договору визначається, що для виконання цього договору ДВНЗ «КІК» надає ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» довіреність на виконання відповідних функцій замовника та передає за актом приймання-передачі будівельний майданчик, що належить ДВНЗ «КІК» на праві постійного користування земельною ділянкою, що підтверджується Державним актом та Рішенням Київської міської ради. Відповідно до підпункту 4.1.9 пункту 4.1. Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 ДВНЗ «КІК» протягом строк дії даного договору має забезпечити ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» безперешкодний доступ на будівельний майданчик та не має права будь-яким чином на власний розсуд без письмової та попередньої згоди ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» розпоряджатись земельною ділянкою, об'єктами майбутнього будівництва та обтяжувати їх;

- на виконання Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 сторони уклали акт приймання-передачі будівельного майданчика і ДВНЗ «КІК» було видано безвідкличну довіреність на право вжиття дій, спрямованих на отримання дозвільних документів та організації процесу будівництва. Строк дії вказаної довіреності визначений довірителем до закінчення строку дії договору. За наслідком вчинення вищевказаних дій, ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» та ДВНЗ «КІК» почали вживати дій спрямованих на досягнення цілей договору. Проте, 02.04.2015 Міністерством освіти і науки України видано Наказ № 389 «Про реорганізацію Державного вищого навчального закладу «Київський індустріальний коледж» за змістом якого реорганізовано ДВНЗ «КІК» (далі - наказ) шляхом його приєднання до Київського національного університету будівництва і архітектури». Одночасно, пунктом 2 Наказу МОН встановлено, що Київський національний університет будівництва і архітектури є правонаступником всього майна, прав та обов'язків ДВНЗ «КІК». Згідно з пунктом 11.5 договору у разі правонаступництва ДВНЗ «КІК» умови договору залишаються без змін і є обов'язковими для правонаступника ДВНЗ «КІК». Також, 30.12.2016 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вчинено запис № 1 074 112 0008 025958 про припинення ДВНЗ «КІК» в результаті реорганізації. Отже, з 30.12.2016 Київський університет будівництва і архітектури (далі - відповідач 1 або КНУБА) є повним правонаступником майна, прав та обов'язків ДВНЗ «КІК» в тому числі й за Договором №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014, проте КНУБА не вживалось жодних дій спрямованих на переоформлення права постійного користування земельною ділянкою, як не вживалось і жодних дій з метою виконання зобов'язань за договором;

- позивач неодноразово усно звертався до керівництва КНУБА з метою приведення у відповідність до фактичних обставин документів на земельну ділянку та укладення додаткової угоди до Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014з метою заміни ліквідованого ДВНЗ «КІК» його правонаступником - КНУБА. Попри неодноразові звернення, вимоги позивача відповідачем 1 не задовольнялись. Внаслідок зазначеного, 24.04.2024 позивач письмово звернувся до відповідача 1 з листом вих. № 1-Р-24 щодо укладення додаткової угоди, предметом якої було закріплення факту правонаступництва, заміна сторони Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014з ДВНЗ «КІК» на КНУБА та покладення на КНУБА обов'язку щодо переоформлення права постійного користування земельною ділянкою. До вказаного листа було долучено два автентичні примірники додаткової угоди, підписаної з боку позивача, а у тексті листа було запропоновано КНУБА, у разі наявності заперечень щодо окремих умов додаткової угоди, надати протокол розбіжностей. Зазначений лист був отриманий відповідачем 1 - 07.05.2024, що підтверджується роздруківкою відомостей з офіційного веб-сайту АТ «Укрпошта». Однак, жодної відповіді на вказане звернення надано не було, пропозиція позивача щодо укладення додаткової угоди не розглянута. Враховуючи факт ненадання відповіді на лист від 24.04.2024, 10.06.2024 позивач повторно звернувся до КНУБА листом вих. № 2-Р-24, який за змістом був аналогічним до попереднього, тобто спрямованим на укладення додаткової угоди до Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014. Зазначений лист був отриманий КНУБА 14.06.2024, що підтверджується роздруківкою відомостей з офіційного веб-сайту АТ «Укрпошта», а 23.07.2024 позивачем отримано відповідь на лист вих. № 2-Р-24 від 10.06.2024, а саме лист вих. № 12-1.9/600 від 12.07.2024 за змістом якого відповідачем 1 фактично відмовлено в укладенні додаткової угоди, заперечено щодо факту правонаступництва за Договором №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 та вказано на недійсність Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 внаслідок припинення ДВНЗ «КІК» як юридичної особи;

- позиція відповідача 1 щодо відмови в укладенні додаткової угоди є протиправною та такою, що спрямована на ухилення від виконання зобов'язань за договором без належної на те правової підстави і такою, що породжує правову невизначеність у правовідносинах сторін, яка негативно впливає на реальну можливість виконання договору, що і обумовлює необхідність звернення до суду із даною позовною заявою;

- щодо відповідача 2, позивач зазначає, що 07.09.2015 між позивачем та відповідачем 2 укладено договір № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника, предметом якого є спільна часткова участь сторін в спорудженні та введенні в експлуатацію об'єкта капітального будівництва на умовах договору № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника. Договір № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника та Договір №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 укладений між позивачем та відповідачем 1 є взаємопов'язаними, оскільки стосуються одних і тих самих об'єктів будівництва, а виконання договору № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника не є можливим без належного виконання Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014, однак, враховуючи виниклі з КНУБА обставини, відповідачем 2 вживаються дії спрямовані на розірвання договору №07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника з ініціативи відповідача 1. Також, 19.04.2024 відповідачем 2 вручено позивачу повідомлення про розірвання договору № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника, зі змісту якого слідує, що відповідач 2 вважає вказаний договір розірваним на 5-й день з дня вручення вказаного повідомлення, а наслідком його розірвання є звільнення відповідача 2 від будь-яких зобов'язань визначених таким договором;

- договір про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника № 07/09-15 Ф3 від 07.09.2015 є дійсним, оскільки умовами договору не передбачено право на одностороннє розірвання договору;

- позовні вимоги до відповідачів 1 та 2 є взаємопов'язаними та такими, що підлягають розгляду в одному провадженні з метою повного та всебічного встановлення обставин справи, а задоволення позовної вимоги до відповідача 1, свідчитиме про наявність підстав для задоволення вимоги до відповідача 2, виникнення якої нерозривно пов'язане із необґрунтованою бездіяльністю відповідача 1.

Відповідач 1 проти задоволення позову заперечив, пославшись на те, що будівництво об'єкта проводилося без реєстрації декларації про початок будівельних робіт, а декларацію було скасовано наказом Департаменту ДАБК у м. Києві №45д від 24.03.2015 та на те, що позивачем обрано невірний спосіб захисту порушеного права.

Третя особа 1 проти задоволення позов заперечила, пославшись на те, що:

- листом №1/11-8466 від 03.06.2014 Міністерство освіти і науки України повідомило ДВНЗ «КІК» про дотримання вимог законодавства при укладенні Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014з Товариством з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» за умови дотримання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №296 «Про затвердження Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном»;

- водночас, з огляду на відсутність переданих на погодження документів, листом №1/11-10268 від 04.07.2014 Міністерство освіти і науки України повідомило ДВНЗ «КІК» про відкликання листа Міністерства освіти і науки України №1/11-8486 від 03.06.2014;

- при підписанні акту приймання-передачі щодо правонаступництва відповідачем 1 прав та обов'язків ДВНЗ «КІК» укладений 28.05.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» та ДВНЗ «КІК» Договір №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 не передавався, а відтак відсутні підстави вважати його укладеним на момент передачі майна ДВНЗ «КІК» до відповідача .

Третя особа 2 проти задоволення позову заперечила, пославшись на те, що:

- Договір №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 порушує права третьої особи як розпорядника земель державної власності, адже після закінчення будівництва гуртожитку планується відчужити на користь позивача частини об'єктів нерухомого майна, що дає останньому права на відчуження частини земельної ділянки, розпорядником якої є третя особа 2. Вказане свідчить про те, що такий договір порушує публічний порядок;

- на спірній земельній ділянці здійснюється самочинне будівництво житлового комплексу, а не передбачене видом використання земельної ділянки - будівництво гуртожитку для студентів та житла для працівників технікуму.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 у справі № 904/3353/24 у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.

При розгляді спору сторін по суті суд першої інстанції:

- встановивши, що всупереч вимог Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №296, ДВНЗ «КІК» перед укладенням Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 не було отримано погодження центрального органу виконавчої влади, до сфери управління якого він належить, на укладення такого договору, що свідчить про те, що такий договір є оспорюваним та містить ознаки недійсності вказаного правочину;

- виснував, що, оскільки позивач, в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 237 ГПК України не звертався до суду з відповідною заявою про визнання вказаного правочину недійсним, у суду відсутні правові підстави для застосування вимог вказаної статті та визнання такого правочину недійсним.

Водночас, суд першої інстанції, встановивши, що можливість укладення Додаткової угоди до Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 пов'язується з отриманням погодження Кабінету Міністрів України відповідно до умов Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №296, чого сторонами дотримано не було, виснував, що суд не має правових підстав для застосування норм ст. 188 ГПК України у даному випадку з метою втручання у договірні відносини між сторонами спірного правочину відповідно до вимог ст.ст. 3, 16 ЦК України.

Також суд першої інстанції визнав, що факт скасування декларації про початок виконання будівельних робіт «Будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів на вул. Українській, 6» з категорією складності ІІІ, код об'єкта 1122.1 «Будинки багатоквартирні масової забудови» № КВ 083141640454 на підставі наказу Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві№ 45 «д», від 24.03.2015, у зв'язку з установленням факту подання замовниками будівництва ДВНЗ «КІК» та ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» недостовірних даних, що є підставою вважати об'єкт самочинним будівництвом, а саме в графі «Містобудівні умови і обмеження забудови видані» цієї декларації зазначено: «Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)», підтверджено постановою Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 по справі №826/4089/16, яка набрала законної сили.

З огляду на встановлені обставини, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовної вимог про визнання укладеною додаткової угоди до Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 у відповідній редакції.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання дійсним договору про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника № 07/09-15 Ф3 від 07.09.2015 суд першої інстанції виходив з того, що:

- припинення зобов'язання у зв'язку з односторонньою відмовою відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 611 ЦК України передбачено як наслідок порушення зобов'язання лише в тому випадку, якщо це встановлено договором або законом. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 01.02.2018 у справі №910/11352/17;

- у даному випадку повідомлення Товариства з обмеженою відповідальністю «КАРТЕЛЬ БУД» про розірвання договору про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника № 07/09-15 Ф3 від 07.09.2015 є одностороннім правочином, оскільки тягне за собою розірвання договору в односторонньому порядку та впливає на права та обов'язки сторін;

- умовами договору про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника № 07/09-15 Ф3 від 07.09.2015 не передбачено права сторін на одностороннє розірвання вказаного правочину;

- в цьому спорі обраний позивачем спосіб захисту порушеного права є неефективними, оскільки в разі задоволення такої позовної вимоги не буде відновлено порушене право Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ». До того ж вказана вимога за своєю правовою природою є вимогою про визнання (встановлення) юридичного факту (тобто факту, який має юридичне значення), у вигляді визнання договору дійсним, а підтвердження (визнання) чи, навпаки, непідтвердження факту не є належним способом судового захисту прав та/або законних інтересів і не може здійснюватися як результат розгляду відповідної позовної вимоги. Крім того, такий спосіб захисту прав (інтересів) позивача в частині визнання договору дійсним не є й ефективними, оскільки ухвалене у зв'язку з цим судове рішення неможливо виконати в примусовому порядку.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 у справі № 904/3353/24 та ухвалити у справі нове рішення - про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

У апеляційній скарзі апелянт зазначив про те, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт послався на ті ж самі обставини, що і в суді першої інстанції, а також додатково зауважив на тому, що:

- суд першої інстанції безпідставно, всупереч нормам матеріального права, за власною ініціативою визнано недійсним укладений між ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» та ДВНЗ «КІК» Договір №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014;

- при цьому, системний аналіз положень вищезазначеного Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 вказує на те, що він не є договором про спільну діяльність, оскільки спільна діяльність передбачає вжиття спільних дій спрямованих на досягнення мети, а не вжиття однією із сторін усіх дій, спрямованих на досягнення мети укладення договору - будівництва об'єкту 1 та об'єкту 2 та введення їх в експлуатацію, які за умовами договору мав вжити позивач, а відтак правових підстав для твердження про поширення Порядку № 296 на правовідносини, що виникли при підписанні такого договору - не існує;

- чинним законодавством не визначено реєстрацію декларації про початок виконання будівельних робіт - передумовою для укладення цивільно-правових угод у сфері будівництва та/чи скасування зазначеної декларації - підставою для недійсності/оспорюваності згаданих правочинів, що свідчить про те, що суд першої інстанції помилково пов'язав скасування декларації про початок виконання будівельних робіт із недійсністю Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014;

- обраний позивачем спосіб захисту його порушеного права є належним, а позовні вимоги підлягають задоволенню за одночасного існування трьох умов: 1) такий спосіб захисту не суперечить закону; 2) такий спосіб захисту є ефективним; 3) законом або договором не визначено іншого ефективного способу захисту

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 09.07.2025 справа № 904/3353/24 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Гончаров С.А., Тищенко О.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.07.2025 у справі № 904/3353/24 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ" на рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 у справі № 904/3353/24 залишено без руху на підставі ст. 174, ч. 2 ст. 260 ГПК України; надано Товариству з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» строк десять днів з дня отримання копії даної ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме: надання доказів сплати судового збору в сумі 7 267,20 грн. у встановленому порядку.

18.07.2025 до суду від апелянта надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги, в додатках до якої міститься квитанція до платіжної інструкції на переказ готівки № 0.0.4464053579.1 від 18.07.2025 про сплату 7 267,20 грн., в призначенні платежу вказано: «Судовий збір за скаргою ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАІНИ, на рішення від 18.06.2025 по справі 904/3353/24, Північний апеляційний господарський суд».

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 21.07.2025 № 09.1-08/1645/25 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 904/3353/24 у зв'язку з перебуванням суддів Тищенко О.В. та Гончарова С.А., які не є головуючим суддею (суддею-доповідачем), у відрядженні.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 21.07.2025 справа № 904/3353/24 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Коробенко Г.П., Кравчук Г.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.07.2025 прийнято до свого провадження визначеною колегією суддів (головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Коробенко Г.П., Кравчук Г.А.) апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 у справі № 904/3353/24; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 у справі № 904/3353/24; справу № 904/3353/24 призначено до розгляду на 10.09.2025 о 13 год. 00 хв.

07.08.2025 до суду від відповідача 1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач 1 проти задоволення апеляційної скарги заперечив, пославшись на ті ж самі обставини, що і в суді першої інстанції.

25.08.2025 до суду від третьої особи 2 надійшли письмові пояснення, в яких заявник просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги у повному обсязі та залишити рішення суду першої інстанції без змін, пославшись на ті ж самі обставини, що і в суді першої інстанції.

02.09.2025 до суду від позивача надійшли додаткові пояснення, в яких позивач підтримав свою правову позицію, зауваживши на тому, що:

- ані відповідач 1, ані третя особа 2 не вказують яке саме положення Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 містить ознаки положення, притаманного договору про спільну діяльність, не наводять тлумачень положень вказаного договору, які б свідчили про наявність в ньому ознак інвестиційного договору, а лиш вдаються до констатації власних умовиводів без будь-яких належних обґрунтувань цьому;

- факт волевиявлення сторін на укладення Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 є неспростованим, а твердження відповідача 1 про недоведеність факту укладення такого договору - безпідставним.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025 № 09.1-08/2102/25 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 904/3353/24 у зв'язку з перебуванням судді Кравчука Г.А., який входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у відпустці у період з 01.09.2025 по 14.09.2025.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025 справа № 904/3353/24 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Тищенко О.В., Коробенко Г.П.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025 прийнято до свого провадження визначеною колегією суддів (головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Коробенко Г.П., Тищенко О.В.) апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 у справі № 904/3353/24; розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 у справі № 904/3353/24 призначено на 07.10.2025 об 11:00 год.

22.09.2025 до суду від третьої особи 1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому заявник просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги у повному обсязі та залишити рішення суду першої інстанції без змін, пославшись на ті ж самі обставини, що і в суді першої інстанції, а зауваживши на тому, що:

- у постійного користувача відсутні повноваження на розпорядження земельною ділянкою, укладення правочинів. Оспорювані земельні ділянки передані навчальному закладу відповідно до статті 80 Закону України «Про освіту» виключно для освітньої діяльності на підставі права постійного користування земельною ділянкою;

- особа, яка користується землею на праві постійного користування, на відміну від власника, позбавлена права розпоряджатися землею, тобто укладати будь-які правочини, спрямовані на передачу земельної ділянки чи іншим способом вирішувати подальшу долю землі;

- право розпорядження майном в силу статті 317 ЦК України є виключно у власника, а не постійного користувача;

- у даному випадку за умовами оспорюваного договору навчальний заклад передав у користування земельну ділянку, тобто, вчинив правочин, не маючи повноважень на його укладання;

- вказане свідчить про те, що посадові особи ДВНЗ «КІК» не мали законних підстав виступати замовником будівництва, підписувати договори та інші документи, пов'язані з даним питанням, у тому числі підписувати заяви (документи) на отримання дозвільної документації на проведення будівельних робіт на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування державного навчального закладу за адресою: м. Київ, вул. Українська, 6. Київський індустріальний коледж є відокремленим структурним підрозділом Київського національного університету будівництва і архітектури, який в свою чергу є державним вищим навчальним закладом та відноситься до сфери управління Міністерства освіти і науки України. Наведені обставини вказують на порушення майнових прав як держави так і вищого навчального закладу.

Крім того третя особа 1 просила суд поновити строк для подання відзиву у справі.

25.09.2025 до суду від позивача надійшли заперечення проти клопотання про поновлення строку для подання відзиву на апеляційну скаргу, які обґрунтовані тим, що:

- третьою особою 1 подано відзив на апеляційну скаргу більше ніж через півтора місяці після спливу строку для його подання;

- у відзиві на апеляційну скаргу третя особа 1 просить суд поновити строк для подання відзиву у справі, звертаючи увагу на те, що причини його пропуску, а саме - перебування у провадженні судів більше 3000 судових справ, учасниками яких є третя особа 1 та перебування більшості працівників юридичного департаменту з липня по вересень 2025 року у щорічній відпустці, проте третьою особою 1 не долучено жодних доказів у підтвердження стверджуваних нею обставин, що є прямим свідченням безпідставності та недоведеності доводів третьої особи 1.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2025 № 09.1-08/2265/25 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 904/3353/24 у зв'язку з перебуванням судді Коробенка Г.П., який входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у відпустці у період з 06.10.2025 по 09.10.2025.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2025 справа № 904/3353/24 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Хрипун О.О., Тищенко О.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2025 справу № 904/3353/24 прийнято до свого провадження визначеною колегією суддів (головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Хрипун О.О., Тищенко О.В., учасників справи повідомлено, що розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 у справі № 904/3353/24 відбудеться у раніше визначені дату та час, а саме 07.10.2025 об 11:00 год.

Щодо клопотання третьої особи 1 про поновлення строку для подання відзиву колегія суддів зазначає про таке.

Як на підставу для поновлення строку на подання відзиву на апеляційну скаргу третя особа 1 посилається на те, що причинами його пропуску є перебування у провадженні судів більше 3000 судових справ, учасниками яких є третя особа 1 та перебування більшості працівників юридичного департаменту з липня по вересень 2025 року у щорічній відпустці.

Згідно з ч. 1 ст. 113 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.

Статтею 114 ГПК України встановлено, що:

- суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій.

- строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.07.2025 якою відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 у справі № 904/3353/24, встановлено іншим учасникам справи строк для подання відзивів на апеляційну скаргу впродовж 15 днів з дня отримання копії ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.

Порядок вручення судових рішень встановлений ст. 242 ГПК України, згідно з якою в редакції на дату винесення цієї ухвали, днем вручення судового рішення, зокрема, є день вручення судового рішення під розписку, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення. Якщо копію судового рішення вручено представникові, вважається, що його вручено й особі, яку він представляє.

Ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 22.07.2025 було доставлено до електронного кабінету третьої особи 1 22.07.2025 о 18:52

За таких обставин, днем вручення ухвали Північного апеляційного господарського суду від 20.03.2024 є 23.07.2025, а відзив, з урахуванням вихідних днів, мав бути поданий у строк до 07.08.2025 включно.

Частиною 1 ст. 119 ГПК України встановлено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого судом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи (ч. 3 ст. 119 ГПК України).

Стаття 7 ГПК України визначає принцип рівності всіх перед законом і судом

Стаття 13 ГПК України встановлює, що:

- судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін;

- учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом;

- кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

- суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Отже, за положеннями ГПК України кожна сторона має рівні права, а суд має сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим ГПК України.

Враховуючи те, що апеляційний перегляд справи № 904/3353/24 відбувається під час воєнного стану, колегія суддів вважає за доцільне, для забезпечення сторонами рівних прав під час судового розгляду, поновити третій особі 1 строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

При цьому колегія суддів враховує і те, що доводи відзиву на апеляційну скаргу фактично повторюють доводи, які були третьою особою 1 наведені під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Станом на 07.10.2025 до Північного апеляційного господарського суду інших відзивів на апеляційну скаргу та клопотань від учасників справи не надходило.

Відповідач 2 та третя особа 1 в судове засідання представників не направили.

Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників учасників в судове засідання не визнана обов'язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутність представників відповідача за наявними матеріалами апеляційного провадження.

Під час розгляду справи представники позивача апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі та просив її задовольнити, представник відповідача 1 та третьої особи 2 проти задоволення апеляційної скарги заперечили, просили залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзиву та інших письмових пояснень, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції не підлягає зміні або скасуванню, з наступних підстав.

28.05.2014 між ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» (Сторона - 2) та ДВНЗ «КІК» (Сторона -1) було укладено договір про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника №28/05-ФЗ/14 (далі Договір, Договір №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014), предметом якого є спільна часткова участь сторін в спорудженні та введенні в експлуатацію гуртожитку та житлового будинку на земельній ділянці площею 0,9582 га, кадастровий номер 8000000000:91:050:0046. (т.1 зворотна частина а.с.15-20)

Згідно з п.3.2 Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 для виконання цього договору ДВНЗ «КІК» надає ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» довіреність на виконання відповідних функцій замовника та передає за актом приймання-передачі будівельний майданчик, що належить ДВНЗ «КІК» на праві постійного користування земельною ділянкою, що підтверджується Державним актом та Рішенням Київської міської ради.

Відповідно до підпункту 4.1.9 пункту 4.1 Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 ДВНЗ «КІК» протягом строк дії даного договору має забезпечити ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» безперешкодний доступ на будівельний майданчик та не має права будь-яким чином на власний розсуд без письмової та попередньої згоди ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» розпоряджатись земельною ділянкою, об'єктами майбутнього будівництва та обтяжувати їх.

У разі правонаступництва Сторони-1 умови даного Договору залишаються без змін і є обов'язковими для правонаступника Сторони-1. (п.11.5 Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014)

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 Сторона-1 передала, а Сторона-2 прийняла для виконання підготовчих та будівельних робіт будівельний майданчик площею 0,9582 га, розташований на вул. Українській, 6, в межах відповідної земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:91:050:0046, що підтверджується Актом приймання - передачі будівельного майданчика від 28.05.2014. (т.1 зворотна частина а.с.20)

Крім того, на виконання умов Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 ДВНЗ «КІК» видав довіреність, якою уповноважив ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» на здійснення функцій замовника будівництва щодо забудови земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:91:050:0046. Довіреність є безвідкличною та діє до закінчення строку дії договору. (т.1 а.с.21)

Наказом Міністерства освіти і науки України «Про реорганізацію Державного вищого навчального закладу «Київський індустріальний коледж» № 389 від 02.04.2015 вирішено реорганізувати ДВНЗ «КІК» шляхом його приєднання до Київського національного університету будівництва і архітектури». Пунктом 2 Наказу встановлено, що Київський національний університет будівництва і архітектури є правонаступником всього майна, прав та обов'язків ДВНЗ «КІК» (т.1 а.с. зворотна частина а.с.21-22)

30.12.2016 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вчинено запис № 1 074 112 0008 025958 про припинення ДВНЗ «КІК» в результаті реорганізації, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. (т.1 а.с.23).

Листом №1-Р-24 від 24.04.2024 ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» надіслало на адресу Київського національного університету будівництва і архітектури додаткову угоду №2 до Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014, що підтверджується копіями опису вкладення у цінний лист від 24.04.2024, накладної, фіскального чеку. (т.1 зворотна частина а.с.24-28)

Листом №2-Р-24 від 10.06.2024 ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» надіслало на адресу Київського національного університету будівництва і архітектури додаткову угоду №2 до Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014, що підтверджується копіями опису вкладення у цінний лист від 10.06.2024, накладної, фіскального чеку. (т.1 а.с.29-33) У відповідь на який останній листом №12-19/600 від 12.07.2024 повідомив, що МОН жодних дозволів та погодження на укладення договорів, додаткових угод, що давала можливість вважати Київський національний університет будівництва і архітектури стороною зобов'язання не надавало. (т.1 а.с.34-35)

Крім того, 07.09.2015 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» (Сторона - 1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «КАРТЕЛЬ БУД» (Сторона-2) укладено Договір про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника № 07/09-15 Ф3 (далі Договір № 07/09-15 Ф3 від 07.09.2015) , предметом якого є спільна часткова участь сторін в спорудженні та введенні в експлуатацію об'єкта капітального будівництва на умовах Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 (т.1 зворотна частина а.с.35-39).

Листом №47 від 19.04.2024 ТОВ «КАРТЕЛЬ БУД» повідомило ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» про розірвання Договору № 07/09-15 Ф3 від 07.09.2015 на 5-й день з дня вручення вказаного повідомлення, а наслідком його розірвання є звільнення відповідача 2 від будь-яких зобов'язань визначених таким договором. (т.1 а.с.40).

Звертаючись до суду з цим позовом позивач просить:

- визнати дійсним Договір № 07/09-15 Ф3 від 07.09.2015;

- визнати укладену додаткову угоду до Договору № 28/05-Ф3/14 від 28.05.2014 в редакції, яка викладені в позовній заяві.

Правові позиції учасників судового процесу детально викладені вище.

Суд першої інстанції у задоволенні позовних вимог відмовив, що колегія суддів вважає вірним, з огляду на таке.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За змістом статті 15 ЦК України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При цьому під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 ЦК України.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 зі справи № 912/1856/16, від 14.05.2019 зі справи № 910/11511/18.

Відповідно до статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Статтею 74 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

За приписами статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Як встановлено вище, між ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» та ДВНЗ «КІК» укладено Договір № 28/05-Ф3/14 від 28.05.2014, предметом якого є спільна часткова участь сторін в спорудженні та введенні в експлуатацію гуртожитку та житлового будинку на земельній ділянці площею 0,9582 га, кадастровий номер 8000000000:91:050:0046.

При зверненні до суду з цим позовом позивач зазначав, що з 30.12.2016 Київський університет будівництва і архітектури є повним правонаступником майна, прав та обов'язків ДВНЗ «КІК» в тому числі й за Договором № 28/05-Ф3/14 від 28.05.2014, проте КНУБА не вживалось жодних дій спрямованих на переоформлення права постійного користування земельною ділянкою, як не вживалось і жодних дій з метою виконання зобов'язань за Договором № 28/05-Ф3/14 від 28.05.2014.

З огляду на вказані обставини позивач просить визнати укладеною Додаткову угоду до Договору № 28/05-Ф3/14 від 28.05.2014 у відповідній редакції.

Як встановлено вище:

- наказом Міністерства освіти і науки України «Про реорганізацію Державного вищого навчального закладу «Київський індустріальний коледж» № 389 від 02.04.2015 вирішено реорганізувати ДВНЗ «КІК» шляхом його приєднання до Київського національного університету будівництва і архітектури». Пунктом 2 Наказу встановлено, що Київський національний університет будівництва і архітектури є правонаступником всього майна, прав та обов'язків ДВНЗ «КІК» (т.1 а.с. зворотна частина а.с.21-22);

- 30.12.2016 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вчинено запис № 1 074 112 0008 025958 про припинення ДВНЗ «КІК» в результаті реорганізації, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. (т.1 а.с.23);

- огляду на вказані обставини позивач звертався до Київського національного університету будівництва і архітектури з пропозицією укласти додаткову угоду №2 до Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014, проте останній з вказаною пропозицією не погодився.

Дослідивши матеріали справи суд першої інстанції цілком вірно, надаючи оцінку Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 зазначив наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 628 ЦК України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Згідно зі ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню (наведену правову позицію висловлено у постановах Верховного Суду від 23.01.2018 у справі №203/2612/13-ц, від 19.06.2018 у справі № 5023/3905/12).

Зміст договору та його правова природа не залежать від назви. Правова природа договору визначається з огляду на його зміст, а тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків (узгоджується із постановою Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21, постановою Верховного Суду від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, постановою Верховного Суду від 17.01.2019 у справі № 923/241/18).

Слід зазначити, що різноманітність форм та видів договорів вимагає їх певного впорядкування, а отже, і класифікації, яка здійснюється за різними ознаками. Вид договору визначається за специфікою матеріальних відносин, що опосередковуються договором, або колом юридичних умов, об'єктивно необхідних для утворення певного договірного зобов'язання.

Водночас, законодавець закріпив в ЦК України такий інститут договірного права як інститут змішаного договору (ч. 2 ст. 628 ЦК України).

Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21 сформулював висновок про те, що змішаний договір є юридично-технічним інструментом інтеграції, завдяки якому можна уникнути дроблення регулювання договірних відносин їх учасниками, коли необхідно досягти відповідної мети; у будь-якому змішаному договорі можуть бути зафіксовані такі умови, які доповнюють, уточнюють одна одну, але у жодному разі не є взаємовиключними, так само як і юридичні цілі договорів, що об'єднуються (правовий результат, на який спрямована воля сторін) не можуть бути суперечливими. Якщо укладений договір опосередковує різнорідні відносини (два або більше їх різновидів) та об'єднує умови, об'єктивно необхідні для формування єдиного зобов'язання за рахунок різних типів зобов'язань, такий договір є змішаним.

З урахуванням вищевикладеного вбачається, що сторони вправі укласти договір, який містить елементи двох і більше договорів, тобто змішаний договір.

Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначаються Законом України «Про інвестиційну діяльність», відповідно до ст. 1 якої інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

За змістом ст. 4 цього Закону об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права. Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

Інвестування та фінансування будівництва об'єктів житлового будівництва з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов'язань за якими здійснюється шляхом передачі об'єкта (частини об'єкта) житлового будівництва. Інші способи фінансування будівництва таких об'єктів визначаються виключно законами.

У гл. 77 роз. III кн. 5 ЦК України містяться норми, які регулюють загальні положення про спільну діяльність.

Так, відповідно до ст. ст. 1130, 1131 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Верховний Суд у постанові від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21, здійснюючи тлумачення як норм Закону України «Про інвестиційну діяльність», так і ст. ст. 1130, 1131 ЦК України, дійшов висновку про те, що інвестиційна діяльність (у широкому сенсі) може здійснюватися на підставі договору і може бути кваліфікована як спільна господарська діяльність, яка здійснюється шляхом об'єднання вкладів (інвестицій) та зусиль учасників задля досягнення визначеної ними мети діяльності (створення прибутку та/або досягнення соціального ефекту); оскільки, інвестиційна діяльність здійснюється не за галузевим принципом, а може стосуватися будь-якої галузі та сфери економіки, то договір, який опосередковує інвестиційну діяльність, може бути змішаним, тобто містити положення різних видів господарських договорів залежно від предмета й цілей інвестування (договору про спільну діяльність, капітального будівництва, кредитування, купівлі-продажу, довірчого управління майном тощо); якщо із змісту конкретного договору (незалежно від того, як він поіменований сторонами) вбачається, що він містить ознаки договору про спільну діяльність, на відносини сторін поширюються загальні норми ЦК України про спільну діяльність та інших актів законодавства, якими встановлено спеціальні норми про спільну діяльність, розраховані на певне коло суб'єктів господарювання.

Верховний Суд у справі № 910/7975/21 також зазначив про те, що договір про спільну діяльність за визначенням завжди охоплює ознаку інвестиції в широкому сенсі; об'єднання вкладів означає формування майнового субстрату простого товариства на момент його виникнення, без якого (об'єднання) ведення спільної діяльності відповідно до цілей договору та його предмета неможливе; іншими словами, фактичне об'єднання учасниками вкладів повинно слугувати матеріальною основою їх спільної діяльності та забезпечувати досягнення її мети; залежно від цілей, визначених учасниками спільної діяльності, така діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників або без об'єднання їх вкладів. Вказав на те, що підвищена увага законодавця до договорів про спільну діяльність суб'єктів державного сектору господарювання (через встановлення відповідних заборон та обмежень договірної свободи) пов'язана саме з тим, що: за загальним правилом ч. 1 ст. 1134 ЦК України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, тобто в такому випадку змінюється правовий режим публічної власності; відповідно до ч. 2 ст. 1138 ЦК України якщо договір простого товариства пов'язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, учасники відповідають солідарно за всіма спільними зобов'язаннями незалежно від підстав їх виникнення, тому реалізація солідарної відповідальності за боргами учасника також створює загрозу вибуття основних фондів, що належали державі, на користь інших осіб. Зазначив про те, що Порядок 11.04.2012 № 296 зобов'язує одержати погодження на укладення договору про спільну діяльність, яке надає КМУ.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що Договір №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 має ознаки змішаного договору, зокрема, містить елементи зобов'язальних правовідносин у сфері інвестування (інвестиційний договір), а також містить елементи договору про спільну діяльність.

Вказаним вище спростовується посилання апелянта на те, що Договір №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 не є договором про спільну діяльність.

Згідно з ч. 1 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до приписів ст.. 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

За змістом частин 2, 3 статті 188 ГК України, який діяв станом на дату звернення позивача з пропозицією щодо укладення додаткової угоди та на дату звернення до суду з цим позовом, сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

Відповідно до ч. 4 ст. 188 ГК України у разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Згідно положень . 4 ст. 188 ГК України щодо права заінтересованої сторони передати спір на вирішення суду, у разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни договору, можна дійти висновку, що суд може визнати укладеним договір, якщо обов'язок іншої сторони на укладення такого договору передбачено договором або законом (подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 27.08.2019 у справі № 922/2743/18).

Отже, оскільки сторони не дійшли згоди про внесення змін до Договору № 28/05-Ф3/14 від 28.05.2014, спір передано на вирішення суду.

Підставами для внесення змін до договору, передбаченими законом, є: істотне порушення договору його стороною (ч. 2 ст. 651 ЦК України), істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору (ст. 652 ЦК України), інші випадки, встановлені договором або законом (ч. 2 ст. 651 ЦК України).

Відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №296 «Про затвердження Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин сторін) (далі-Порядок) він визначає механізм укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків (далі - суб'єкт господарювання), договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном (далі - договір).

Згідно з п.2 Порядку суб'єкт господарювання, що виявив намір укласти договір, подає центральному органові виконавчої влади, до сфери управління якого він належить, іншому суб'єкту управління об'єктами державної власності, зокрема Національній або галузевій академії наук (далі - орган управління), звернення щодо погодження укладення договору разом з такими документами:

1) попередньо погоджений сторонами проект договору;

2) засвідчені копії статутів (положень) суб'єкта господарювання та сторони (сторін), з якою (якими) передбачається укласти договір;

3) інформація про суб'єкта господарювання, зокрема про:

виробничі потужності, обсяг і основну номенклатуру продукції, у тому числі експортної;

кількість робочих місць;

рівень прибутковості за останні три роки, розмір дебіторської та кредиторської заборгованості, у тому числі простроченої;

державну реєстрацію прав власності або користування будинками (спорудами) та земельними ділянками, які передбачається використовувати за договором;

перебування майна, яке передбачається використовувати за договором, в заставі, податковій заставі, оренді, лізингу.

Суб'єкт господарювання подає також бізнес-план з визначенням етапів, строків, шляхів і засобів виконання договору, джерел його фінансування, впливу результатів укладення договору на фінансовий план суб'єкта господарювання;

4) інформація про сторону (сторони), з якою (якими) передбачається укласти договір, а саме:

повне найменування сторони;

дані про її державну реєстрацію;

відомості, що підтверджують здатність сторони забезпечити належне виконання своїх договірних зобов'язань, зокрема фінансову та професійну спроможність;

5) звіт про оцінку майна, що передбачається використовувати за договором, з висновком про його вартість, визначену на підставі незалежної експертної оцінки із застосуванням бази оцінки, що відповідає ринковій вартості.

Зазначений звіт подається разом з рецензією, що містить позитивний висновок щодо його відповідності вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна або за наявності незначних недоліків, що не вплинули на достовірність оцінки, про відповідність в цілому таким нормативно-правовим актам;

6) обґрунтування способу використання державного майна з відповідними розрахунками.

Відповідно до п. 3 Порядку орган управління готує протягом місяця з дня надходження від суб'єкта господарювання звернення щодо погодження укладення договору за погодженням з Мінекономрозвитку, Мінфіном, Фондом державного майна та Мін'юстом відповідний проект рішення Кабінету Міністрів України.

Зазначений проект повинен, зокрема, містити істотні умови договору, укладення якого пропонується погодити, щодо забезпечення підвищення ефективності використання державного майна, захисту майнових інтересів держави, унеможливлення відчуження державного майна, а також залежно від виду договору - розмір часток учасників, строк дії договору, порядок розподілу прибутку, покриття витрат та внесення додаткових вкладів.

До проекту рішення Кабінету Міністрів України щодо погодження укладення договору органом управління додаються такі документи:

звернення суб'єкта господарювання до органу управління щодо погодження укладення договору разом з документами, що передбачені підпунктами 2-6 пункту 2 цього Порядку, а також погоджений органом управління проект договору;

висновок органу управління щодо відсутності встановлених законодавством заборон та обмежень на використання майна суб'єкта господарювання, якщо таке використання передбачається договором;

висновок органу управління про відповідність галузевим концепціям і програмам розвитку пропозицій суб'єкта господарювання, який планує укласти договір.

Орган управління подає в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України узгоджений проект рішення щодо погодження укладення договору разом з документами, зазначеними в абзацах четвертому - шостому пункту 3 цього Порядку. У разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про погодження укладення договору орган управління здійснює заходи щодо забезпечення його укладення суб'єктом господарювання відповідно до вимог законодавства. (п.п. 4, 5 Порядку).

При цьому, надання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування погодження, дозволу або прийняття рішення про вчинення підпорядкованим підприємством, установою, організацією правочинів щодо майна або щодо набуття, припинення, зміни цивільних прав чи обов'язків не є актом суб'єкта владних повноважень, а є волевиявленням засновника (вищого органу) такого підприємства, установи, організації.

В матеріалах справи наявний лист Міністерства освіти і науки України №1/11-8486 від 03.06.2014 на адресу ДВНЗ «КІК», в якому Міністерство не заперечує щодо укладення договору з ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» за умови дотримання вимог Порядку (т.1 а.с.193).

При цьому матеріалами справи не підтверджується те, що сторонами при укладенні Договору № 28/05-Ф3/14 від 28.05.2014 було дотримано встановленої Порядком процедури, а саме подання в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України узгодженого проекту рішення щодо погодження укладення такого договору разом з документами, зазначеними в абзацах четвертому - шостому пункту 3 цього Порядку, а також не містять доказів прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про погодження укладення договору й укладення відповідного договору згідно з вимогами Порядку.

При цьому, листом №1/11-10268 від 04.07.2014 року Міністерство освіти і науки України повідомило ДВНЗ «КІК» про відкликання листа Міністерства освіти і науки України №1/11-8486 від 03.06.2014, у зв'язку з неподанням документів, визначених Порядку (т.1 зворотна частина а.с.193).

За таких обставин суд першої інстанції цілком вірно виснував, що, всупереч вимог Порядку, Державним вищим навчальним закладом «Київський індустріальний коледж» перед укладенням Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 не було отримано погодження центрального органу виконавчої влади, до сфери управління якого він належить, на укладення такого договору.

Згідно з ч.1 ст. 217 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

У постанові Верховного Суду у справі № 910/7975/21 від 18 травня 2023 року зазначено, що саме з огляду на необхідність захисту публічних інтересів і запобігання розмиванню державної власності встановлено обмеження принципу свободи договору при укладанні договорів про спільну діяльність. Так, Порядок № 296 зобов'язує одержати погодження на укладення договору про спільну діяльність, яке надає Кабінет Міністрів України. Відсутність такого погодження є підставою для визнання договору про спільну діяльність недійсним.

Стаття 215 ЦК України встановлює, що:

- підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1);

- недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (ч. 2);

- якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3).

За змістом ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Отже, ЦК України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. Так, за ступенем недійсності правочину вони поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до положень ч. 2 ст. 215 ЦК України визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Правочини є безспірно нікчемними, якщо усувається оціночність їх сприйняття і абсолютно зрозуміло, що вони вчинені з таким порушенням закону, яке позначається як підстава їх нікчемності, тому ніякого спору виникнути не може. Нікчемний правочин як завідомо недійсний не підлягає виконанню. На нікчемність правочину мають право посилатися і вимагати в судовому порядку застосування наслідків його недійсності будь-які заінтересовані особи.

У свою чергу оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.

Таким чином, оспорюваним є правочин, який недійсний в силу визнання його таким судом на вимогу сторони чи заінтересованої особи. Оспорювані правочини викликають передбачені ними правові наслідки до тих пір, доки вони не оскаржені, однак якщо вони заперечуються (оскаржуються) стороною чи заінтересованою особою, то суд за наявності відповідних підстав визнає їх недійсними з моменту їх вчинення.

На відміну від нікчемного оспорюваний правочин на момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов'язки, тому припускається дійсним. Водночас порушення умов дійсності правочинів в момент вчинення, як вже зазначалося, надає можливість одній зі сторін чи заінтересованій особі звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Тобто якщо правочин не оспорюється, то є дійсним і створює відповідні юридичні наслідки.

Вказаний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 25.03.2021 у справі № 911/2961/19.

Законодавством не встановлено, що недотримання вимог Порядку при укладенні договору про спільну діяльність недійсним має наслідком нікчемність такого договору, тобто такий правочин є оспорюваним і до визнання його недійсним в судовому порядку, з огляду на приписи статті 204 ЦК України, яка встановлює презумпцію правомірності правочину, вказаний правочин є дійсним і створює відповідні юридичні наслідки.

З огляду на вказане суд першої інстанції цілком вірно виснував, що Договір №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 є оспорюваним та містить ознаки недійсності вказаного правочину, у зв'язку з відсутністю погодження Кабінету Міністрів України відповідно до умов Порядку.

Відповідно до ч. 3 ст. 237 ГПК України ухвалюючи рішення у справі, суд за заявою позивача, поданою до закінчення підготовчого провадження, може визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору правочин, який суперечить закону, якщо позивач доведе, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із незалежних від нього причин.

Водночас, які вірно вказано судом першої інстанції, позивач не звертався до суду з відповідною заявою про визнання вказаного правочину недійсним, а тому у суду відсутні правові підстави для застосування вимог до ч. 3 ст. 237 ГПК України.

Вказаним спростовуються твердження апелянта про те, що суд першої інстанції за власною ініціативою визнав недійсним Договір №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014

Водночас судом першої інстанції цілком вірно вказано про те, що можливість укладення Додаткової угоди до Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 пов'язується з отриманням погодження Кабінету Міністрів України відповідно до умов Порядку, чого сторонами дотримано не було, а відтак у даному випадку у суду відсутні підстави для застосування норм ст. 188 ГПК України з метою втручання у договірні відносини між сторонами спірного правочину відповідно до вимог ст.ст. 3, 16 ЦК України.

Також слід зазначити про таке.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 22.05.20148 по справі №826/4089/16 постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.04.2017 та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 06.07.2017 скасовано, а справу за позовом Державної архітектурно-будівельної інспекції України до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ», Київського національного університету будівництва та архітектури про зобов'язання вчинити дії передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У вказаній постанові суду касаційної інстанції встановлено, що 19.06.2015 Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві провів позапланову перевірку дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил.

За результатами перевірки складено акт від 19.06.2015, за змістом якого перевіркою було встановлено, що генпідрядною організацією -ТОВ «Вендер прожект» на замовлення ДВНЗ «Київський індустріальний коледж» виконуються роботи з будівництва багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів. Функції замовника щодо проектування та будівництва вказаного об'єкта передано ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» відповідно до Договору № 28/05-ФЗ/2014 від 28.05.2014.

Перевіркою встановлено, що будівельні роботи виконуються без дозволу на виконання будівельних робіт, чим порушено вимоги ч. 1 ст. 34 та ч. 1 ст. 37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

19.06.2015 Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві виніс припис ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» з вимогою усунути порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності у строк до 19 липня 2015 року та повідомити в цей же строк Департамент.

Також 19.06.2015 Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві склав протокол про правопорушення у сфері містобудівної діяльності, за результатами розгляду якого 30.06.2015 винесено постанову № 45/15/10/26-31/3006/05, якою визнано ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» винним у вчиненні правопорушення, передбаченого абзацом третім пункту 5 частини другої статті 2 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», та накладено штраф у сумі 1 096 200,00 грн.

09.11.2015 Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві провів позапланову перевірку виконання вимог свого припису від 19.06.2015 та склав акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил.

Під час перевірки встановлено, що вимоги припису від 19.06.2015 не виконані, а саме: генпідрядна організація - ТОВ «Вендер прожект» на замовлення ДВНЗ «Київський індустріальний коледж», який відповідно до Договору № 28/05-ФЗ/2014 від 28.05.2015 передав функції замовника щодо проектування та будівництва зазначеного вище об'єкта ТОВ «ВКФ Фарби України», продовжує виконувати роботи з будівництва багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів без дозволу на виконання будівельних робіт, чим порушено вимоги частини першої статті 34, частини першої статті 37 та частини четвертої статті 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». На момент перевірки виконуються будівельні роботи із оздоблення фасадів першої секції 22-поверхового житлового будинку, влаштування перекриття над 19-м поверхом другої секції житлового будинку та з улаштування плити перекриття над 11 поверхом третьої секції житлового будинку. Проектну документацію, необхідну для проведення перевірки, у повному обсязі представник замовника не надав. Замовника будівництва - ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» протягом року було піддано стягненню за порушення, передбачене абзацом третім пункту 5 частини другої статті 2 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності».

09.11.2015 Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві виніс приписи ТОВ «Вендер прожект» та ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ», відповідно до яких з 09 листопада 2015 року вимагалося зупинити виконання будівельних робіт та усунути допущені правопорушення в термін до 01 грудня 2015 року.

09.11.2015 Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві склав два протоколи про правопорушення у сфері містобудівної діяльності: стосовно ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» за порушення, відповідальність за які передбачено абзацом другим пункту 1 частини шостої статті 2 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», та стосовно ТОВ «Вендер прожект» за порушення, відповідальність за які передбачено абзацом третім пункту 5 частини другої статті 2 згаданого Закону.

19.11.2015 Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві виніс постанову № 46/15/10/26-32/1911/02/4, відповідно до якої ТОВ «Вендер прожект» визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого абзацом третім пункту 5 частини другої статті 2 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», та накладено штраф у сумі 1 240 200,00 грн.

Також 19.11.2015 Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві виніс постанови № 48/15/10126-34/1911/02/4 та № 47/15/10126-33/1911/02/4, якими ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого абзацом третім пункту 5 частини другої статті 2 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», та накладено штраф в розмірі 13 780,00 грн., а також у вчиненні правопорушення, передбаченого абзацом другим пункту 1 частини шостої статті 2 згаданого Закону, і накладено штраф у розмірі 2 480 400,00 грн.

21.12.2015 Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві склав акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ». Згідно з цим актом проведено позапланову перевірку виконання ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» вимог приписів Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві від 09 листопада 2015 року та встановлено, що приписи не виконані, а генпідрядна організація ТОВ «Вендер прожект» продовжує виконання будівельних робіт на замовлення ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» без дозволу на виконання будівельних робіт, чим порушує вимоги частини першої статті 37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

21.01.2016 слідчий СВ Шевченківського УП ГУ Національної поліції в місті Києві направив вимогу до Державної архітектурно-будівельної інспекції України про проведення позапланової перевірки у зв'язку з розслідуванням кримінального провадження від 08 травня 2014 року № 12014100100004620 за ознаками злочину, передбаченого статтею 356 Кримінального кодексу України, з метою підтвердження або спростування фактів безпідставної видачі дозволів посадовими особами Інспекції архітектурно-будівельного контролю м. Києва в інтересах ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» для проведення будівельних робіт з будівництва багатоповерхового житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення на вул. Українській, 6 у місті Києві.

11.02.2016 на виконання вказаної вимоги Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві провів позапланову перевірку та складено акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил.

В акті перевірки зазначено, що позивач видав замовнику будівництва - Відокремленому структурному підрозділу «Київський індустріальний коледж» КНУБА дозвіл на виконання будівельних робіт «Будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів по вул. Українській, 6, у Шевченківському районі м. Києва» (перша черга будівництва) від 19.01.2016 № IV 115160191255. Функції замовника у даному будівництві належать ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ». Проектом передбачено будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення з такими технічними характеристиками: поверховість - 22 поверхи, умовна висота 69,7 м, площа забудови 580,3 кв. м, загальна кількість квартир - 158, площа квартир у будинку - 7211,09 кв. м, площа вбудованих нежитлових приміщень - 392 кв. м. Під час перевірки встановлено, що вказаний будинок побудовано, виконуються роботи із оздоблення фасадів. Також установлено, що поряд із збудованим будинком генпідрядною організацією ТОВ «Вендер прожект» на замовлення ДВНЗ «КІК» виконуються роботи з будівництва ще двох секцій багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення без дозволу на виконання будівельних робіт, чим порушено вимоги частини першої статті 34, частини першої статті 37 та частини четвертої статті 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Вимоги приписів від 09.11.2015 не виконано, не зупинено будівництва двох секцій житлового будинку, що будуються без дозволу на виконання будівельних робіт, чим порушено вимоги пункту 3 частини четвертої статті 41 згаданого Закону.

Крім того, 13.06.2014 Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві зареєструвала подану замовниками будівництва (Державним вищим навчальним закладом «Київський індустріальний коледж» та ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ») декларацію про початок виконання будівельних робіт «Будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів на вул. Українській, 6» з категорією складності ІІІ, код об'єкта 1122.1 «Будинки багатоквартирні масової забудови» № КВ 083141640454.

23.03.2015 на адресу Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у місті Києві надійшов лист Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 19 березня 2015 року № 2881/0/12/27-15, у якому повідомлялося, що замовники будівництва - ДВНЗ «КІК» та ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» - містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки № 2154/0/12/010-14 на вул. Українській, 6 у Шевченківському районі міста Києва не реєстрували.

24.03.2015 Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві видав наказ № 45 «д», яким скасував указану вище декларацію у зв'язку з установленням факту подання замовниками будівництва ДВНЗ «КІК» та ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» недостовірних даних, що є підставою вважати об'єкт самочинним будівництвом, а саме в графі «Містобудівні умови і обмеження забудови видані» цієї декларації зазначено: «Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)».

Отже, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 по справі №826/4089/16 встановлено, що будівництво об'єкта проводилося без реєстрації декларації про початок будівельних робіт, адже цю декларацію, замовником у якій було визначено ДВНЗ «КІК», було скасовано наказом Депатаменту ДАБК у місті Києві від 24.03.2015 №45 «д».

За приписами с. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 ГПК України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23.05.2018 по справі №910/9823/17.

Преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України» та від 28.10.1999 у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Христов проти України», №24465/04, від 19.02.2009, «Пономарьов проти України», №3236/03, від 03.04.2008).

Згідно з ч. 2 ст. 3 ГПК України, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Таким чином, вищезгадані судові рішення Європейського суду з прав людини та сама Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод є пріоритетним джерелом права для національного суду, тому судові рішення в справі №826/4089/16 не можуть бути поставлені під сумнів, а інші рішення, в тому числі і в цій справі, № 904/3353/24, не можуть їм суперечити, обставини, встановлені при розгляді справи №826/4089/16 зокрема щодо скасування декларації про початок виконання будівельних робіт «Будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів на вул. Українській, 6» з категорією складності ІІІ, код об'єкта 1122.1 «Будинки багатоквартирні масової забудови» № КВ 083141640454 на підставі наказу Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві№ 45 «д», від 24.03.2015, у зв'язку з установленням факту подання замовниками будівництва ДВНЗ «КІК» та ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» недостовірних даних, що є підставою вважати об'єкт самочинним будівництвом, а саме в графі «Містобудівні умови і обмеження забудови видані» цієї декларації зазначено: «Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)», є преюдиційними і не потребують доведення в цій справі.

З огляду на вказані вище обставини, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання укладеної додаткової угоди до Договору № 28/05-Ф3/14 від 28.05.2014 в редакції, яка викладені в позовній заяві. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вказаних позовних вимог залишається без змін.

Щодо позовних вимог про визнання дійсним Договору № 07/09-15 Ф3 від 07.09.2015, слід зазначити таке.

Яке встановлено вище, 07.09.2015 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» (Сторона - 1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «КАРТЕЛЬ БУД» (Сторона-2) укладено Договір № 07/09-15 Ф3 від 07.09.2015, предметом якого є спільна часткова участь сторін в спорудженні та введенні в експлуатацію об'єкта капітального будівництва на умовах Договору №28/05-ФЗ/14 від 28.05.2014 (т.1 зворотна частина а.с.35-39).

Листом №47 від 19.04.2024 ТОВ «КАРТЕЛЬ БУД» повідомило ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» про розірвання Договору № 07/09-15 Ф3 від 07.09.2015 на 5-й день з дня вручення вказаного повідомлення, а наслідком його розірвання є звільнення відповідача 2 від будь-яких зобов'язань визначених таким договором. (т.1 а.с.40).

Відповідно до п.11.2 Договору № 07/09-15 Ф3 від 07.09.2015 одностороннє розірвання даного Договору не допускається, за винятком передбачених договором випадків. Договір може бути достроково припинено (розірвано) тільки за згодою Сторін або за рішенням суду за винятком відмови сторони від виконання договору у передбачених ним випадках.

Згідно з п.11.4 Договору № 07/09-15 Ф3 від 07.09.2015 у разі, якщо Сторона-2 з незалежних від неї причин не зможе фактично приступити до виконання умов цього договору (включаючи, але не обмежуючись: протидія громадськості: перешкоди, створювані державними органами; наявність на території будівельного майданчика об?єктів або технічних (інженерних) споруд (мереж), які перешкоджають будівництву, тощо) та/або якщо Сторона-2 не може отримати Містобудівні умови та обмеження у звичайні розумні строки. Сторона-2 повідомляє Сторону-1 про відмову від Договору шляхом направлення Стороні-1 рекомендованого листа. В такому випадку даний Договір вважається розірваним з моменту направлення такого листа. При цьому. Сторони звільняються від взаємних претензій щодо виконання умов цього Договору.

За приписами статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно зі статтями 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства; одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом

Тобто припинення зобов'язання на вимогу однієї зі сторін можливе, якщо такі дії вчинені відповідно до вимог закону або передбачені умовами договору.

Положеннями статті 615 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов'язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом. Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання. Внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно припиняється.

Відповідно до частин першої та третьої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено законом або договором. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Отже, за змістом наведених норм розірвання господарського договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом, розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі договірні відносини допускають можливість одностороннього розірвання договору. Право сторони на одностороннє розірвання договору може бути передбачено законом або безпосередньо у договорі, а може залежати від вчинення/невчинення сторонами договору певних дій, так і без будь-яких додаткових умов (безумовне право сторони на відмову від договору).

Одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання. У випадках, коли права на односторонню відмову у сторони немає, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, оскільки одностороннє розірвання договору не допускається, а в разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору - за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін. Подібні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 16.03.2021 у справі №910/10233/20, від 01.04.2021 у справі №910/5206/20, від 13.12.2021 у справі №904/2780/19.

Разом з тим припинення зобов'язання у зв'язку з односторонньою відмовою відповідно до п. 1 ч. 1 ст . 611 ЦК України передбачено як наслідок порушення зобов'язання лише в тому випадку, якщо це встановлено договором або законом. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 01.02.2018 у справі №910/11352/17.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, що у даному випадку повідомлення ТОВ «КАРТЕЛЬ БУД» про розірвання Договору № 07/09-15 Ф3 від 07.09.2015 є одностороннім правочином, оскільки тягне за собою розірвання договору в односторонньому порядку та впливає на права та обов'язки сторін., проте умовами вказаного договору не передбачено права сторін на одностороннє розірвання вказаного правочину.

Водночас колегія суддів зазначає про таке.

Положеннями ч. 1 ст. 2 ГПК України до завдань господарського судочинства віднесено справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Порушенням уважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ГПК України).

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді із застосуванням способів захисту, які передбачені частиною другою статті 16 цього Кодексу. Частиною 2 ст. 20 ГК України визначено способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.5)). Тобто це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19, пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункт 40)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18, пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18, пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19, пункт 48), від 09.02.2021 у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20, пункт 14) та від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 42).

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (такий висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20)).

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним».

Таким чином, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

В свою чергу, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Як вірно встановлено судом першої інстанції:

- в цьому спорі обраний позивачем спосіб захисту порушеного права є неефективними, оскільки в разі задоволення такої позовної вимоги не буде відновлено порушене право ТОВ «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ»;

- вказана вимога за своєю правовою природою є вимогою про визнання (встановлення) юридичного факту (тобто факту, який має юридичне значення), у вигляді визнання договору дійсним, а підтвердження (визнання) чи, навпаки, непідтвердження факту не є належним способом судового захисту прав та/або законних інтересів і не може здійснюватися як результат розгляду відповідної позовної вимоги;

- такий спосіб захисту прав (інтересів) позивача в частині визнання договору дійсним не є й ефективними, оскільки ухвалене у зв'язку з цим судове рішення неможливо виконати в примусовому порядку.

З огляду на вказані обставини, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовної вимоги про визнання Договору № 07/09-15 Ф3 від 07.09.2015 дійсним. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вказаної позовної вимоги залишається без змін.

Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 у справі № 904/3353/24, отже підстав для його скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.

Враховуючи вищевикладене та вимоги апеляційної скарги, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» задоволенню не підлягає.

Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з цією апеляційною скаргою покладаються на апелянта.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 267-271, 273, 275, 276, 281-285, 287 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ ФАРБИ УКРАЇНИ» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 у справі № 904/3353/24 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 у справі № 904/3353/24 залишити без змін.

3. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.

Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст судового рішення складено 07.10.2025

Головуючий суддя О.В. Яценко

Судді О.О. Хрипун

О.В. Тищенко