Справа № 212/8347/25
2/212/4574/25
06 жовтня 2025 року Покровський районний суд міста Кривого Рогу
в складі: головуючого, судді - Козлов Ю.В.
за участю секретаря - Кучеренко Ю.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: виконавчий комітет Покровської районної у місті ради про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, визначення місця проживання дитини з батьком,-
18.07.2025 року ОСОБА_1 звернувсь до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, визначення місця проживання дитини з батьком.
Позов обґрунтовано тим, що у сторін є дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . У березні 2025 року позивач звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу. ОСОБА_4 виїхала разом із донькою до Республіки Чехії, але у травні 2025 року доньку було поміщено до Фонду захисту дітей. Після оформлення всіх дозволів, 19.05.2025 позивач разом із дитиною повернувся до України. Наразі дитина проживає із батьком за адресою : АДРЕСА_1 , який її виховує самостійно та яка перебуває на його повному утриманні. Встановлення факту самостійно виховання та утримання малолітньої дитини зумовлено необхідністю не тільки представляти інтереси дитини у навчальних та медичних закладах, де можливо забезпечити дитині повний обсяг її прав; а й у органах державної влади, як-то у органах ДМС, ЦНАП при отриманні документів без відповідача. Тому позивач звернувся до суду з вказаним позовом.
Ухвалою суду від 31.07.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та призначено підготовче судове засідання на 27.08.2025 за правилами загального позовного провадження, також звільнено позивача від сплати судового збору.
27.08.2025 розгляд справи відкладено на 23.09.2025.
18.09.2025 розгляд справи було відкладено на 26.09.2025.
Ухвалою Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 23.09.2025 закрито підготовче судове засідання, призначено судове засідання на 06.10.2025.
Позивач та його представник в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи у його відсутність, просив задовольнити позов.
Відповідач в судове засідання не з'явилася, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, про причини неявки суду не повідомила, відзив до суду не подала.
Представника третьої особи в судове засідання не з'явився, подав клопотання про розгляд справи за його відсутності, при вирішенні справи покладається на розсуд суду.
Положеннями ч. 2 ст.247 ЦПК України передбачено, що у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов до таких висновків.
Суд, сукупністю належних, допустимих і достовірних письмових доказів, встановив, що ОСОБА_1 згідно посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого у 2023 році, є особою з інвалідністю ІІ групи (а.с. 3). ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась ОСОБА_3 , батьками якої зазначені : ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (а.с.4). ОСОБА_3 зареєстрована та проживає за адресою : АДРЕСА_1 разом з батьком ОСОБА_1 , що підтверджується Актом від 09.07.2025 та Витягом з Реєстру територіальної громади (а.с.5, 6). Згідно перекладу ОСОБА_3 проживала за адресою : АДРЕСА_2 у Фонді захисту дітей, 19.05.2025 її батько ОСОБА_1 забрав її в Україну (а.с.7-8, 9-10).
Згідно Рішення про затвердження висновку щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визначення місця проживання дитини з батьком № 866 від 18.09.2025, затверджено Висновок щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визначення місця проживання дитини з батьком, де зазначено про доцільність визначення місця проживання дитини з батьком (батько працює, отримує пенсію, характеризується позитивно) та недоцільність підтвердження факту самостійного виховання дитини батьком (а.с. 39, 40-41).
Оцінка суду.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
Дитина має право знати своїх батьків і право на їх піклування (стаття 7 Конвенції про права дитини).
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
У відповідності до статті 5 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен з подружжя у відносинах між собою і в їхніх відносинах зі своїми дітьми користується рівними правами та обов'язками цивільного характеру, що виникають зі вступу у шлюб, перебування в шлюбі та у випадку його розірвання.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
У відповідності до частини другої статті 54 СК України усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім'ї.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Приймаючи рішення в інтересах дитини суд має враховувати право дитини мати і зберігати стосунки з обома батьками.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства.
Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків (частина перша статті 160 СК України).
Відповідно до частини першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
При визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати інтереси батьків.
Рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й першорядно повинні бути визначені й враховані інтереси дитини з урахуванням об'єктивних обставин спору. При визначенні місця проживання дитини судам потрібно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, під час розгляду справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах (зокрема, постанова Верховного Суду від 14 вересня 2022 року у справі № 466/1017/20).
У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 вказано, що тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
Вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування.
При вирішенні спорів про визначення місця проживання дитини суди враховують спроможність кожного з батьків піклуватися про дитину особисто; стосунки між дитиною і батьками в минулому; бажання батьків бути опікунами; збереження стабільності в оточенні дитини, йдеться про місце проживання, школу, друзів; бажання дитини; безпекові питання. Органам державної влади слід враховувати чи страждатиме дитина через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки одного з батьків.
Так, дитина проживає з батьком, який забезпечує їй повний і гармонійний розвиток та рівень життя, необхідний для такого розвитку; дитина відвідує школу, має відповідні соціальні контакти, а батько має дохід та здатний забезпечити дитину усім необхідним, має житло, в якому створив умови для гармонійного розвитку, проживання, навчання і виховання дитини.
Суд враховує, що батько забрав дитину з Республіки Чехії, яка у травні 2025 року була поміщена до Фонду захисту дітей, хоча до Республіки Чехії вижала разом із матір'ю - ОСОБА_2 , наразі мати дитини проживає окремо від дитини в іншій країні, не займається вихованням та утриманням доньки.
Виходячи з вищенаведеного, суд приходить до переконання що позовні вимоги щодо визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком відповідатиме принципу якнайкращого забезпечення інтересів дитини.
Суд наголошує, що визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком не повинно негативно впливати на її взаємовідносини з матір'ю, оскільки визначення місця проживання дітей з одним із батьків не позбавляє іншого батьківських прав та не звільняє його від виконання своїх батьківських обов'язків, що мають усвідомлювати обидва з батьків, спір між якими вирішено судом.
Разом із цим, суд підкреслює необхідність налагодження батьками співпраці з метою забезпечення належного контакту між кожним із них з дитиною, встановлення можливості спілкування та спільного проведення часу.
При істотній зміні обставин сторони мають право ініціювати визначення іншого порядку фізичної опіки щодо дитини.
Щодо вимог позивача про встановлення факту самостійного виховання неповнолітнього сина, суд приходить до наступних висновків.
Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За вимогами ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Наведені положення обмежують суд у розгляді справ лише за зверненням особи, тобто вимогами зазначеними у заяві, зокрема, про встановлення факту.
Згідно із частини шостою статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідно до закону.
Відповідно до принципу 6 Декларації про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові та розуміння. Вона повинна, коли це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучатися зі своєю матір'ю.
Статтями 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, визначено, що держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Пунктом 1 статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина 1 статті 3 Конвенції про права дитини).
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України(стаття 1 СК України).
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини.
Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях150,151 СК України.
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Отже, оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то обставина щодо одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлена судом як одна з таких, що складають предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Доведення позивачем обставин даного позову щодо одноосібного виховання ним дитини пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, а також стосується зміни обсягу сімейних прав та невиконання нею батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5972/22.
Позивачем також зазначено, що встановлення факту самостійно виховання та утримання малолітньої дитини зумовлено необхідністю не тільки представляти інтереси дитини у навчальних та медичних закладах, де можливо забезпечити дитині повний обсяг її прав; а й у органах державної влади, як-то у органах ДМС, ЦНАП при отриманні документів без відповідача.
В умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Крім того, позивач є особою з ІІ групою інвалідності він звільнений з військової служби, і даний встановлення даного факту необхідний лише для якнайкращих інтересів дитини.
У постанові від 02.04.2025 у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24) колегія Третьої судової палати Касаційного цивільного суду наголосила на тому, що «в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), в якій розглядалася заява батька про встановлення факту самостійного виховання дитини, необхідного заявнику для оформлення документів для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, реєстрації місця проживання дитини, вирішення інших питань щодо проживання та перебування дитини, отримання відстрочки від мобілізації, зробила такий висновок: «Факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, зокрема на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Факт, про встановлення якого просить заявник не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України(далі -СК України) «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право. За установлених обставин факт самостійного виховання дитини матір'ю (батьком) не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв'язку із чим така заява має бути залишена без розгляду».
Ухвала Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що Висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) ґрунтувались на загальних нормах, які врегульовували питання встановлення юридичного факту на час виникнення спірних правовідносин (звернення до суду із заявою у серпні 2022 року та її вирішення судом 09 грудня 2022 року), на які не поширювались положення Закону № 3633-IX, який набрав чинності 18 травня 2024 року та яким статтю 26 Закону № 2232-ХІІ викладено в новій редакції.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що наведений нею у постанові підхід щодо встановлення факту самостійного виховання дитини як юридичного факту був обґрунтований з урахуванням мети, для якої заявник просив установити цей факт у сукупності з установленими в справі обставинами, за якими між батьками дитини був укладений договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків, яким вони узгодили порядок участі кожного із них у вихованні їхнього спільного сина, а також іншими обставинами, які свідчили про неможливість встановлення такого факту в порядку окремого провадження.
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин і оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі (подібний висновок міститься в ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 726/2166/19 та від 13 липня 2023 року в справі № 922/5158/21).
Згідно з пунктом 2 частини 1статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч.2ст.315 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Судом встановлено, що позивач самостійно як виховує, так і утримує дитину ОСОБА_3 як батько, що підтверджено належними та допустимими доказами.
Аналіз вищенаведеного переконує суд в тому, що позовні вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини також є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
У частині сплати судового збору, то судом встановлено, що у силу приписів ст. 5 Закону України «Про судовий збір», позивач звільнений від сплати судового збору як особа з інвалідністю IІ групи.
Згідно із ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» (постанова від 17 жовтня 2014 року№10) вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати та керуватися тим, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві - пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору.
Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, якщо його також не звільнено від сплати цих витрат.
Доказів того, що відповідач ОСОБА_2 звільнена від сплати судового збору, матеріали цивільної справи не містять.
Враховуючи, що позивачем ОСОБА_1 заявлено дві позовні вимоги - в порядку позовного та окремого провадження, що складає загальну суму 1816,80 грн., то із відповідача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1816,80 грн.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 4, 81, 82, 141, 142, 259, 263-265, 268, 272, 273, 280-282 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.
Визначити місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за адресою : АДРЕСА_1 .
Встановити факт самостійного виховання та утримання батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 його малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмір 1816,80 грн.
Копію рішення направити відповідачу.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку та подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складання рішення до Дніпровського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Відомості про учасників справи згідно п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП - НОМЕР_2 , місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП - НОМЕР_3 , місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 .
Третя особа: виконавчий комітет Покровської районної у місті ради, Код ЄДРПОУ - 34489120, місцезнаходження за адресою : 50014, Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, вул. Кості Гордієнка, 2.
Суддя: Ю. В. КОЗЛОВ