7 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 554/14203/22
провадження № 61-3436ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Фаловської І. М., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 4 березня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 листопада 2024 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інтайм Фінанс» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,-Шевченківський відділ державної виконавчої служби у місті Полтаві Північно-східного міжрегіонального управління юстиції (м. Суми), про зняття арешту,
У листопаді 2022 рокуТовариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інтайм Фінанс» (далі - ТОВ «ФК «Інтайм Фінанс») звернулося з позовом до ОСОБА_1 про зняття арешту з квартири АДРЕСА_1 .
Октябрський районний суд м. Полтави рішенням від 4 березня 2024 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 14 листопада 2024 року, позов задовольнив. Скасував арешт, накладений на належну ТОВ «ФК «Інтайм Фінанс» квартиру АДРЕСА_1 , номер запису про обтяження 4577824, зареєстрований 23 червня 2008 року державним реєстратором Реєстраційної служби Полтавського міського управління юстиції Полтавської області. Підставою для державної реєстрації стала постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер: АЕ № 528966, видана 12 червня 2008 року Октябрським відділом державної виконавчої служби Полтавського міського управління юстиції (далі - Октябрським ВДВС Полтавського МУЮ), державний виконавець Левченко Т. В., підставою внесення запису стало рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 6 лютого 2014 року, індексний номер 10674092.
16 грудня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подала касаційну скаргу на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 4 березня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 листопада 2024 року, яку Верховний Суд ухвалою від 17 лютого 2025 року визнав неподаною та повернув заявнику.
11 березня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку повторно подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 4 березня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 листопада 2024 року.
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині третій статті 394 цього Кодексу.
Вказана касаційна скарга подана до Верховного Суду з пропуском встановленого законом строку на касаційне оскарження судових рішень і ОСОБА_1 заявляє клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.
В обґрунтування заявник вказує, що вперше подану касаційну скаргу повернено ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2025 року, яку отримано 7 березня 2025 року, недолік касаційної скарги усунула.
Касаційний суд вважає за необхідне зазначити, що процесуальний строк, зокрема строк на касаційне оскарження, у разі повторного подання касаційної скарги може бути поновлено у випадку дотримання одночасно таких умов:
- первісне звернення до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою відбулось у межах передбаченого процесуальним законом строку на касаційне оскарження;
- повторне подання касаційної скарги відбулось в межах строку касаційного оскарження, встановленого процесуальним законом, або упродовж розумного строку після отримання копії відповідної ухвали суду про повернення первісної скарги, без невиправданих затримок і зайвих зволікань;
- скаржником продемонстровано добросовісне ставлення до реалізації ним права на касаційне оскарження й вжито усіх можливих та залежних від нього заходів з метою усунення недоліків касаційної скарги, які стали підставою для повернення вперше поданої касаційної скарги, і такі недоліки фактично усунуті станом на момент повторного звернення з касаційною скаргою;
- доведено, що повернення попередньо поданих касаційних скарг відбулося з причин, які не залежали від особи, яка оскаржує судові рішення, і які обумовлені наявністю об'єктивних і непереборних обставин, що унеможливили або значно утруднили можливість своєчасного звернення до суду касаційної інстанції, й не могли бути усунені скаржником;
- наявність таких обставин підтверджено належними і допустимими доказами.
Вказаний висновок щодо поновлення процесуальних строків викладений Верховним Судом в постанові від 24 липня 2023 року у справі № 200/3692/21.
Слід зазначити, що під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду, а з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 4 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції»).
Касаційний суд вважає, що з урахуванням встановлених обставин заявнику на засадах верховенства права необхідно забезпечити доступ до незалежного і безстороннього вирішення спору за встановленою процедурою.
Суд враховує, що вперше касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 4 березня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 листопада 2024 року подано у строк, визначений законом; зі зверненням з касаційною скаргою вдруге заявник не зволікала, тому касаційний суд дійшов висновку про поновлення заявнику строку на касаційне оскарження судових рішень.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
Підставою касаційного оскарження рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 4 березня 2024 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 14 листопада 2024 року заявник визначає неправильне застосування норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15, від 13 липня 2022 року у справі № 2/0301/806/11 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник вказує, що суди попередніх інстанції не взяли до уваги той факт, що підстави для збереження чинності арешту майна боржника відсутні лише у випадку повного виконання зобов'язання за виконавчим документом та сплати витрат, пов'язаних з його примусовим виконанням.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень убачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 22 грудня 2006 року ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 192-О, за умовами якого їй було надано кредит у сумі 34 000 доларів США.
У забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором № 192-О 22 червня 2006 року ПАТ «Банк «Фінанси і Кредит» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір № 192-О, посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Медвєдєвою В. І. за реєстровим номером 5954, відповідно до якого предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме квартира АДРЕСА_1 .
До цього кредитного договору укладено додаткову угоду № 1 від 29 листопада 2012 року, додаткову угоду № 2 від 17 січня 2014 року, додаткову угоду № 3 від 31 липня 2015 року.
У зв'язку із укладанням додаткових угод до кредитного договору відповідні зміни також вносились і до іпотечного договору шляхом укладення додаткового договору № 1 від 29 грудня 2012 року, додаткового договору № 2 від 17 квітня 2014 року, додаткового договору № 3 від 31 липня 2015 року.
10 жовтня 2019 року ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»» та ТОВ «ФК «Інтайм Фінанс» укладено договір про відступлення права вимоги за договорами іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Скульською Т. А.
Відповідно до умов вказаного договору ТОВ «ФК «Інтайм Фінанс» набуло всі права іпотекодержателя за іпотечним договором № 192-О від 22 червня 2006 року, укладеним ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1
25 лютого 2020 року в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку» ТОВ «ФК «Інтайм Фінанс» реалізувало право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації за ним права власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Після реєстрації права власності за ТОВ «ФК «Інтайм Фінанс» його представники виявили, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявні відомості про те, що 23 червня 2008 року державним реєстратором Березняк О. М. на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер: АЕ № 528966, виданої 12 червня 2008 року Октябрським ВДВС Полтавського МУЮ (державний виконавець Левченко Т. В.), прийнято рішення від 6 лютого 2014 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 10674092. Вказаний арешт також був зареєстрований Першою полтавською державною нотаріальною конторою в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження - 7436730, дата реєстрації - 23 червня 2008 року.
Отже, спірне правове питання стосується законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень стосовно наявності підстав для зняття арешту зі спірного майна.
Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 316 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).
Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно з статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Суди встановили, що ТОВ «ФК «Інтайм Фінанс» набуло право власності на спірний об'єкт нерухомого майна на підставі іпотечного застереження.
Статтями 575, 577 ЦК України визначено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Статтею 3 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі порушення боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.
Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки щодо зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.
Такий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах узгоджується із висновками Верховного Суду, викладених у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 910/4772/17, від 30 червня 2021 року у справі № 127/10656/18.
Статтею 4 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Особливості звернення стягнення на заставлене нерухоме майно визначено положеннями Закону України «Про виконавче провадження».
Іпотечне застереження прирівнюється до договору, згідно з яким іпотекодавець засвідчує, що він надає згоду на набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем за власним одноосібним письмовим рішенням.
Відповідно до приписів статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Касаційна скарга не містить посилань на те, що суди не дослідили докази в матеріалах справи, а мотивувальні частини оскаржуваних судових рішень не містять інформації стосовно скасування права власності ТОВ «ФК «Інтайм Фінанс» на спірну квартиру внаслідок недійсності переходу права власності до іпотекодержателя на підставі іпотечного застереження.
Отже, на час розгляду цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій право власності ТОВ «ФК «Інтайм Фінанс» на спірний об'єкт нерухомості було чинним та неоспореним.
Оспорюваний арешт накладений на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер: АЕ № 528966, виданої 12 червня 2008 року Октябрським ВДВС Полтавського МУЮ (державний виконавець Левченко Т. В.), якою прийнято рішення від 6 лютого 2014 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 10674092.
Отже, до спірних правовідносин слід застосовувати приписи Закону України «Про виконавче провадження» та керуватися природою застосованого арешту.
Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 виклала правовий висновок, згідно з яким вимоги інших осіб щодо належності саме їм, а не боржникові майна, на яке накладено арешт, реалізується шляхом подання ними з додержанням правил юрисдикційності позову до боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, про визнання права власності на майно і звільнення його з-під арешту. В такому ж порядку розглядаються вимоги осіб, які не є власниками майна, але володіють ним з підстав, передбачених законом. Орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Отже, позов про зняття арешту з майна може бути пред'явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами у справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів (орган фіскальної служби), банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення.
Аналогічний за змістом висновок щодо застосування норм права викладено також у постановах Верховного Суду від 6 грудня 2021 року у справі № 554/5912/19, від 8 грудня 2022 року у справі № 331/1383/20, від 9 жовтня 2024 року у справі № 209/757/21, що свідчить про усталеність правозастосовчої практики.
Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, а касаційна скарга не містить посилань на те, що суди не дослідили докази в матеріалах справи на підтвердження того, що застосовані заходи у вигляді арешту належного позивачу майна за своєю природою являються запобіжним заходом для виконання зобов'язання позивачем перед третіми особами.
Тобто, встановивши, що позивач є власником об'єкта нерухомого майна, право власності на який набув на підставі іпотечного застереження за договором іпотеки, а оспорюваний арешт не вживався з метою забезпечення виконання позивачем зобов'язання перед третіми особами, що свідчило про безпідставність такого арешту на час розгляду справи, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для обмеження власника об'єкта нерухомості у реалізації ним свого права на розпорядження майном.
Доводи касаційної скарги щодо незастосування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15, від 13 липня 2022 року у справі № 2/0301/806/11, колегія суддів визнає необґрунтованими з огляду на їх нерелевантність до спірних правовідносин.
Як у постанові від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15, так і у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 2/0301/806/11 в касаційному порядку переглядалися судові рішення, ухвалені за результатами розгляду скарг боржників як власників об'єктів нерухомості, на які накладено арешти, на дії державних виконавців. Так, скаржники зазначали, що зобов'язання з погашення заборгованості виконано ними у повному обсязі, в зв'язку з чим незаконний арешт порушував їх права як власників нерухомості на розпорядження нею.
На відміну від зазначених справ у спірних правовідносинах чинним власником об'єкта нерухомості є позивач ТОВ «ФК «Інтайм Фінанс», право власності якого обтяжене оспорюваним арештом.
У пункті 72 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» (заява № 48553/99) зазначено, що відповідно до прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантоване статтею 6 § 1, повинно тлумачитися в контексті преамбули Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд приходить до висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а наведені у ній доводи не дають підстав для висновку про незаконність судових рішень.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин.
Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Оскільки рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими, ухваленими з правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 4 березня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 листопада 2024 року суд відмовляє.
Керуючись статтями 389, 390, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 4 березня 2024 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 14 листопада 2024 року.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 4 березня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 листопада 2024 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інтайм Фінанс» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Шевченківський відділ державної виконавчої служби у місті Полтаві Північно-східного міжрегіонального управління юстиції (м. Суми) про зняття арешту.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає
Судді С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
І. М. Фаловська