06 жовтня 2025 рокуЛьвівСправа № 140/9892/24 пров. № А/857/9737/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
судді-доповідача -Шевчук С.М.
суддів -Гуляка В. В.
Ільчишин Н. В.
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційні скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) та ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2025 року у справі № 140/9892/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення,
місце ухвалення судового рішення м.Луцьк
Розгляд справи здійснено за правиламиспрощеного позовного провадження
суддя у І інстанціїВ.М.Валюх
дата складання повного тексту рішенняне зазначена
І. ОПИСОВА ЧАСТИНА
ОСОБА_1 звернувся з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення, стягнення моральної шкоди.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2025 року у справі № 140/9892/24 позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення відповідача від 18 серпня 2024 року №2851 про відмову в перетинанні державного кордону України.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 968 гривень 96 копійок (дев'ятсот шістдесят вісім гривень дев'яносто шість копійок).
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідач та позивач звернулися з апеляційними скаргами про скасування рішення суду першої інстанції.
У апеляційній скарзі позивач просив рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07.02.2025 р. у частині відмови у стягненні моральної шкоди скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення, яким стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина № НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 , моральну шкоду у розмірі 140 000,00 (сто сорок тисяч) гривень 00 копійок.
Позивач в доводах апеляційної скарги зазначив, що не погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з Відповідача моральної шкоди у розмірі 140 000,00 грн, позаяк суд першої інстанції залишив поза увагою, що прямував до дружини, яка є особою з інвалідністю, проживає в Німеччині, перебуває на тимчасовому обліку в Посольстві України у ФРН, проте внаслідок незаконного оскаржуваного рішення зустрітися з дружиною не зміг. Внаслідок цього позивач перебуває досі пригніченому стані, з'явилась тривожність, недосипання, втрата апетиту, що призвело до проблем на роботі та в сім'ї. Більш того, внаслідок протиправного рішення відповідача у позивача виникли проблеми на роботі і його було звільнено з займаної посади.
Позивач простояв в автомобільній черзі більше 12 годин у спекотну погоду і без можливості справляння людських потреб. Такий безлад на пункті пропуску "Устилуг" та нездатність відповідача, як уповноваженого органу Держави України, організувати людські умови та здійснення належного прикордонного контролю (без постійних і тривалих перерв, перезмінок, сприяння деяким громадянам в проходженні контролю поза загальною чергою) позивач вважає нелюдським поводженням.
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції, а як наслідок позивач вважає, що заявлений ним розмір моральної шкоди підлягає стягненню з відповідача.
Відповідач в свою чергу просив прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
Відповідач в доводах апеляційної скарги зазначає, що під час перевірки документів позивача в уповноваженої особи ДПСУ виникли підозри, щодо достовірності документів, відповідно було прийнято рішення звернутися до органів Національної поліції з повідомленням про виявлення ознак кримінального правопорушення, передбаченого ст. 358 ККУ. Спираючись на вищезазначені правові норми та доводи, відповідач зазначає, що дії уповноваженої особи ДПСУ відповідають нормам чинного законодавства, що полягали у виклику представників Національної поліції та вилученні документів позивача, які він надав під час прикордонного контролю, що в свою чергу стало причиною для відмови у прийнятті рішення про відмову у перетинанні державного кордону. Вирішуючи питання про правомірність чи протиправність відмови у перетинанні державного кордону, ключове значення має з'ясування правового статусу, у якому позивач мав намір перетнути державний кордон України. Від цього залежить реалізація права особи на перетинання державного кордону та перелік документів, які особа має для цього подати, про що зазначено у постанові ВС від 26.10.2023 року у справі №380/9100/22. Крім того, відповідач зазначив, що судом першої інстанції не було застосовано висновків ВС, відображених у постанові від 09.03.2023 року у справі №600/2520/22-а.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечує проти задоволення апеляційної скарги відповідача та просить суд залишити рішення суду першої інстанції в частині задоволеного позову без змін, з мотивів аналогічних тим, що викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.
Про розгляд апеляційної скарги відповідач та позивач повідомлені шляхом надіслання ухвал про відкриття апеляційного провадження та про призначення апеляційної скарги до розгляду через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. В силу вимог ч.4 ст.229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Ухвалюючи судове рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що 18.08.2024 при спробі перетинання державного кордону України в пункті пропуску для автомобільного сполучення «Устилуг» позивач надав усі необхідні документи, які підтверджують надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та його право на виїзд за межі України згідно із абзацами другим, дванадцятим пункту 2-1 Правил №57, та відповідач не довів наявності правових та фактичних підстав для тимчасового обмеження позивача у праві виїзду за кордон, тому оскаржуване у цій справі рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 18.08.2024 №2851 щодо тимчасового обмеження позивача у праві виїзду з України в умовах воєнного стану є протиправним та підлягає скасуванню.
Разом з тим, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди з підстав того, що оскаржуване рішення відповідача спричинило негативний вплив та негативні емоції позивача досягли рівня страждання або приниження до задоволення не підлягають. Позаяк твердження позивача про перебування у пригніченому стані, появу тривожності, недосипання, втрати апетиту, виникнення проблем на роботі та в сім'ї є загальними та будь-якими доказами (зокрема, медичною документацією) не підтверджені.
При цьому, сам факт оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності суб'єкта владних повноважень не може бути єдиним доказом наявності моральної шкоди.
ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 18.08.2024 позивач при спробі перетинання державного кордону України в пункті пропуску для автомобільного сполучення «Устилуг» надав: паспорт громадянина України для виїзду за кордон (а.с.11), свідоцтво про шлюб від 01.06.2024 (а.с.13); нотаріально засвідчену фотокопію пенсійного посвідчення дружини ОСОБА_2 отримувача пенсії по ІІ групі інвалідності (а.с.14); довідку про перебування дружини ОСОБА_2 на консульському обліку в Посольстві України у ФРН з 08.07.2024 (а.с.15); довідку Деснянського районного у м. Києві ТЦК С від 09.08.2024 №11/151 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на строк до 09.11.2024 (а.с.16).
18.08.2024 заступник начальника відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ВПС « ІНФОРМАЦІЯ_3 » прийняв рішення про відмову в перетинанні державного кордону України за №2851, у якому зазначено, що на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII (далі Закон №389-VIII), Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ, громадянин України ОСОБА_1 тимчасово обмежений у праві виїзду з України у зв'язку із відсутністю підстав на право перетинання державного кордону, оскільки не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон або мету своєї поїздки (а.с.10).
ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.
Відповідно до частини першої статті 33 Конституції України кожному гарантується право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, що встановлюються законом.
Такими обмеженнями, зокрема, є обмеження, передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану», Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022 (далі - Указ).
Пункт 3 Указу прямо передбачає, що в умовах воєнного стану можуть тимчасово обмежуватись права і свободи громадян, у тому числі право на вільне залишення території України.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» військове командування разом з іншими органами влади має право встановлювати особливий режим в'їзду і виїзду громадян, зокрема обмежувати свободу пересування військовозобов'язаних осіб.
Зі змісту Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» вбачається, що на військову службу за призовом під час мобілізації приймаються громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років.
Судом установлено, що позивач не досяг граничного віку перебування на військовій службі.
Статтею 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації, які передбачають, серед іншого, з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період (абзац другий частини першої цієї статті).
У той же час статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.
Так, відповідно пункту 11 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» ( в редакції на дату виникнення спірних правовідносин) установлено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, які мають дружину (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи.
Згідно частини 7 ст. 23 названого Закону перевірка підстав щодо надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки.
Водночас цей Закон не встановлює переліку документів, якими особа, яка має відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, підтверджує свій відповідний статус.
Незважаючи на це, у випадку, коли особа вважає що вона не підлягає призову на військову службу під час мобілізації на особливий період згідно, зокрема, з урахуванням пункту 11 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» докази наявності дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи.
Порядок перетинання громадянами України державного кордону визначений у Правилах перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 (далі Правила №57).
Згідно із пунктом 2 Правил № 57 перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну: паспорт громадянина України для виїзду за кордон. У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Пункт 2-6 Правил визначає, що у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Абзацом другим пункту 2-1 Правил №57 визначено, що у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право: особи, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю і супроводжують таких дружину (чоловіка) для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність.
Згідно із абзацом дванадцятим пункту 2-1 Правил №57 виїзд за межі України громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, зазначених в абзацах третьому-сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту та пункті 2-2 цих Правил, може здійснюватися самостійно без осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, на підставі довідки про перебування таких осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2цих Правил, на консульському обліку, документів (їх нотаріально засвідчених копій), що дають право на виїзд, які передбачені відповідно в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту та пункті 2-2цих Правил, та документів, зазначених у пункті 2 цих Правил.
За змістом пункту 12 Правил № 57 для здійснення прикордонного контролю громадяни подають уповноваженим службовим особам підрозділу охорони державного кордону паспортні, а у випадках, передбачених законодавством, і підтверджуючі документи без обкладинок і зайвих вкладень. У ході перевірки документів під час виїзду з України з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.
Отже, необхідними умовами для виїзду за кордон військовозобов'язаних громадян України є:
- дійсний документ, визначений статтею 2 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» та документи, необхідні для в'їзду до держави прямування, транзиту;
- відсутність підстав для тимчасового обмеження у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України»;
- в умовах воєнного стану документальне підтвердження належності до категорії громадян України щодо яких не застосовуються обмеження у праві виїзду за межі території України (відповідні документи, які свідчать про звільнення від призову на військову службу під час мобілізації).
Верховний Суд у справі № 260/4205/22 (постанова від 26 червня 2025 року) погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій в частині того, що з моменту початку війни в Україні діє правовий режим воєнного часу, а територіальні центри комплектування є відповідальними за ведення військового обліку та видачу військово-облікових документів. Військовий квиток, тимчасове посвідчення або приписне - єдині документи, що підтверджують належність до військового обов'язку. Лише на підставі таких документів прикордонники можуть оцінити правомірність перетину кордону. При цьому право на відстрочку від мобілізації саме по собі не дає автоматичного права на виїзд з України.
Військово-обліковий документ є документом, що визначає належність його власника до виконання військового обов'язку, який оформляється (створюється) та видається громадянину України, який є призовником, військовозобов'язаним або резервістом, у тому числі, якщо він був виключений з військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів.
З матеріалів справи убачається, що 18.08.2024 позивач при спробі перетинання державного кордону України в пункті пропуску для автомобільного сполучення «Устилуг» надав: паспорт громадянина України для виїзду за кордон (а.с.11);
свідоцтво про шлюб від 01.06.2024 (а.с.13);
нотаріально засвідчену фотокопію пенсійного посвідчення дружини ОСОБА_2 отримувача пенсії по ІІ групі інвалідності від загального захворювання по опорно-рухового апарату (а.с.14);
довідку про перебування дружини ОСОБА_2 на консульському обліку в Посольстві України у ФРН з 08.07.2024 (а.с.15);
довідку ІНФОРМАЦІЯ_4 від 09.08.2024 №11/151 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на строк до 09.11.2024 (а.с.16).
Враховуючи положення частини 7 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» перевірка підстав щодо надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки.
Як наслідок уповноваженим органом, а зокрема територіальним центром комплектування та соціальної підтримки перевірено наявність у позивача підстав, визначених пунктом 11 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (в редакції на дату виникнення спірних правовідносин) стосовно того, що позивач не підлягає призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, як такий, що має дружину з числа осіб з інвалідністю II групи.
Отож, під час спроби перетину державного кордону України позивач надав документи, які підтверджують його право на перетин державного кордону України в умовах дії правового режиму воєнного стану, в тому рахунку і підтвердження звільнення від призову під час мобілізації - довідку ІНФОРМАЦІЯ_4 від 09.08.2024 №11/151 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на строк до 09.11.2024 (а.с.16).
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги відповідача стосовно сумнівів у законності видачі довідки про перебування на консульському обліку, оскільки такі доводи спростовуються листом Посольства України у ФРН від 22.08.2024 №61212/17-500-114210, з якого вбачається, що дружина позивача дійсно перебуває з 08.07.2024 на тимчасовому консульському обліку в Посольстві України у ФРН, яке підтверджує видачу довідки про перебування на консульському обліку (а.с. 62).
Також суд відхиляє доводи відповідача з приводу того, що позивач не зміг виїхати з України з огляду на те, що вибув з пункту пропуску «Устилуг» у супроводі представників Володимирського РВ ГУНП у Волинській області, позаяк працівники поліції прибули за повідомленням уповноваженої особи відповідача, а правовою підставою відмови позивачу у виїзді закордон є саме оскаржуване рішення від 18.08.2024 №2851.
Підсумовуючи викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність оскаржуваного рішення №2851 про відмову позивачу у перетинанні державного кордону України від 18.08.2024, позаяк при спробі перетинання державного кордону України в пункті пропуску для автомобільного сполучення «Устилуг» позивач надав 18.08.2024 усі необхідні документи, які підтверджують надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та його право на виїзд за межі України згідно із абзацами другим, дванадцятим пункту 2-1 Правил №57, а відповідач відповідно не довів наявності правових та фактичних підстав для тимчасового обмеження позивача у праві виїзду за кордон.
При цьому колегія суддів зазначає, що наявність необґрунтованих сумнівів та припущень у посадових осіб відповідача не повинна бути перешкодою у реалізації особою права на перетин державного кордону України у тих випадках, коли уповноваженим органом, яким є територіальний центр комплектування та соціальної підтримки перевірено наявність у позивача підстав, визначених пунктом 11 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на строк до 09.11.2024.
Що ж стосується доводів апеляційної скарги позивача з приводу наявності підстав для відшкодування моральної шкоди, то колегія суддів зазначає таке.
Згідно із статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до частин першої - третьої статті 23 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
За приписами частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Згідно із частиною першою статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Як зазначено у пункті 2.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 право фізичних та юридичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу і передбачено в статтях 32, 56, 62, 152 Основного Закону України.
Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17 підкреслив, що у практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011 року, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005 року).
Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17 (на яку покликається позивач в своїй касаційній скарзі). Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49).
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п. 52).
Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 55).
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п. 56).
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України) (п. 57).
Подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі №2а-2663/11/0170/5.
Повертаючись до обставин цієї справи, убачається, що вимоги щодо відшкодування моральної шкоди у розмірі 140 000 грн позивач обґрунтовує тим, що унаслідок прийняття відповідачем оскарженого рішення відбулися тривалі порушення в основних сферах життєдіяльності позивача, а зокрема, що внаслідок оскаржуваного рішення позивач не зміг зустрітися з дружиною, через вказані обставини перебуває досі пригніченому стані, з'явилась тривожність, недосипання, втрата апетиту, що призвело до проблем на роботі та в сім'ї. Більш того, внаслідок протиправного рішення відповідача у позивача виникли проблеми на роботі і його було звільнено з займаної посади.
Колегією суддів ураховано, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Для відшкодування моральної шкоди обов'язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 30.01.2018 у справі № 804/2252/14 та від 20.02.2018 у справі № 818/1394/17.
Статтею 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Поняття доказів наведено у статті 72 КАС України, відповідно до якого Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами:
1) письмовими, речовими і електронними доказами;
2) висновками експертів;
3) показаннями свідків.
Відповідно до статей73,74 КАС України, надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
Із врахування вищезазначених правових норм, колегія суддів зазначає, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
Обґрунтовуючи наявність підстав для відшкодування на користь позивача моральної шкоди, позивач зазначив прийняття оскаржуваного рішення завдало йому душевних страждань, які потребують від нього додаткових зусиль для організації його життя.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що позивач визначаючи розмір моральної шкоди, мав би навести розрахунок такої шкоди, які повинні ґрунтуватися на відповідних доказах, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння позивачу сильних душевних страждань, шкоди здоров'ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати. Однак, на підтвердження обставин заподіяння моральних страждань та розміру такої моральної шкоди позивач не привів жодних розрахунків та не надав жодних доказів.
За наведених обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги позивача в частині вимоги про стягнення моральної шкоди.
Стосовно ж доводів апеляційної скарги позивача з покликанням на правові висновки ВС, відображені у постановах від 26.10.2023 року у справі №380/9100/22 та від 09.03.2023 року у справі №600/2520/22-а, то колегія суддів зазначає, що оскаржуване судове рішення не порушує висновків ВС, відображених у названих постановах.
Однак з урахуванням того, що на підтвердження обставин заподіяння моральних страждань та розміру такої моральної шкоди позивач не привів жодних розрахунків та не надав жодних доказів, то заявлена позивачем вимога про стягнення моральної школи задоволенню не підлягає.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.
Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційних скарг висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.
Колегія суддів зазначає, що підстави для перерозподілу та присудження судових витрат у даній справі - відсутні.
Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
Апеляційні скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) та ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2025 року у справі № 140/9892/24 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. М. Шевчук
судді Н. В. Ільчишин
В. В. Гуляк