Справа № 420/24878/25
07 жовтня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Скупінської О.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення
До Одеського окружного адміністративного суду 24.07.2025 позовна заява ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій позивач просить суд:
1. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 06.06.2025 року №51034300025075 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Азербайджан ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
2. Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України у Одеській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Азербайджан ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) від 19.12.2024 року про надання дозволу на імміграцію в Україну із доданими документами.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що він є іноземцем - громадянином Республіки Азербайджан, що має посвідку на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 від 08.08.2024р. з терміном дії до 07.08.2025р., орган видачі 5103. Позивач перебуває у шлюбі з громадянкою України ОСОБА_3 з листопада 2022 року. З метою отримання дозволу на імміграцію в Україну в порядку п.1 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» (як одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України), тобто поза встановленою квотою на імміграцію, 19 грудня 2024р. позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області з відповідною заявою, до якої були додані всі необхідні документи, а саме: квитанції про сплату адміністративного збору копія посвідки на тимчасове проживання в Україні, копія паспорту з перекладом українською мовою, копія свідоцтва про шлюб, копія паспорту дружини, копія свідоцтва про народження з перекладом українською мовою, згоди про обробку персональних даних його та його дружини тощо. Позивачу було повідомлено посадовою особою відповідача, що після подачі заяви триває спеціальна перевірка, за результатами якої позивача буде повідомлено окремо. Проте 23 червня 2025 року отримав рішення №51034300025075 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну, що датовано 6 червням 2025 року.
Вважаючи таке рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
Ухвалою судді від 25.07.2025 постановлено прийняти до розгляду позовну заяву та відкрити провадження у адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін; витребувати матеріали особової (міграційної) справи позивача.
01.08.2025 до суду від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву у якому відповідач проти позовних вимог заперечує та вказує, що згідно відповіді Управління Служби безпеки України в Одеській області від 24.02.2025 № 65/1/3/1555 громадянин Азербайджану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відсутній за вказаною у заяві про надання дозволу на імміграцію адресою проживання, що унеможливило встановлення його місця перебування на території регіону, і що свідчить про надання заявником свідомо неправдивих відомостей стосовно свого місця проживання. Також, листом від 03.04.2025 № 5100.20.2/6729-25 Відділом міграційного контролю Управління міграційного контролю, протидії нелегальній міграції та реадмісії ГУ ДМС в Одеській області повідомлено, що громадянин Азербайджану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , завчасно був попереджений про час та дату перевірки його місця проживання. Але на момент перевірки, особа була відсутня за місцем мешкання про, що було складено відповідний Акт перевірки. Підкреслює, що пунктом 16 Порядку № 1983 провадження передбачено, що у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів ДМС і територіальних підрозділів ДМС, вони у разі отримання від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів відповідей аналізують їх у місячний строк та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу з урахуванням інформації, отриманої у ході проведення перевірок, передбачених пунктом 12 цього Порядку.
Інших заяв по суті справи до суду не надходило.
Дослідивши матеріали справи, судом встановлено таке.
Відповідно до паспорта НОМЕР_2 , ОСОБА_4 є громадянином Республіки Азербайджан.
Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади, зареєстроване місце проживання ОСОБА_4 з 18.09.2023 - АДРЕСА_1 .
Відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 , ОСОБА_1 та громадянкою України ОСОБА_3 29.11.2022 зареєстровано шлюб.
З метою отримання дозволу на імміграцію в Україну в порядку п.1 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» 19 грудня 2024 року позивач звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області з відповідною заявою, до якої були додані: квитанції про сплату адміністративного збору; копія посвідки на тимчасове проживання в Україні; копія паспорту з перекладом на українську мову; копія свідоцтва про шлюб; копія паспорту дружини; копія свідоцтва про народження з перекладом на українську мову; згоди про обробку персональних даних його та його дружини.
У вказаній заяві від 19.12.2024 ОСОБА_1 вказав зареєстроване та фактичне місце проживання в Україні: АДРЕСА_1 .
Матеріали справи містять акт перевірки адреси місця проживання іноземця або особи без громадянства, відповідно до якого посадовими особами Головного управління ДМС в Одеській області 02.04.2025 проведено перевірку інформації про місце проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Інформацію про місце проживання не підтверджено. Додаткова інформація: особа завчасно була попереджена за дату та час перевірки, а на момент перевірки особа була відсутня за місцем мешкання.
Управління Служби безпеки України в Одеській області на адресу Головного управління ДМС України в Одеській області скерувало лист від 24.02.2025 №65/1/3/1555 у якому зазначило, що враховуючи відсутність іноземця за вказаним в заяві-анкеті місцем проживання, неможливістю встановити його місце перебування на території регіону, в Управлінні немає можливості на даний час здійснити комплекс перевірочних заходів відносно ОСОБА_1 .
Головним управлінням ДМС в Одеській області прийнято рішення від 06.06.2025 №51034300025075 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Азербайджан ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі пункту 4 частини 1 статті 10 Закону України «Про імміграцію».
Вважаючи спірне рішення протиправним, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду з позовною заявою.
Вирішуючи дану адміністративну справу, суд виходить з такого.
Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Відповідно до частини першої Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Умови та порядок імміграції в України іноземців та осіб без громадянства, регулюється Законом України «Про імміграцію».
У розумінні положень статті 1 Закону України «Про імміграцію», імміграцією є прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрантом - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квотою імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозволом на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів. При цьому, дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України.
Згідно зі статтею 6 Закону України «Про імміграцію» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції: 1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; 2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; 3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються; 4) організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання; 5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.
Порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені статтею 9 Закону України «Про імміграцію».
Так, згідно зі статтею 9 Закону України «Про імміграцію» заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Відповідно до частин другої та п'ятої статті 9 Закону України «Про імміграцію» заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Відповідно до пункту 6 частини сьомої статті 9 Закону України «Про імміграцію» крім зазначених документів подаються для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.
У свою чергу, суд звертає увагу, що підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію встановлені статтею 10 цього Закону.
Зокрема, відповідно до пунктів 4, 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію не надається:
особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;
в інших випадках, передбачених законами України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 затверджено Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок №1983).
Пунктом 1 Порядку №1983 передбачено, що квота імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до пропозицій центральних та місцевих органів виконавчої влади.
Пропозиції стосовно формування квоти імміграції повинні ґрунтуватися на результатах аналізу імміграційного процесу у попередньому календарному році та враховувати необхідність максимального обмеження квоти імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства з країн походження значної кількості нелегальних мігрантів.
Разом з тим, Порядком №1983 визначено процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію.
Відповідно до підпункту 1 пункту 3 Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи ДМС (надалі - територіальні підрозділи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
Згідно з підпунктом 3 пункту 2 Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи Державної міграційної служби - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім тих, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
Пунктом 14 цього Порядку передбачено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 Порядку №1983 органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до регіональних органів Служби безпеки України, Робочого апарату Українського бюро Інтерполу та Державної прикордонної служби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит.
Пунктом 9 Порядку №1983 передбачено, що МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України «Про імміграцію».
Із аналізу наведених норм права вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
Встановлення органом державної міграційної служби однієї з обставин, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію» є підставою для не надання дозволу на імміграцію.
Таким чином, приписами Закону України «Про імміграцію» та Порядку №1983 регламентований перелік документів та порядок їх розгляду.
У той же час, оскільки відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, з огляду на що, перелік документів не є вичерпним та може бути розширений на розсуд відповідного суб'єкта владних повноважень.
Виходячи з аналізу наведених норм чинного законодавства можна дійти висновку, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
Як встановлено судом, відмова у наданні дозволу на імміграцію позивачу обумовлена зазначенням свідомо неправдивих відомостей щодо адреси місця реєстрації та проживання позивача (пункти 4, 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію»).
Оцінюючи доводи сторін і надані ними докази щодо наявності чи відсутності підстав, передбачених пунктами 4, 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію», для відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію, суд зазначає таке.
Матеріали справи свідчать, що спірним рішенням було відмовлено позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Водночас відповідно до частини першої статті 29 Цивільного кодексу України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Так, місцем постійного проживання особи є житлове приміщення, в якому особа постійно проживає та має передбачені статтею 64 Житлового кодексу України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності.
Також, слід зазначити, що відповідно до статті 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
При цьому статтею 1 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що дія цього Закону поширюється на громадян України, а також на іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, відповідно до їх прав та свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Як встановлено статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.
З аналізу матеріалів справи вбачається, що підставою для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення стала інформація, надана листом Управління Служби безпеки України в Одеській області, згідно з яким встановлено відсутність іноземця за вказаним в заяві-анкеті місцем проживання та неможливо встановити його місце перебування на території регіону, а також інформація з акту перевірки адреси місця проживання іноземця, відповідно до якого посадовими особами Головного управління ДМС в Одеській області 02.04.2025 проведено перевірку інформації про місце проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ., відповідно до якої особа завчасно була попереджена за дату та час перевірки, а на момент перевірки особа була відсутня за місцем мешкання.
Як вбачається із відзиву на позовну заяву, інших підстав для прийняття спірного рішення відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення наведено не було.
Суд звертає увагу, що жодні інші докази на підтвердження доводів відповідача щодо зазначення позивачем свідомо неправдивих відомостей стосовно свого місця проживання в матеріалах справи відсутні, як і відсутні докази опитування інших осіб, які проживають в безпосередній наближеності до вказаної позивачем адреси, сусідів.
Відповідач не витребував інші документи, в тому числі у позивача, що підтверджують наявність/відсутність підстав для надання дозволу на імміграцію в Україну, тобто не вжив всіх заходів щодо прийняття обґрунтованого оскаржуваного рішення.
До того ж в матеріалах справи відсутні будь-які докази, що позивачем надавалися відповідачу свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність; відповідачем не надано суду вироку суду, яким позивача засуджено до позбавлення волі, та будь-яких доказів того, що дії позивача становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем також не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» - суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наявність сумнівів не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом» (рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Irelandv. the United Kingdom), п. 161. Scries А заява № 25). який застосовується при оцінні доказів, а такі докази можуть «випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту».
Згідно ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Підсумовуючи наведене, відповідачем не надано суду належних доказів існування обставин, що передбачені статтею 10 Закону України «Про імміграцію», які б надавали йому підстави для відмови в наданні позивачу дозволу на імміграцію, оскільки відповідачем не доведено наявність передбачених законами України підстав для відмови позивачу в наданні дозволу на імміграцію в Україну, а отже, спірне рішення винесено протиправно та порушує права позивача.
За таких обставин позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування спірного рішення є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
В розумінні вимог ст. 19 Конституції України, відповідач як орган державної виконавчої влади зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно п.4 ч.2 ст.245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно абз. 2 ч.4 цієї статті, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Така вимога, на думку суду, є дискреційними повноваженнями органу, який наділений правом щодо прийняття рішень передбачених Законом України «Про імміграцію».
Таким органом в даному випадку є Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, а тому, для належного способу захисту порушеного права позивача у відповідності до вимог ч. 2 ст. 9 КАС України, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про надання дозволу на імміграцію в Україну.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі № 620/1055/21.
Відповідно до ч.1-3 ст.242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За таких обставин, на підставі викладеного, Одеський окружний адміністративний суд, за правилами, встановленими ст. 90 КАС України, перевіривши наявні у справі докази щодо правомірності прийняття спірного рішення приходить до переконання, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28 серпня 2018 року (справа № 802/2236/17-а).
Суд вважає, що у даній справі ним було надано вичерпну відповідь на всі питання, які входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних правовідносин як у матеріально-правовому, так і в процесуальному аспектах.
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у рішенні ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами. Разом із цим, обов'язок суду обґрунтовувати свої рішення не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п. 29 рішення ЄСПЛ від 9 грудня 2009 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»).
Відповідно до приписів ст.139 КАС України, слід стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області за рахунок бюджетних асигнувань суму сплаченого судового збору у розмірі 1211,20 грн.
Керуючись ст.ст. 7, 9, 77, 139, 241-246, 250, 255, 262, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 06.06.2025 №51034300025075 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Азербайджан ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України у Одеській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Азербайджан ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) від 19.12.2024 про надання дозволу на імміграцію в Україну із доданими документами, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) суму сплаченого судового збору у розмірі 1211,20 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 );
Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384).
Суддя Олена СКУПІНСЬКА