адреса юридична: вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, м. Полтава, 36000, адреса для листування: вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, м. Полтава, 36607, тел. (0532) 61 04 21, E-mail inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/
Код ЄДРПОУ 03500004
25.09.2025 Справа № 917/1687/23
Суддя Мацко О.С., розглянувши матеріали справи 917/1687/23
за позовною заявою Міністерства юстиції України, 01001, м. Київ, вул. Городецького, 13, код ЄДРПОУ 00015622,
до відповідачів: 1. Благодійна організація «Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення», 03055, м. Київ, вул. Ванди Василевської (Богдана Гаврилишина), 7, код ЄДРПОУ 35087436,
2. Комуністична партія України, 04070, м. Київ, вул. Борисоглібська, 7, код ЄДРПОУ 00049147,
про визнання договору недійним, скасування державної реєстрації
Секретар судового засідання Токар А.В.
Представники: згідно протоколу
На розгляді Господарського суду Полтавської області перебуває справа № 917/1687/23 за позовом Міністерства юстиції України до відповідачів: Благодійної організації «Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення» та Комуністичної партії України про:
- визнання недійсним договору дарування нерухомого майна квартири загальною площею 45,8 кв. м, що знаходиться за адресою: вул. Леніна (вул. Центральна), буд. 19, кв. 4, смт. Чорнухи, Чорнухинський р/н, Полтавська область, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 683725353251, укладений 27.08.2015 р. між Комуністичною партією України (код ЄДРПОУ: 00049147, вул. Борисоглібська, 7, м. Київ, 04070) та Благодійною організацією "Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення" (код ЄДРПОУ 35087436, вул. Ванди Василевської, буд. 7, м. Київ, 03055), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Баршацьким І.В. та зареєстрований за № НАР302706, НАР302707.
- скасування державної реєстрації прав Благодійної організації "Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення" (код ЄДРПОУ 35087436, вул. Ванди Василевської, буд. 7, м. Київ, 03055) на нерухоме майно, розташоване за адресою: вул. Леніна (вул. Центральна), буд. 19, кв. 4, смт. Чорнухи, Чорнухинський р/н, Полтавська область, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 683725353251.
Ухвалою від 11.09.2023р. задоволено заяву позивача про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно та заборони органам державної реєстрації прав на нерухоме майно, державним реєстраторам прав на нерухоме майно, державним реєстраторам органів місцевого самоврядування, особам, які виконують функції державного реєстратора прав на нерухоме майно, вчиняти будь-які реєстраційні дії (реєстрацію прав власності, скасування/припинення реєстрації права власності та інших речових прав, у тому числі реєстрацію правочинів щодо відчуження, передачі у володіння та користування третім особам та інше) щодо спірного об'єкта нерухомого майна .
Ухвалою від 02.10.2023 р. відкрито провадження у даній справі, справу вирішено розглядати у порядку загального позовного провадження з викликом сторін та призначено підготовче засідання, задавлено клопотання позивача про витребування доказів. Копія ухвали отримана відповідачем-1 09.10.2023р., що підтверджено поштовим повідомленням про вручення (а.с.146, том 1). Копія ухвали, що направлялася відповідачу-2, повернута до суду без вручення адресату з відміткою поштової установи про його відсутність за вказаною адресою (а.с.148-153).
17.10.2023р. до суду надійшли витребувані за ухвалою від 02.10.2023р. докази (а.с.154-157).
Ухвалою від 07.11.2023р. підготовче засідання призначено на 30.11.2023 р., про що сторони повідомлені шляхом направлення ухвал в установленому порядку (отримана позивачем та відповідачем-1, арк. справи 160,165, том 1).
27.11.2023р. від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, який ухвалою від 30.11.2023р. повернуто без розгляду; цією ж ухвалою відкладено підготовче засідання та зобов'язано центральний відділ ДРАГС Управління Державної реєстрації Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції надати витяги з державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження дітей, батьком яких є Симоненко П.М. 10.01.2024р. до суду надійшли витребувані документи (а.с. 203-214).
В подальшому підготовче засідання кілька разів відкладалося, про що учасники справи повідомлялися судом належним чином.
Ухвалою від 19.03.2024 р. закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.
Ухвалою від 10.07.2024 р. суд повернувся до стадії підготовчого провадження та зупинив провадження у справі до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи №924/971/23 та оприлюднення повного тексту постанови.
09.06.2025 року до суду від позивача надійшла заява про поновлення провадження у справі №917/1687/23 та додано в якості додатку копію постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.04.2025 року по справі № 924/971/23, у зв'язку з чим провадження у справі поновлено, призначено підготовче засідання на 01.07.2025р.; 28.08.2025р. закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 25.09.2025р., про що позивач та відповідач-1 повідомлені через Електронні кабінети (довідки про доставку ухвали - том. 2, а.с.80-81). Відповідач-2 ухвали, скеровані йому судом, не отримував, поштові відправлення поверталися до суду з відміткою про відсутність адресата за місцезнаходженням.
Згідно з ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України Днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.
Відповідно до змісту постанови Верховного Суду від 14.08.2020 у справі №904/2584/19, Касаційний господарський суд, здійснивши аналіз статей 120, 242 ГПК України, пунктів 11, 17, 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв'язку, дійшов висновку, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною, і судовий акт повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі.
Верховний Суд у вказаній постанові також зазначив, що встановлений порядок надання послуг поштового зв'язку, доставки та вручення рекомендованих поштових відправлень, строк зберігання поштового відправлення забезпечує адресату можливість вжити заходів для отримання такого поштового відправлення та, відповідно, ознайомлення з судовим рішенням.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 29.03.2021 у справі № 910/1487/20, направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у даному випадку - суду.
Із змісту ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України слідує, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
У судовому засіданні 25.09.2025р. суд розглянув справу по суті та прийняв рішення.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши докази, наявні в матеріалах справи, суд встановив наступне.
У 2014 році Міністерство юстиції України звернулось до суду з позовом про заборону діяльності Комуністичної партії України у зв'язку із порушенням партії статті 5 Закону України "Про політичні партії в Україні".
Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі № 826/9751/14, яке набрало законної сили 27.07.2022, задоволено позов Міністерства юстиції України до Комуністичної партії України, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служби безпеки України, Всеукраїнського об'єднання "Свобода", Радикальної партії Олега Ляшка, Громадської організації "Воля-Громада-Козацтво", Української республіканської партії, ОСОБА_1 , за участю Офісу Генерального прокурора, про заборону діяльності політичної партії. Вказаним рішенням заборонено діяльність Комуністичної партії України, передано майно, кошти та інші активи Комуністичної партії України, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.
Згідно з пунктом 2 Порядку переходу у власність держави майна, коштів та інших активів забороненої судом політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.2022 № 896 (Далі-Порядок), після набрання законної сили рішенням суду про заборону політичної партії, у резолютивній частині якого зазначено про передачу майна політичної партії у власність держави, Мін'юст вживає заходів до розшуку майна політичної партії, зокрема за відомостями єдиних та державних реєстрів, держателем яких є Мін'юст.
Міністерством юстиції було видано наказ від 07.11.2022 № 4964/5 Про затвердження Переліку майна, коштів та інших активів забороненої судом Комуністичної партії України (ідентифікаційний код 00049147), її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень, що передається у власність держави.
В ході виконання Мін'юстом судового рішення в частині передачі майна, коштів та інших активів Комуністичної партії України, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави встановлено, що після подання позовної заяви Мін'юсту Комуністичною партією України відчужене майно КПУ Благодійній організації Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення на підставі договору дарування, який, на думку Міністерства юстиції України є фіктивним і спрямованим на уникнення передачі майна у державну власність.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що внаслідок опрацюванням ним відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що після відкриття 11.07.2014 судом провадження в адміністративній справі про заборону Партії Комуністичною партією України відчужено квартиру загальною площею 45,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 683725353251, яке відчужено на підставі договору дарування від 27.08.2015 р. посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Баршацьким І.В. та зареєстровано за № НАР302706, НАР302707.
Згідно з інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 15.08.2023 року № 342929495, набувачем спірного майна стала Благодійна організація Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення, засновником та керівником був і є ОСОБА_2 , син колишнього народного депутата України від Комуністичної партії України ОСОБА_3 , який був одночасно засновником та керівником Комуністичної партії України.
При цьому, засновником Благодійного фонду є ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ НАУКОВО КОМЕРЦІЙНА ФІРМА КОНТУР (код ЄДРПОУ: 32735812), засновниками якого є сини керівника Комуністичної партії України ОСОБА_3 - ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
На думку позивача, є підстави вважати, що у даному випадку було заздалегідь відомо, що такий Договір не буде виконаний, що він має інші цілі, ніж передбачені цим Договором, тобто між відповідачами умисно укладено фіктивний правочин. Відтак, наведене свідчить, що укладення, зокрема, спірного Договору спрямовано не на реальне настання наслідків договору дарування, а має на меті уникнення передачі майна у державну власність.
Позивачем подано наступні докази на обґрунтування позовних вимог: Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 15.08.2023 № 342929495, копії відомостей із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, Наказ Міністерства юстиції України від 17.08.2021 № 2888/5 Про затвердження Положення про Департамент з питань судової роботи Міністерства юстиції України і ін.. За клопотанням позивача судом було витребувано договір дарування нерухомого майна від 27.08.2015 р. та відомості з державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження дітей, батьком яких є ОСОБА_3 .
При вирішенні спору суд виходив з наступного.
Мін'юст є державним органом, наділеним повноваженнями на звернення до суду із цим позовом в інтересах держави як орган, на який покладено повноваження щодо вжиття заходів з розшуку майна забороненої політичної партії, складення та затвердження переліку майна політичної партії, переданого у власність держави.
Відносно правової оцінки правомірності укладення оспорюваного договору дарування, суд виходив з наступного.
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу. Від підстав позову потрібно відрізняти правові підстави позову (правове обґрунтування позову) - правову кваліфікацію обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно здійснити правову кваліфікацію спірних правовідносин. Такий підхід є сталим та знайшов відображення, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43) від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункти 81, 83, 84), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 95), від 22.10.2022 у справі № 229/1026/21 (пункт 102), від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17 (пункт 221).
Принцип jura novit curia («суд знає закони»), зокрема, полягає у тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum dabo tibi ius).
Неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Тобто суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
У зв'язку із цим посилання позивача у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню у цій справі, не є підставою для відмови в задоволенні пред'явленого позову, оскільки при вирішенні справи суд враховує підставу (обґрунтування) та предмет позовних вимог.
Тож для суду під час визначення меж судового розгляду є визначальними фактичні підстави позову, наведені у поданій позивачем позовній заяві. На противагу фактичним підставам позову суд у його процесуальній діяльності не обмежують визначені позивачем правові підстави позову, оскільки саме суд зобов'язаний здійснити правову кваліфікацію обставин справи під час вирішення спору.
Тому, судом самостійно надано правову кваліфікацію предмету позовних вимог та застосовано належні норми матеріального права.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 ЦК України).
Згідно з положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Стаття 216 ЦК України визначає правові наслідки недійсності правочину. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України).
Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (частина п'ята статті 216 ЦК України).
Отже, якщо правочин є оспорюваним, то такий правочин визнається недійсним судом (якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом). Натомість нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, такий правочин не породжує будь-яких прав та обов'язків. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону з моменту його вчинення, не потребує окремого судового рішення про визнання його недійсним. Суд констатує нікчемність правочину у межах розгляду конкретної справи та застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
Відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Термін "публічний порядок" необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені в публічно-правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави. Тому правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок.
У постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року у справі №6-1528цс15 зроблено висновок про те, що статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.
Суд також зазначив, що, виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. Водночас категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.
Публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.
Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.
Питання застосування статті 228 ЦК України досліджувалося і Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, у якій зазначено, що необхідно враховувати логіку викладу норм у цій статті в цілому, а саме закладену там ієрархію цінностей: у частині першій йдеться про охоплені категорією публічного порядку цінності засадничого значення для суспільства, які є очевидними (у балансі приватного і публічного інтересів тут з очевидністю переважає загальний, публічний інтерес настільки, що існування приватного інтересу може навіть не визнаватись); натомість у частині третій йдеться про інтереси держави, суспільства, його моральні засади, які підлягають встановленню, оцінці і, якщо вони переважатимуть приватний інтерес, на задоволення якого був укладений правочин, він може бути визнаний недійсним.
У правовій державі інтереси держави повинні відповідати інтересам суспільства та не можуть їм суперечити. Ті з інтересів суспільства, які становлять власне його фундамент, становлять публічний порядок. Тобто інтереси суспільства і публічний порядок співвідносяться як родове і видове поняття: забезпечення публічного порядку завжди в інтересах суспільства, однак не все, що становить інтерес суспільства, становить публічний порядок. Його становлять лише фундаментальні цінності.
Для цінностей, які охоплюються категорією публічного порядку, також характерна більша стабільність. Як правило, відсутня соціальна дискусія стосовно зміни цих цінностей, а держава без ініціювання такої дискусії не може навіть законом втрутитись у них. Кожен член суспільства як колективний носій цих засадничих цінностей, що становлять публічний порядок, усвідомлює їх значення. Очевидність цих цінностей для кожного члена суспільства обумовлює те, що правочин, який їх порушує, є нікчемним, тобто будь-яка особа може дійти висновку про його недійсність без потреби у рішенні суду, яким би той визнавав його недійсним, зважуючи приватний і публічний інтереси.
До таких цінностей безумовно належать суверенітет, територіальна цілісність і конституційний лад держави, безпека життя і здоров'я населення, основоположні права і свободи людини.
Загальні засади утворення і діяльності політичних партій визначені Конституцією України.
Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах (частини перша, друга статті 36 Конституції України).
Статтею 37 Конституції України встановлено, що утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються.
Конституційний Суд України у Рішенні від 12.06.2007 № 2-рп/2007 зазначив, що політичні партії забезпечують участь громадян України в політичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про політичні партії в Україні" (тут і далі, якщо окремо не зазначено інше, - в редакції на дату укладення спірного договору) політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Основний статус політичної партії - публічно-правовий. Політична партія є важливим інститутом представницької демократії, за допомогою якого громадяни беруть участь в політичному житті суспільства та управлінні державою. Політичні партії беруть участь у виборах та формуванні влади, сприяють вираженню політичної волі громадян.
За змістом пункту 11 статті 92 Конституції України засади утворення і діяльності політичних партій віднесено до найважливіших суспільних відносин, які визначаються виключно законами України. Конституційний Суд України зазначає, що політичні партії забезпечують участь усіх громадян України у політичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю. Можливість належного функціонування політичних партій у суспільстві є однією із загальних засад конституційного ладу держави, складовою якого є суспільний лад.
Отже, діяльність політичних партій спрямована на реалізацію публічного інтересу, зокрема вплив на формування державної політики та управління, та безумовно пов'язана з основними політичними процесами у державі, невід'ємною частиною яких є збереження та розвиток української державності в умовах незалежності з урахуванням закріплених у Конституції України принципів, порушення яких у діяльності політичних партій в силу приписів статті 37 Конституції України не допускається.
Діяльність політичних партій підлягає державному контролю. Право політичних партій набувати, володіти та розпоряджатися майном піддається законодавчим обмеженням, що зважаючи на значимість політичних партій в політичному житті суспільства повинно слугувати додатковою гарантією їх законної діяльності.
Враховуючи те, що основною метою діяльності політичних партій є сприяння формуванню та вираженню політичної волі громадян, участь у виборах та інших політичних заходах, здійснення володіння, користування та розпоряджання майном політичних партій повинно здійснюватися для досягнення зазначеної мети.
Згідно з частиною четвертою статті 11 Закону України "Про політичні партії в Україні" після реєстрації політична партія набуває статусу юридичної особи.
Закон наділяє політичну партію статусом юридичної особи для виконання політичною партією передусім публічно-правових функцій, спрямованих на досягнення мети створення політичної партії.
Тобто будучи суб'єктом публічно-правових відносин, у приватноправових відносинах політична партія бере участь виключно у тій мірі, яка необхідна для забезпечення її існування та діяльності як суб'єкта публічно-правових відносин.
Правосуб'єктність політичної партії як юридичної особи є спеціальною, вона підпорядкована меті участі такої організації у публічних відносинах, пов'язаних зі здобуттям публічної влади, та інших суспільно важливих для держави відносинах.
Статтею 14 Закону України "Про політичні партії в Україні" визначено, що держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань. Політичні партії є неприбутковими організаціями. Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України.
Використання належного політичній партії майна (коштів) не з метою реалізації її статутних завдань суперечить приписам статті 14 Закону України "Про політичні партії в Україні". Це означає, що відчуження майна політичної партії повинно відповідати публічним цілям партії, тобто фінансувати її політичну, організаційну чи соціальну діяльність.
Згідно з частиною першою статті 23 Закону України "Про політичні партії в Україні" політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому цим та іншими законами України.
Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з'їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з'їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі (частина друга статті 23 Закону України "Про політичні партії в Україні").
З наведених приписів нормативних актів слідує, що законодавство встановлює обмеження та заборони щодо розпорядження майном політичних партій. Майно, що належить політичній партії, повинно використовуватися з метою реалізації статутних завдань політичної партії, таке майно може передаватися на благодійні цілі лише у разі припинення діяльності політичної партії шляхом реорганізації чи саморозпуску.
Законодавство виключає можливість розподілу майна, що належить політичній партії як неприбутковій організації, між її засновниками або учасниками (членами). Учасники політичних партій не мають майнових прав на майно політичної партії, навпаки, вони вносять обов'язкові членські внески на створення та діяльність партії. Майно політичної партії не може переходити її членам, у тому числі і у разі припинення діяльності політичної партії.
З урахуванням долучених до справи доказів, судом встановлено, що керівником Благодійної організації "Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення" був ОСОБА_2 .
Засновником Благодійної організації "Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення" було ТОВ «Науково-комерційна фірма «Контур», учасниками якого були ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
Керівником Комуністичної партії України був ОСОБА_3 , який є батьком ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
Тому, безоплатна передача КПУ спірного нерухомого майна в дар Благодійній організації "Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення", керівником, учасником засновника якого є родич першого ступеню споріднення з керівником Комуністичної партії України, тобто пов'язана з дарувальником особа, свідчить про недобросовісну поведінку сторін спірних правочину.
Укладення спірних договорів дарування спрямоване на збереження контролю над майном політичної партії пов'язаною особою, яка входить до складу керівних органів політичної партії.
Відтак, суд погоджується з доводами позивача відносно відсутності наміру сторін досягнення реальних наслідків шляхом укладення оспорюваного договору. Крім того, для належної правової кваліфікації спірного договору дарування важливою є оцінка обставин, за яких такий договір було укладено, а саме після початку провадження у справі № 826/9751/14 про заборону діяльності КПУ.
Розпорядження майном КПУ не для здійснення статутної діяльності та всупереч закону обумовлено й загрозою заборони КПУ, яка існувала на момент вчинення спірного договору.
Укладаючи спірні договори, КПУ, як учасник справи № 826/9751/14, знала про звернення Мін'юсту з позовом про заборону діяльності, та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії).
Підсумовуючи викладене вище, укладаючи спірні договори дарування КПУ діяла всупереч вимогам статті 14, частини другої статті 23 Закону України "Про політичні партії в Україні".
Нікчемний правочин є недійсним уже в момент свого вчинення (ab initio) і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes).
Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто ні для кого не зумовлює переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.
Подібний висновок міститься й у пункті 8.5 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 у справі № 910/10784/16, у якому зазначено, що правочин є нікчемним з моменту його вчинення незалежно від пред'явлення позову про визнання його недійсним і бажання сторін; бажання сторін про визнання його дійсним до уваги не беруться, оскільки такий правочин суперечить нормам закону.
З урахуванням викладеного спірні договори дарування є нікчемними на підставі приписів частин першої, другої статті 228 ЦК України, як такі, що порушують публічний порядок.
Відповідні правові висновки викладено Великою Палатою Верховного суду у Постанові від 16 квітня 2025 року у справі № 924/971/23, які враховано судом в силу положень ч. 4 ст. 236 ГПК України.
Обставини нікчемності договорів підтверджують, що з правової точки зору нерухоме майно не вибуло із власності Комуністичної партії України на належній підставі, у межах цієї господарської справи спростовано презумпцію правомірності реєстраційного посвідчення набуття права власності відповідачем 1.
Щодо ефективних способів захисту порушеного права, суд зазначає наступне.
Предметом позовних вимог є визнання недійсним договору дарування, а також скасування державної реєстрації права власності відповідача 1 на квартиру.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23).
У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 сформульовано висновки про те, що такий cпociб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину.
Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов'язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину.
Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то зазначає про це у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення (пункт 33.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19).
Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечувати відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Судове рішення щодо правових наслідків недійсного правочину, в якому суд у мотивувальній частині робить висновки щодо дійсності чи нікчемності правочину, відповідає зазначеному принципу (пункт 33.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19).
З огляду на викладене вимоги позову про визнання нікчемних договорів недійсними задоволенню не підлягають саме з підстав їх невідповідності критеріям ефективності та належності способів захисту порушеного права.
Тому, суд відмовляє у задоволенні позову в частині вимог про визнання недійсним договору дарування нерухомого майна. Водночас, відповідно до частини першої статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Тобто для ефективного захисту інтересу держави у цій справі необхідно повернути спірне нерухоме майно у власність КПУ, застосувавши наслідки недійсності нікчемних договорів.
Саме застосування наслідків недійсності правочину (реституція), як юридичний наслідок констатації нікчемності договорів, є належним та ефективним способом захисту порушеного права держави в цій справі.
Заявляючи вимогу про скасування державної реєстрації прав Благодійної організації "Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення" на спірне нерухоме майно, Мін'юст має на меті повернути нерухоме майно КПУ.
В силу абзаців другого, третього частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" скасування державної реєстрації прав на спірне нерухоме майно призведе до державної реєстрації набуття прав КПУ на таке нерухоме майно (пункти 127-133 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20).
Державна реєстрація прав на майно за КПУ за наслідками скасування реєстрації права Благодійної організації "Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення" підтверджуватиме повернення майна попередньому власнику.
Отже, відповідають критеріям щодо ефективного способу захисту порушених прав вимоги позову в частині скасування державної реєстрації прав Благодійної організації "Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення" на нерухоме майно, квартиру загальною площею 45,8 кв.м, що знаходиться за адресою: вул. Леніна (вул. Центральна), буд. 19, кв. 4, смт. Чорнухи, Чорнухинський район, Полтавська область, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 683725353251.
Суд при прийнятті рішення також враховує, що критерії оцінки правомірності втручання держави у право власності закріплені у статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та сформовані у практиці Європейського суду з прав людини.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ ця стаття містить три окремі норми: перша, виражена у першому реченні першого абзацу, - має загальний характер і закладає принцип мирного володіння майном. Друга, закладена у другому реченні того ж абзацу, - охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя, закріплена у другому абзаці, - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (Рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Отже, оцінка відповідності втручання у право власності повинна відбуватись із застосуванням таких критеріїв, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність втручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря).
Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.
Найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу ЄСПЛ визначає законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля [рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» («East/West Alliance Limited» v. Ukraine)].
ЄСПЛ також зауважив, що обмеження прав має безпосередньо передбачатись національним законом, який повинен існувати на момент введення такого обмеження, бути доведеним до відома громадянам та відповідати певним критеріям якості, оскільки обмеження прав повинні бути зрозумілими для кожного. Такі обмеження також мають відповідати легітимній меті, яка зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи. Втручання має відповідати і вимогам співмірності, яка передбачає, що характер і обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага, який є безальтернативним і достатнім, проте не надмірним.
Особою, втручання у майнові права якої здійснює держава, є Благодійна організація "Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення", яка була пов'язана з КПУ, з урахуванням встановлених обставин стосовно родинних зв'язків керівника партії та керівників і засновників відповідача 1.
Водночас таке втручання з урахуванням установлених фактичних обставин цієї справи нерозривно пов'язане з протиправною діяльністю КПУ та вчиненням сторонами правочину, який суперечить публічному порядку (стаття 228 ЦК України).
Тому обставина правомірності втручання держави в право власності відповідача 1, в контексті законності та легітимності такого втручання не може оцінюватися безвідносно до обставин, які стали передумовами запровадження державою процедури примусового припинення (заборони) політичної партії та, відповідно, спонукали КПУ до відчуження належних їй майнових активів на користь пов'язаного з нею (через керівний склад) благодійного фонду.
Оскільки обмеження прав політичної партії на володіння, користування та розпорядження майном прямо закріплені в національному законодавстві, а договори дарування спірного нерухомого майна кваліфіковані судом як нікчемні на підставі частини першої статті 228 ЦК України, то суд констатує дотримання в цій справі критерію законності втручання держави у право власності.
Цей законодавчий припис є чітким, однозначним, відповідає вимогам правової визначеності і спір, який виник у цій справі, не пов'язаний з якістю формулювання аналізованого правового положення.
Щодо наявності легітимної мети для відповідного втручання, то Велика Палата Верховного Суду наголошує на такому. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального («суспільного», «публічного») інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (справа «Трегубенко проти України» («Tregubenko v. Ukraine», пункт 54).
У рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire v. France) ЄСПЛ зазначив, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування є проявом свавілля держави. У цьому рішенні ЄСПЛ також вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права особи без нагальної на те потреби та про те, що уповноважені органи державної влади повинні насамперед оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.
Метою заборони політичної партії є припинення в інтересах суспільства її незаконної діяльності; належне такій політичній партії майно може як набуватися в результаті незаконної діяльності, так і безпосередньо в ній використовуватися.
Використання належного політичній партії майна (коштів) не з метою реалізації її статутних завдань прямо суперечить приписам статті 14 Закону України «Про політичні партії в Україні».
Вибуття спірного нерухомого майна із власності Благодійної організації "Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення" переслідує зазначену легітимну мету, не є самоціллю здійснюваного державою втручання, а вчиняється безпосередньо в інтересах суспільства.
Щодо критерію пропорційності, то ЦК України, за загальним правилом, захищає права винятково добросовісного набувача й лише у разі набуття майна за відплатним договором, а не у випадках його набуття за безоплатним договором, що кореспондується з приписами частини третьої статті 388 ЦК України, за змістом якої якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Також втручання держави у право особи на мирне володіння майном, яке вона за добросовісної поведінки не могла б отримати у власність, не становить для такої особи надмірного тягаря.
З огляду на безоплатний характер договорів, встановлені обставини пов'язаності КПУ та Благодійної організації "Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення", які укладаючи правочини діяли недобросовісно та порушили публічний порядок, суд доходить висновку, що втручання в право власності відповідача 1 не становитиме надмірного тягаря й відповідатиме сталій практиці Європейського суду з прав людини.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, судом враховано наступне.
Відповідно до ст. 129 ГПК України, враховуючи, що позов задоволено частково (з двох немайнових вимог задавлено одну, в задоволенні іншої - відмовлено), судові витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідачів в сумі 2 684,00 грн (на двох порівну). Решта судового збору залишається за позивачем.
Крім того, на відповідачів слід покласти по 671 грн судових витрат за розгляд заяви про забезпечення позову, враховуючи, що дана заява була задоволена в повному обсязі.
Керуючись статтями 123, 129, 233, 236 - 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-
1. Позов задовольнити частково.
2. Скасувати державну реєстрацію прав Благодійної організації "Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення" (03055, м. Київ, вул. Ванди Василевської,7, код ЄДРПОУ 35087436) на нерухоме майно - квартиру загальною площею 45.8 кв.м, що знаходиться за адресою: вул. Леніна (вул. Центральна), буд. 19, кв. 4, смт. Чорнухи, Чорнухинський р/н, Полтавська область, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 683725353251.
3. Відмовити в задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсним договору дарування нерухомого майна - квартири загальною площею 45.8 кв.м, що знаходиться за адресою: вул. Леніна (вул. Центральна), буд. 19, кв. 4, смт. Чорнухи, Чорнухинський р/н, Полтавська область, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 683725353251, укладеного 27.08.2015 р. між Комуністичною партією України та Благодійною організацією «Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Баршацьким І.В.
4. Стягнути з Благодійної організації "Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення" (03055, м. Київ, вул Ванди Василевської,7, код ЄДРПОУ 35087436) на користь Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, буд.13, код ЄДРПОУ 00015622) судовий збір за подання позовної заяви в сумі 1342,00 грн. та судовий збір за розгляд заяви про забезпечення позову в розмірі 671,00 грн.
5. Стягнути з Комуністичної партії України (вул. Борисоглібська, 7, м. Київ, 04070, код - 00049147) на користь Міністерства юстиції України (вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001, код - 00015622) судовий збір за подання позовної заяви 1342,00 грн та 671,00 грн судового збору за розгляд заяви про забезпечення позову.
Видати накази після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 06.10.2025р.
Суддя Мацко О.С.