Провадження № 22-ц/803/7117/25 Справа № 208/7157/24 Суддя у 1-й інстанції - Бушанська О. В. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.
07 жовтня 2025 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - Свистунової О.В.,
суддів: Єлізаренко І.А., Красвітної Т.П.,
за участю секретаря - Піменової М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 квітня 2025 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Кам'янської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, -
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Кам'янської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він з 2007 року і по сьогоднішній день проживає у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 . У 2007 році він разом зі своєю дружиною ОСОБА_2 почав проживати у зазначеному будинку, який нікому не належав. Стан цього будинку був незадовільний: пошкоджений дах, занедбана територія, стіни та фундамент. На той час вони, як багатодітна сім'я, не мали місця проживання і від сусідів будинку дізналися, що цей будинок нікому не належить, власники давно померли, а спадщину ніхто не прийняв. Сусід, що проживав поруч, сказав їм, що знав попередніх власників будинку, які давно вже померли і що він має деякі документи на цей будинок, які були передані йому від власників і що вони бажали віддати будинок будь-кому для проживання в ньому. Він з дружиною зробили ремонт будинку та близько 17 років вони фактично проживають у зазначеному будинку добросовісно і відкрито, сплачують комунальні послуги. Факт безперервного проживання у житловому будинку підтверджується актом № 34/14/1 від 25 квітня 2024 про підтвердження факту проживання (непроживання) особи/осіб, складений головою квартального комітету № 14 Південного району Котік Н.О. Тому, враховуючи, що він добросовісно заволодів чужим майном і понад десять років продовжує відкрито, безперервно користуватися житловим будинком, позивач вважав за можливе визнати за ним право власності на нього за набувальною давністю.
Ураховуючи викладене, позивач просив суд визнати за ним право власності за набувальною давністю на житловий будинок із надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.
У поданій 21 травні 2025 року апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням судом першої інстанції статті 344 ЦК України, а саме без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).
Відповідач по справі своїм правом, передбаченим статтею 360 ЦПК України, не скористався та відзиву на апеляційну скаргу не подавав.
Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідкою про отримання документів в Електронному суді.
07.10.2025 до суду апеляційної інстанції надійшла заява, представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Серебрякова Е.С., в інтересах довірителя, у якій просив розглядати справу без їх участі, апеляційну скаргу задовольнити, оскаржуване рішення скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Представник позивача, належним чином повідомлений про час та місце слухання даної справи до суду апеляційної інстанції не з»явився, причини неявки не відомі.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що у наданих поясненнях позивач зазначав, що чоловік, який проживав по сусідству зі спірним будинком повідомив йому, що попередні власники цього будинку померли, проте у нього є документи на будинок. Вказаний чоловік, ім'я якого він не пам'ятає та який на даний час помер, сказав йому, що він може проживати у даному будинку та за 1 500,00 доларів США передав йому документи на цей будинок. При цьому, чоловік сказав йому, що після смерті власників в будинку проживав чоловік, який в подальшому виїхав в Казахстан.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_3 пояснив, що живе по сусідству з позивачем за адресою: АДРЕСА_2 . Позивач проживає у будинку по АДРЕСА_1 з 2006 року. Цей будинок позивач купив у чоловіка, ім'я та прізвище якого свідок не пам'ятає. У зазначеного чоловіка були документи на будинок і він передав їх позивачу. На даний час цей чоловік помер. Хто раніше проживав у спірному будинку свідку невідомо. Позивач разом з дружиною та дітьми безперервно проживає у цьому будинку близько 18 років, сплачує комунальні послуги, здійснив ремонт будинку.
Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_4 пояснила, що вона є сусідкою позивача, проживає за адресою: АДРЕСА_3 . В будинку по АДРЕСА_1 раніше проживали чоловік та жінка, які давно померли. У них було 3 дітей, які також померли. Позивач купив цей будинок, проте свідок не знає у кого. Позивач разом з родиною вселився у спірний будинок близько 17-18 років тому. Позивач повністю відновив будинок, сплачує комунальні послуги. Свідку невідомо щоб хтось претендував на цей будинок.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 є власницею домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності від 21 березня 1984 року та свідоцтвом про право на спадщину по закону від 21 березня 1984 року (а.с.132, 133).
Відповідно до повідомлення Південного відділу державної реєстрації актів цивільного стану у місті Кам'янське Кам'янського району Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.106).
Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна свідчить про те, що у вказаних реєстрах відсутня інформація щодо нерухомого майна розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.107).
Першою кам'янською державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області листом № 502/01-16 від 17 лютого 2025 року повідомлено, що згідно з інформаційної довідки зі спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) № 80292870 від 28 лютого 2025 року спадкова справа після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 не заводилась (а.с.143).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено умов для набуття права власності за набувальною давністю на спірну квартиру на підставі статті 344 ЦК України, оскільки факт титульного володіння спірною квартирою виключає можливість застосування вказаної норми права.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Проте не будь-який об'єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об'єкт володіння має бути законним.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
У постанові від 1 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем, і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21 (провадження № 61-4347св22) та від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20 (провадження № 61-5539св23).
Встановивши, що на час вселення позивача у спірний будинок він перебував у власності ОСОБА_5 , суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позову з огляду на недоведення умов для набуття права власності за набувальною давністю на спірну квартиру на підставі статті 344 ЦК України, оскільки такий факт титульного володіння спірною квартирою виключає можливість застосування положень цієї норми.
Доводи апеляційної скарги щодо відкритого володіння позивачем спірним будинком, його утримання, використання для проживання не дають підстав для визнання за ним права власності за набувальною давністю у розумінні статті 344 ЦК України (див. висновки Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2019 року в справі № 683/1795/17).
Проживання ОСОБА_1 у спірному будинку не є підставою для визнання за ним права власності на будинок за набувальною давністю.
Посилання як на підставу апеляційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17247/17 (провадження № 12-291гс18), є безпідставними, оскільки з урахуванням фактичних обставин даної справи висновок суду першої інстанції узгоджується з правовим висновком, викладеним у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду.
Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», пункт 32).
Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності, що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб позивач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 квітня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 08 жовтня 2025 року.
Головуючий О.В. Свистунова
Судді: І.А. Єлізаренко
Т.П. Красвітна