06 жовтня 2025 рокуСправа №160/6639/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
27.02.2025р. через систему «Електронний суд» ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 та, з урахуванням уточненої позовної заяви від 19.03.2025р., просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не розгляду заяви позивача про виключення з військового обліку в ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі п.6 ч.6 статті 37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» в редакції, яка діяла станом на 11.11.2010 року;
- зобов'язати відповідача розглянути заяву позивача та вчинити дії щодо виключення позивача з військового обліку в ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі п.6 ч.6 статті 37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» в редакції, яка діяла на 11.11.2010 року.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він перебував на військовому обліку як військовозобов'язаний у відповідача, у 2006 році він був виключений з військового обліку за п.6 ч.6 ст.37 Закону №2232-ХІІ (як особа, яка раніше була засуджена до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину), проте, йому була видана повістка, як такому, що перебуває на обліку у відповідача, що на думку позивача, порушує його існуюче становище та є обмеженням його конституційних прав і свобод, оскільки він був виключений з військового обліку 11.11.2010р. відповідно до п.6 ч.6 ст.37 Закону №2232-ХІІ, у редакції, яка діяла на 11.11.2010 року, а тому вважає, що повторне взяття його на військовий облік на підставі нових законів, є дією, яка погіршує його існуюче становище та є обмеженням його конституційних прав і свобод. Позивач зазначив, що 11.01.2025р. ним була подана (засобами поштового зв'язку) до відповідача заява про внесення відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів про виключення його з військового обліку на підставі п.6 ч.6 ст.37 Закону №2232 (як особа, яка раніше була засуджена до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину), дана заява була отримана відповідачем 12.01.2025р., проте, станом на дату звернення до суду з позовом від відповідача відповіді на його заяву не отримано, тобто, позивач вважає, що його заява не розглянута, що, на переконання позивача, свідчить про допущену відповідачем протиправну бездіяльність, яка полягає у не розгляді його заяви від 11.01.2025р., що є порушенням відповідачем вимог ст.ст.1, 3,5, 7 Закону України «Про звернення громадян». У відповіді на відзив від 16.04.2025р. представник позивача послався на ті ж обставини та підстави, які викладені у позові, додатково зазначив, про порушення відповідачем принципу правової визначеності та норми ст.ст.58,64 Конституції України.
Ухвалою суду від 24.03.2025р. відкрито провадження у даній адміністративній справі, розгляд даної справи було призначено у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами з 23 квітня 2025 року та зобов'язано відповідача протягом 15 днів з дня отримання цієї ухвали надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст.162,261 Кодексу адміністративного судочинства України; надати докази правомірності бездіяльності відповідача у даних правовідносинах, виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.
Зазначена ухвала суду була отримана відповідачем у його електронному кабінеті фактично 25.03.2025р. (у робочий час), що підтверджується змістом довідки про доставку електронного листа та є належним повідомленням відповідача про дату, час та місце розгляду справи у відповідності до вимог ст.18 КАС України, наявної у справі.
На виконання вимог зазначеної ухвали суду відповідачем 10.04.2025р. через систему «Електронний суд» був поданий відзив на позов, у якому відповідач просив у задоволенні позову позивачеві відмовити у повному обсязі посилаючись на те, що в 2007р. позивач був знятий з військового обліку призовників на підставі п.6 ч.6 ст.37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як громадянин України якого засуджено за тяжкий та особливо тяжкий злочин (дія норми закону станом на 01.01.2007р.). 11.11.2010р. особисто прибув до відповідача став на військовий облік військовозобов'язаних, отримав тимчасове посвідчення та цієї ж дати був виключений з військового обліку військовозобов'язаних, як громадянин, який вчинив тяжкий злочин, про що зроблено відмітку у тимчасовому посвідченні. Таким чином з 11.11.2010р. позивач був виключений з військового обліку військовозобов'язаних та з 2021 року, не маючи статусу військовозобов'язаного, до електронної системи не вносився. 15.01.2025р. від позивача засобами поштового зв'язку «Укрпошта» до відповідача надійшла заява про виключення його з військового обліку та внесення даної інформації до електронної системи Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів, до якої було додано копії паспорту, РНОКПП та тимчасового посвідчення військовозобов'язаного, при розгляді даної заяви було встановлено, що позивач виключений з військового обліку та у згаданій електронній системі не перебуває. Оскільки позивач до 17.05.2024р. особисто не звертався із заявою до відповідача для поновлення на військовому обліку та подальшого виключення з цього обліку як громадянин, який був засуджений за вчинення тяжкого та особливо тяжкого злочину, починаючи з 18.05.2024р. вказана категорія громадян виключенню з військового обліку військовозобов'язаних - не передбачено нормами законодавства. Також відповідач у відзиві на позов вказав і про те, що заява позивача надійшла до відповідача 15.01.2025р. та була розглянута, на неї надана письмова відповідь за вих. №01/268 від 21.01.2025р. відповідно до якої позивачу роз'яснено, що станом на час його звернення, громадяни, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, виключенню з військового обліку військовозобов'язаних не підлягають.
07.03.2025р. через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшло клопотання про витребування доказів, у якому останній просив витребувати від Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області належним чином засвідчену копію вироку суду, яким засуджено ОСОБА_1 посилаючись на те, що з метою виконання вимог ухвали суду від 05.03.2025р. позивач 06.03.2025р. звернувся до згаданого суду із заявою про видачу копії вироку суду, проте, працівниками канцелярії суду в усній формі повідомлено про те, що отримати вирок ОСОБА_1 зможе через 10 днів, тому, через неможливість надання згаданого вироку самостійно, просив його витребувати на підставі ч.ч.1,3 ст.80 Кодексу адміністративного судочинства України.
Розглянувши вищенаведене клопотання, оцінивши докази на його підтвердження, суд вважає, що у задоволенні даного клопотання позивачеві слід відмовити, виходячи з наступного.
Згідно до вимог ч.1 ст.80 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.
У клопотанні про витребування доказів повинно бути зазначено, зокрема, заходи яких особа, що подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів, та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу.
Разом з тим, жодних доказів, які б свідчили про вжиття заходів для отримання цього доказу самостійно позивачем до зазначеного клопотання не додано.
Також слід зазначити, що у межах даного позову, правничу допомогу позивачеві згідно копії договору про надання правничої (правової) допомоги б/н від 11.11.2024р. надає адвокат Неклеса М.М., а відтак, має обов'язок сприяти позивачеві у збиранні відповідних доказів у відповідності до вимог ст.24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
Проте, доказів вжиття заходів, направлених на отримання вироку суду стосовно позивача адвокатом суду не надано.
Тобто, із наведених вище встановлених обставин слідує, що представник позивача - адвокат, не вживши жодних заходів для отримання копії вироку суду, з метою виконання вимог ухвали суду, переклав її виконання на сам адміністративний суд, що суперечить ст.24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та не відповідає вимогам ст.80 Кодексу адміністративного судочинства України.
За викладених обставин, суд приходить до висновку, що неможливість надання позивачем та його представником вироку суду на вимогу ухвали суду самостійно жодними доказами не підтверджена, а тому у задоволенні такого клопотання представнику позивача слід відмовити.
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
У зв'язку із великим навантаженням, перебуванням судді Конєвої С.О. у щорічній відпустці, що об'єктивно унеможливлювало судовий розгляд справ у згаданий період, ухвалою суду від 06.10.2025р. судовий розгляд даної справи на підставі ст. 121 Кодексу адміністративного судочинства України було продовжено до 06.10.2025р.
Враховуючи викладене, дана справа вирішується 06.10.2025р., тобто у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
У відповідності до вимог ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Із наявних в матеріалах справи копій документів, судом встановлені наступні обставини у даній справі.
Громадянин України ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 , про що свідчать відомості із копії паспорта позивача серії НОМЕР_1 виданого Апостолівським РВ УМВС України в Дніпропетровській області від 22.03.2005р., наявного у справі.
Згідно змісту копії Тимчасового посвідчення № НОМЕР_2 від 11.11.2020 року виданого ОСОБА_1 1988 року народження, встановлено, що він дійсно прийнятий на тимчасовий облік запасу Збройних Сил України за ВОС №999000А без в/спеціальності, тимчасове посвідчення видане до отримання бланків в/квитків, дійсне - безтермінове.
Вказане тимчасове посвідчення містить відомості і про те, що по ст.37 п.6.6 Закону «ПВО і ВС» позивач 2006 року виключений з в/обліку як засуджений.
11.01.2025р. позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_2 із заявою у якій просив внести відомості до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів стосовно позивача, як особи, що виключена з військового обліку як засуджений, що підтверджується змістом фотокопії наведеної заяви позивача, наявної у справі
Зазначена заява позивача від 11.01.2025р. була направлена засобами поштового зв'язку - Укрпошта 11.01.2025р. та отримана відповідачем 15.01.2025р. про що свідчать фотокопії опису вкладення, фіскального чеку від 11.01.2025р., наявних у справі.
Факт отримання згаданої заяви позивача також підтверджено представником відповідача у відзиві на позов.
Оскільки станом на дату звернення до суду з даною позовною заявою (27.02.2025р.) від відповідача про результати розгляду згаданої заяви позивачем відповіді не отримано, позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не розгляді його заяви від 11.01.2025р. про виключення позивача з військового обліку на підставі п.6 ч.6 ст.37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», у редакції, яка діяла на 11.11.2010 року, звернувся з даним позовом до суду.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про відсутність обґрунтованих правових підстав для задоволення даного позову, виходячи з наступного.
Стаття 40 Конституції України закріплює право усіх направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України від 02.10.1996 року №393/96-ВР «Про звернення громадян» (далі - Закон №393/96-ВР) передбачено, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
Згідно ст.3 Закону №393/96-ВР визначено, що під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.
У відповідності до ст.5 Закону №393/96-ВР встановлено, що звернення адресуються органам державної влади і органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.
Згідно ст. 15 Закону №393/96-ВР передбачено, що органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.
Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Відповідно до ст.19 Закону №393/96-ВР органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об'єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.
Статтею 20 Закону №393/96-ВР передбачено, що звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.
Згідно ст.24 Закону №393/96-ВР встановлено, що особи, винні у порушенні цього Закону, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України.
Аналіз вказаних норм свідчить про те, що громадяни України наділені правом звернення з відповідними заявами (клопотаннями), скаргами до посадових осіб органів державної влади відповідно до їх функціональних обов'язків, а, відповідно, на таких осіб покладений обов'язок об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги та письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення у місячний строк від дня їх надходження, який може бути продовжено до сорока п'яти днів, а особи, винні у порушенні цього Закону, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України.
При цьому, рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови.
Як встановлено судом у ході судового розгляду справи, позивач засобами зв'язку Укрпошта звернувся до відповідача із заявою про внесення відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів стосовно виключення позивача з військового обліку, як особи, що виключена з військового обліку як засуджений від 11.01.2025р., що підтверджується змістом копії наведеної заяви, описом поштового вкладення та фіскальним чеком про її направлення від 11.01.2025р.
Зазначена заява позивача була отримана відповідачем засобами поштового зв'язку 15.01.2025р., що підтверджено представником відповідача у відзиві на позов.
Як свідчать копії доданих до відзиву на позов документів, вказана заява позивача була зареєстрована у відповідача за вх. №23 від 15.01.2025р. та відповідачем надано на неї вмотивовану відповідь листом від 21.01.2025р. за вих. №01/268.
Зі змісту вказаної відповіді видно, що з приводу заяви позивача щодо виключення його з військового обліку, як засудженого згідно ст.37 п.6. ЗУ «ПВО і ВС» повідомлено, що за ч.6 ст.36 згаданого Закону виключенню з військового обліку у відповідних РТЦК та СП підлягають громадяни України, які: 1) померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми або оголошені померлими; 2) припинили громадянство України; 3) визнані непридатними до військової служби; 4) досягли граничного віку перебування в запасі.
Також зазначено, що постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024р. №560 на військову службу під час мобілізації, на особливий період, можуть бути призвані:
- особи, яких раніше було засуджено до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт за вчинення кримінального проступку, нетяжкого злочину, у тому числі із звільненням від відбування покарання, тяжкого злочину, крім тих, які були засуджені за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України;
- особи, яких раніше було засуджено до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, крім тих, які були засуджені за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України. Такі особи призиваються на військову службу під час мобілізації за рішенням Генерального штабу Збройних Сил, відповідних підрозділів розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ;
- засуджені особи, які звільнені від відбування покарання з випробуванням, крім тих, що засуджені за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, засуджені за вчинення умисного вбивства двох або більше осіб, або вчиненого з особливою жорстокістю, або поєднаного із зґвалтуванням або сексуальним насильством, або особливо тяжких корупційних кримінальних правопорушень чи засуджені за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених статтями 152-156-1, 258-258-6, частиною четвертою статті 286-1, статтею 348 Кримінального кодексу України, а також засуджені службові особи, які згідно з підпунктом 1 пункту 3 примітки до статті 368 Кримінального кодексу України займали особливо відповідальне становище. Зазначені особи проходять військову службу виключно у відповідних спеціалізованих підрозділах військових частин.
Також у вказаній відповіді від 21.01.2025р. за №01/268 відповідач повідомив позивача про те, що згідно даних Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних, резервістів, категорія таких громадян автоматично поновлені на облік та підлягають призову.
Таким чином, із аналізу встановлених вище обставин у даній справі слідує, що відповідач розглянув заяву позивача щодо виключення його з військового обліку та надав вмотивовану відповідь, що підтверджено копією наведеного листа від 21.01.2025р. за вих. №01/268.
За викладених обставин, із аналізу встановлених вище судом обставин слід дійти висновку, що вказаною письмовою вмотивованою відповіддю, наданою відповідачем на заяву позивача від 11.01.2025р. про виключення його з військового обліку на підставі п.6 ч.6 ст.37 Закону №2232-ХІІ, в редакції, яка діяла станом на 11.11.2010 року, аргументи позивача щодо не розгляду відповідачем його заяви, є спростованими.
При цьому, судом враховується і позиція Верховного Суду, викладена у його постанові від 26.09.2019р. у справі 826/11164/16, за якою орган уважається таким, що виконав передбачений Конституцією України обов'язок, якщо склав відповідь на звернення особи у чіткій відповідності до поставлених у ньому питань і довів зміст відповіді до заявника в обраний ним спосіб: поштою або засобами електронного зв'язку.
За приписами ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Аналізуючи вищенаведені норми законодавства, встановлені судом обставини та наведені правові висновки у їх сукупності, а також враховуючи те, що на заяву позивача від 11.01.2025р. про виключення його з військового обліку, відповідачем була надана письмова вмотивована відповідь листом від 21.01.2025р. за вих. №01/268 у порядку та у спосіб, встановлений Законом України «Про звернення громадян», суд приходить до висновку, що протиправна бездіяльність щодо не розгляду заяви позивача від 11.01.2025р. про виключення його з військового обліку з боку відповідача у даних правовідносинах відсутня.
Тому обґрунтовані підстави для визнання бездіяльності відповідача щодо не розгляду заяви позивача від 11.01.2025р. про виключення позивача з військового обліку протиправною у адміністративного суду відсутні, у зв'язку із чим у задоволенні даного адміністративного позову позивачеві слід відмовити.
У відповідності до вимог ч.1, ч.4 ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання - ст.76 наведеного Кодексу.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
В той же час, ч.1 ст.77 наведеного Кодексу, покладає обов'язок на позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення.
Разом з тим, у ході судового розгляду справи бездіяльність відповідача щодо не розгляду заяви позивача про виключення його з військового обліку на підставі п.6 ч.6 статті 37 Закону №2232-ХІІ в редакції, яка діяла станом на 11.11.2010р. з урахуванням аналізу встановлених судом обставин та норм вищенаведеного чинного законодавства жодними належними, достатніми та допустимими доказами позивачем та його представником не доведена.
Навпаки, матеріали справи свідчать про те, що у відповідь на заяву позивача від 11.01.2025р. про виключення його з військового обліку, відповідачем була надана вмотивована відповідь, викладена у листі від 21.01.2025р. за вих. №01/268, копія якої наявна в матеріалах справи.
А отже, доводи позивача в частині того, що станом на момент подання позову до суду (27.02.2025р.) відповідачем не було надано вмотивованої відповіді на заяву позивача від 11.01.2025р. про виключення його з військового обліку є безпідставними та неспроможними, оскільки спростовані змістом наведеного листа-відповіді від 21.01.2025р., наданим відповідачем позивачеві.
При цьому, слід зазначити, що у межах розгляду даного спору (визнання протиправної бездіяльності відповідача щодо не розгляду заяви позивача від 11.01.2025р. про виключення позивача з військового обліку як раніше засудженого за тяжкий злочин згідно до Закону України «Про звернення громадян»), після подання позивачем уточненого позову від 19.03.2025р., судом не надається оцінка правомірності дій відповідача, які полягають у постановці позивача на військовий облік після того, як він раніше із нього був виключений, з огляду на те, що такі дії відповідача не є предметом даного спору.
Не є предметом цього спору і дії відповідача щодо відмови позивачеві у виключенні його з військового обліку, які були викладені у листі від 21.01.2025р. за вих. №01/268, тому цим обставинам судом також не надається правова оцінка при прийнятті рішення у даній справі.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням вимог ч. 2 ст. 2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не розгляду заяви позивача про виключення його з військового обліку на підставі п.6 ч.6 статті 37 Закону №2232-ХІІ в редакції, яка діяла станом на 11.11.2010р., з урахуванням встановлених судом обставин у даній справі, суд приходить до висновку, що у ході судового розгляду даної справи наведена бездіяльність з боку відповідача судом не встановлена, а позивачем не доведена.
А відтак, у задоволенні згаданих вище позовних вимог позивачеві слід відмовити.
Що стосується позовних вимог позивача в частині зобов'язання відповідача розглянути заяву позивача від 11.01.2025р. про виключення його з військового обліку на підставі п.6 ч.6 ст.37 Закону №2232-ХІІ у редакції, яка діяла станом на 11.11.2010 року, то, з урахуванням того, що судом бездіяльності відповідача у даних спірних правовідносинах не встановлено, навпаки, спростована змістом відповіді відповідача на вказану заяву позивача, оформлену листом від 21.01.2025р. за вих. №01/268, тобто, у спосіб та у порядку встановленому чинним законодавством, тому зазначені вище похідні позовні вимоги також задоволенню не підлягають.
Окрім того, і у задоволенні позовних вимог позивача в частині зобов'язання відповідача вчинити дії щодо виключення позивача з військового обліку на підставі п.6 ч.6 ст.37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», у редакції, яка діяла на 11.11.2010 року, слід відмовити, виходячи з наступного.
Приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Таким чином, обираючи спосіб захисту порушеного права, суд зважує на його ефективність з точки зору статті 13 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» та враховує положення «Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень», прийняті Комітетом Міністрів 11.03.1980, щодо того, що суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі повноважень суду, визначених законодавцем.
Під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах Закону, зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб'єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.
Адміністративний суд під час розгляду справи та вирішення публічно-правових спорів перевіряє чи рішення суб'єкта владних повноважень прийняте у межах законної дискреції. При цьому, відповідно до правил правозастосування практики Європейського суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підміняти рішення суб'єкта владних повноважень.
Згідно до вимог ч.4 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті (визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії), суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
За приписами абз. 2 ч.4 згаданої статті, також визначено, що у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Як встановлено судом зі змісту позову, предметом даного позову (за уточненим позовом від 19.03.2025р.) є визнання протиправною бездіяльності відповідача лише щодо не розгляду заяви позивача від 11.01.2025р. про виключення його з військового обліку на підставі п.6 ч.6 ст.37 Закону №2232-ХІІ, у редакції, яка діяла станом на 11.11.2010 року.
Жодних інших позовних вимог, які б стосувалися дій (бездіяльності) відповідача з приводу відмови відповідача у виключенні позивача з військового обліку у позові не заявлено.
А у відповідності до вимог ч.1 ч.2 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості.
Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
А відтак, оскільки у межах даного спору позивачем дії (рішення) відповідача щодо відмови у виключенні його з військової служби у межах заявленого позову (як основних позовних вимог) позивачем не оспорюються, а тому і спонукання відповідача вчинити дії по виключенню позивача з військового обліку, викладені у позові лише як похідні вимоги (без заявлення основної вимоги у цій частині) не можуть бути задоволені судом, оскільки наведена правомірність чи неправомірність дій (рішення) відповідача у межах заявленого предмету позову судом не досліджувалась на те вирішувалась.
Також суд зазначає, що виключенню з військового обліку військовозобов'язаних має відбуватися з дотриманням відповідної процедури, з прийняттям відповідного рішення про виключення з військового обліку або відмову у виключенні з військового обліку.
Прийняття такого рішення віднесено до повноважень органів РТКЦ та СП, які є дискреційними.
І лише після прийняття такого рішення (про відмову у виключенні з військового обліку) воно може бути оскаржене в судовому порядку у відповідності до вимог ст.55 Конституції України та перевірено адміністративним судом на предмет його правомірності та законності у порядку, встановленому ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Таким чином, із наведеного слідує, що без прийняття суб'єктом владних повноважень відповідного рішення про виключення військовозобов'язаного з військового обліку або відмову у такому виключенні, без перевірки такого рішення у судовому порядку шляхом визнання його протиправним та скасування, судове рішення в межах заявлених позовних вимог, що є предметом цього спору (визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не розгляду заяви позивача від 11.01.2025р. про виключення його з військового обліку) не може підміняти рішення суб'єкта владних повноважень, у даному випадку, ІНФОРМАЦІЯ_2 , тому у наведеній вище частині позовних вимог позивачеві слід відмовити.
За викладених обставин, у задоволенні даного позову позивачеві слід відмовити повністю.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат по сплаті судового збору понесених позивачем згідно квитанції ID:6706-0211-4699-3998 від 27.02.2025р. в сумі 1211,20 грн., суд виходить із того, що відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України лише при задоволенні позову такі судові витрати покладаються на суб'єкта владних повноважень.
Однак, виходячи з того, що у суду відсутні обґрунтовані правові підстави для задоволення даного позову, то і судові витрати позивача по сплаті судового збору не підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача - суб'єктів владних повноважень, тому такі судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 52, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Судові витрати по сплаті судового збору покласти на позивача згідно до вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, або протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва