Справа № 202/5148/25
Провадження № 2/202/3342/2025
(заочне)
03 жовтня 2025 року Індустріальний районний суд м. Дніпра у складі:
головуючої судді - Бєсєди Г.В.
за участю секретаря - Голєва А.А.
позивача - ОСОБА_1
представника позивача - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , який діє у власних інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета позовних вимог: Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради, ОСОБА_5 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -
ОСОБА_1 звернулась до Індустріального районного суду м. Дніпра із позовною заявою до ОСОБА_3 , який діє у власних інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета позовних вимог: Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради, ОСОБА_5 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона є наймачем житлового приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , за ордером на житлове приміщення №2127 серії 01, виданого 06.11.1987 виконавчим комітетом Індустріальної районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська. За адресою: АДРЕСА_1 , без її згоди зареєстроване місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 18.05.2016 р., яка жодного дня за зазначеною адресою не проживала. Батько дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є зареєстрованим за даною адресою з 03.04.1998 р., однак фактичному у цьому житлі не проживає понад 10 років, інтересу до житла не проявляє. Реєстрація місця проживання ОСОБА_3 та малолітньої ОСОБА_4 , які тривалий час без поважних причин не проживають у зазначеній квартирі, перешкоджає ОСОБА_6 у повній мірі користуватися житловим приміщенням, а саме вона вимушена нести більші витрати по утриманню майна та не може приватизувати житлове приміщення. Факт непроживання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у квартирі підтверджується актом про непроживання та зазначені обставини будуть підтверджені свідками. Також зазначала, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 з 2022 року проживають за межами України.
ОСОБА_1 та її представник позові вимоги підтримали та не заперечували проти заочного розгляду справи.
ОСОБА_3 , який діє у власних інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_4 у судове засідання не з'явився, неодноразово викликався судом у судове засідання як шляхом направлення судових повісток за місцем їх реєстрації місця проживання, так і шляхом розміщення оголошення на веб - порталі Судової влади, відзив на позов не надав, у зв'язку з чим судом проведено заочний розгляд справи, яка вирішується на підставі наявних доказів.
Представник Лівобережної адміністрації Дніпровської міської радив судове засідання не з'явився, повідомлявся про час і місце розгляду справи.
ОСОБА_5 в судове засідання не з'явилася, повідомлялася про час і місце розгляду справи.
Суд, з'ясувавши всі обставини справи та перевіривши їх доказами, приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проживає та зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 .
Відповідно до ордеру на жиле приміщення №2127 від 06 листопада 1987 року, виданого виконавчим комітетом Індустріальної районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська, квартира АДРЕСА_2 була надана ОСОБА_1 , складом сім'ї з двох особи, в тому числі син ОСОБА_3 .
Відповідно до довідки про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб № 001239 від 13.02.2025 в квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно акту, складеного мешканцями будинку АДРЕСА_3 від 20.05.2025, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не проживає в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , понад десять років. ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не проживала в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .
У судовому засіданні в якості свідків було допитано ОСОБА_9 та ОСОБА_7 , які повідомили суду, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не проживають в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , з 2016 року. Також зазначали, що відповідачам не чинять перешкод у користуванні житлом.
Відповідно до інформації Державної прикордонної служби України № 202/5148/25/15234/2025 від 25.07.2025 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 14.10.2022 виїхали за межі України.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У відповідності до статті 64 Житлового кодексу Української РСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Аналіз приведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім'ї наймача в установленому законом порядку.
Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.
Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК Української РСР).
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім'ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Виходячи з вказаних положень закону, особа може бути визнана такою, що втратила право на користування жилим приміщенням у випадку, коли вона була відсутня в ньому понад шість місяців і без поважних причин.
Суд вважає, що матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_3 зареєстрований в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , але понад строки, визначені статтею 71 ЖК України, за вказаною адресою не проживає. Доказів наявності поважних причин свого непроживання в квартирі суду не надав.
Враховуючи наведене, суд вважає необхідним позов задовольнити в частині визнання ОСОБА_3 такими, що втратив право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з частиною першою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
У статті 81 ЦПК України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Підстава, на якій місце проживання малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєструвалося в спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалося, тому вважається, що вона набула право користування цим житлом на законних підставах.
Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Відповідно до положень Конвенції ООН про права дітей від 20 листопада 1989 року (ратифікована Україною Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-X11) дитина, з огляду на його фізичну й розумову незрілість вимагає спеціального захисту й турботи, включаючи належний правовий захист, як до, так і після народження.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).
Не можна вважати неповажною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з опікуном, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у опікуна з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у опікуна дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19).
За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Враховуючи викладене, позивачем не доведено, що малолітня ОСОБА_4 не проживає у спірній квартирі понад шість місяців саме без поважних причин.
Несплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законного представника малолітньої дитини.
Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою що втратила право користування житловим приміщенням квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , не підлягають задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а тому сплачений позивачем судовий збір підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Керуючись ст. ст. 258-259, 263-265, 280-282 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , який діє у власних інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета позовних вимог: Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради, ОСОБА_5 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - задовольнити частково.
Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 )таким, що втратив право користування житлом, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 )на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір у сумі 1 211,2 грн.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Відповідач, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Позивач, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити рішення суду в апеляційному порядку повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Дніпровського апеляційного суду безпосередньо або через Індустріальний районний суд міста Дніпропетровська (до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи) протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом встановлених строків не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Суддя Г.В. Бєсєда