ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
24.09.2025Справа № 910/5755/25
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Ломаки В.С.,
за участю секретаря судового засідання: Видиш А.В.
розглянувши у порядку загального позовного провадження матеріали справи
за позовом Керівника Деснянської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради
до Громадської організації "Київський центр підтримки ветеранів "Шана"
про усунення перешкод власнику у користуванні майном,
За участі представників:
від прокуратури: Фединяк А.М. за службовим посвідченням від 01.03.2023 № 070054;
від позивача: Шульга І.Ю. (у порядку самопредставництва);
від відповідача: Зубко А.О. за ордером від 09.06.2025 серії АЕ № 1394058.
Керівник Деснянської окружної прокуратури міста Києва (далі - Прокурор) звернувся до господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - позивач, Рада) з позовом до Громадської організації "Київський центр підтримки ветеранів "Шана" (далі - відповідач, Організація), в якому просив:
- скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тавтєлєва Андрія Валентиновича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03.02.2025 року, індексний номер 76983110 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності Організації на господарську будівлю (літ. 1Н) загальною площею 549,9 м2, опис: тимчасова споруда № 1; тимчасова споруда № 2; тимчасова споруда № 3; тимчасова споруда № 4; тимчасова споруда № 5; тимчасова споруда № 6; тимчасова споруда № 7; тимчасова споруда № 8 по вул. Пухівській, 2 в Деснянському районі міста Києва з припиненням права власності відповідача на нього та із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна № 2521811280000;
- зобов'язати Організацію повернути територіальній громаді міста Києва в особі Ради земельну ділянку з кадастровим номером 800000000:62:212:0065 площею 0,3000 га по вул. Пухівській, 2 в Деснянському районі міста Києва, з приведенням її у придатний для використання стан шляхом демонтажу (знесення) за власний рахунок розташованих на ній бетонних блоків із закріпленою металевою конструкцією аркової форми та тимчасових споруд;
- скасувати у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065 площею 0,3000 га, що розташована по вулиці Пухівській, 2 в Деснянському районі міста Києва із закриттям Поземельної книги.
В обґрунтування пред'явлених вимог Прокурор посилався на те, що реєстраційні дії з реєстрації за Організацією права власності на господарську будівлю, якої фактично не існує, були здійснені з метою створення уявної законності набуття права власності на об'єкт нерухомого майна та подальшого заволодіння земельною ділянкою комунальної форми власності у позаконкурентний спосіб. З огляду на вказані обставини, Прокурор вказував на те, що державна реєстрація спірної нерухомості на земельній ділянці по вулиці Пухівській, 2 у місті Києві істотно порушує права Ради як власника землі, при цьому такі обмеження є безстроковими.
Ухвалою від 12.05.2025 року господарський суд міста Києва відкрив провадження у справі № 910/5755/25, вирішив здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче засідання на 11.06.2025 року.
09.06.2025 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва надійшло клопотання відповідача від 09.06.2025 року про долучення до матеріалів справи, зокрема доказів сплати земельного податку та податку на нерухоме майно (спірну господарську будівлю), а також копії Меморандуму про співробітництво у галузі безпеки та оборони від 07.02.2025 року. Означені документи долучені судом до матеріалів справи.
Крім того, 09.06.2025 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва надійшов відзив Організації від 09.06.2025 року (а також аналогічні за змістом письмові пояснення від 09.06.2025 року), в якому остання заперечила проти задоволення вимог Прокурора з огляду на те, що господарська будівля за адресою: місто Київ, вулиця Пухівська, 2, була побудована у 1991 році, не належить до категорії самочинного будівництва та не потребувала введення в експлуатацію при набутті права власності на неї. У той же час, документом про присвоєння господарській будівлі адреси є довідка про показники об'єкта нерухомого майна та довідка від 24.11.2021 року № 3, видана КМО "Військовий автоаматор". Відповідач також зазначив про ненадання Прокурором належних та допустимих доказів на підтвердження невиконання чи неналежного виконання Радою своїх повноважень, що свідчить про відсутність підстав для представництва Прокурором інтересів держави у даній справі.
Також, відповідач просив суд продовжити йому встановлений строк на подання відзиву на позовну заяву.
У підготовчому засіданні 11.06.2025 року суд долучив подані відповідачем 09.06.2025 року докази, а також письмові пояснення до матеріалів справи, продовжив Організації процесуальний строк на подання відзиву на позовну заяву до 09.06.2025 року та долучив поданий відповідачем відзив з доданими до нього документами до матеріалів справи. Крім того, суд встановив Прокурору процесуальний строк на подання відповіді на відзив Організації на позовну заяву до 20.06.2025 року та встановив відповідачу процесуальний строк на подання заперечень до 01.07.2025 року. У той же час, суд постановив протокольну ухвалу про продовження строку проведення підготовчого провадження у справі № 910/5755/25 на 30 днів та відклав підготовче засідання на 16.07.2025 року.
23.06.2025 року через систему "Електронний суд" надійшла сформована у цій системі 20.06.2025 року відповідь Прокурора на відзив на позовну заяву від 20.06.2025 року № 57-5975вих-25, в якій останній вказав, що довідка про показники об'єкта нерухомого майна від 24.11.2021 року, видана ФОП Воздвиженським В.В., та довідка від 24.11.2021 року № 3, видана ГО "Військовий автоаматор", не є належним підтвердженням присвоєнням адреси у встановленому законодавством порядку. Також Прокурор зазначив, що відповідно до технічного паспорту від 24.11.2021 року на господарську будівлю літ. 1Н площею 549,9 м2 по вул. Пухівській, 2 у м. Києві, виконаного ФОП Воздвиженським В.В. та долученого до матеріалів реєстраційної справи, нерухоме майно має наступні характеристики: фундамент - залізобетонний стрічковий (з/б ст.), стіни - металеві каркасні (м.карк.), покрівля - металева (мет.), перекриття - дерев'яне (дер.), висота - 4 метри, площа основи - 564,0 м2, об'єм - 2256 м3, а також зазначено про наявність інженерного обладнання у вигляді електрики. Водночас, факт наявності будівлі із зазначеними характеристиками на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065 по АДРЕСА_1 спростовано долученими до позовної заяви доказами. Відтак, технічний паспорт не є самостійним і достатнім доказом фактичного існування будівлі, особливо коли інші обставини (зокрема, протоколи огляду з матеріалами фотофіксації) свідчать про її відсутність. Більше того, технічний паспорт не є правовстановлюючим документом, а відтак не може слугувати самостійною підставою для здійснення державної реєстрації. Також Прокурор наголосив, що ні попередні власники Яремко В.А. та Яремко О.М., ні Організація не є власниками та постійними землекористувачами спірної земельної ділянки, а тому не є суб'єктами плати за землю у формі земельного податку.
25.06.2025 року через систему "Електронний суд" надійшли письмові пояснення Ради від 25.06.2025 року № 08/226-2447, в яких остання вказала про обґрунтованість пред'явлених Прокурором вимог у даній справі та наявність правових підстав для їх задоволення.
30.06.2025 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва надійшли заперечення відповідача від 30.06.2025 року, в яких останній навів додаткові мотиви на спростування обґрунтованості вимог Прокурора у даній справі.
Ухвалою від 16.07.2025 року господарський суд міста Києва закрив підготовче провадження у справі № 910/5755/25 та призначив її до судового розгляду по суті на 20.08.2025 року.
У судових засіданнях 20.08.2025 року та 10.09.2025 року оголошувалися перерви до 10.09.2025 року та до 24.09.2025 року відповідно.
У судовому засіданні 24.09.2025 року Прокурор та представник позивача підтримали вимоги, викладені у позовній заяві, та наполягали на їх задоволенні.
Представник відповідача у вказаному судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечив з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву від 09.06.2025 року.
У судовому засіданні 24.09.2025 року суд проголосив вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення Прокурора та представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва
З відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що 02.12.2021 року державним реєстратором Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Ради (КМДА) Набоком В.М. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 61989254 (з відкриттям розділу), відповідно до якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на господарську будівлю (літ. 1Н) загальною площею 549,9 м2 (опис: тимчасова споруда № 1, тимчасова споруда № 2, тимчасова споруда № 3, тимчасова споруда № 4, тимчасова споруда № 5, тимчасова споруда № 6, тимчасова споруда № 7, тимчасова споруда № 8) (далі за текстом - тимчасові споруди № 1-8) за адресою: АДРЕСА_1 .
Право власності на зазначений об'єкт нерухомого майна зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі довідки від 24.11.2021 року № 3, виданої ГО КМО "Військовий автоаматор", відповідно до якої ОСОБА_1 є членом КМО "Військовий автоаматор" та власником господарської будівлі літ. 1Н загальною площею 549,9 м2, яку побудовано господарчим способом і прийнято в експлуатацію.
06.12.2021 року за договором дарування господарської будівлі ОСОБА_1 безоплатно передав у власність ОСОБА_2 господарську будівлю у літері "1Н", що розташована за адресою: місто Київ, вулиця Пухівська, 2.
09.08.2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Київське міське бюро технічна інвентаризація" видало на замовлення Яремко О.М. технічний паспорт на господарську будівлю, яка не є приналежністю до садибного, дачного або садового будинку.
На підставі рішення про державну реєстрацію прав від 15.08.2023 року № 68877984 приватного нотаріуса КМНО Чорногуз О.В. за заявою ОСОБА_2 до реєстраційної справи внесено зміни, а саме, додано відомості про місце розташування нерухомого майна на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065.
У подальшому, на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна від 03.02.2025 року № 1, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Тавтєлєвим А.В. за реєстровими № 71 та № 72, ОСОБА_2 вказані нежитлові приміщення передала як членський внесок до Організації, відомості про що внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03.02.2025 року № 76983110, прийнятого приватним нотаріусом КМНО Тавтєлєвим А.В.
Водночас у позовній заяві Прокурор зазначав, що речові права на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065 для розміщення вказаного нерухомого майна ані за ОСОБА_1 , ані за відповідачем не зареєстровані, рішення про надання її у власність чи користування Радою не приймалось, тоді як станом на дату проведення реєстрації прав на вищевказаний об'єкт нерухомого майна, так і на момент звернення Прокурора до суду з даним позовом будь-які капітальні споруди на земельній ділянці були відсутні.
Звертаючись з позовом у даній справі, Прокурор посилався на те, що реєстраційні дії з реєстрації за Організацією права власності на господарську будівлю, якої фактично не існує, були здійснені з метою створення уявної законності набуття права власності на об'єкт нерухомого майна та подальшого заволодіння земельною ділянкою комунальної форми власності у позаконкурентний спосіб. З огляду на вказані обставини, Прокурор вказував на те, що державна реєстрація спірної нерухомості на земельній ділянці по вулиці Пухівській, 2 у місті Києві істотно порушує права Ради як власника землі, при цьому такі обмеження є безстроковими.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з такого.
При зверненні із вказаним позовом в інтересах держави в особі Ради, Прокурор посилався на те, що порушення інтересів держави у даному випадку полягає у тому, що державна реєстрація земельної ділянки за Організацією порушує право власності та законні інтереси територіальної громади міста Києва, від імені якої право суб'єкта комунальної власності здійснює позивач, на вільне, на власний розсуд, визначення кола прав та обов'язків щодо користування цією земельною ділянкою. Порушення прав територіальної громади беззаперечно свідчить про порушення державних інтересів, оскільки таке порушення суперечить конституційному обов'язку держави щодо забезпечення прав людини та гарантування належного функціонування місцевого самоврядування, ослаблює економічні основи місцевого самоврядування, що потребує реагування у межах наданої Конституцією України компетенції.
Також Прокурор зазначав про те, що необхідність пред'явлення цього позову зумовлена потребою в забезпеченні на загальнодержавному рівні охорони землі як національного багатства, зокрема спірної земельної ділянки, та захисту економічних інтересів держави, які полягають в законному та ефективному використанні об'єктів, що є комунальною власністю.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у Рішенні від 01.04.2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Законом України від 02.06.2016 року № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) ", який набрав чинності 30.09.2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини 1 якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Стаття 53 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Відповідно до змісту частини 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також 4) зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано статтею 23 Закону України від 14.10.2014 року № 1697-VII "Про прокуратуру", який набрав чинності 15.07.2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (абзаци перший - другий частини четвертої).
У постанові колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 року в справі № 924/1256/17 містяться такі правові висновки стосовно представництва прокурором держави в суді:
- з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу в питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено;
- прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України);
- участь прокурора в судовому процесі можлива, крім іншого, за умови обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме: має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах компетентним органом або підтверджено його відсутність (частини третя, четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України, частина третя статті 23 Закону України "Про прокуратуру");
- щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні компетентний орган, який відсутній або всупереч вимогам закону не здійснює захисту чи робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду;
- підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема (але не виключно): повідомленням прокурора на адресу відповідного компетентного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від такого органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
Отже, у наведеній справі колегія суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що для підтвердження судом підстав для представництва інтересів прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає компетентний орган.
Однією з підстав для представництва є бездіяльність компетентного органу, яку прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року в справі № 912/2385/18 містяться такі правові висновки стосовно представництва прокурором держави в суді:
- бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк;
- звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення;
- невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
- прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим;
- частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
Суд зазначає, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
Водночас, аби інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Виходячи з системного аналізу наведених правових норм та судової практики стосовно представництва прокурором держави в суді, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.
Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.
Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005 року, заява 61517/00, пункт 27).
Водночас, існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" (рішення від 15.01.2009 року, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі):
"Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання частин третьої - п'ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України і частин третьої, четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" Прокурор при поданні позовної заяви обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави (територіальної громади) Радою.
Так, відповідно до статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Згідно з частиною 1 статті 142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
За частиною 1 статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Відповідно до статті 6 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх виконавчі органи.
Згідно з частиною 1 статті 9 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" у місті Києві діють представницькі органи місцевого самоврядування - Київська міська рада, районні в місті ради (у разі їх утворення), які є юридичними особами.
Частиною 1 статті 18 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" передбачено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування у місті Києві є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності громади міста або знаходяться в її управлінні.
За частиною 1 статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.
Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
За змістом статті 4 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах, зокрема, законності, поєднання місцевих і державних інтересів, державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування.
Згідно зі статтею 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Відповідно до статей 16, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" обов'язком органу місцевого самоврядування є здійснення в інтересах територіальної громади та від її імені права суб'єкта комунальної власності (у тому числі правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктом права комунальної власності).
Згідно зі статтею 9 Закону України "Про охорону земель" до повноважень Київської міської ради у галузі охорони земель належить, зокрема, організація і здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель відповідно до закону.
З аналізу вказаних норм законодавства вбачається, що державою гарантується належне функціонування місцевого самоврядування, матеріальною основою якого є, у тому числі, земля, правомочності власника щодо якої від імені та виключно в інтересах територіальної громади виконує відповідна рада.
У свою чергу, в силу статей 16, 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 189 Земельного кодексу України, саме Рада має виконувати відповідні функції, здійснювати контроль за використанням земель та своєчасно реагувати на порушення земельного законодавства.
У вказаному випадку, інтерес держави полягає у необхідності забезпечення прав та інтересів територіальної громади, як власника землі, що є основним національним багатством та перебуває під особливою охороною держави, забезпечення раціонального використання та охорони земель.
Оскільки предметом спору в даній справі є земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065, розташована у Деснянському районі міста Києва, що перебуває у комунальній власності, то питання права власності на спірний об'єкт безпосередньо стосується інтересів територіальної громади міста Києва в особі Ради, яка в даному випадку позбавлена можливості ефективно та виключно в інтересах територіальної громади розпоряджатись землями міста Києва, регулювати земельні відносини з метою створення умов для поліпшення інфраструктури міста.
При цьому, інтереси держави охоплюють інтереси мешканців територіальної громади, що відповідає змісту статті 3 Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (постанова Верховного Суду від 15.10.2019 року в справі № 810/3894/17).
Як було обґрунтовано Прокурором у позові, листом від 20.03.2025 № 57-257ВИХ-25 Прокурор звертався до позивача з вимогами, зокрема, надати інформацію щодо правових підстав використання Організацією земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065 та вжиті позивачем заходи, у тому числі звернення Ради до суду щодо усунення перешкод у користуванні вищевказаною земельною ділянкою, а у вазі невжиття - повідомити причини.
Доказів вжиття Радою будь-яких належних заходів цивільно-правового характеру щодо захисту інтересів держави та територіальної громади міста Києва матеріали справи не містять, а учасниками справи не надано, що свідчить про невиконання позивачем як уповноваженим органом покладених на нього функцій по захисту інтересів держави (територіальної громади) та підтверджує наявність правових підстав для звернення Прокурора до суду з даним позовом у порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Зважаючи на встановлені судом обставини справи, суд зазначає, що за наявними у матеріалах справи документами протягом тривалого часу має місце бездіяльність компетентного органу, який достеменно знав про порушення інтересів територіальної громади міста Києва, а також був повідомлений Прокурором про наявність підстав та обов'язку здійснювати відповідний належний захист цих інтересів. Проте позивачем достатніх ефективних заходів для захисту та відновлення порушеного права вчинено не було, зокрема, шляхом звернення до суду з відповідним позовом, а тому порушення суспільних інтересів територіальної громади міста Києва відповідачем на час звернення Прокурора до суду не усунуто. Надані Прокурором докази в сукупності достеменно свідчать, що позивач фактично не бажав належним чином здійснювати захист інтересів територіальної громади міста Києва шляхом звернення з позовом до суду.
Крім того, листом від 25.04.2025 року № 57-39ВИХ-235 Прокурор у порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" повідомив позивача про підготовку ним позовної заяви в інтересах держави в особі Ради про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні земельною ділянкою площею 0,30 га по вул. Пухівській, 2 шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права на господарську будівлю (літ. 1Н) загальною площею 549,9 м2, зобов'язання повернути земельку ділянку площею 0,300 га по вул. Пухівській, 2 в Деснянському районі міста Києва та скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації поземельної ділянки.
За таких обставин, суд дійшов висновку про те, що Прокурор дотримався визначеного статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" порядку звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Ради у справі № 910/5755/25.
Вищенаведені обставини спростовують обґрунтованість посилань відповідача на відсутність підстав для представництва Прокурором інтересів держави у даній справі.
Щодо суті означеного спору, суд звертає увагу на таке.
Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини 1, 2 статті 319 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 Цивільного кодексу України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина 2 статті 373 Цивільного кодексу України).
Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина 4 статті 373 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини 1 статті 375 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
Згідно з частиною 1 статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 Цивільного кодексу України Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв'язку із здійсненням самочинного будівництва.
Стаття 376 Цивільного кодексу України розміщена у главі 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", тобто правовий режим самочинного будівництва пов'язаний з питаннями права власності на землю.
Знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 року в справі № 916/1608/18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 року в справі № 916/1174/22 зазначено, що самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.
Разом із цим, сам по собі факт державної реєстрації права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду, не слід розглядати як окреме відносно факту самочинного будівництва порушення прав власника земельної ділянки.
Здійснення самочинного будівництва порушує права власника земельної ділянки, у тому числі у разі відсутності державної реєстрації права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за відповідною особою. Факт самочинного будівництва змушує власника земельної ділянки діяти з урахуванням того, що на відповідній земельній ділянці наявні певні об'єкти нерухомості - що обмежує можливості як користування, так і розпорядження земельною ділянкою.
Права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 Цивільного кодексу України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з'явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.
Щодо можливих способів захисту прав власника (користувача) відповідної земельної ділянки, порушених внаслідок здійснення самочинного будівництва, суд зазначає, що статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.11.2023 року в справі № 916/1174/22 в чергове нагадала, що, як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (див., зокрема, пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року в справі № 925/1265/16, пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 року в справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 року в справі № 334/3161/17).
У певних випадках спосіб захисту імперативно "прив'язаний" до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін "встановлений законом" означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини 1 статті 5 Господарського процесуального кодексу України вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.
Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 Цивільного кодексу України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.
Частинами 3-5 статті 376 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
Крім того, відповідно до частини 2 статті 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 Цивільного кодексу України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 Цивільного кодексу України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.
Отже, знесення самочинно побудованого спірного об'єкта нерухомості відповідно до частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво.
Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 року в справі № 916/1174/22.
Як встановлено судом вище, відповідно до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) Набоком В.М. 02.12.2021 року прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 61989254 (з відкриттям розділу), відповідно до якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на господарську будівлю (літ. 1Н) загальною площею 549,9 м2 (опис: тимчасова споруда № 1, тимчасова споруда № 2, тимчасова споруда № 3, тимчасова споруда № 4, тимчасова споруда № 5, тимчасова споруда № 6, тимчасова споруда № 7, тимчасова споруда № 8) за адресою: АДРЕСА_1 .
Право власності на зазначений об'єкт нерухомого майна зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі довідки від 24.11.2021 року № 3, виданої ГО КМО "Військовий автоаматор", відповідно до якої ОСОБА_1 є членом КМО "Військовий автоаматор" і є власником господарської будівлі літ. "1Н" загальною площею 549,9 м2., яку побудовано господарчим способом і прийнято в експлуатацію.
06.12.2021 року за договором дарування господарської будівлі ОСОБА_1 безоплатно передав у власність ОСОБА_2 господарську будівлю у літері "1Н", що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
09.08.2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Київське міське бюро технічна інвентаризація" видало на замовлення ОСОБА_2 технічний паспорт на господарську будівлю, яка не є приналежністю до садибного, дачного або садового будинку.
На підставі рішення про державну реєстрацію прав від 15.08.2023 року № 68877984 приватного нотаріуса КМНО Чорногуз О.В. за заявою ОСОБА_2 до реєстраційної справи внесено зміни, а саме: додано відомості про місцерозташування нерухомого майна на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065.
У подальшому, на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна від 03.02.2025 року № 1, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Тавтєлєвим А.В. за реєстровими № 71 та № 72, ОСОБА_2 передала вказані нежитлові приміщення як членський внесок до Організації, відомості про що було внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03.02.2025 року № 76983110 прийнятого приватним нотаріусом КМНО Тавтєлєвим А.В.
З матеріалів справи вбачається, що вказаний об'єкт нерухомості знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065, яка знаходиться у Деснянському районі міста Києва та належить територіальній громаді міста Києва.
При цьому, матеріали справи не містять, а Організацією не надано суду доказів відведення земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:62:212:0065, для будівництва нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_1 .
Зокрема, у позовній заяві Прокурор вказав, що Рада не ухвалювала рішення про надання цієї земельної ділянки як ОСОБА_1 , так і відповідачеві, доказів протилежного учасниками справи надано суду не було.
Слід зазначити, що відповідно до наявної у матеріалах справи довідки Київської міської організації "Військовий автоаматор" від 24.11.2021 року № 3, земельна ділянка знаходиться у використанні на підставі Договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 30.12.2020 року.
Проте, відповідно до інформації, наданої Департаментом земельних ресурсів Виконавчого органу Ради (Київської міської державної адміністрації) від 25.03.2025 року № 057-3873, Рада не приймала рішень щодо надання дозволів та передачі будь-якій фізичній чи юридичній особі у власність чи користування земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065.
Також, згідно з наданою на запит Прокурора Департаментом містобудування та архітектури інформацією, за даними електронної бази Департаменту, даними Міської інформаційно-аналітичної системи забезпечення містобудівної діяльності "Містобудівний кадастр м. Києва" містобудівні умови та обмеження для проектування об'єкта будівництва за адресою: місто Київ, Деснянський район, вулиця Пухівська, 2, кадастровий номер 8000000000:62:212:0065 не надавались, заяви на їх видачу, в тому числі від замовника будівництва В. Яремка, у Департаменті не зареєстровані.
У вказаному листі Департамент додатково вказав на те, що в реєстрі адрес у місті Києві, який ведеться Департаментом згідно з Положенням про реєстр адрес у місті Києві, затвердженим рішенням Ради від 22.01.2013року № 33/9394 "Про деякі питання ведення реєстрів адрес, вулиця та інших поіменованих об'єктів у місті Києві" відсутні відомості про документи стосовно присвоєння об'єктам нерухомого майна адреси вул. Пухівська, 2 (літ. 1Н) та вулиці Пухівській, 2 у Деснянському районі міста Києва.
Відповідно до листа Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації № 13503-24 останньою не видавалось розпорядження щодо присвоєння поштової адреси об'єктам нерухомості на вулиці Пухівській, 2.
При цьому, у позовній заяві Прокурор зазначав, що об'єкт нерухомого майна, право власності на який зареєстровано за відповідачем, на земельній ділянці кадастровий номер 8000000000:62:212:0065 у Деснянському районі місті Києва відсутній та ніколи не існував як об'єкт матеріального світу, що підтверджується супутниковими знімками, які є у вільному доступі в мережі Інтернет (за допомогою програмних сервісу Google Earth Рrо), зроблених у травні 2005 року, у серпні 2005 року, у червні 2010 року, у серпні та вересні 2012 року, у березні, квітні та серпні 2014 року, у липні 2016 року, у березні та серпні 2017 року, у травні 2018 року, у квітні та серпні 2019 року, у червні 2021 року, у лютому, квітні та серпні 2022 року, у червні 2023 року, згідно з якими на території земельної ділянки відсутній об'єкт нерухомого майна, який начебто був побудований у 1991 року, право власності на який, начебто, виникло у 2021 році і в подальшому було набуте відповідачем.
Також, відповідно до протоколу огляду місця події від 12.03.2025 року, проведеного в рамках кримінального провадження № 12024105030000419 від 26.04.2024, встановлено, що земельна ділянка (кадастровий номер 8000000000:62:212:0065) по вулиці Пухівській, 2 у Деснянському районі міста Києва не огороджена, доступ до вказаної земельної ділянки зі сторони озера Алмазне вільний. Зі сторони вулиці Пухівської доступ до земельної ділянки обмежено металевими воротами, які розташовані на суміжній земельній ділянці на території гаражного кооперативу "Військовий автоаматор". На земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065 розташовані тимчасові металеві споруди невстановленого призначення у кількості 5 одиниць, які розміщені в один ряд, прилягаючи одна до одної. Також, на земельній ділянці розміщено бетонні блоки висотою приблизно 40 см, встановлені у вигляді прямокутного контуру розмірами орієнтовно 15 м на 36 м, які імітують площу фундаменту. До зазначених бетонних блоків закріплена металева аркова конструкція, що складається з металевих ферм, з'єднаних між собою. Внутрішній монолітний або стрічковий фундамент відсутній, поверхня в межах вказаного контуру є ґрунтовою, місцями вкрита рослинністю та побутовими відходами. Зовнішній вигляд металевої конструкції свідчить про наявність корозійних ушкоджень. Територія навколо частково заросла чагарником.
Тобто, як на момент первинної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065 (2021 рік), так і станом на 2025 рік, на вказаній земельній ділянці будь-які капітальні будівлі на ній відсутні, що спростовує інформацію, викладену в документах, поданих для державної реєстрації права власності Організації на нерухоме майно, з яких вбачається, що вказаний об'єкт побудовано у 1991 році. Наведене підтверджується інформацією, викладеною в листі Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" від 20.03.2025 року № 062/14-3032.
Господарська будівля відповідно частини 1 статті 181 Цивільного кодексу України є нерухомою річчю (нерухоме майно, нерухомість).
У свою чергу, поняття "речі" визначено у частині 1 статті 179 Цивільного кодексу України, згідно з якою річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
Наявними у справі доказами підтверджується, що нежитлова будівля загальною площею 549,9 м2 не була побудована, у тому числі в 1991 року, в експлуатацію у встановленому законом порядку не вводилась, та відсутня (не розташована) у натурі на спірній земельній ділянці, а отже як об'єкт нерухомого майна не існує, та право власності на неї у ОСОБА_1 та відповідача не виникло, оскільки закон не передбачає можливість виникнення права власності на неіснуючі об'єкти нерухомого майна.
Твердження відповідача про те, що спірна господарська будівля використовується для воєнних цілей, з посиланням на укладений 07.02.2025 року між Організацією та Громадською організацією "Українська асоціація виробників. Інструкторів та операторів "Центр БПЛА.УА "КРУК" і Навчальним центром комплексної підтримки "ДГВ" добровольчого формування № НОМЕР_1 Територіальної громади міста Києва "ЛЕНІОН ОБОЛОНЬ" Меморандум про співробітництво у галузі національної безпеки та оборони, не беруться судом до уваги, оскільки не підтверджують фактичного знаходження на земельній ділянці 8000000000:62:212:0065 відповідної капітальної будівлі загальною площею 549,9 м2. Слід зазначити, що матеріали справи не містять доказів фактичної передачі відповідачем у користування його контрагентам за меморандумом спірного об'єкта нерухомості. Більше того, меморандум не є ні попереднім договором, ні правочином у розумінні статті 626 Цивільного кодексу України та статті 182 Господарського кодексу України (чинного на час його підписання), який породжує юридичні наслідки, оскільки не містить волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не містить положень, які б свідчили про набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків його сторін в результаті його підписання.
Таким чином, оскільки ОСОБА_1 на законних підставах не набував та не міг набути у законний спосіб право на нерухоме майно - господарську будівлю (літ. 1Н), тимчасові споруди №№ 1-8 на земельній ділянці по АДРЕСА_1 , тому не мав права у подальшому відчужувати шляхом укладання договору дарування на користь ОСОБА_2 .
За статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Згідно з частиною 1 стаття 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до частин 2, 3 вказаної статті особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно з положеннями частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність установлено законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. Нікчемний правочин є недійсним на підставі закону, а тому також не створює інших наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Статтею 228 Цивільного кодексу України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок. Так, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.
Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.
При цьому, категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. Публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.
Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України) тощо.
Правочин, який вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а тому згідно з частинами 1, 2 статті 215 Цивільного кодексу України є нікчемним і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Тобто, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.
Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 29.09.2020 року в справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20, пункти 84-86), від 12.10.2021 року в справі № 910/17324/19 (провадження № 12-12 гс21, пункти 61, 62), від 10.04.2019 року в справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90 цс 19, пункт 72), від 04.06.2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 95).
За таких обставин, державна реєстрація права власності на вказане майно, що нібито розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:72:453:0024, проте фактично як об'єкт нерухомого майна не існує, проведена Організацією з порушенням вимог чинного законодавства.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" під державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) слід розуміти офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
З викладеного вбачається, що державна реєстрація прав є обов'язковою.
Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав.
Права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить.
Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має. Таким чином, державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 року в справі № 916/2791/13 (пункт 6.31)).
Водночас, державна реєстрація - це не підстава набуття права власності, а засвідчення державою вже набутого особою права власності. Тому ототожнювати факт набуття права власності з фактом його державної реєстрації неможливо.
При дослідженні обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, який тягне виникнення права власності, а не є підставою його набуття. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.05.2018 року в справі № 910/15993/16.
Відповідно до частин 1, 4 статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у Державному реєстрі реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі. Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв'язку, залізничні колії, крім меліоративних мереж, складових частин меліоративної мережі.
За змістом частини 3 статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій; під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв'язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв'язку з вчиненням такої дії; під час проведення реєстраційних дій обов'язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, а також відомості інших реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, держателем (розпорядником, володільцем, адміністратором) яких є державні органи, шляхом безпосереднього доступу до них чи у порядку інформаційної взаємодії з Державним реєстром прав, у тому числі відомості, що містять персональні дані особи.
Частиною 2 статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що відомості, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведено реєстраційні дії.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" одним з етапів проведення державної реєстрації прав є перевірка документів та/або відомостей Державного реєстру прав, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень.
За змістом частини 1 та 2 статті 22 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Відповідальність за достовірність даних, що містяться в документах, поданих для державної реєстрації прав, несе заявник, якщо інше не встановлено судом.
Статтею 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено підстави для відмови в державній реєстрації прав, зокрема, заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.
При цьому, статтею 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) відносить земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Маючи земельну ділянку як складову частину, всі штучні будови (об'єкти нерухомості) володіють родовими ознаками, які дозволяють відрізнити їх від рухомих об'єктів. Така ознака як стаціонарність (нерухомість) характеризується міцним фізичним зв'язком об'єкта нерухомості із земною поверхнею і неможливістю його переміщення у просторі без фізичного руйнування і нанесення шкоди, що робить об'єкт непридатним для подальшого використання. З аналізу вказаних норм чинного законодавства вбачається, що серед переліку речових прав та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації є право власності на нерухоме майно.
Отже, при визначенні майна, права на яке підлягають державній реєстрації, слід враховувати, що для таких об'єктів повинні бути притаманні ознаки нерухомого майна, визначені статтею 181 Цивільного кодексу України, а саме: розташування на земельній ділянці, переміщення споруди неможливе без її знецінення та зміни її призначення.
Державній реєстрації підлягають лише речові права на об'єкти, які є нерухомим майном та існують як об'єкт матеріального світу. Таким чином, державній реєстрації підлягають речові права лише на нерухоме майно, що є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, якому притаманні характеристики, значення яких є обов'язковим для внесення до Державного реєстру речових прав під час проведення державної реєстрації.
Водночас, наявними у матеріалах справи доказами не підтверджується фактичне існування у матеріальному світі (розташування) на спірній земельній ділянці (кадастровий номер 8000000000:75:177:0069) будь-яких об'єктів нерухомого майна.
За наведених обставин, суд вважає обґрунтованими доводи Прокурора про те, що Організація неправомірно зареєструвала право власності на громадську нежитлову будівлю загальною площею 549,9 м2 по вулиці Пухівській, 2 у місті Києві, якої насправді не існує та ніколи не існувало у матеріальному світі, а отже вона не належить до об'єктів нерухомого майна та речові права на неї не виникають.
При цьому, державна реєстрація за Організацією права власності на неіснуючий об'єкт нерухомого майна, який нібито розташований на земельній ділянці, власником якої є Рада, істотно обмежує права власника землі.
Рада у цьому випадку не може використовувати земельну ділянку ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може надати цю землю в оренду будь-кому, окрім особи, за якою зареєстровано нерухоме майно, тобто за відповідачем.
Вказаної правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.05.2020 року в справі № 916/1608/18.
Оскільки господарська будівля літ. "1Н" загальною площею 549,9 м2 по вулиці Пухівській, 2 в Деснянському районі міста Києва як предмет матеріального світу фактично не існує, то відповідно вона не є річчю, щодо якої можуть виникати цивільні права, у тому числі право власності. Тому, рішення про державну реєстрацію права власності на неіснуючий об'єкт нерухомого майна є незаконним, оскільки державна реєстрація лише посвідчує речове право, що виникло (набуто), а в даному випадку право не може бути набуто у зв'язку з відсутністю самого об'єкту цього права, а наявність фундаменту не виконує функціонального призначення нерухомого майна та не відповідає визначенню нерухомого майна, передбаченого статті 181 Цивільного кодексу України.
Таким чином, державна реєстрація права приватної власності на спірне майно за Організацією як на об'єкт нерухомого майна підлягає скасуванню з огляду на здійснення державної реєстрації майнових прав на неіснуючий об'єкт.
Такі права відповідно до вимог статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не підлягають державній реєстрації. Разом з цим, рішення про державну реєстрацію права власності на спірне майно за Організацією прийнято на підставі поданих для державної реєстрації документів: технічного паспорту та довідки про показники об'єкта нерухомого майна.
Водночас довідка про показники об'єкта не є правовстановлюючим документом, який підтверджує набуття права власності на спірне майно.
Також, відповідно до пункту 2 Порядку проведення технічної інвентаризації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 року № 488 технічний паспорт - документ, що складається з текстових та графічних матеріалів, які містять інформацію про склад, фактичну площу, об'єм, технічний стан об'єкта нерухомого майна, виготовлених на підставі матеріалів технічної інвентаризації за результатами технічної інвентаризації на дату її проведення.
Тобто технічний паспорт на спірну нежитлову будівлю також не є правовстановлюючим документом на спірне майно, а є лише документом, яким оформлюється технічна інвентаризація об'єкта і який свідчить про можливий фактичний стан нерухомості (площу, поверховість тощо) та не підтверджує набуття ані ОСОБА_1 , ані Організацією права власності на об'єкт нерухомого майна.
Наведені обставини додатково спростовують відповідні заперечення Організації проти пред'явленого Прокурором позову.
Статтею 391 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
За встановлених обставин, права власника спірної земельної ділянки порушуються в результаті проведеної державної реєстрації права власності на неіснуючий об'єкт нерухомого майно (право власності на яке в силу положень вимог чинного законодавства не виникає) з метою подальшого отримання в користування земельної ділянки комунальної власності на неконкурентних засадах, визначених частиною 2 статті 134 Земельного кодексу України, у зв'язку з набуттям права власності на майно.
Відповідно до статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором.
Вказані положення співвідносяться з пунктом 9 частини 1 статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", зокрема з приписами про те, що державна реєстрація права власності та інших речових припиняється на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.
Отже, законодавством визначено, що скасування державної реєстрації права власності можливе лише у випадку скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності. Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (такі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 року в справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 року в справі № 522/1528/15-ц, від 08.02.2022 року в справі № 209/3085/20).
Позов у даній справі пред'явлено з метою захисту та відновлення порушених прав територіальної громади міста Києва на самостійне користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, оскільки проведена державна реєстрація права власності на неіснуючі об'єкти нерухомого майна на вказаній земельні ділянці за відповідачем надає йому привілейованого права користування землею та виключає можливість використання та розпорядження власником земельної ділянки в особі уповноваженого органу земельною ділянкою виключно в інтересах територіальної громади.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 року в справі № 359/3373/16-ц зазначено, що відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 року в справі № 48/340, від 12.03.2019 року в справі № 911/3594/17, від 19.01.2021 року в справі № 916/1415/19.
Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 року в справі № 522/1528/15-ц).
Існування державної реєстрації права власності на неіснуючі об'єкти нерухомого майна суперечить засадам офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, є порушенням як вимог чинного законодавства, так і прав та інтересів територіальної громади міста Києва, оскільки факт державної реєстрації нерухомого майна на чужій земельній ділянці свідчить про фактичну реєстрацію обмеження права власника землі - територіальної громади столиці, на власний розсуд користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою. При цьому, реєстрація права власності на майно, навіть за відсутності такого права в особи, фактично надає можливість третім особам використовувати його на власний розсуд, розпоряджатися ним, та в подальшому претендувати на отримання земельної ділянки комунальної власності на неконкурентних засадах, а тому для відновлення становища, яке існувало до порушення та поновлення права власності територіальної громади на землю є потреба у скасуванні державної реєстрації права власності на неіснуючий об'єкт нерухомого майна.
Слід також зазначити, що згідно з інформацією Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області встановлено, що державна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:212:62:0065 площею 0,3000 га по вулиці Пухівській,2 проведена 08.02.2022 року на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель розробленою ТОВ "Інформаційно-довідкове бюро "Реформування земельних відносин", вид використання земельної ділянки обслуговування та експлуатація господарської будівлі літ "1Н". В інформації зазначено, що документація із землеустрою по вказаній земельній ділянці до регіонального фонду документації із землеустрою та оцінки земель Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області, розробником не передавалась.
Крім того, відповідно до листа Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Ради (КМДА) інформація щодо формування земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065 у Міському земельному кадастрі відсутня. За поданням Департаменту Рада не приймала рішень щодо надання дозволів та передачі будь-якій фізичній чи юридичній особі у власність чи користування земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065.
Згідно з абзацом "а" частини 2 статті 21 Закону України "Про державний земельний кадастр" в редакції, чинній станом на 08.02.2022 року (дату реєстрації земельної ділянки), відомості про цільове призначення земельних ділянок щодо категорії земель вносяться до Державного земельного кадастру на підставі: відповідної документації із землеустрою, що розробляється при формуванні земельних ділянок, - щодо земельних ділянок, які формуються; заяви власника (розпорядника, у визначених законом випадках - користувача) земельної ділянки та комплексного плану просторового розвитку території територіальної громади, генерального плану населеного пункту - щодо земельних ділянок, цільове призначення яких змінюється на підставі такої документації; технічної документації із землеустрою - щодо інвентаризації земель.
Відповідно до частини 8 статті 79-1 Земельного кодексу України в редакції, чинній станом на 08.02.2022 року, у разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв'язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру.
З огляду на це, технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж зазначеної земельної ділянки в натурі (на місцевості), згідно з чинним законодавством на час прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію земельних ділянок, не вносилась до переліку документації із землеустрою, на підставі якої до Державного земельного кадастру могли вноситись відомості про цільове призначення земельних ділянок щодо їх категорії.
Також при здійсненні державної реєстрації спірної земельної ділянки її цільове призначення за Класифікацією видів цільового призначення земель, затверджених наказом Держкомзему України від 23.07.2010 року № 548, визначено за кодом 03.15 - для будівництва і обслуговування інших будівель громадської забудови.
Водночас, власником земельної ділянки - Радою відповідне рішення щодо визначення такого цільового призначення спірної земельної ділянки не приймалось.
Таким чином, при здійсненні державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065 за відсутності рішення власника - Ради та інших передбачених законодавством підстав її віднесено до земель житлової і громадської забудови та визначено код цільового призначення 03.15 - для будівництва і обслуговування інших будівель громадської забудови.
Відповідно до статті 21 Земельного кодексу України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою, зокрема, для відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визначення реєстрації недійсною.
Отже, під час розроблення документації із землеустрою відносно спірної земельної ділянки не враховано вимоги статей 20, 198 Земельного кодексу України, статей 29, 55 Закону України "Про землеустрій", а також статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та не перевірено факт наявності чи відсутності в натурі (на місцевості) будівель та споруд на проектованій земельній ділянці, в результаті чого до Державного земельного кадастру були внесені недостовірні відомості про земельну ділянку, що як наслідок призвело до порушення прав та/або законних інтересів територіальної громади міста Києва.
З огляду на встановлені статтею 152 Земельного кодексу України способи захисту прав на земельні ділянки та визначені статтею 5 Господарського процесуального кодексу України вимоги щодо ефективності способу захисту права позивач у спорі про захист прав на земельну ділянку може пред'явити будь-яку позовну вимогу, яка не передбачена законом або договором, а суд може захистити порушене право у заявлений спосіб.
Враховуючи наведене, для забезпечення територіальній громаді міста Києва реальної та безперешкодної можливості реалізувати усі правомочності власника щодо комунальної земельної ділянки належним способом захисту порушених прав є усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою загальною площею 0,3000 га (кадастровий номер 8000000000:62:212:0065) на вулиці Пухівській, 2 у Деснянському районі міста Києва шляхом скасування рішення про державну реєстрацію права власності на неіснуючий об'єкт нерухомого майна із закриттям розділу та реєстраційної справи, повернення її власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Ради у придатному для використання стані та скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065.
Таким чином, суд визнає позовні вимоги Прокурора обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
За умовами частини 3 статті 13, частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За змістом статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно зі статтею 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на вищенаведене, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог Прокурора у даній справі.
При цьому, суд зазначає, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частина 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до пункту 5 частини 4 статті 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, зроблені Європейським судом з прав людини у рішенні від 18.07.2006 року в справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів учасників справи була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно наявності підстав для задоволення позову не спростовує.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача, у зв'язку із задоволенням позовних вимог.
Керуючись статтями 2, 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва
1. Позов задовольнити.
2. Усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради (01044, місто Київ, вулиця Хрещатик, будинок 36; код ЄДРПОУ 22883141) у користуванні і розпорядженні земельною ділянкою площею 0,3000 га по вулиці Пухівській, 2 в Деснянському районі міста Києва, кадастровий номер 8000000000:62:212:0065, а саме:
- скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тавтєлєва Андрія Валентиновича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03.02.2025 року індексний номер 76983110 та здійснену на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності за Громадською організацією "Київський центр підтримки ветеранів "Шана" (02121, місто Київ, вулиця Архітектора Вербицького, будинок 30А; код ЄДРПОУ 45777165) на господарську будівлю (літ. 1Н) загальною площею 549,9 м2, опис: тимчасова споруда № 1; тимчасова споруда № 2; тимчасова споруда № 3; тимчасова споруда № 4; тимчасова споруда № 5; тимчасова споруда № 6; тимчасова споруда № 7; тимчасова споруда № 8 по вул. Пухівській, 2 в Деснянському районі міста Києва з припиненням права власності Громадської організації "Київський центр підтримки ветеранів "Шана" (02121, місто Київ, вулиця Архітектора Вербицького, будинок 30А; код ЄДРПОУ 45777165) на нього та із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна № 2521811280000;
- зобов'язати Громадську організацію "Київський центр підтримки ветеранів "Шана" (02121, місто Київ, вулиця Архітектора Вербицького, будинок 30А; код ЄДРПОУ 45777165) повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради (01044, місто Київ, вулиця Хрещатик, будинок 36; код ЄДРПОУ 22883141) земельну ділянку з кадастровим номером 800000000:62:212:0065 площею 0,3000 га по вулиці Пухівській, 2 в Деснянському районі міста Києва, з приведенням її у придатний для використання стан шляхом демонтажу (знесення) за власний рахунок розташованих на ній бетонних блоків із закріпленою металевою конструкцією аркової форми та тимчасових споруд;
- скасувати у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:212:0065 площею 0,3000 га, що розташована по вулиці Пухівській, 2 в Деснянському районі міста Києва із закриттям Поземельної книги.
3. Стягнути з Громадської організації "Київський центр підтримки ветеранів "Шана" (02121, місто Київ, вулиця Архітектора Вербицького, будинок 30А; код ЄДРПОУ 45777165) на користь Київської міської прокуратури (03150, місто Київ, вулиця Предславинська, будинок 45/9; код ЄДРПОУ 02910019) 7 267 (сім тисяч двісті шістдесят сім) грн. 20 коп. витрат по сплаті судового збору.
4. Видати накази після набрання рішенням законної сили.
5. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
6. В силу приписів частини 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено та підписано 06.10.2025 року.
Суддя В.С. Ломака