Провадження № 22-ц/803/9821/25 Справа № 211/4241/23 Суддя у 1-й інстанції - Сарат Н. О. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.
07 жовтня 2025 року м.Кривий Ріг
Справа № 211/4241/23
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Зубакової В.П.
суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О.
секретар судового засідання - Матвійчук Ю.К.
сторони:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, у порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 липня 2025 року, яке ухвалено суддею Сарат Н. О. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 11 серпня 2025 року, -
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом, який 30 жовтня 2023 року уточнив, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Криворізького районного нотаріального округу Терещенко Микола Степанович, приватний нотаріус Криворізького районного нотаріального округу Колеснікова Наталя Леонідівна, Орган опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті Кривому Розі ради, про визнання договору дарування удаваним та розірвання договору довічного утримання, визнання договору дарування не дійсним.
Позовна заява, з урахуванням уточнень до неї, мотивована тим, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належало домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Домоволодіння складається з: житлового будинку А, загальною площею 66,4 кв.м., житловою площею 36, 00 кв.м., з господарчими спорудами: вбиральня літ «В», підвал літ «Г», гарад літ. «Д», сарай літ. «Е», навіс літ. «Ж», навіс літ. «З», навіс тимчасовий літ. «И», огорожа №1-4, водоколонка І, замощення II.
Також, позивачеві на праві приватної власності належала земельна ділянка за вказаною адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,0889 га, кадастровим номером 1211000000:03:246:0037, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарчих будівель і споруд (присадибна ділянка).
У позивача є рідна сестра ОСОБА_2 , яка зареєстрована та мешкає в належному їй будинку за адресою: АДРЕСА_2 .
ОСОБА_1 є інвалідом 2-ї групи, непрацездатний до трудової діяльності. Останній раз він проходив огляд в МСЕК 14.02.2022 року. Сім'ї та дітей не має. В будинку він мешкав один.
В 2019 році відповідачка ОСОБА_2 , яка є сестрою позивача, звернулася до позивача з питання передачі їй у власність належного позивачеві будинку, мотивуючи це тим, що на той час, він зловживав спиртними напоями, у зв'язку з чим стан здоров'я у нього був дуже поганий, та сестра казала, що він може передати у власність будинок стороннім особам, шахраям, які наобіцяють начебто вигідні умови, а самі заволодіють його будинком, а його просто викинуть з будинку на вулицю.Позивач спочатку не погоджувався на її пропозицію, а коли сестра стала казати, що за те, що він передасть їй у власність будинок, то вона буде утримувати його до смерті, а саме допомагати йому в утриманні будинку, буде сплачувати комунальні платежі, буде матеріально допомагати, прати речі, в будинку буде прибирати, то позивач погодився на її пропозицію.
18.02.2020 року у приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Терещенко М.С. сторони уклали договір дарування, зареєстрований в реєстрі за №134. Відповідно до договору дарування, ОСОБА_4 подарував сестрі ОСОБА_2 належний йому житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 .
Після того як вони уклали договір дарування, сестра помістила позивача до якогось молебенного притулку, де його утримували поза його волею. Через деякий час, він покинув цей притулок, приїхав за місцем своєї реєстрації та став проживати в належному йому колись будинку по АДРЕСА_1 . Приїхавши за місцем проживання, позивач висунув сестрі вимоги про те, що вона не дотримується своїх домовленостей, не сплачує комунальні платежі, не допомагає йому матеріально, не пере його речі, не утримує та не прибирає будинок, він же, в силу своєї інвалідності, не має такої можливості.
Фактично між позивачем та його сестрою був укладений договір довічного утримання, він залишився проживати в будинку, який подарував, сестра в будинку не мешкає, хоч і між ними не були прописані усі види догляду, однак сестра казала позивачеві, його забезпечить його та його догляд, відповідно до засад справедливості та розумності. Однак, вона цього не робить, всі витрати по утриманню будинку, сплати комунальн платежів лежить на його плечах. Прати та прибирати в будинку він просить сусідів, так як в силу своєї інвалідності не має такої можливості.
Також, згідно Договору дарування від 24 травні 2023 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Колесниковою Наталією Леонідівною, зареєстрованого в реєстрі за №445, відповідачка по справі ОСОБА_2 подарувала спірну нерухомість своїй донці ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зазначений договір позивач вважає недійсним, фіктивним, вчинений з метою унеможливлення або зробити великі труднощі щодо повернення будинку у власність позивача, з наступних підстав. ОСОБА_2 достовірно знала, що позивач буде звертатися до суду з питання захисту своїх майнових прав та права проживання в будинку, та фактично напередодні подачі позову до суду подарувала будинок. Донька ОСОБА_2 - обдарована ОСОБА_3 - в будинку не проживає, не утримує будинок, не сплачує комунальні платежі. ОСОБА_3 в будинку не зареєстрована. ОСОБА_3 , хоч і зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 , але на теперішній час постійно проживає в м. Одеса.
Все вищезазначене свідчить про те, що договір дарування від 24 травні 2023 року фіктивний. Укладений не на настання цивільних прав та обов'язків, а вчинений з метою унеможливлення або ускладнення позивачеві повернути будинок у власність, або з метою не виконання домовленостей позивача з ОСОБА_2 - доглядати його.
Посилаючись на викладене, позивач просив суд:
визнати договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , до складу якого входить: житловий будинок А, загальною площею 66,4 кв.м., житловою площею 36, 00 кв.м., з господарчими спорудами: вбиральня літ «В», підвал літ «Г», гараж літ. «Д», сарай літ. «Е», навіс літ. «Ж», навіс літ. «З», навіс тимчасовий літ. «И», огорожа №1-4, водоколонка І, замощення II., який розташований на земельній ділянці, загальною площею 0,0889 га, з кадастровим номером 1211000000:03:246:0037, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарчих будівель і споруд (присадибна ділянка), укладений 18 лютого 2020 рок між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдарована), посвідчений Приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Терещенко Миколою Степановичем, зареєстрований в реєстрі за № 134 - удаваним;
встановити, що договір дарування від 18 лютого 2020 року будинку та земельної ділянки АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдарована), посвідчений Приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Терещенко Миколою Степановичем, зареєстрований в реєстрі за № 134 - є договором довічного утримання з моменту укладання;
розірвати договір довічного утримання, укладений 18 лютого 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений Приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Терещенко Миколою Степановичем зареєстрований в реєстрі за № 134 та повернути у власність ОСОБА_1 житловий будинок АДРЕСА_1 , до складу якого входить: житловий будинок А, загальною площею 66,4 кв.м., житловою площею 36, 00 кв.м., з господарчими спорудами: вбиральня лі «В», підвал літ «Г», гарад літ. «Д», сарай літ. «Е», навіс літ. «Ж», навіс літ. «З», наві тимчасовий літ. «И», огорожа №1-4, водоколонка І, замощення II., який розташований на земельній ділянці, загальною площею 0,0889 га. з кадастровим номером 1211000000:03:246:0037, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарчих будівель і споруд (присадибна ділянка), які також повернути у власність ОСОБА_1 ;
визнати договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , до складу якого входить: житловий будинок А, загальною площею 66,4 кв.м., житловою площею 36, 00 кв.м., з господарчими спорудами: вбиральня літ «В», підвал літ «Г», гарад літ. «Д», сарай літ. «Е», навіс літ. «Ж», навіс літ. «З», навіс тимчасовий літ. «И», огорожа №1-4, водоколонка І, замощення II., який розташований на земельній ділянці загальною площею 0,0889 га, з кадастровим номеро 1211000000:03:246:0037, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житловог будинку, господарчих будівель і споруд (присадибна ділянка), укладений 24 травня 2023 року між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдарована), посвідчений Приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріальної округу Колесниковою Наталією Леонідівною, зареєстрований в реєстрі за № 445- не дійсним (фіктивним).
Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 липня 2025 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог, посилачись на неврахування судом першої інстанції всіх доказів по справі та неповне з?ясування обставин справи.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не взяв до уваги покази свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які показали, що позивач є інвалідом, коли його мати була ще жива то вона їм казала, що умовила сестру доглядати за ним, а за це їй передадуть у власність його будинок. Матір потім скаржилася їм, що сестра не виконує умови домовленостей та не доглядає позивача. Вони в залі судового засідання показали, що спочатку бачили ОСОБА_2 , яка носила позивачеві продукти харчування, а коли він приїхав з «молебеного будинку» то сестру не бачили взагалі.
Ні ОСОБА_2 ні її донька ОСОБА_3 в будинку не проживали та не утримували будинок.
ОСОБА_2 достовірно знала, що позивач буде звертатися до суду з питання захисту своїх майнових прав та його права проживання в будинку, та фактично напередодні подачі позову подарувала будинок своїй доньці, яка ніколи в будинку не проживала та не проживає.
З урахуванням того, що власність зобов?язує, а тому власники, спочатку сестра, а потім її донька, зобов?язані були утримувати будинок, сплачувати комунальні послуги, а цього вони не робили, це свідчить про те, що їм будинок не потрібен для проживання, вони просто ждуть смерті позивача, а потім хочуть будинок продати і таким чином отримати вигоду, так як будинок був переданий їм безоплатно.
Суд не взяв до уваги листи, на яких ОСОБА_2 написала, як доглядала позивача, що йому купувала, а саме: поклала йому на кредитку 545,00 грн, цигарок на 250,00 грн., продуктів на 330,00 грн, ліки - 1323,00 грн, купила костилі - 175,00 грн., потім знову на ліки - 545,00 грн, продуктів на 330,00 грн., м?ясо - 250,00 грн., і далі написано на листках, що вона купувала продукти харчування, давала гроші, купувала ліки, давала гроші на оплату комунальних платежів.
Суд також не взяв до уваги, що у позивача іншого житла взагалі не має, а тому це також підтверджує те, що між ним та сестрою була домовленість, що він буде жити в цьому будинку по момент смерті, та лише після смерті вона має розпорядитися спірним будинком.
Відповідно до висновку лікарів, позивач, як людина з інвалідністю ІІ групи, за станом свого здоров?я потребує сторонньої допомоги, це також свідчить про те, що якщо сестра отримала будинок то вона повинна і утримувати позивача.
У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, відповідачки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , від імені та в інтересах яких діє адвокат Вершиніна О.М., зазначають, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_8 , які, кожен окремо, підтримали довди апеляційної скарги та просили її задовольнити, представника відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - адвоката Вершиніну О.М., яка заперечувала проти доводів апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 18 лютого 2020 року позивач ОСОБА_1 та його сестра ОСОБА_2 уклали, за взаємною згодою, Договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, земельної ділянки. Дарувальник (позивач по справі) відповідно до власного волевиявлення, передав безоплатно у власність (подарував), а Обдарована (відповідачка по справі) прийняла у власність (в дар) житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, земельну ділянку, загальною площею 0,0889 га, з кадастровим номером 1211000000:03:246:0037, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно п. 6 вказаного Договору, Сторони підтвердили, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, не помиляються щодо обставин правочину, ні одна із сторін навмисно не ввела другу сторону в оману щодо обставин правочину, правочин є виявленням справжньої волі сторін, не вчинений під впливом тяжких обставин, умови договору відповідають реальній домовленості сторін..
Пунктом 7 Договору передбачено, що сторони Договору розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому Дарувальник не має права вимагати від Обдарованої вчинення на його користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру.
24 травня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено Договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями і земельної ділянки, згідно якого ОСОБА_2 ( ОСОБА_9 ) передала майно у власність ОСОБА_3 (Обдарованої), а остання приймає в дар житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 0, 0889 га, кадастровий номер:1211000000:03:246:0037, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний Договір посвідчено, приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Дніпропетровської області Колесниковою Н.Л.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що стороною позивача не надано жодних доказів на підтвердження того, що при укладенні договору дарування будинку позивач помилявся щодо природи цього правочину і що ця помилка має істотне значення.
Не надано стороною позивача і доказів того, що на момент укладення оспорюваного договору, позивач мав намір укласти саме договір довічного утримання та докази, які б свідчили про обговорення чи досягнення між сторонами згоди з усіх істотних умов саме таким чином.
При цьому, судом зазначено, що, оскільки судом визнано позовні вимоги не обгрунтованими та не доведеними, що є підставою для відмови у задоволенні позову, строк позовної давності не застосовується.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову ВерховногоСуду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України).
Удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20).
Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину, як удаваного, є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі норм, що регулюють цей правочин (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2022 року в справі № 607/5148/20 (провадження № 61-5177св22).
З урахуванням принципу розумності, очевидно, що позов про визнання правочину удаваним є приватно-правовою конструкцією, спрямованою на захист приватних (цивільних) прав та інтересів. Цивільний суд за позовом про визнання правочину удаваним захищає приватні (цивільні) права (інтереси) позивача, які порушені, невизнані або оспорені відповідачем (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року в справі № 711/5843/20 (провадження № 61-11687св21).
У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року в справі № 576/564/21 (провадження № 61-19258св21) вказано, що: «якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України). У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з'ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України). За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином».
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина першастатті 718 ЦК України).
Відповідно до частини другоїстатті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
На відміну від договору дарування за договором довічного утримання (догляду), який згідно із позовними вимогами мав на увазі позивач, одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, що унормовано статтею 744 ЦК України.
Позивач ОСОБА_1 вважає, що укладений між ним та відповідачкою ОСОБА_2 договір дарування спірного жтитлового будинку є удаваним, оскільки насправді є договором довічного утримання.
Обов'язком позивача у цій справі є доведення того, що при укладенні договору дарування про його удаваність мали бути обізнані обидві сторони правочину та бажали настання інших правових наслідків, ніж передбачені цим правочином.
Позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які посилався під час звернення до суду з позовом у цій справі.
Зокрема, позивач не зазначив, які належні та допустимі докази свідчать про те, що в момент укладення спірного договору дарування, як безпосередньо він, так і відповідачка ОСОБА_2 , як сторони спірного договору дарування, усвідомлювали та мала на меті приховати таким чином правочин довічного утримання, а також мали на меті досягнути згоди щодо надання ОСОБА_2 утримання своєму непрацездатному брату взамін на набуття у власність спірного домоволодіння.
Посилання позивача на ті обставини, що ОСОБА_1 потребує сторонньої допомоги, не може свідчити про те, що договір дарування був удаваним.
Отже, укладаючи спірний договір дарування, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 повністю усвідомлювали, що укладають саме договір дарування, а не будь-який інший договір, у тому числі договір довічного утримання, що також відображено у спірному договорі дарування, який посвідчено нотаріально.
Враховуючи викладене, суд дійшов до вірного висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених позовних вимог щодо визнання договору дарування від 18 лютого 2020 року удаваним та його подальше розірвання у зв?язку з неналежним виконанням сторонами, а з інших вимог, зокрема, щодо визнання цього договору недійсним з підстав помилки дарувальника щодо правової природи правочину, або введення його в оману позовні вимоги не заявлено, а суд розглядає справу виключно на підставі та в межах заявлених позовних вимог (ст. 13 ЦПК України).
Суд також дійшов вірного виснвоку про те, що вимога про застосування строків позовної давності не підлягає задоволенню, оскільки суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, зявлених позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо встановить, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Аналогічні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 18.01.2023 у справі №488/2807/17 (пункт 129).
Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору дарування від 24 травня 2023 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , то ці вимоги є похідними від інших вимог та правомірно залишені судом першої інстанції без задоволення.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами, а доводи апеляційної скарги правильність таких висновків не спростовують.
Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Колегія суддів зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд першої інстанції дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 08 жовтня 2025 року.
Головуючий:
Судді: