06 жовтня 2025 року місто Київ № 760/4638/23
Київський окружний адміністративний суд міста Києва в складі:
головуючого судді Білоус А.Ю.,
за участі секретаря судового засідання Петровського М.Є.,
представника позивачки - Левшунова Д.С., представника відповідача - Костюченко Ю.М.,
розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Голова комісії з реорганізації Фонду соціального страхування України Бахматський Олександр Олександрович, про визнання незаконними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,
ОСОБА_1 звернулась до Солом'янського районного суду міста Києва з позовом до Фонду соціального страхування України, третя особа: Голова комісії з реорганізації Фонду соціального страхування України Бахматський Олександр Олександрович, відповідно до якого просила:
- визнати незаконним та скасувати наказ № 24-к від 25 січня 2023 року про звільнення ОСОБА_1 ;
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління - начальника нормативно-правового відділу юридичного управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України;
- стягнути з Фонду соціального страхування України на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31 січня 2023 року по дату ухвалення рішення в справі;
- стягнути з Фонду соціального страхування України на її користь моральну шкоду в розмірі 100 000 грн;
- визнати незаконним та скасувати наказ «Про скорочення чисельності та штату працівників Виконавчої дирекції Фонду соціального страхування та працівників управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України» від 16 січня 2023 року № 9-ОД.
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що вона працювала у виконавчій дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, виконавчій дирекції Фонду соціального страхування України. Наказом від 25 січня 2023 року № 24-к її було звільнено з посади заступника начальника управління - начальника нормативно-правового відділу юридичного управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» визначено про припинення Фонду соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду, реорганізувавши їх шляхом приєднання до Пенсійного фонду України з 01 січня 2023 року. Пенсійний фонд України та його територіальні органи є правонаступниками Фонду соціального страхування України, його виконавчої дирекції, управлінь виконавчої дирекції Фонду та їхніх відділень. Таким чином, наявність правонаступника означає реорганізацію, а не ліквідацію. У повідомленні від 20 січня 2023 року, яке вручено їй під підпис 23 січня 2023 року, зазначено, що скорочується весь штат та вся чисельність працівників, визначених штатним розписом виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України, з 18 квітня 2023 року. З наказом про скорочення чисельності та штату працівників її не ознайомлено. Відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» лише правління Фонду уповноважене видавати будь-які накази щодо скорочення чисельності та штату працівників. Таким чином, голова комісії з реорганізації Фонду соціального страхування України без належних повноважень видав незаконний наказ від 16 січня 2023 року № 9-ОД. Фонд соціального страхування України повинен був звільнити її у зв'язку із переведенням до Пенсійного фонду України, а не у зв'язку зі скороченням на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Крім того, ні Фонд соціального страхування України, ні Пенсійний фонд України не запропонували їй жодної вакантної посади.
Ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 06 вересня 2023 року відповідача, Фонд соціального страхування України, замінено на Пенсійний фонд України.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 26 грудня 2023 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України, третя особа - Голова комісії з реорганізації Фонду соціального страхування України Бахматський О.О., про визнання незаконними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 26 грудня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року скасовано. Провадження у справі № 760/4638/23 закрито. Повідомлено ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції адміністративного суду та протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення вона може звернутися до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
У березні 2025 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про направлення справи за встановленою юрисдикцією, у якій вона просила направити справу до відповідного суду адміністративної юрисдикції.
Ухвалою Верховного Суду від 26.03.2025 справу № 760/4638/23 передано для продовження розгляду до Київського окружного адміністративного суду.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу № 760/4638/23 передано для розгляду судді Білоус А.Ю.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 28.04.2025 прийнято справу до провадження, постановлено здійснювати розгляд справи спочатку за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання на 21 травня 2025 року об 11:00, встановлено строки для подання заяв по суті та доказів.
Представником відповідача до суду подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого він позовні вимоги не визнав та просив відмовити в їх задоволенні, оскільки Чернігівський апеляційний суд у постанові від 27.07.2023 у справі № 751/1214/23 дійшов висновку про правомірність видання наказу від 16.01.2023 № 9-ОД "Про скорочення чисельності та штату працівників виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України та працівників управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України", яким скорочено увесь штат та усю чисельність працівників, визначених штатними розписами виконавчої дирекції ФСС України та управлінь виконавчої дирекції ФСС України в областях та м. Києві з 18.04.2023 та погодився з висновком суду першої інстанції, що вищенаведений наказ прийнятий головою комісії з реорганізації Фонду соціального страхування України Бахматським О.О. в межах законних повноважень. Посилання позивачки на те, що їй не було запропоновано жодну вакантну посаду є необґрунтованими, оскільки всі посади підлягали скороченню з 18.04.2023, так само, як і посада позивачки. Таким чином, поновлення позивачки на займаній посаді є неможливим, оскільки фактично ні посади, ні юридичної особи не існує. Позивачка у позові, вказуючи на наявність вакантних посад у Пенсійному фонді України, умисно не вказує, що ці посади є посадами державної служби, умови призначення (переведення, звільнення) на які визначаються Законом України «Про державну службу». Відповідно до пунктів 1 і 2 ч. 1 ст. 41 Закону «Про державну службу» без обов'язкового проведення конкурсу переведений може бути лише державний службовець. Норма ч. 5 ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», згідно з якою у період дії воєнного стану особи призначаються на посади державної служби без конкурсного відбору, передбачає саме призначення на посаду державної служби. Зазначена норма не врегульовує умови та порядок переведення працівників підприємств (установ, організацій), що ліквідуються (припиняються) на посади державної служби. Крім того, дії позивачки, а саме: подання нею заяви про скорочення терміну попередження про наступне вивільнення, що стало підставою для видання оскаржуваного наказу про звільнення, не підтверджують заявлену позивачкою позицію про бажання перебувати в трудових відносинах з ФСС України якомога довше. Незважаючи на те, що позивачку було попереджено про наступне звільнення з посади 18.04.2023, за її бажанням (заява долучена до матеріалів справи) звільнення відбулося 30.01.2023, тобто на 78 календарних днів раніше. Жодних доказів того, що стан здоров'я позивачки до її звільнення був кращим та погіршився внаслідок звільнення, позивачка не надала. Відтак наявність причинного зв'язку між фактом звільнення з роботи та поганим моральним станом здоров'я позивачкою не доведено.
Представник позивачки та третя особа правом на подання відповіді на відзив та пояснень третьої особи не скористалися.
Представник позивачки просив урахувати відповідь на відзив, яка була подана під час розгляду справи попереднім складом суду. З відповіді на відзив на позовну заяву вбачається, що в разі, якщо Законом України «Про державну службу» не врегульовано питання пропонування роботи в Пенсійному фонді України під час реорганізації Фонду шляхом приєднання до Пенсійного фонду України та скорочення всіх посад, то обов'язком Пенсійного фонду України було виконання приписів статей 40, 49-2 КЗпП України. Встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов'язання роботодавця щодо працевлаштування працівників, яких попереджають про наступне звільнення. Станом на день звільнення позивачки в апараті Пенсійного фонду України було наявних 80 вакантних посад, що підтверджується листом Пенсійного фонду України від 05 травня 2023 року. Проте жодної з цих посад позивачці особисто запропоновано не було.
Ухвалою суду від 19.06.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 22.07.2025.
У судовому засіданні 22.07.2025 представник позивачки позов підтримав з підстав, викладених у позові, представник відповідача позов не визнала з підстав, викладених у відзиві.
Представник третьої особи в судове засідання не з'явився, хоча був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи відповідно до частини другої статті 268 КАС України, правом на подання письмових пояснень не скористався.
Представники сторін в судовому засіданні не заперечували проти подальшого розгляду справи в письмовому провадженні.
Судом ухвалено здійснити розгляд справи в порядку письмового провадження.
Заслухавши пояснення сторін, розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши надані сторонами належні та допустимі докази окремо та в їх сукупності, встановивши фактичні обставини справи, проаналізувавши законодавство, що регулює спірні правовідносини між сторонами, суд встановив наступне.
Наказом № 27-к від 09 липня 2013 року ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника управління - начальника нормативно-правового відділу управління правового забезпечення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.
Наказом № 23-к від 07 липня 2017 року ОСОБА_1 переведено на посаду начальника юридичного управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.
Наказом № 139-к від 31 липня 2017 року ОСОБА_1 звільнено з посади начальника юридичного управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у зв'язку з переведенням за її згодою до Фонду соціального страхування України.
З 01 серпня 2017 року ОСОБА_1 на підставі наказу № 95-к від 01 серпня 2017 року призначено на посаду заступника директора департаменту - начальника нормативно-правового відділу департаменту юридичної роботи виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України.
З 02 січня 2018 року на підставі наказу № 968 від 21 грудня 2017 року ОСОБА_1 переведено на посаду заступника директора департаменту - начальника відділу правового забезпечення нормотворчої діяльності Фонду юридичного департаменту виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України.
З 01 листопада 2018 року на підставі наказу № 108-к від 28 вересня 2018 року ОСОБА_1 переведено на посаду заступника начальника управління - начальника нормативно-правового відділу юридичного управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України.
Наказом голови комісії з реорганізації Фонду соціального страхування України Бахматського О.О. № 9-ОД від 16 січня 2023 року «Про скорочення чисельності та штату працівників Виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України та працівників управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України» на виконання пункту 2 розділу VІІ Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та постанови Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2022 року № 1442 «Питання припинення Фонду соціального страхування України та управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України», керуючись частиною четвертою статті 105 ЦК України, статтями 49-2, 49-4 КЗпП України та статтею 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», вирішено скоротити весь штат та всю чисельність працівників, визначених штатними розписами виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України та управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в областях та м. Києві, з 18 квітня 2023 року.
23 січня 2023 року ОСОБА_1 повідомлено про наступне звільнення 18 квітня 2023 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. У вказаному повідомленні від 23.01.2023 зазначено: «з 18.04.2023 посада заступника начальника управління - начальника нормативно-правового відділу юридичного управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України, яку Ви обіймаєте буде скорочена. Відповідно до статті 492 Кодексу законів про працю України попереджаємо, що Ви будете звільнені із займаної посади 18.04.2023 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України. Оскільки скороченню підлягає весь штат та чисельність працівників виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України, інша робота у виконавчій дирекції Фонду соціального страхування України Вам не пропонується.»
У цей день, 23 січня 2023 року, ОСОБА_1 надано до голови комісії з реорганізації Фонду соціального страхування України Бахматського О.О. заяву щодо скорочення для неї у зв'язку із сімейними обставинами строку попередження про скорочення її посади та її звільнення із займаної посади на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, встановлений у повідомленні від 20.02.2023, згідно якого з 18.04.2023 скорочується увесь штат та чисельність працівників, визначених штатним розписом виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України, на 78 календарних днів, - а саме - до 30.01.2023.
Наказом від 25 січня 2023 року № 24-к позивачку звільнено з посади заступника начальника управління - начальника нормативно-правового відділу юридичного управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Не погоджуючись з наказом «Про скорочення чисельності та штату працівників Виконавчої дирекції Фонду соціального страхування та працівників управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України» від 16 січня 2023 року № 9-ОД та наказом про звільнення, позивачка звернулася до суду з даною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам, суд виходить з такого.
1. Згідно з частиною другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Судом встановлено, що 01.01.2023 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 21.09.2022 № 2620-ІХ (далі - Закон № 2620-ІХ), яким Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 23.09.1999 № 1105-XIV (далі - Закон № 1105-XIV) викладено в новій редакції.
Пунктом 2 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1105-XIV у редакції Закону № 2620-ІХ передбачено: припинити Фонд соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду шляхом їх приєднання до Пенсійного фонду України з 1 січня 2023 року; Пенсійний фонд України та його територіальні органи визначено правонаступниками Фонду соціального страхування України, його виконавчої дирекції, управлінь виконавчої дирекції та їхніх відділень; Кабінету Міністрів України доручено вжити заходів, що випливають із цього Закону.
Отже, рішення Верховної Ради України про припинення Фонду є чинним і в установленому порядку не визнане неконституційним. На виконання п. 2 розділу VII Закону № 1105-XIV Кабінет Міністрів України постановою «Питання припинення Фонду соціального страхування України та управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України » від 27.12.2022 № 1442 утворив комісію(ї) з реорганізації та призначив голову комісії з реорганізації Фонду Бахматського О.О . Постановою № 1442 також визначено, що на голову комісії покладено повноваження з управління справами Фонду на період реорганізації та встановлено строк здійснення заходів з припинення - чотири місяці з дня набрання чинності Законом № 2620-ІХ.
16.01.2023 головою комісії з реорганізації Фонду Бахматським О.О. видано наказ № 9-ОД «Про скорочення чисельності та штату працівників Виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України», яким передбачено скоротити увесь штат та усю чисельність працівників, визначених штатними розписами виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України та управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в областях та в м. Києві, з 18.04.2023.
Суд виходить із того, що після набрання чинності Законом № 2620-ІХ правління Фонду втратило частину своїх організаційно-розпорядчих повноважень, зокрема, повноваження щодо визначення чисельності та скорочення штату, а необхідні повноваження на період реорганізації були делеговані голові комісії відповідно до Постанови № 1442. Відтак наказ № 9-ОД видано уповноваженою посадовою особою в межах повноважень, наданих Постановою № 1442.
Суд також враховує усталену правову позицію Верховного Суду (у постановах від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц (провадження № 61-312св17), від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц (провадження № 61-1214св18), від 12 червня 2019 року у справі № 297/868/18 (провадження № 61-393св19), від 28 квітня 2021 року у справі № 373/2133/17 (провадження № 61-8393св20), згідно з якою питання доцільності та правомірності скорочення чисельності або штату працівників належать до дискреційних повноважень власника або уповноваженого ним органу; суд контролює лише дотримання процедурних гарантій та наявність законних підстав для звільнення.
Отже, суд доходить висновку, що наказ від 16.01.2023 № 9-ОД є актом, ухваленим уповноваженою посадовою особою в межах наданих їй повноважень; оскарження цього акта з підстав його нібито «недоцільності» або «неправомірності» скорочення не підлягає задоволенню, оскільки такі питання виходять за межі предмета судового контролю і належать до компетенції власника (уповноваженого органу).
2. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України звільнення у зв'язку зі скороченням чисельності або штату працівників є однією із законних підстав для розірвання трудового договору. Згідно з частиною 3 статті 49-2 КЗпП України працівник має бути попереджений про таке звільнення персонально не пізніше ніж за два місяці.
Судом встановлено, що 23 січня 2023 року ОСОБА_1 було належним чином повідомлено про наступне звільнення 18 квітня 2023 року, тобто з дотриманням встановленого законом строку попередження. Крім того, у повідомленні було зазначено, що інша робота не пропонується у зв'язку із скороченням усього штату та чисельності працівників.
У той же день, 23 січня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до роботодавця із заявою про скорочення встановленого законом двомісячного строку попередження та дострокове звільнення 30 січня 2023 року. Ці дії свідчать про те, що позивачка свідомо та добровільно погодилася на припинення трудових відносин значно раніше закінчення строку попередження, не використавши наданий їй законом час для пошуку іншої роботи
3.1. Отже, суд переходить до надання правової оцінки обов'язку відповідача запропонувати позивачці іншу роботу та його реалізації в умовах реорганізації.
Позивачка вказує, що їй не було запропоновано жодної вакантної посади в Пенсійному фонді України, що є порушенням частини другої статті 40 та частини третьої статті 49-2 КЗпП України.
Суд зазначає, що гарантії трудових прав працівників у разі скорочення чисельності або штату мають універсальний характер і закріплені в Кодексі законів про працю України.
Відповідно до частини третьої статті 36 КЗпП України у разі реорганізації підприємства шляхом приєднання дія трудового договору працівника продовжується. Таким чином, сам факт реорганізації не припиняє трудових правовідносин, якщо новоутворений суб'єкт продовжує діяльність попереднього.
Разом із тим, згідно з частиною третьою статті 49-2 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі або організації. Отже, загальний обов'язок роботодавця полягає у вжитті всіх можливих заходів для збереження зайнятості працівника, у тому числі через переведення на іншу роботу в межах тієї самої юридичної особи.
Згідно з частиною другою статті 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір може бути розірвано у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, зокрема ліквідацією, реорганізацією, скороченням чисельності або штату працівників. Частиною другою статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення за зазначеною підставою допускається лише у разі неможливості переведення працівника, за його згодою, на іншу роботу. Таким чином, законодавець установлює чітку послідовність дій роботодавця перед звільненням працівника - спершу вжиття заходів для можливого переведення, а лише потім припинення трудового договору.
За правилами частини першої статті 49-2 КЗпП України працівників персонально попереджають про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці, а одночасно з попередженням роботодавець пропонує іншу роботу в межах того самого підприємства.
Отже, гарантія збереження трудових прав у разі скорочення пов'язана не лише зі строками попередження, а й з реальним виконанням обов'язку роботодавця щодо пропонування працівникові іншої роботи.
Разом із тим, у цій справі питання виконання цього обов'язку повинно оцінюватися з урахуванням особливостей правового статусу правонаступника - Пенсійного фонду України. Саме ця обставина має вирішальне значення для оцінки правомірності звільнення позивачки.
Судом встановлено, що 23 січня 2023 року позивачку було персонально повідомлено про наступне звільнення з 18 квітня 2023 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. У вказаному повідомленні від 23.01.2023 зазначено: «з 18.04.2023 посада заступника начальника управління - начальника нормативно-правового відділу юридичного управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України, яку Ви обіймаєте буде скорочена. Відповідно до статті 492 Кодексу законів про працю України попереджаємо, що Ви будете звільнені із займаної посади 18.04.2023 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України. Оскільки скороченню підлягає весь штат та чисельність працівників виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України, інша робота у виконавчій дирекції Фонду соціального страхування України Вам не пропонується.»
Наказом від 25 січня 2023 року № 24-к позивачку звільнено з посади заступника начальника управління - начальника нормативно-правового відділу юридичного управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників.
Факт повідомлення та звільнення підтверджується матеріалами справи і не заперечується сторонами.
Суд установив, що відповідно до законодавчих змін, прийнятих Верховною Радою України, з 1 січня 2023 року Фонд соціального страхування України припинено шляхом приєднання до Пенсійного фонду України. Унаслідок цього відбулося повне скорочення штатної чисельності працівників Фонду, у тому числі посади, яку обіймала позивачка. Повідомлення про заплановане звільнення здійснене більш ніж за два місяці, тобто у строки, визначені законом.
На момент розгляду справи Фонд соціального страхування України припинено, що підтверджується даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб. Таким чином, факт реорганізації, що полягав у припиненні Фонду соціального страхування України як юридичної особи, є встановленим і не потребує додаткового доказування.
Верховний Суд у постанові від 05.10.2020 в справі № 451/1028/18 зазначив, що при вирішенні трудових спорів суди зобов'язані з'ясувати, чи мав роботодавець реальну можливість перевести працівника на іншу роботу та чи вжив для цього необхідних заходів.
Разом з тим, у даній справі правовий обов'язок щодо пропонування іншої роботи має оцінюватися з урахуванням специфіки правонаступника - Пенсійного фонду України, який не є тим самим роботодавцем у розумінні положень статті 40 КЗпП України.
Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 1105-XIV Пенсійний фонд України є уповноваженим органом управління у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування. Водночас, організаційно-правовий статус Пенсійного фонду визначений Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV та Положенням про Пенсійний фонд України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 2014 року № 280. Ці акти закріплюють, що Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Суд констатує, що Пенсійний фонд України є самостійною юридичною особою публічного права, діяльність якої регулюється спеціальним законодавством, а не нормами загального трудового права. Така організаційно-правова відокремленість унеможливлює застосування до нього положень КЗпП України в частині обов'язку пропонування іншої роботи працівникам ліквідованого Фонду соціального страхування.
Пунктом 12 розділу «Прикінцеві положення» Закону № 1058-IV встановлено, що на працівників Пенсійного фонду України поширюється дія Закону України «Про державну службу». Це означає, що посади працівників Пенсійного фонду України належать до категорії посад державної служби, для яких діє спеціальний правовий режим, відмінний від загального трудового.
З урахуванням цього, переведення працівників Фонду соціального страхування України до Пенсійного фонду не могло бути здійснено автоматично або в порядку, передбаченому КЗпП України, без дотримання конкурсних процедур, визначених Законом України «Про державну службу».
Відтак, суд дійшов висновку, що правові підстави для покладення на Пенсійний фонд України обов'язку пропонувати позивачці іншу роботу в межах державної служби відсутні, оскільки такий обов'язок суперечив би спеціальному правовому режиму зайняття посад державної служби.
3.2. Суд зазначає, що для правильного вирішення спору у цій справі ключове значення має не тільки визначення правового статусу Пенсійного фонду України як правонаступника Фонду соціального страхування України, а також з'ясування меж такого правонаступництва.
З врахуванням зазначеного, Пенсійний фонд України є правонаступником Фонду соціального страхування України виключно в частині виконання функцій та завдань у сфері соціального страхування, але не в частині трудових правовідносин з працівниками ліквідованого Фонду.
Як було зазначено, відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання реорганізації Фонду соціального страхування України» від 27 грудня 2022 року № 1442 передбачено припинення Фонду соціального страхування України та його робочих органів шляхом приєднання до Пенсійного фонду України. Однак зазначена постанова не містить положень про переведення працівників Фонду соціального страхування України до Пенсійного фонду України, не встановлює механізму автоматичного продовження трудових відносин або обов'язку Пенсійного фонду приймати таких осіб на роботу.
На відміну від Фонду соціального страхування, який був некомерційною самоврядною організацією, Пенсійний фонд України є органом державної влади, що має публічно-правовий статус. Відтак, характер його діяльності, порядок формування штату, а також підстави і процедури прийняття на роботу регулюються не КЗпП України, а спеціальним законом - Законом України «Про державну службу».
Пунктом 12 розділу «Прикінцеві положення» Закону України № 1058-IV передбачено, що на працівників Пенсійного фонду України поширюється дія Закону України «Про державну службу». Це означає, що обіймання посад у структурі Пенсійного фонду можливе виключно на підставі конкурсного відбору, визначеного статтями 22- 28 зазначеного Закону.
З огляду на це, переведення працівників ліквідованого Фонду соціального страхування України до Пенсійного фонду без проходження конкурсу суперечило б вимогам Закону «Про державну службу» і порушувало б принцип рівного доступу громадян до державної служби, закріплений у статті 4 цього Закону.
Крім того, відповідно до пункту 5 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 280, штатний розпис Фонду затверджується Головою правління Пенсійного фонду України за погодженням з Міністерством фінансів України. Отже, будь-яке призначення чи переведення осіб на посади у структурі Пенсійного фонду можливе лише за наявності затверджених посад у його штатному розписі, що свідчить про відсутність безумовного правонаступництва у трудових правах та обов'язках.
Таким чином, Пенсійний фонд України є правонаступником Фонду соціального страхування України виключно у межах функцій, пов'язаних із реалізацією державної політики у сфері соціального страхування, але не набуває статусу роботодавця щодо працівників ліквідованого Фонду.
Отже, суд доходить висновку, що обов'язок Пенсійного фонду України щодо пропонування працівникам Фонду соціального страхування інших посад відсутній, оскільки такий обов'язок не передбачений жодною нормою спеціального законодавства і суперечить правовій природі державної служби.
3.3. Виявлена суттєва відмінність правових режимів обумовлює необхідність аналізу колізії, яка виникла між нормами.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби регулює Закон України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-ХІІ (далі Закон № 889-ХІІ). Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (частина 3 статті 5 Закону № 889-ХІІ). Суд зазначає, що Закон № 889-ХІІ є спеціальним нормативно-правовим актом, який має пріоритетне застосування перед загальними нормами трудового права у сфері державної служби, що випливає із загальноприйнятого принципу lex specialis derogat legi generali.
Відповідно до частин першої та другої статті 21 Закону № 889-ХІІ вступ на державну службу здійснюється шляхом призначення громадянина України на посаду державної служби за результатами конкурсу. Прийняття громадян України на посади державної служби без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом. Суд наголошує на імперативному характері вимоги щодо обов'язкового проведення конкурсу для вступу на державну службу, що є гарантією реалізації конституційного принципу рівного доступу громадян до державної служби, встановленого статтею 38 Конституції України.
З огляду на положення пунктів 1 i 2 частини першої статті 41 Закону № 889-ХІІ без обов'язкового проведення конкурсу переведений може бути лише державний службовець: на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб'єкта призначення; на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець. Суд констатує, що інститут переведення в законодавстві про державну службу має спеціальний характер та поширюється виключно на осіб, які вже перебувають на державній службі, що виключає можливість його застосування до працівників, які мають інший правовий статус.
Поняття рівнозначна посада закріплено на законодавчому рівні та визначено у п. 6 ч. 1 ст. 2 Закону № 889-ХІІ, згідно з чим це посада державної служби, що належить до однієї підкатегорії посад державної служби з урахуванням рівнів державних органів. Прирівняння посад державної служби проводиться Кабінетом Міністрів України. Суд вбачає наявність спеціального механізму визначення еквівалентності посад державної служби, що є додатковим підтвердженням автономності правового регулювання державної служби та неможливості автоматичного порівняння посад державної служби з посадами у сфері трудових правовідносин. Отже, саме Закон № 889-ХІІ визначає поняття рівнозначної посади, як посади державної служби, що належать до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу. Натомість КЗпП України такого поняття як рівнозначна посада не містить.
Суд зазначає, що поділ на публічне та приватне право є фундаментальною основою правової системи України. Державна служба, як інститут публічного права, має на меті забезпечення функціонування держави та реалізації публічних інтересів, що обумовлює спеціальний характер її правового регулювання. Необхідність розрізнення у законі проходження державної служби та звичайної трудової діяльності зумовлена тим, що державні службовці, виконуючи завдання i функції держави, мають особливий статус, забезпечують права та свободи громадян, захист публічного інтересу. Крім цього, на державного службовця поширюються обмеження, запроваджені для уникнення конфлікту інтересів, суміщення державної служби з іншими видами діяльності. Суд констатує наявність спеціального публічно-правового статусу державного службовця, що включає додаткові обмеження, гарантії та відповідальність, які відрізняють його від статусу звичайного працівника.
Отже, чинним законодавством України не передбачено можливості переведення працівника, посада якого скорочується та на якого поширюється дія загальних норм трудового права, на посаду державної служби, на яку поширюється дія спеціальних норм права. За таких умов, переведення працівників Фонду соціального страхування України на посади державної служби у Пенсійному фонді України чи його територіальних управліннях суперечить вимогам Закону № 889-ХІІ. Суд робить висновок про системну несумісність правових статусів працівника за трудовим договором та державного службовця, що унеможливлює переведення між цими різними правовими режимами.
Крім того, суд зазначає, що відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України від 12.05.2015 № 389-VІІІ «Про правовий режим воєнного стану» у період дії воєнного стану особи призначаються на посади державної служби без конкурсного відбору. Однак, суд зазначає, що спеціальний режим призначення на державну службу під час воєнного стану не скасовує загальних вимог щодо розмежування правових статусів державного службовця та працівника, а лише тимчасово змінює процедуру конкурсного відбору. До того, дана норма прямо не стосується інституту переведення працівників при скороченні штату. Зазначена норма не врегульовує умови та порядок переведення працівників підприємств (установ, організацій), що ліквідуються (припиняються) на посади державної служби.
Суд виявляє системну суперечність між: загальними нормами трудового права (статті 40, 49-2 КЗпП України), що передбачають обов'язок пропонування іншої роботи, та спеціальними нормами законодавства про державну службу (стаття 21 Закону № 889-VIII), що встановлюють виключний конкурсний порядок доступу до державної служби.
Таким чином, суд констатує наявність колізії між:
- загальними нормами трудового права (статті 40, 49-2 КЗпП України), що передбачають обов'язок пропонування іншої роботи на тому самому підприємстві та
- спеціальними нормами законодавства про державну службу (стаття 21 Закону № 889-VIII), що встановлюють виключний конкурсний порядок доступу до державної служби.
Вирішуючи цю колізію, суд керується загальновизнаним принципом права lex specialis derogat legi generali (спеціальний закон має перевагу над загальним), що знаходить підтвердження у практиці Верховного Суду, зокрема, у постанові від 30.04.2025 05.10.2020 у справі № 380/10067/24, де зазначено, що спеціальні норми, що регулюють окремі види правовідносин, мають пріоритет у застосуванні перед загальними нормами.
Суд також аналізує інститут переведення в законодавстві про державну службу. З огляду на положення пунктів 1 і 2 частини першої статті 41 Закону № 889-VIII, без обов'язкового проведення конкурсу переведений може бути лише державний службовець. Це свідчить про те, що інститут переведення в законодавстві про державну службу має спеціальний характер та поширюється виключно на осіб, які вже перебувають на державній службі. Ці правила підкреслюють, що переведення на посади державної служби регламентовано спеціальною процедурою і не тотожне «пропонуванню роботи» в розумінні КЗпП.
Отже, суд робить висновок, що чинним законодавством України не передбачено можливості переведення працівника, на якого поширюється дія загальних норм трудового права, на посаду державної служби, на яку поширюється дія спеціальних норм права.
3.4. Судом встановлено, що неможливість запропонувати позивачці вакантні посади в Пенсійному фонді України була зумовлена не протиправними діями відповідача, а наявністю об'єктивної правової колізії.
Зобов'язання відповідача запропонувати вакантну посаду державної служби без проведення конкурсу суперечило б імперативним вимогам спеціального законодавства про державну службу та принципу рівного доступу громадян до державної служби, закріпленому в статті 38 Конституції України.
За таких обставин, формальне інформування позивачки про вакансії з посиланням на необхідність участі в конкурсному відборі не може розглядатися як належне виконання обов'язку, передбаченого статтею 49-2 КЗпП України, оскільки такі дії не створюють реальної можливості для переведення працівника та не реалізують соціальну функцію трудових гарантій.
Суд переконався, що предметом оцінки при визначенні виконання зазначеного обов'язку є саме наявність реальної можливості безпосереднього переведення працівника, а не лише надання інформації про проведення конкурсів.
Окрім того, судом було проаналізовано можливі альтернативні способи виконання зобов'язання, зокрема: тимчасове прийняття на роботу з подальшим конкурсом; інформування про вакансії; пропозиція участі в конкурсі. Однак, жоден із цих способів не усуває системну правову суперечність, яка полягає у відсутності законного механізму для переведення працівника, який не є державним службовцем, на посаду державної служби без обов'язкового проходження конкурсної процедури.
Отже, відсутність законного механізму для переведення працівника на посаду державної служби без конкурсної процедури створює об'єктивну неможливість виконання обов'язку, передбаченого статтею 49-2 КЗпП України. Будь-які формальні дії щодо інформування про вакансії не можуть вважатися належним виконанням обов'язку, оскільки не забезпечують реальної можливості збереження робочого місця.
3.5. Суд, оцінюючи доводи позивача щодо процедурних порушень, керувався правовими позиціями, викладеними у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2020 року у справі № 813/1790/18.
Відповідно до зазначеної правової позиції, процедурне порушення при ухваленні рішення суб'єктом владних повноважень може бути підставою для його визнання протиправним лише за умови, що таке порушення мало або могло мати безпосередній вплив на зміст цього рішення. Дефекти адміністративного акта, що стосуються виключно процедури його прийняття, а не суті, можуть не тягнути за собою його недійсність, якщо вони не вплинули на остаточний результат. Таким чином, процедурне порушення саме по собі не має кваліфікуватися як підстава для недійсності акта, якщо це прямо не передбачено законом.
Застосовуючи цей підхід до обставин справи, суд встановлює, що навіть у разі дотримання роботодавцем усіх процедурних вимог щодо інформування про вакантні посади, це не могло б змінити зміст прийнятого рішення про звільнення. Причина цього полягає в об'єктивній правовій неможливості переведення позивача на посаду державної служби без проведення конкурсу, що є визначальною обставиною у цій справі.
Отже, суд приходить до висновку, що вказане процедурне порушення, будучи не пов'язаним із суттю прийнятого рішення, не може слугувати підставою для визнання наказу про звільнення незаконним, оскільки трудове законодавство не містить прямої норми, що передбачає такий наслідок.
3.6. Суд враховує необхідність дотримання балансу між принципами правової визначеності та справедливості.
Суд, оцінюючи правомірність оскаржуваного рішення, бере до уваги правові позиції Європейського Суду з прав людини, згідно з якими скасування адміністративного акта з одних лише формальних підстав не відповідає критерію справедливого балансу між інтересом правової визначеності та інтересом усунення процедурного недоліку.
У межах даної справи визнання наказу про звільнення незаконним виключно через вказане позивачкою процедурне порушення суперечило б принципу правової визначеності та, по суті, сприяло б наданню позивачці незаконної переваги, що не може бути визнано справедливим.
Вимога позивачки, по своїй суті, спрямована на отримання особливого правового режиму - можливості обійти встановлений законом конкурсний порядок для доступу до державної служби. Така вимога суперечить імперативним нормам статті 21 Закону України «Про державну службу» та фундаментальному принципу рівного доступу громадян до державної служби, закріпленому в статті 38 Конституції України.
Суд дійшов висновку, що правові підстави для покладення на Пенсійний фонд України зобов'язання щодо пропонування позивачці іншої роботи відсутні. Відсутність законного механізму для переведення працівника на посаду державної служби без конкурсної процедури створює об'єктивну неможливість виконання зобов'язань, передбачених статтями 40 та 49-2 КЗпП України. Застосування до Пенсійного фонду України зазначених зобов'язань суперечило б спеціальному законодавству про державну службу. Обов'язок щодо пропонування позивачці іншої роботи не може поширюватися на правонаступника, який має інший організаційно-правовий статус та його діяльність регулюється іншими нормами права.
Враховуючи вищезазначене, суд визнає доводи позивачки щодо порушення її трудових прав у зв'язку з невиконанням Пенсійним фондом України зобов'язань за статтями 40 та 49-2 КЗпП України необґрунтованими та такими, що не підтверджують незаконність оскаржуваного звільнення.
Суд бере до уваги, що 23 січня 2023 року позивачка не лише отримала повідомлення про заплановане звільнення, але й в той же день звернулася до роботодавця із заявою про скорочення встановленого законом двохмісячного строку попередження та дострокове звільнення 30 січня 2023 року. Ці дії свідчать про те, що позивачка свідомо та добровільно погодилася на припинення трудових відносин значно раніше закінчення строку попередження, не використавши наданий їй законом час для пошуку іншої роботи. Ця обставина свідчить про те, що позивачка не була зацікавлена у використанні повного двохмісячного строку для пошуку іншої роботи або участі в конкурсах на зайняття вакантних посад у Пенсійному фонді України. Крім того, у матеріалах справи відсутні докази того, що позивачка подавала до Пенсійного фонду України документи для її працевлаштування.
Як встановлено судом, позивачка ОСОБА_1 працювала на посаді заступника начальника управління - начальника нормативно-правового відділу юридичного управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України.
Суд звертає увагу на суттєву різницю в правовому статусі роботодавців. Фонд соціального страхування України є юридичною особою публічного права, що не підпадає під дію Закону України «Про державну службу». На противагу цьому, Пенсійний фонд України має статус органу державної влади, у зв'язку з чому його діяльність, порядок формування штату та заміщення посад регулюються виключно спеціальним законодавством - Законом України «Про державну службу». Внаслідок цього, посади рівня начальника відділу в Пенсійному фонді України є посадами державної служби. Їхнє заміщення відбувається на підставі результатів конкурсу відповідно до вимог зазначеного Закону. Автоматичне введення до штату Пенсійного фонду особи, яка не пройшла передбачену законодавством процедуру конкурсного відбору на посаду державної служби, є неправомірним.
Отже, вимога позивачки про переведення є юридично необґрунтованою, оскільки порушує встановлений законодавством особливий порядок прийняття на державну службу.
За таких обставин суд дійшов висновку, що оскаржений наказ є обґрунтованим та прийнятий за наявності на це правових підстав, відтак підстави для його скасування відсутні.
Суд також враховує інші аргументи сторін, зазначені в заявах по суті справи, однак зауважує, що встановлені судом обставини є самостійними та достатніми підставами для прийняття рішення по суті спору.
Отже, похідна позовна вимога про поновлення на роботі на посаді заступника начальника управління - начальника нормативно-правового відділу юридичного управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України задоволенню не підлягає.
Статтею 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Ураховуючи те, що в ході розгляду справи неправомірність звільнення позивачки не знайшла свого підтвердження, не встановлено підстав для її поновлення на роботі, а розрахунок з позивачкою роботодавець провів, та доказів затримки його виплати позивачка не надала, суд вважає, що вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, є також безпідставними та не підлягають задоволенню.
Позивачка також просить суд стягнути з Фонду соціального страхування України на її користь моральну шкоду в розмірі 100000 грн.
Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України власником або уповноваженим ним органом моральна шкода відшкодовується працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Разом з тим, позивачкою не доведено, а судом не встановлено протиправність дій відповідача при звільненні позивачки, позивачкою не доведено наявність моральних страждань, які були б спричинені її звільненням та жодних доказів наявності моральної шкоди матеріали справи не містять, а відтак позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди також задоволенню не підлягають.
Відповідно до частини першої статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. При цьому відповідно до положень частини 2 статті 77 вказаного кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що в задоволенні адміністративного належить відмовити.
Оскільки в задоволенні позову відмовлено повністю, відповідачем не надано доказів понесення судових витрат, судові витрати розподілу та присудженню не підлягають.
Керуючись статтями 2-3, 5-15, 72-77, 90, 122, 132, 139, 242-246, 250-251, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Голова комісії з реорганізації Фонду соціального страхування України Бахматський Олександр Олександрович про визнання незаконними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, - відмовити повністю.
Судові витрати розподілу та присудженню не підлягають.
Відомості про сторони та інших учасників справи:
позивачка: ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );
відповідач: Пенсійний фонд України (ідентифікаційний код 00035323, місцезнаходження: 01601, місто Київ, вулиця Бастіонна, 9).
Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Білоус А.Ю.