07 жовтня 2025 рокусправа № 380/12550/25
Львівський окружний адміністративний суд в складі:
головуючої судді Крутько О.В.,
розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Сихівського відділу соціального захисту Управління соціального захисту Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради
про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії
На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 , в якій позивач просить суд:
визнати протиправною бездіяльність Сихівського відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради (пр. Червоної Калини, буд. 66, м. Львів, 79012, код ЄДРПОУ 26056848) щодо відмови у продовженні ОСОБА_1 РНОКПП: НОМЕР_1 з 02.06.2025 року статусу “особи з інвалідністю внаслідок війни» та відповідного посвідчення серії НОМЕР_2 ;
зобов'язати Сихівський відділ соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради (пр. Червоної Калини, буд. 66, м. Львів, 79012, код ЄДРПОУ 26056848) продовжити ОСОБА_1 РНОКПП: НОМЕР_1 з 02.06.2025 року статус “особи з інвалідністю внаслідок війни» та дію відповідного посвідчення серії НОМЕР_2 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що проходив службу в органах внутрішніх справ. Згодом довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12ААА №845556 від 15.05.2019, виданою Обласною МСЕК №3 КЗЛОР “Львівський обласний центр медико-соціальної експертизи», позивачу встановлено третю групу інвалідності, травма, пов'язана з виконанням службових обов'язків. У відповідь на звернення позивача щодо встановлення йому статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та продовження терміну дії посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, відповідач листом від 13.01.2025 №260308-1606 повідомив про відсутність підстав для встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та продовження посвідчення відповідно до п. 2 частини 2 статті 7 №22552-ХІІ. Вважаючи відмову відповідача протиправною, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Ухвалою від 10.09.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, яка розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідач подав відзив на позовну заяву, зазначив, що національна поліція не входить до структури органів Міністерства внутрішніх справ України, а також не є іншим військовим формуванням. Відповідно до свідоцтва про хворобу №99 від 19.03.2019, виданого Державою установою “Територіальне медичне об'єднання Міністерства внутрішніх справ України по Львівській області», позивачу встановлено діагноз та винесено постанову медичної (військово-лікарської) комісії про причинний зв'язок захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва). Травма, ТАК, пов'язана з виконанням службових обов'язків. Відповідач вказує, що законодавством України не передбачено застосування до осіб, які проходять службу у поліції, узагальнюючого поняття особи рядового і начальницького складу, а Національна поліція як центральний орган виконавчої влади не належить до військових формувань. Позивачу з 18.02.2014 було діагностовано в лікарні ДУ “ТМО МВС України по Л/о» травму, пов'язану з проходженням служби в поліції, а пункт 2 частини 2 ст. 7 Закону України “Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту» не поширюється на працівників поліції. Оскільки відповідно до чинного законодавства Національна поліція не входить у структуру Міністерства внутрішніх справ України чи інших військових формувань підстави для встановлення позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до вищезазначеного пункту статті 7 Закону України “Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту» відсутні. Відповідач просить відмовити у задоволенні позову.
Дослідивши заяви по суті справи та письмові докази, суд виходив з наступного.
ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ та в органах поліції.
Актом розслідування нещасного випадку (Форма Н-5*) від 25.04.2014 та Актом про нещасний випадок (Форма Н-1*) від 25.04.2014 №108 встановлено обставини, за яких стався нещасний випадок, а саме: що ОСОБА_1 1970 р.н., головний спеціаліст відділу спеціального зв'язку УРСДЗ ГУМВС України у Львівській області, майор поліції отримав травму: «ЗЧМТ, струс головного мозку, виндром внутрішньо-черепної гіпертензії, забійна рана лобної ділянки, ліва, ВСД по кардіальному типу» під час виконання службових обов'язків пов'язаних із безпосередньою участю по охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю.
Свідоцтвом про хворобу №99 від 25.03.2019, виданим Медичною (військово-лікарською) комісією ДУ “ТМО МВС України по Львівській області» відносно ОСОБА_1 встановлено діагноз і постанову медичної (військово-лікарської) комісії про причинний зв'язок захворювання (поранення, травми, контузії, каліцтва). Захворювання, ТАК, пов'язане з проходженням служби в поліції.
Сихівським відділом соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради 22.05.2019 видано позивачу посвідчення серії НОМЕР_2 про те, що пред'явник цього посвідчення є інвалідом 3 групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни інвалідів війни.
Довідкою до акта огляду МСЕК серії 12 ААА № 845556 від 15.05.2019, виданою Обласною МСЕК №3 КЗЛОР “Львівський обласний центр медико-соціальної експертизи», ОСОБА_1 встановлено третю групу інвалідності внаслідок травми, пов'язаної з виконанням службових обов'язків. Дата чергового перегляду 15.05.2020.
Позивач звернувся до відповідача із заявою про встановлення йому статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та продовження терміну дії посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.
Відповідач листом від 11.06.2025 №260308-1606 повідомив, що законодавством не передбачено застосування до осіб, які проходять службу у поліції, узагальнюючого поняття особи рядового і начальницького складу, а Національна поліція як центральний орган виконавчої влади не належить до військових формувань. З урахуванням викладеного, відсутні підстави для встановлення поліцейським статусу особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до пункту 2 частини другої статті7 Закону України “Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту».
Вважаючи відмову відповідача про відмову у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та продовження терміну дії посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни протиправними, позивач звернувся до суду із цим позовом.
При вирішенні спору суд керувався таким.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяння формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначаються Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 № 3551-XII (далі - Закон № 3551-XII).
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону № 3551-XII, до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов'язків військової служби (службових обов'язків) чи пов'язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з'єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Другої світової воєн або з участю в бойових діях у мирний час.
Пунктом 2 частини 2 статті 7 Закону № 3551-XIІ встановлено, що до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа: осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов'язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами.
Порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранам війни визначається нормами Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 (далі - Положення №302).
Відповідно до абзацу першого пункту 2 Положення №302 посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) Захисників чи Захисниць України, на основі якого надаються відповідні пільги і компенсації.
Згідно з абзацом третім пункту 3 Положення №302 особам з інвалідністю внаслідок війни (стаття 7 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" та нагрудний знак "Ветеран війни - особа з інвалідністю внаслідок війни".
Абзацом другим пункту 7 Положення №302 встановлено, що Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, Посвідчення учасника війни і відповідні нагрудні знаки, Посвідчення члена сім'ї загиблого, Посвідчення члена сім'ї загиблого Захисника чи Захисниці України видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.
Відповідно до пункту 10 Положення №302 "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.
Особам з інвалідністю внаслідок війни, у яких групу інвалідності встановлено без терміну перегляду, видаються безтермінові посвідчення, іншим - на період встановлення групи інвалідності. У разі продовження медико-соціальною експертною комісією терміну чи зміни групи інвалідності в посвідчення (на правій внутрішній стороні) вклеюється новий бланк, до якого вносяться відповідні записи. Записи в бланку завіряються відповідно до пункту 8 цього Положення.
У даній справі позивач оскаржує відмову органу соціального захисту населення у продовженні йому статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та продовженні посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.
Суд враховує, що в силу пункту 2 частини другої статті 7 Закону №3551-XII до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать особи з інвалідністю з числа осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов'язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами.
У контексті цього спору учасники справи не заперечують, що інвалідність позивача встановлена внаслідок отримання ним травми під час проходження служби у органах МВС України.
Разом з тим, відповідно до частини третьої статті 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-XII військовий обов'язок включає, зокрема, проходження військової служби.
Частиною другою статті 2 названого Закону встановлено, що проходження військової служби здійснюється, у тому числі громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Конституційний Суд України у Рішенні від 01.12.2004 №20-рп/2004 виходячи з того, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком громадян України (частина перша статті 65 Конституції України), а ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав (частина перша статті 4 Закону №3551), сформулював юридичну позицію, згідно з якою "на осіб, які за Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" належать до ветеранів війни, повинні поширюватися гарантії державного соціального захисту відповідно до положень частини п'ятої статті 17 Конституції України (абзаци одинадцятий, тринадцятий пункту 6 мотивувальної частини). Відповідно до частини другої статті 4 Закону №3551 ветеранами війни є учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.
Проте, матеріали справи не містять доказів отримання позивачем травми безпосередньо внаслідок виконання бойових завдань по захисту Батьківщини, перебуваючи на фронті чи в районі проведення воєнних дій.
Встановлення медичною комісією групи інвалідності з формулюванням "травма пов'язана з виконанням службових обов'язків", не є безперечною підставою для надання позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, оскільки такий статус може бути визначений тільки відповідно до вимог закону.
Аналіз наведених законодавчих положень дає підстави для висновку, що поширення на особу статусу інваліда війни у розумінні статті 7 Закону № 3551-XII нерозривно пов'язане із наявністю у такої особи статусу ветерана війни, гарантії соціального захисту яких безпосередньо регулюються цим Законом.
При цьому суд зауважує, що статус особи з інвалідністю певної групи та статус інваліда війни є принципово різними правовими категоріями, а отримання травми під час проходження військової служби автоматично не свідчить про наявність у особи статусу осіб з інвалідністю внаслідок війни.
Спеціальним законом, який визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяння формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них є Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551-XII (далі - Закон №3551, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Поняття “ветеран війни» міститься у статті 4 Закону № 3551-XII, відповідно до частини першої цієї статті ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.
З системного аналізу вимог статей 4, 7 Закону №3551 вбачається, що віднесення особи до особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до статті 7 Закону №3551 безпосередньо пов'язане з визначенням самого поняття “ветеран війни», яке міститься у статті 4 цього Закону, згідно з частиною першою якої ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
Зважаючи на викладене, визначальною ознакою категорії осіб, які відносяться до “осіб з інвалідністю внаслідок війни», є те, що такі особи безпосередньо брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. У цьому контексті положення ст. 7 Закону №3551 необхідно тлумачити таким чином, що підставою для визнання особи особою з інвалідністю внаслідок війни, у тому числі отриманої під час виконання інших обов'язків військової служби, є факт участі особи у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
Таким чином, визначальною ознакою категорії осіб, які відносяться до “осіб з інвалідністю внаслідок війни», є те, що такі особи безпосередньо брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
Правова позиція аналогічного змісту щодо застосування статті 7 Закону № 3551-XII викладена у постановах Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі №21-377а13 та від 20 січня 2015 року у справі 21-528а14, яка підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30 вересня 2019 року у справі № 824/32/19-а, від 18 листопада 2020 року у справі № 1140/2362/18, від 02 квітня 2021 року у справі № 0540/9350/18-а.
Також в ухвалах від 11.03.2024 у справі №240/22524/23, від 06.03.2023 у справі № 420/12184/22, від 08.08.2023 у справі № 440/8069/22, від 05.10.2023 у справі № 580/1357/23 Верховний Суд відмовив у відкритті касаційного провадження в подібних справах, оскільки не вбачав підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 30.09.2019 у справі № 824/32/19-а, від 18.11.2020 у справі № 1140/2362/18 та від 02.04.2021 у справі № 0540/9350/18-а.
Так, з матеріалів справи вбачається, що позивачу дійсно 22.05.2019 було видано посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, тобто визнано за ним вказаний статус. Правомірність видачі вказаного посвідчень ніким не оскаржувалась.
Проте вказані обставини не свідчать про обов'язок відповідача знов видати вказане посвідчення, тобто визнати позивача особою з інвалідністю внаслідок війни.
Верховний Суд у постанові від 30.09.2019 року у справі №824/32/19-а, зважаючи на помилкове присвоєння особі статусу, який не міг бути наданий йому в силу вимог норм Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», дійшов висновку, що неможливо стверджувати, що позбавлення цього права свідчить про втручання у права позивача на певні соціальні гарантії, адже на надання такого права позивач не міг та не повинен був розраховувати.
У цьому контексті суд наголошує, що легітимні очікування не можна ототожнювати із сподіваннями, що виникають на підставі особистого сприйняття або помилкової оцінки певних обставин чи норм права (законодавства); не можуть виникати легітимні очікування, якщо існує реальний спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства; обов'язковою умовою, за наявності якої певне сподівання (вимога) особи набуває ознак легітимного очікування є те, що таке очікування (вимога) має належне правове підґрунтя, тобто наявне достатнє джерело для відповідного очікування (вимоги). Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі №580/1300/22.
За наведеного правового регулювання та висновків Верховного Суду, оскільки отримана позивачем травма внаслідок якої йому встановлено інвалідність, не пов'язана із участю у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав, тому інвалідність позивача не дає йому права на отримання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону №3551-XII, а тому підстави для задоволення позову відсутні.
Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно статей 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Згідно частин першої-третьої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивач не довів протиправність оскаржуваних дій.
Керуючись статтями 2, 5, 9, 72-77, 90, 162, 241-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Сихівського відділу соціального захисту Управління соціального захисту Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради (адреса: 79012, м. Львів, пр. Червоної Калини, 66, ЄДРПОУ: 26056848), про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії - відмовити повністю.
Судові витрати стягненню не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Восьмого апеляційного адміністративного суду. У випадку розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
СуддяКрутько Олена Василівна