8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"01" жовтня 2025 р. м. ХарківСправа № 922/1993/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Рильової В.В.
при секретарі судового засідання Бойко О.Н.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Керівника Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова (місцезнаходження: 61099, місто Харків, бул. Б.Хмельницького, будинок 36-А; код ЄДРПОУ: 0291010824) в інтересах держави в особі Харківської міської ради (місцезнаходження: 61003, місто Харків, майдан Конституції, будинок 7; код ЄДРПОУ: 04059243)
до Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" (місцезнаходження: 61145, місто Харків, вулиця Космічна, будинок 12; код ЄДРПОУ: 36985719)
про стягнення 6 250 809,97 грн.
за участю представників:
прокуратури: Хряк О.О. (службове посвідчення №072721 від 01.03.2023);
позивача: Громов О.В. (самопредставництво);
відповідача: Скриннік І.А. (ордер серії АХ № 1271930 від 01.07.2025; свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №1706 від 13.03.2009).
Керівник Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернувся до Господарського суду Харківської області із позовом до Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010", в якому просить суд стягнути з відповідача кошти у сумі 6 250 809,97 грн. з яких: 3 774 153,40 грн. - безпідставно збережені кошти пайової участі, 2 088 280,67 грн. - інфляційні нарахування, 388 375,90 грн. - 3% річних. Також прокурор просить суд покласти на відповідача витрати зі сплати судового збору.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 25.06.2025 судом позовну заяву Керівника Керівника Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 922/1993/25. Справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 23 липня 2025 року о 14:20.
02.07.2025 до Господарського суду Харківської області від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх.№15524 від 02.07.2025), в якому останній зазначає таке. По - перше, відповідач вказує, що 14.06.2019 року між ним та Департаментом економіки та комунального майна Харківської міської ради було укладено Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова № 10419/1 відповідно до п. 2.1.1 якого встановлена сума коштів у розмірі 944 234,92 грн. згідно з розрахунком величини пайової участі у створенні і розвитку інфраструктури м. Харкова, який є додатком до договору. Відповідач зазначає, що на виконная умов п.2.1.2 Договору (сплата пайового внеску в повіній сумі одним платежем) ним було сплачено таку пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова, що підтверджується платіжною інструкцією №497 від 19.06.2019. По-друге, відповідач констатує, що відповідно до листа Департаменту економіки та комунального майна № 913/0/124-20 від 28.08.2020 року відповідача повідомлено про те, що він як замовник будівництва не сплачує пайову участь (4 черга будівництва, 5-1 пусковий комплекс - трансформаторна підстанція) на підставі рядка 9 підпункту 2 пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX та п. 1 Порядку пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Харкова, затвердженого рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.12.2019 року № 989. На підставі зазначеного вище, відповідач просить суд в звдоіоленні позовних вимог відмовити.
07.07.2025 до Господарського суду Харківської області від прокуратури надійшла відповідь на відзив (вх.№15870 від 07.07.2025), в якій останній зазначає таке. Не погоджуючись з доводами відповідача, прокурор зазначає що по-перше, згідно умов Договору № 10419/1 від 14.06.2019 вказаний Договір регулює взаємовідносини між сторонами щодо пайової участі замовника у створенні розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Харкова при новому будівництві житлового кварталу по пр. Льва Ландау (колишній прос. П'ятдесятиріччя СРСР) ріг просп. Московського (І-ІІІ черги будівництва). Разом з цим, прокурор зауважує, що згідно відомостей з реєстру дозвільних документів на порталі Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва «e-construction.gov.ua» встановлено, що згідно сертифіката № ІУ123211228878 від 06.01.2022 прийнято в експлуатацію закінчений будівництвом об'єкт: «Нове будівництво житлового кварталу по пр. Льва Ландау (колишн.пр. П'ятдесятиріччя СРСР) ріг пр. Московського в м. Харкові (IV черга будівництва). Виходячи з наведеного вище, на думку прокурора, відповідачем побудовано та введено в експлуатацію об'єкт (житловий будинок) саме в IV черзі будівництва. По-друге, прокурор зазначає, що лист Департамента економіки та комунального майна № 913/0/124-20 від 28.08.2020, на який посилається відповідач у відзиві, стосується іншого об'єкту будівництва, а саме: п'ятого пускового комплексу - трансформаторної підстанції, який не має відношення до об'єкту будівництва, зазначеного у позовній заяві, а саме: : «Нове будівництво житлового кварталу по пр. Льва Ландау (колишн. пр. П'ятдесятиріччя СРСР) ріг пр. Московського в м. Харкові (IV черга будівництва)». Коригування (1-й пусковий комплекс: секція 1; 2-й пусковий комплекс: секція 2; 3-й пусковий комплекс: секція 3)», житлового будинку № 4, літера - Д-10. По-третє, прокурор акцентує увагу суду, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова у зв'язку із будівництвом житлового кварталу по пр. Льва Ландау (колишн. пр. П'ятдесятиріччя СРСР) ріг пр. Московського в м. Харкові у IV черзі будівництва (1-й пусковий комплекс: секція 1; 2-й пусковий комплекс: секція 2; 3-й пусковий комплекс: секція 3), а саме нового житлового будинку № 4, літера - Д-10, відповідачем не укладався та відповідні кошти до бюджету не були сплачені. На підставі зазаченого, прокурор просить суд позовні вимоги задовольнити.
23.07.2025 до Господарського суду Харківської області від позивача надійшли додаткові пояснення (вх.№17084 від 23.07.2025), в яких останній зазначив, що обов'язок звернення до органу місцевого самоврядування із заявою про укладення замовником договору про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова належав виключно відповідачу , а відтак ствердження про бездіяльність Харківської міської ради щодо нездійснення нею відповідного захисту є безпідставними.
01.08.2025 до Господарського суду Харківської області від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив (вх.№17791 від 01.08.2025), в яких останній зазначає таке. По-перше, відповідач вказує, що наданий прокурором розрахунок розміру пайовоі участі є невірним, а розрахунок інфляційних втрат та 3% є необґрунтованим, оскільки в матеріалах справи відстуні докази понесених позивачем збитків внаслідок несвоєчасного виконання відповідачем своїх зобов'язань. На підставі зазначеного, відповідач просить суд зменшити розмір штрафних санкцій на 90 %.
01.08.2025 до Господарського суду Харківської області від відповідача надійшло клопотання про застосування позовної давності (вх.№17808 від 01.08.2025), в якому останній зазначає, що виходячи з позовних вимог прокурора вбачається, що датою видачі сертифікату №IУ123211228878 є 06.01.2022, а тому сума пайового внеску мала бути сплачена відповідачем до 06.01.2022. У зв'язку з наведеним відповідач просить суд застосувати до позовних вимог прокурора позовну давність та відмовити у позові у зв'язку з її спливом.
06.08.2025 до Господарського суду Харківської області від прокуратури надійшли заперечення (вх.№18127 від 06.08.2025), в яких прокурор зазначає, що строк позовної давності ним не пропущено, оскільки перебіг строків позовної давності було зупинено у зв'язку з введенням в Україні карантину з 12.03.2020 задля запобігання поширенню COVID-2019, а пізніше також у зв'язку з введенням на території України воєнного стану від 24.02.2022.
08.09.2025 до Господарського суду Харківської області від прокуратури надійшли письмові пояснення (вх.№20448 від 08.09.2025), в яких прокурор зазначає що розрахунок суми позовних вимог в частині пайової участі (основного боргу) здійснено станом на час прийняття об'єкту будівництва в експлуатацію, та виходячи з отриманої суми боргу розраховаоі інфяліційні втрати та 3% річних.
Прокурор пристуній в судовому засіданні 01.10.2025 позовні вимоги підтримав, просив суд їх задовольнити.
Предстаник позивача, присутній в судовому засіданні 01.10.2025 позовні вимоги підтримав, просив суд їх задовольнити.
Представник відповідача, присутній в судовому засіданні 01.10.2025 проти задоволення позовних вимог заперечував, просив суд в задоволнні позову відмовити.
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані докази, аслухавши пояснення представників прокуратури та сторін, суд встановив наступне.
Відповідно до відомостей з Реєстру дозвільних документів на порталі Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва «e-construction.gov.ua» встановлено, що згідно сертифіката № ІУ123211228878 від 06.01.2022 прийнято в експлуатацію закінчений будівництвом об'єкт: «Нове будівництво житлового кварталу по пр. Льва Ландау (колишн. пр. П'ятдесятиріччя СРСР) ріг пр. Московського в м. Харкові (IV черга будівництва)». Коригування (1-й пусковий комплекс: секція 1; 2-й пусковий комплекс: секція 2; 3-й пусковий комплекс: секція 3). Клас наслідків - СС3. Замовник будівництва - обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Пролісок 2010». У розділі «Пайова участь» зазначено підставу для звільнення від сплати пайової участі - п. 13 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» № 132-ІХ від 20.09.2019.
Згідно зі сертифікатом № ІУ123211228878 від 06.01.2022, виданим Державною інспекцією архітектури та містобудування України замовнику - обслуговуючому кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Пролісок 2010», датою початку будівництва є 16.07.2019, датою завершення будівництва є 24.12.2021.
Державний класифікатор будівель та споруд (ДК БС) є складовою частиною Державної системи класифікації та кодування техніко-економічної та соціальної інформації. Класифікатор розроблено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.1998 №971 «Про програму реформування державної статистики на період до 2002 року».
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17 серпня 2000 року № 507, згідно відомостей, що відображені у сертифікаті про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів № ІУ123211228878 від 06.01.2022 код Державного класифікатору будівель та споруд об'єкту - 1122.2 «Будинки багатоквартирні підвищеної комфортності, індивідуальні». Об'єкт будівництва - будинок № 4 (секція 1; секція 2; секція 3, нежитлова прибудова до секції 1, ТП), літера - Д-10, рік завершення будівництва - 2021. Загальна площа приміщень введеного в експлуатацію будівництвом об'єкту складає 15804,9 кв.м., з них загальна площа квартир у будинку - 11 869,9 кв.м., у тому числі 4016,3 кв.м. - секція № 1 (1 пусковий комплекс), 3834,8 кв.м.-секція № 2 (2 пусковий комплекс), 4018,8 кв.м. - секція № 3 (3 пусковий комплекс). Згідно сертифікату про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів № ІУ123211228878 від 06.01.2022, зазначено, що загальна площа квартир складає 11869,9 кв.м., замовник об'єкта - обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Пролісок 2010» (код ЄДРПОУ 36985719). Сертифікат виданий на підставі акту готовності об'єкту до експлуатації від 28.12.2021.
Як зазначає прокурор, Відповідач розпочав будівництво спірного об'єкту: ще 16.07.2019, за результатами якого у грудні 2021 року об'єкт будівництва введено в експлуатацію на підставі відповідного сертифікату про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єкту.
Крім цього, посилаючись у позовній заяві на норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 (ЗУ 132-IX) прокурор вказує, що обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Пролісок 2010» мав обов'язок відповідно до ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (до 31.12.2019), абз. 3 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-IX (з 01.01.2020) звернутись до департаменту економічного розвитку із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва та після отримання розрахунку пайової участі сплатити її до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію.
Разом з цим, як зазначає прокурор, до органу місцевого самоврядування про укладення договору про пайову участь замовник обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Пролісок 2010» не звертався, будь-які документи для розрахунку розміру пайової участі до Харківської міської ради не надавав, договір про пайову участь не укладав та кошти пайової участі не сплатив, що підтверджується інформацією Департаменту з інспекційної роботи Харківської міської ради від № 2975/0/226-25 від 28.04.2025. Оскільки, на переконання прокурора, відповідач в порушення норм законодавства кошти пайової участі до місцевого бюджету Харківської міської ради не сплатив, вказане стало підставою для звернення прокурора до суду з вказаним позовом.
У зв'язку з простроченням відповідачем грошового зобов'язання щодо сплати коштів пайової участі Прокурором також заявлено вимогу про стягнення з відповідача інфляційних нарахувань у розмірі 2 088 280,67 грн. та 3 % річних у розмірі 388 375,90 грн.
Надаючи правову кваліфікацію доказам, які надані сторонами та викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, суд виходить з наступного.
Щодо наявності підстав у Прокурора звертатися з позовом, господарський суд зазначає наступне.
Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
При цьому обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами 3 та 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з'ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 ГПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.
Частинами 1, 3 ст. 4 ГПК України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Відповідно до ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Водночас, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Виходячи з аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.
Так, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99, з'ясовуючи поняття інтереси держави, визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (ч. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття інтереси держави має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".
З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.
Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).
Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17 та у постанові Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 911/1497/18.
Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб'єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (ч. ч. 3, 4 ст. 53 ГПК України, ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").
Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
Нездійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Сама по собі обставина не звернення позивача/позивачів з позовом протягом певного періоду, без з'ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору, не свідчить про неналежне виконання таким органом/органами своїх функцій із захисту інтересів держави.
При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень для захисту інтересів держави.
У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Як вбачається з матеріалів справи, прокуратурою на виконання вимог ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» на адресу Харківської міської ради було скеровано лист № 51-105- 1649вих-25 від 03.04.2025, стосовно вжиття заходів реагування щодо стягнення з відповідача коштів пайової участі.
Згідно листа Департаменту з інспекційної роботи Харківської міської ради № 2975/0/226-25 від 28.04.2025 Департамент економіки та комунального майна не володіє даними щодо будівництва та введення в експлуатацію об'єктів, не звернення частини замовників об'єктів будівництва до органу місцевого самоврядування унеможливило укладення з ними договорів про пайову участь через відсутність кількісних параметрів об'єктів, які є вихідними даними для підготовки договорів. Наразі відсутній законодавчий механізм отримання таких даних органами місцевого самоврядування.
20.05.2025 прокуратурою на адресу Харківської міської ради було повторно скеровано лист № 51-105-2573вих-25 від 20.05.2025, стосовно вжиття заходів реагування щодо стягнення з ОК «ЖБК «Пролісок 2010» коштів пайової участі.
Згідно відповіді Департамента з інспекційної роботи № 2975/0/226-25 від 28.04.2025 Департамент економіки та комунального майна не володіє даними щодо будівництва та введення в експлуатацію об'єктів, не звернення частини замовників об'єктів будівництва до органу місцевого самоврядування унеможливило укладення з ними договорів про пайову участь через відсутність кількісних параметрів об'єктів, які є вихідними даними для підготовки договорів. Наразі відсутній законодавчий механізм отримання таких даних органами місцевого самоврядування.
Отже, з матеріалів справи вбачається, що Харківською міською радою не вживались заходи щодо самостійного стягнення із відповідача коштів за пайову участь в судовому порядку. Відтак, у зв'язку з бездіяльністю компетентного органу, уповноваженого здійснювати захист інтересів держави в даній сфері, прокурором подано даний позов.
У вищевказаному випадку необхідність захисту інтересів держави прокурором полягає у необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами суспільства (у цьому випадку - територіальної громади) й замовника будівництва, та стягненні безпідставно збережених коштів до бюджету, оскільки уповноваженим органом самостійно не здійснюється захист інтересів територіальної громади.
Таким чином, підставою для представництва прокурором інтересів держави в особі Харківської міської ради, шляхом подання позову є стягнення з Відповідача безпідставно збережених коштів, що у свою чергу призвело до порушення інтересів держави, при тому, що позивачем, як уповноваженим органом, належних заходів з метою стягнення відповідних коштів до бюджету вжито не було.
Щодо суті позову.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011 № 3038-VI (далі - Закон № 3038-VI).
Відповідно до статті 1 Закону № 3038-VI замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
Частиною першою статті 2 цього Закону вказано, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
Положеннями статті 40 Закону № 3038-VI (в редакції, що діяла до 01.01.2020 року) встановлено наступне:
Порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону.
Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.
Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. При цьому не враховуються витрати на придбання та виділення земельної ділянки, звільнення будівельного майданчика від будівель, споруд та інженерних мереж, влаштування внутрішніх і позамайданчикових інженерних мереж і споруд та транспортних комунікацій.
У разі якщо загальна кошторисна вартість будівництва об'єкта не визначена згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами, вона визначається на основі встановлених органом місцевого самоврядування нормативів для одиниці створеної потужності.
Встановлений органом місцевого самоврядування для замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не може перевищувати граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених частиною п'ятою статті 30 цього Закону.
Розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва об'єкта, з техніко-економічними показниками.
У разі зміни замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту зменшується на суму коштів, сплачених попереднім замовником відповідно до укладеного ним договору про пайову участь.
Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію. Істотними умовами договору є: 1) розмір пайової участі; 2) строк (графік) сплати пайової участі; 3) відповідальність сторін. Невід'ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.
Кошти, отримані як пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту.
Інформація щодо договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та його виконання зазначається у декларації про готовність об'єкта до експлуатації або в акті готовності об'єкта до експлуатації.
01.01.2020 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 № 132-IX (далі - Закон № 132-IX), якими з 01.01.2020 року було виключено статтю 40 Закону № 3038-VI, яка регулювала пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
За змістом Закону № 132-IX та прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.
Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов'язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.
Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.
Стаття 40 Закону № 3038-VI (в редакції, що діяла до 01.01.2020 року) визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію. Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання. Одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об'єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.
Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону № 3038-VI після втрати нею чинності.
Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.
Наведені вище правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19.
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання відступу від правових позицій касаційних судів та визначаючи належний спосіб захисту порушеного права у справі № 643/21744/19, також зауважила, що:
- з 1 січня 2020 року скасовано дію статті 40 Закону № 3038-VI, яка передбачала обов'язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов'язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Відтак якщо на час здачі новозбудованого об'єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов'язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов'язати укласти договір або визнати договір укладеним;
- у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 909/1143/19, від 30.09.2020 у справі № 904/4442/19, від 04.02.2021 у справі № 904/2468/19 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 201/14195/18 суди розглянули спори про визнання укладеним договору про пайову участь замовника будівництва у створенні та розвитку інфраструктури населеного пункту при чинності на час виникнення спірних правовідносин та на момент звернення позивача до суду норми статті 40 Закону № 3038-VI, яка зобов'язувала замовника будівництва укласти вказаний договір, однак за відсутності вказаної норми на час розгляду справи. Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.01.2021 у справі № 922/267/20 та від 23.03.2021 у справі № 904/454/18 суди розглянули вказані вище спори при втраті чинності норми статті 40 Закону № 3038-VI ще на час звернення позивача до суду, однак вона також була чинною на час виникнення спірних правовідносин;
- відмовляючи у задоволенні позовних вимог, касаційні суди дійшли висновку про те, що необхідною умовою для укладення договору за рішенням суду є наявність на час виникнення правовідносин відповідних положень закону про обов'язковість укладення договору. Однак, оскільки станом на час розгляду справи відсутнє положення закону, яке б зобов'язувало відповідача укласти з позивачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, суд не наділений повноваженнями визнати укладеним такий договір, обов'язковість якого для відповідача законом не передбачена;
-зазначені висновки касаційного суду узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у цій справі, а тому підстав для відступу від правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду немає;
- у зв'язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов'язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України;
- у разі порушення зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.
Відтак, Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок щодо належного способу захисту у разі порушення зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", який полягає у стягненні коштів на підставі ст. 1212 ЦК України на користь органу місцевого самоврядування, а не зобов'язання замовника будівництва укласти договір про пайову участь з відповідним органом.
Між тим, даною постановою не спростовується обов'язок замовника будівництва сплатити кошти з пайової участі у розвитку інженерної інфраструктури населеного пункту, більш того наголошується, що у подібних правовідносинах спір можливий лише щодо величини пайової участі, однак не існування такого обов'язку.
Нормами статті 40 Закону № 3038-VI було визначено обов'язок у передбачених цим Законом випадках щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до прийняття такого об'єкта в експлуатацію, а також обов'язок щодо укладення відповідного договору про пайову участь, положеннями якого мала бути визначеною належна до перерахування сума (розмір пайової участі).
При цьому частиною дев'ятою статті 40 Закону № 3038-VI було передбачено, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.
Відповідно до Закону № 132-IX статтю 40 Закону № 3038-VI було виключено з 1 січня 2020 року.
Таким чином, починаючи з 01.01.2020 передбачений до цього статтею 40 Закону №3038-VI обов'язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту перестав існувати.
Разом з тим, законодавцем під час внесення змін до Закону № 3038-VI (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону № 132-IX) було чітко встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) (абзац другий пункт 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX у такому розмірі та порядку:
1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):
для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;
для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;
3) замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва;
4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію;
5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;
6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об'єкта до експлуатації або в акті готовності об'єкта до експлуатації.
Отже, у даному випадку, обов'язок Відповідача, як замовника будівництва, здійснити оплату пайового внеску у 2020 році визначений безпосередньо приписами пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX.
При цьому господарський суд зазначає, що передбачений прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:
- об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;
- об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
Тож у вказаних двох випадках, враховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX, замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об'єкта в експлуатацію.
Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає:
- для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;
- для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Наведене свідчить про те, що норми абзацу першого та другого пункту 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX не перебувають у взаємозв'язку та не є взаємодоповнюючими.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21.
Враховуючи, що матеріали даної справи містять докази того, що будівництво об'єкта розпочате відповідачем у 2019 році, а абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX визначено обов'язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію.
Крім того, судом встановлено, що будівництво об'єкта розпочато 16.07.2019, що підтверджується інформацією з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, натомість об'єкт введено в експлуатацію у 2021 році, відтак застосуванню підлягає п. 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX, яким визначено обов'язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником (відповідачем) об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію.
Доводи Відповідача стосовно того, що ним дотримано вимоги законодавства в частині сплати коштів пайової участі у розвитку інфраструктури м. Харкова шляхом укладення договору № 104-19/1 про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова від 14.06.2019 та сплатою коштів у розмірі 944234,92 грн. відповідно до платіжного доручення від 19.06.2019 № 497 не приймаються судом з огляну на таке. Зазначений Договір № 104-19/1 про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова від 14.06.2019 регулює взаємовідносини між сторонами щодо пайової участі замовника у створенні розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Харкова при новому будівництві житлового кварталу (І-ІІІ черги будівництва), в той час коли згідно відомостей з реєстру дозвільних документів на порталі Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва «e-construction.gov.ua» встановлено, що згідно сертифіката № ІУ123211228878 від 06.01.2022 прийнято в експлуатацію закінчений спірний будівництвом об'єкт: (IV черга будівництва). По-друге, посилання відповідача на лист Департамента економіки та комунального майна № 913/0/124-20 від 28.08.2020, яким останнім повідомлено відповідача, що він як замовник будівництва не сплачує пайову участь (4 черга будівництва, 5-1 пусковий комплекс - трансформаторна підстанція) на підставі рядка 9 підпункту 2 пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX та п. 1 Порядку пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Харкова, затвердженого рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.12.2019 року № 989 є недоречними з огляду на те, що це у вказаному листі мова йде про інший об'єкт будівництва, який не має відношення до спірного об'єкту («Нове будівництво житлового кварталу по пр. Льва Ландау (колишн. пр. П'ятдесятиріччя СРСР) ріг пр.Московського в м. Харкові (IV черга будівництва)». Коригування (1-й пусковий комплекс: секція 1; 2-й пусковий комплекс: секція 2; 3-й пусковий комплекс: секція 3)», житлового будинку № 4, літера - Д-10) у звя'зку з будівництвом якого прокурор просить стягнути вказані кошти з відповідача у даній справі.
Натомість з матеріалів справи вбачається та не спростовано Відповідачем, що усупереч вищезазначеним вимогам законодавства, відповідач не звернувся до Харківської міської ради протягом 10 робочих днів після 01.01.2020 року із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, з огляду на що порядок пайової участі Відповідача регулюється саме прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX.
Верховний Суд у постанові від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22 зауважив про те, що відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва на виконання вимог підпункту 3 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-ІХ та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.
Разом з тим господарський суд зауважує, що у випадку, якщо замовниками вищевказаних об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX обов'язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то, враховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 р. зі справи № 643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21.
Отже, у даному випадку, обов'язок Відповідача, як замовника будівництва, здійснити оплату пайового внеску визначений безпосередньо приписами пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX, якими, крім того, визначено, що розмір пайової участі становить 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування, у випадку якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом.
Невиконання Відповідачем законодавчо закріпленого обов'язку щодо сплати пайової участі у зв'язку з будівництвом об'єкта саме до введення об'єкта в експлуатацію надає право на стягнення цих коштів відповідно до ст. 1212 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
Отже, господарський суд зазначає, що замовник будівництва (Відповідач) зобов'язаний перерахувати органу місцевого самоврядування (Позивачу) безпідставно збережені грошові кошти пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України. Такі висновки сформульовані також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 та Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21.
При цьому відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва на виконання вимог абз. 2 п. 2 р. ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №132-ІХ та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.
Визначаючи розмір належної до стягнення суми пайової участі у зв'язку з будівництвом об'єкта, суд зобов'язаний дослідити подані стороною докази, перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок, що є процесуальним обов'язком суду (подібний висновок щодо обов'язку суду перевірити розрахунок заявлених позовних вимог викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).
Господарський суд з огляду на вимоги ст. 79, 86 ГПК України має з'ясувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок здійснено неправильно, суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми проведених нарахувань, не виходячи при цьому за межі позовних вимог.
Відповідно до п.п. 1 п. 2 розд. II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом) для житлових будинків 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;
Здійснений Прокурором розрахунок коштів пайової участі виглядає наступним чином:
15 898 грн.* 11 869,9 кв.м. * 2% = 3 774 153,40 грн,
де: 15 898 грн. - опосередкована вартість 1 кв.м.;
11 869,9 кв.м - загальна площа приміщень відповідно до сертифікату №ІУ1232112288878;
2 % - розмір залучення коштів для об'єктів житлового призначення згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні».
Перевіривши зроблений прокурором розрахунок, суд дійшов висновку що він є арифметично вірним, а тому вимога прокурора щодо стягнення 3 774 153,40 грн. безпідставно збережених коштів пайової участі підлягає задоволенню.
Щодо нарахування 3% річних та інфляційних втрат суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
З огляду на те, що Відповідач свої зобов'язання в частині оплати вартості пайової участі не виконав у встановлений законом строк, то відповідно він вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, що в свою чергу тягне за собою відповідні правові наслідки.
Виходячи з системного аналізу законодавства, обов'язок боржника сплатити кредитору суму боргу з нарахуванням процентів річних та відшкодувати кредитору спричинені інфляцією збитки випливає з вимог ст. 625 Цивільного кодексу України.
Частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Виходячи з положень ст. 625 Цивільного кодексу України, право кредитора на стягнення 3% річних та інфляційних втрат не залежить від моменту пред'явлення вимоги про таке стягнення (до моменту погашення боргу або після цього). При цьому визначальним є наявність факту порушення боржником строків виконання грошового зобов'язання. Таким чином, право кредитора на стягнення 3% річних може бути реалізовано у будь-який момент при наявності вищезазначених вимог, передбачених законодавством.
Враховуючи те, що Відповідачем не були виконані зобов'язання зі сплати коштів пайової участі, суд вважає, що Прокурор правомірно нараховує 3% річних та інфляційні втрати.
Перевіривши правомірність та правильність здійсненого прокурором детального розрахунку інфляційних втрат у розмірі 2 088 280,67 грн. та 3% річних у розмірі 388 375,90 грн. за допомогою калькулятора "Ліга Закон", суд зазначає, що здійснене нарахування відповідає обставинам справи, вимогам законодавства, розрахунок виконано арифметично вірно, з урахуванням чого, позовна вимога про стягнення інфляційних втрат у розмірі 2 088 280,67 грн. та 3% річних у розмірі 388 375,90 грн. визнається судом обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Щодо клопотання відповідача стосовно зменшення інфляційних втрат та 3% річних на 90%, суд зазначає таке.
Як уже зазначалося, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 Цивільного кодексуУкраїни).
Оскільки сторони не встановлювали в договорі іншого розміру процентів річних, то у цій справі до спірних правовідносин щодо нарахування процентів річних на заборгованість слід застосовувати положення частини другої статті 625 Цивільного кодексуУкраїни.
За змістом вищенаведеної норми закону (ст.625 ЦК України) нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки єспособом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Такі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22 (провадження № 12-45гс23).
Інфляційні втрати та проценти річних є спеціальним видом цивільно-правової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання і входять до складу такого зобов'язання (постанова об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18).
Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань.
Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.
Законодавство не містить переліку підстав для зменшення процентів річних. Такими підставами можуть бути, зокрема, дії боржника, спрямовані на належне виконання зобов'язання, ступінь вини боржника, міра виконання зобов'язання боржником, майновий стан сторін, інші інтереси сторін, дії чи бездіяльність кредитора, очевидна неспівмірність заявленої суми процентів річних порівняно із сумою боргу, а також інші підстави, підтверджені конкретними обставинами справи.
Заявляти про наявність підстав для зменшення процентів річних та доводити, що вони підтверджуються конкретними обставинами справи, має саме боржник, а суд з огляду на наявні в матеріалах справи докази має надати оцінку обґрунтованості таких доводів та вирішити питання про можливість зменшення процентів річних.
Також при вирішенні питання про зменшення процентів річних суд має враховувати принципи розумності, справедливості, пропорційності та дотримуватись балансу між інтересами боржника і кредитора.
До того ж у постанові від 05 червня 2024 року у справі № 910/14524/22 (провадження № 12-4гс24) Велика Палата Верховного Суду зазначала, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів.
З огляду на зазначені правові висновки Верховного Суду та наведені в цій постанові висновки Великої Палати Верховного Суду, враховуючи правову природу процентів річних як визначеної законом плати боржника за користування грошовими коштами кредитора, їх розмір може бути зменшено.
При цьому суд при визначенні розміру, до якого можна зменшити проценти річних, обмежений нормою частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, яка визначає, що боржник має сплатити кредитору три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) від простроченої суми.
Отже, саме три проценти річних є законодавчо встановленим розміром процентів річних, які боржник повинен сплатити у разі неналежного виконання грошового зобов'язання. Три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) є мінімальним розміром процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов'язання боржником. Тому зменшення судом процентів річних можливе лише до такого розміру, тобто не менше ніж три проценти річних.
Відтак розмір процентів річних, який становить законодавчо встановлений розмір трьох процентів річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), не підлягає зменшенню судом.
Інфляція - це знецінювання грошей і безготівкових коштів, що супроводжується ростом цін на товари і послуги (Методологічні положення щодо організації статистичного спостереження за змінами цін (тарифів) на спожиті товари (послуги) і розрахунку індексу споживчих цін, затверджені наказом Державного комітету статистики України від 14 листопада 2006 року № 519).
Інфляційні втрати є наслідком інфляційних процесів в економіці, вони об'єктивно виникають унаслідок знецінення грошових коштів, а їх стягнення є компенсацією за понесені втрати.
Компенсація кредитору інфляційних втрат згідно з положеннями частини другої статті 625 Цивільного кодексу України є мінімальною гарантією захисту його інтересів, яка забезпечує збереження цінності грошових коштів протягом прострочення оплати боржником відповідних товарів, робіт чи послуг.
Інфляційні втрати не є штрафними санкціями чи платою боржника за користування коштами кредитора, вони, як уже зазначалося, входять до складу грошового зобов'язання і є способом захисту майнового права та інтересу. Тому, на відміну від процентів річних, суд не може зменшити розмір інфляційних втрат.
Верховний Суд у своїй практиці послідовно дотримується правової позиції щодо неможливості зменшення розміру інфляційних втрат - висновки про це викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 жовтня 2023 року у справі № 904/4334/22, від 24 січня 2024 року у справі № 917/991/22, від 01 жовтня 2024 року у справі № 910/18091/23 та від 05 листопада 2024 року у справі № 902/43/24, а також у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 712/4975/22.
Оскільки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) викладено правовий висновок про можливість зменшення судом за певних умов розміру як неустойки, штрафу, так і процентів річних, але взагалі не зазначено про зменшення розміру інфляційних втрат, Суд позбавлений можливості вирішувати питання про зменшення судом розміру інфляційних втрат.
Додатково суд звертає увагу відповідача на те, що Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Суд критично оцінює клопотання відповідача про зменшення інфляційних втрат та 3% річних на 90% та одночасну вимогу у вказаному клопотанні про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
На підставі зазначеного, клопотання відповідача про зменшення інфляційних втрат та 3% річних на 90% судом відхиляється.
Щодо клопотання відповідача про застосування строку позовної давності, суд зазначає таке.
Статтею 256 Цивільного кодексу України унормовано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За приписами статті 257 Цивільного кодексуУкраїни загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 Цивільного кодексуУкраїни).
Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними.
За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.
Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України.
Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.
Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХнабрав чинності 30 січня 2024 року.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився і такий стан триває дотепер.
Підсумовуючи, суд зазначає, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
Перебіг строків позовної давності було відновлено з 4 вересня 2025 року, коли набув чинності Закон № 4434-ІХ, який виключив з пункту 19 «Прикінцевих та перехідних положень» Цивільного кодексу України норму про зупинення строків на період дії воєнного стану.
РАЗОМ З ЦИМ, враховуючи те, що сертифікат готовності об'єкта до експлуатації було видано відповідачу 06.01.2022, а прокурор звернувся до суду 10.06.2025 (коли перебіг позовної давності ще було зупинено) позовна давність щодо визнаних судом у цій справі обґрунтованими позовних вимог про стягнення безпідставно збережених коштів пайової участі, інфляційних втрат та трьох процентів річних НЕ спливла.
Доводи відповідача про пропуск строку позовної давності спростовуються вищевикладеним, а клопотання задоволенню не підлягає.
Відповідно до п. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).
Згідно з ч. ч. 1-2 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд також зазначає, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyondreasonabledoubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 18.01.2021 по справі № 915/646/18.
Враховуючи вищевикладене, оцінивши докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокурора підлягають задоволенню в повному обсязі шляхом присудження до стягнення з Відповідача на користь Позивача 3 774 153,40 грн безпідставно збережених коштів пайової участі, 2 088 280,67 грн інфляційних втрат, 388 375,90 грн 3% річних.
Надаючи оцінку доводам сторін, судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з п. 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04) зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, § 54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
З огляду на викладене суд вважає, що при розгляді даної справи судом надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд виходить з положень ст.129 ГПК України, відповідно до яких, витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача, з вини якого виник спір.
Керуючись ст.ст. 53, 73, 74, 76-80, 86, 123, 124, 129, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути з Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" (місцезнаходження: 61145, місто Харків, вулиця Космічна, будинок 12; код ЄДРПОУ: 36985719) на користь Харківської міської ради (місцезнаходження: 61003, місто Харків, майдан Конституції, будинок 7; код ЄДРПОУ: 04059243) грошові кошти у сумі 6 250 809,97 грн, з яких: 3 774 153,40 грн - безпідставно збережені кошти пайової участі, 2 088 280,67 грн - інфляційні нарахування, 388 375,90 грн - 3 % річних.
2. Стягнути з Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" (місцезнаходження: 61145, місто Харків, вулиця Космічна, будинок 12; код ЄДРПОУ: 36985719) на користь Харківської обласної прокуратури (місцезнаходження: 61000, Харків, вулиця Богдана Хмельницького, 4; код ЄДРПОУ: 02910108, банк отримувач: Державна казначейська служба України м. Київ, код 820172,рахунок UA178201720343160001000007171,код класифікації видатків бюджету 2800) витрати зі сплати судового збору у сумі 75 009,72 грн.
Видати накази після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 256 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено "08" жовтня 2025 р.
Суддя В.В. Рильова
Справа №922/1993/25