06 жовтня 2025 року ЛуцькСправа № 140/6136/25
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Костюкевича С.Ф.,
розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та бездіяльності протиправними, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся із позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - в/ч НОМЕР_1 , відповідач) про визнання протиправними дій, які полягають у застосуванні з 01.03.2022 по 19.05.2023 розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018 при нарахуванні грошового забезпечення (основних та додаткових видів грошового забезпечення); зобов'язання здійснити перерахунок та виплату з 01.03.2022 по 19.05.2023 грошового забезпечення (основних та додаткових видів грошового забезпечення) із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022, на 01.01.2023 відповідно із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44; визнання протиправною бездіяльності щодо не проведення своєчасного повного розрахунку при звільненні з військової служби 29.03.2025; зобов'язання нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби за період з 30.03.2025 по 23.04.2025 відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач ОСОБА_1 в період з 01.03.2022 - 29.03.2025 проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 , де отримував грошове забезпечення, та наказом командира в/ч НОМЕР_1 від 29.03.2025 №92 був звільнений відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» та виключений зі списків особового складу та знятий з усіх видів забезпечення.
Вказав, що під час проходження служби відповідач не виплатив позивачу належне грошове забезпечення в день звільнення, а здійснив його виплату лише 24.04.2025, тому вважає, що відповідачем допущено затримку розрахунку при звільненні з військової служби, що є порушенням статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та відповідно до статті 117 КЗпП України це є підставою для виплати середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку.
При цьому зазначив, що під час проходження військової служби відповідач здійснював нарахування та виплату розмірів посадового окладу та окладу за військове звання з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01.01.2018, що призвело до отримання позивачем у вказаний період грошового забезпечення у занижених розмірах.
Вважаючи таку бездіяльність та дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 30.05.2025 відкрито спрощене позовне провадження у справі без проведення судового засідання та виклику сторін.
В поданому до суду відзиві на позовну заяву представник в/ч НОМЕР_1 позов не визнав та просить відмовити у його задоволенні. В обґрунтування такої позиції зазначив, що пунктом 4 Постанови № 704 (в редакції чинній до 24.02.2018) було установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14. Однак Постановою №103 (яка набрала чинності 24.02.2018) до Постанови №704 внесено зміни, внаслідок яких пункт 4 Постанови № 704 викладено у новій редакції: “4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.» У свою чергу, пунктом 3 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VIII, який набрав чинності 01.01.2017 установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року. З урахуванням вищенаведеного зазначає, що згідно з Постановою № 704 (в редакції Постанови № 103) розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є стала величина - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01.01.2018, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується. Відтак у спірний період щодо перерахунку розмірів посадового окладу Постановою № 103 були внесені зміни та розпорядниками нижчого рівня, в т.ч. відповідачем, розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначались шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018.
Вказав, що щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - за період з 30.03.2025 по 23.04.2025 ОСОБА_1 посилається на норми трудового законодавства, при цьому трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством, отже, передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, оскільки вони врегульовані спеціальним законодавством і підпадають під дію загального трудового права.
Інші заяви по суті справи від сторін не надходили.
Суд, перевіривши доводи сторін у заявах по суті справи, дослідивши письмові докази на предмет належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємозв'язку доказів у їхній сукупності, встановив такі обставини.
ОСОБА_1 в період з 01.03.2022 - 29.03.2025 проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 , де перебував на грошовому забезпеченні.
29.03.2025 наказом командира в/ч НОМЕР_1 №92 ОСОБА_1 звільнений відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» та виключений зі списків особового складу та знятий з усіх видів забезпечення.
24.04.2025 на картковий рахунок позивача надійшли кошти в сумі 25 844,47 грн нараховані при звільненні з військової служби, що підтверджується банківською випискою по картці позивача.
Сторони даного спору не заперечують, що нарахування та виплата грошового забезпечення, зокрема, посадового окладу, окладу за військовим званням позивачу проводилась, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018.
Позивач вважає, що відповідач у день звільнення не провів з ним остаточний розрахунок, а тому, відповідно до статті 117 КЗпП України, він має право на виплату середнього грошового забезпечення за весь період затримки такого розрахунку, крім того в ході проходження військової служби обчислення і виплату грошового забезпечення йому здійснено з порушенням норм чинного законодавства, тому звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України закріплює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (частини перша, друга, четверта та сьома).
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII), у частині першій статті 9 якого закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Як зазначено у частині першій статті 1-2 Закону №2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби, суд зазначає наступне.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані нормами спеціального законодавства. Водночас такі питання врегульовані нормами КЗпП України.
Так, приписами частини першої статті 47 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України (в редакції, чинній на момент звільнення позивача з військової служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України (в редакції, чинній на момент звільнення позивача з військової служби) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.03.2020 в справі №140/2006/19, від 16.07.2020 в справі №400/2884/18, від 04.09.2020 в справі №120/2005/19-а, від 05.03.2021 в справі №120/3276/19-а, від 31.03.2021 в справі №340/970/20, від 13.10.2021 в справі №580/1790/20, від 21.10.2021 в справі №640/14764/20 та інших.
Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012, за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України в цій справі пов'язане з несвоєчасною виплатою позивачеві (у зв'язку зі звільненням) індексації грошового забезпечення.
Так, судом встановлено, що позивач виключений зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення з 29.03.2025, тоді як остаточний розрахунок з ним було проведено лише 24.04.2025.
Наведене дає підстави для висновку, що відповідач не дотримався обов'язку виплатити позивачу при звільненні всі належні йому суми.
Отже, за встановлених обставин справи до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення частини першої статті 117 КЗпП України, згідно з якою на відповідача покладається відповідальність у вигляді обов'язку виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
У постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Вирішуючи питання розміру середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню на користь позивача, суд враховує наступне.
Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок №100).
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Абзацом 3 пункту 3 розділу ІІІ Порядку №100 передбачено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Підпунктом “б» пункту 4 розділу ІІІ Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).
Відповідно до пункту 5 розділу VI Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Як встановлено пунктом 8 розділу VI Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Водночас, 19.07.2022 набрав чинності Закон №2352-ІХ, яким норми статті 117 КЗпП України викладено в новій редакції.
Так, відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції Закону №2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Таким чином, період стягнення середнього заробітку з 19.07.2022 до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 22 лютого 2024 року у справі №560/831/23, від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22.
Згідно із довідкою про середньоденний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 № 99 від 30.09.2025 з січня 2025 року по лютий 2025 року, тобто за два останні повні місяці перед звільненням, становить 24 881,85 грн за січень 2025 року та 23 629,50 за лютий 2025 року.
Виходячи з цього, середньоденне грошове забезпечення становить 822,23 грн (48 511,35 грн/59, де 59 кількість календарних днів у січні 2025 року - лютому 2025 року).
Щодо періоду затримки, то враховуючи норми статті 117 КЗпП України, такий становить з першого дня після звільнення та закінчується днем, що передує дню остаточного розрахунку, але не більше шість місяців.
У розглядуваному випадку період затримки розрахунку при звільненні обчислюється з 30.03.2025 (згідно з витягом із наказу від 29.03.2025 №92 позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 29.03.2025) по 24.04.2025 (день проведення остаточного розрахунку з позивачем).
Таким чином, період затримки становить 26 календарних днів.
Середнє грошове забезпечення за відповідний час затримки розрахунку при звільненні становить 21 377,98 грн (822,23 грн х 26 календарних днів).
З огляду на вищенаведене суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині шляхом визнання протиправними дій відповідача щодо не проведення своєчасного розрахунку при звільненні позивача з військової служби та стягнення з в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 21 377,98 грн.
При цьому, стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити, що відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів і їх сплата є обов'язком роботодавця та працівника. Тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податків та інших обов'язкових платежів, визначених законодавством.
Щодо вимоги про перерахунок та виплату з 01.03.2022 по 19.05.2023 грошового забезпечення (основних та додаткових видів грошового забезпечення) із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний рік, суд зазначає таке.
Згідно зі статтею 9 Закону №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів (пункт 1).
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення (пункт 2).
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (пункт 3).
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України (пункт 4).
30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову №704, якою затверджено тарифні сітки розрядів і коефіцієнтів посадових окладів, схеми тарифних розрядів, тарифних коефіцієнтів, додаткові види грошового забезпечення, розміри надбавки за вислугу років. Установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Пунктом 2 Постанови №704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу; окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Додатком 1 до Постанови №704 визначено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Пункт 4 Постанови №704, в редакції, чинній на день її прийняття, визначав, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 01 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14. Також додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови №704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
21 лютого 2018 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №103 (набрала чинності 24 лютого 2018 року), якою внесено зміни до Постанови №704, зокрема, пункт 4 викладено в новій редакції, якою установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14 (пункт 6 Постанови №103).
На момент набрання чинності Постановою №704 (01 березня 2018 року) пункт 4 було викладено в редакції змін, викладених згідно з пунктом 6 Постанови №103.
Отже, станом на 01 березня 2018 року пункт 4 Постанови №704 визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник як розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року.
При цьому, пунктом 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №1774-VIII встановлена заборона використання мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення розміру посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
Тобто, згідно із внесеними змінами розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням як складових грошового забезпечення став розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений на 01 січня 2018 року, який був сталою незмінною величиною. При цьому мінімальна заробітна плата для розрахунків розмірів цих окладів не застосовувалася взагалі.
При вирішенні спору суд враховує, що відповідно до статті 6 Закону України від 05 жовтня 2000 року №2017-III Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти.
Частиною другою статті 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України встановлюються, Державний бюджет України і бюджетна система України (пункт 1) та порядок встановлення державних стандартів (пункт 3).
Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі встановлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили.
Пунктом 8 розділу Прикінцеві положення Закону України від 23 листопада 2018 року №2629-VIII Про Державний бюджет України на 2019 рік було передбачено, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 01 січня 2018 року.
Однак Закон України від 14 листопада 2019 року №294-ІХ Про Державний бюджет України на 2020 рік, Закон України від 15 грудня 2020 року №1082-ХІ Про Державний бюджет України на 2021 рік, Закон України від 02 грудня 2021 року №1928-IX Про Державний бюджет України на 2022 рік, Закон України від 03 листопада 2022 року №2710-ІХ Про Державний бюджет України на 2023 рік таких застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 року, у 2020 - 2023 роках не містять.
Тобто, положення пункту 4 Постанови №704 в частині визначення розрахунковою величиною для обчислення розмірів посадових окладів, розрахованих відповідно до цієї постанови, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року до 01 січня 2020 року набрання чинності Законом України Про Державний бюджет України на 2020 рік, не входили в суперечність із актом вищої юридичної сили.
Відповідно до статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Згідно з приписами частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Судом враховано правові висновки Верховного Суду у постанові від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 в частині застосування норм права щодо розрахункової величини для визначення посадових окладів, окладів за військовим (спеціальним) званням згідно з Постановою №704. Так Верховний Суд сформулював висновок, що з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови №704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою №704, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік, у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів. При цьому, Верховний Суд звернув увагу на те, що встановлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою №704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою для визначення мінімальної величини, яка враховується, як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.
Верховний Суд у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі №400/6214/21 (за позовом військовослужбовця до військової частини у спорі щодо незастосування відповідачем при визначенні посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням відповідно до пункту 4 Постанови №704 розрахункової величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (на 2020, 2021 рік)) дійшов таких же висновків.
Також у постанові від 15 березня 2023 року у справі №420/6572/22 Верховний Суд зазначив, що з 01 січня 2020 року розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою №704, є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року, побудований головним чином як випливає з їх змісту на принципі подолання правової колізії, за яким перевагу у застосуванні має нормативний акт вищої юридичної сили.
Вирішуючи спір, суд також враховує, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови №103, яким були внесені зміни до пункту 4 Постанови №704. Тобто, з 29 січня 2020 року (з дати набрання законної сили судовим рішенням у справі №826/6453/18) діє пункт 4 Постанови №704 щодо розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням в редакції, яка була чинна до набрання чинності Постановою №103.
При цьому встановлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №1774-VIII обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів розрахованих згідно з Постановою №704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом саме на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.
У цій справі судом встановлено, а відповідачем не спростовано, що у спірних періодах відповідач виплачував ОСОБА_1 грошове забезпечення з урахуванням посадового окладу та окладу за військове (спеціальне) звання, які розраховані згідно з Постановою №704 в редакції Постанови №103, тобто, виходячи з розрахункової величини прожиткового мінімуму, встановленого станом на 01 січня 2018 року для працездатних осіб.
Статтею 7 Закону України від 07 грудня 2017 року №2246-VIII Про Державний бюджет України на 2018 рік установлено у 2018 році прожитковий мінімум для основних соціальних і демографічних груп населення: працездатних осіб з 01 січня 2018 року 1 762 гривні.
Натомість статтею 7 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік передбачено, що станом на 01 січня 2020 року прожитковий мінімум на одну працездатну особу дорівнює 2 102,00 грн, статтею 7 Закону України Про Державний бюджет України на 2021 рік установлено у 2021 році прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2 270,00 грн; статтею 7 Закону України Про Державний бюджет України на 2022 рік установлено у 2022 році прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня - 2 481,00 грн; статтею 7 Закону України Про Державний бюджет України на 2023 рік установлено з 01 січня прожитковий мінімум для працездатних осіб 2 684,00 грн.
Відповідно до пункту 2 Постанови №704 грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам, визначений Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України 07 червня 2018 року №260 (далі Порядок №260).
Відповідно до пункту 2 розділу І Порядку№260 грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Відповідно до пункту 1 розділу ІІ Порядку №260 посадові оклади виплачуються у розмірах, визначених додатками 1, 2, 12 і 13 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб (зі змінами).
Згідно з пунктом 1 розділу ІІІ оклади за військовими званнями виплачуються в розмірах, визначених у додатку 14 до постанови №704.
Отже, за приписами Порядку №260 посадовий оклад та оклад за військовим званням є розрахунковою величиною для виплати надбавок, доплат, винагород та премії, а також інших додаткових та одноразових видів грошового забезпечення.
Грошове забезпечення, не виплачене своєчасно або виплачене в меншому, ніж належало, розмірі, виплачується за весь період, протягом якого військовослужбовець мав право на нього (пункт 14 розділу I Порядку №260).
Підсумовуючи вищевикладене, суд у даній справі дійшов переконання, що відповідач безпідставно здійснили обчислення та виплату грошового забезпечення позивача, застосовуючи механізм обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням, визначений Постановою №704, з урахуванням розрахункової величини розміру прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року, при цьому допускаючи помилкове тлумачення положень нормативно-правових актів у зв'язку із скасуванням у судовому порядку пункту 6 Постанови №103. Неправильне обчислення у період з 01.03.2022 по 19.05.2023 посадового окладу та окладу за військовим званням вплинуло на розмір щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія), одноразових додаткових видів грошового забезпечення та інших виплат, при нарахуванні яких враховується розмір посадового окладу та окладу за військовим званням.
Враховуючи вищенаведене, суд приходить висновку, що у період з 01.03.2022 по 19.05.2023 включно грошове забезпечення позивача мало обчислюватися із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого Законом України “Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 та Законом України “Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 відповідно.
Оскільки обрахунок грошового забезпечення (основних та додаткових його видів) позивача з 01.03.2022 по 19.05.2023 (включно) здійснено шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, на відповідний тарифний коефіцієнт, а не з врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022 та 01.01.2023 відповідно, тому позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині є підставними та підлягають задоволенню.
Аналогічна позиція викладена у постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17.07.2024 у справі № 380/28601/23.
При вирішенні спору судом враховано, що відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44, грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Пунктом 3 зазначеного Порядку №44 передбачено, що виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби, що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України “Про податок з доходів фізичних осіб».
Пункти 4 та 5 Порядку №44 визначають, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення. Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Таким чином, грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних, зокрема, військовослужбовцями, виплачується їм для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби одночасно з виплатою грошового забезпечення за місцем його одержання у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Отже, нарахування та виплата грошового забезпечення (основних та додаткових видів грошового забезпечення) має бути проведена відповідачем із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44, а тому позовні вимоги щодо перерахунку та виплати грошового забезпечення з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до Порядку №44 підлягають до задоволення.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 245 КАС України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позову повністю.
За відсутності документально-підтверджених судових витрат, питання про їх розподіл суд не вирішує.
Керуючись статтями 139, 243-246, 262, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення з ОСОБА_1 своєчасного розрахунку при звільненні з військової служби.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 21 377,98 грн (двадцять одну тисячу триста сімдесят сім гривень 98 копійок) без урахування податків та інших обов'язкових платежів.
Визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення (щомісячних основних, додаткових та одноразових видів грошового забезпечення) за період 01.03.2022 по 19.05.2023 без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого відповідними законами України про Державний бюджет України станом на 01.01.2022, 01.01.2023.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 з 01.03.2022 по 19.05.2023 грошового забезпечення (щомісячних основних, додаткових та одноразових видів грошового забезпечення) за період з 01.03.2022 по 31.12.2022 з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022 та з 01.01.2023 по 19.05.2023 (включно) з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2023, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 та з врахуванням раніше виплачених сум.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України. У разі подання апеляційної скарги рішення якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ).
Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ).
Суддя С.Ф. Костюкевич