Справа № 500/4321/25
25 вересня 2025 рокум.Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд, у складі головуючої судді Подлісної І.М. розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Тернопільського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач виявив бажання звільнитися за підпунктом «г» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини), якщо військовослужбовець не виявив бажання продовжувати військову службу пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за підставою визначеною частиною 12 вказаної статті: необхідність здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, оскільки вважає, що наявність у дружини інвалідності ІІ групи є беззаперечною підставою для звільнення.
Ухвалою суду від 25.07.2025 року прийнято до розгляду та відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Даною ухвалою встановлено 15-денний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі для подання відзиву на позовну заяву.
Відповідач скористався правом на подання відзиву на позовну заяву, який надійшов через електронний суд із відповідними письмовими доказами 11.08.2025. У відзиві відповідач не погоджується з позовними вимогами та доводами, викладеними в адміністративному позові, та в обґрунтування своїх заперечень зазначає наступне.
Позивач виявив бажання звільнитися за підставою передбаченою пунктом 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за якою військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: під час дії воєнного стану:
необхідність здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи.
Таким чином, для звільнення позивачу необхідно надати:
документи, які підтверджую ступень споріднення між особою, яка виявила бажання звільнитись та особою з інвалідністю;
документи, які підтверджують необхідність постійного догляду за особою з інвалідністю І або ІІ групи.
Відповідно до Положення про проходження служби (пункт 288) до рапорту військовослужбовця додаються підтверджуючі документи для прийняття рішення про звільнення.
З підтверджуючих документів до рапорту долучено:
1. Копію паспорта громадянина України серії НОМЕР_2 ОСОБА_1 .
2. Копію картки фізичної особи - платника податків № НОМЕР_3 ОСОБА_1 .
3. Копію свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
4. Копію паспорта громадянина України серії НОМЕР_5 ОСОБА_2 .
5. Копію картки фізичної особи - платника податків № НОМЕР_6 ОСОБА_2 .
6. Копію довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії АВ № 0342140 від 16.02.2015 ОСОБА_2 .
7. Копію посвідчення серії НОМЕР_7 від 19.04.2018.
8. Акт обстеження матеріально-житлових умов проживання № 64 від 20.05.2025.
9. Витяг з реєстру територіальної громади ОСОБА_1 .
10. Витяг з реєстру територіальної громади ОСОБА_2 .
Свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_4 підтверджується, що між позивачем та ОСОБА_2 укладений шлюб.
На підтвердження наявності інвалідності у ОСОБА_2 надана довідка до акта огляду МСЕК серії АВ № 0342140 від 16.02.2015, згідно якої стає зрозумілим, що ОСОБА_2 встановлено ІІ групу інвалідності з дитинства, довічно. У висновку про умови і характер праці зазначено: «Праця у спеціально створених умовах». Потребу у здійсненні постійного догляду не визначено.
В свою чергу, Законом визначена необхідність здійснення «постійного догляду».
Умовою звільнення з військової служби є необхідність здійснення за особою з інвалідністю ІІ групи. Поняття «праця у спеціально створених умовах» вказує на те, що дружина позивача може працювати та як наслідок не потребує постійного догляду.
Будь - яких інших документів, які б свідчили про потребу у постійному догляду ні до рапорту ні до позову не надано.
Законом не визначено перелік документів, які має надати військовослужбовець, який виявив бажання звільнись. Проте в даному випадку Законом чітко визначена необхідність «постійного догляду», яка зокрема підтверджується МСЕК або ЛКК. У наданій довідці МСЕК не визначена потребу у здійсненні постійного догляду.
Положення про медико-соціальну експертизу, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 №1317 «Питання медико-соціальної експертизи» (далі Положення 1317).
Пункт 1 Положення 1317 визначає процедуру проведення медико-соціальної експертизи хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації.
На підставі підпункту 1 пункту 11 Положення про МСЕК міські, міжрайонні, районні комісії визначають ступінь обмеження життєдіяльності осіб, що звертаються для встановлення інвалідності, потребу сторонньому нагляді, догляді або допомозі, реабілітації, реабілітаційний потенціал, групу інвалідності причину і час її настання, професію, з якою пов'язане ушкодження здоров'я, а також ступінь втрати професійної працездатності (у відсотках) працівників, які одержали ушкодження здоров'я, пов'язане виконанням ними трудових обов'язків.
З урахуванням положення підпункту 1 пункту 11 Положення про МСЕК стає зрозумілим, що у разі встановлення ІІ групи інвалідності МСЕК має визначити як наслідок потребу у постійному догляді, нагляді або допомозі.
Особи з інвалідністю II групи з вираженим обмеженням життєдіяльності можуть навчатися та провадити різні види трудової діяльності, зокрема шляхом створення відповідних умов праці із забезпеченням засобами компенсації фізичних дефектів чи порушених функцій організму, здійснення реабілітаційних заходів.
З огляду на викладене, представник відповідача прийшов до висновку, що встановлення II групи інвалідності особі - це особа, яка здатна до самообслуговування, але не здатна до праці в звичайних виробничих умовах.
Таким чином, наявність інвалідності ІІ групи не є підставою для необхідності здійснення постійного догляду, тобто людина може самостійне себе обслуговувати та навіть працювати.
Сама по собі наявність інвалідності ІІ групи у дружини позивача не надає право на звільнення за сімейними обставинами, оскільки має бути взаємозв'язок між інвалідністю ІІ групи та необхідністю здійснення постійного догляду за такою особою. Тільки у такому поєднанні можливе звільнення військовослужбовця з військової служби.
З огляду на викладене, документи долучені до рапорту не містять беззаперечних доказів необхідності здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю.
Отже, доводи викладені в позовній заяві не спростовують рішення начальника загону викладене у листі від 13.06.2025 №08/43740/25-Вн, а документи долучені до позовної заяви не підтверджують наявність підстав для звільнення підпунктом «г» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини), якщо військовослужбовець не виявив бажання продовжувати військову службу пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за підставою визначеною частиною 12 вказаної статті: необхідність здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи.
На підставі викладеного просив в задоволенні позову відмовити.
18.08.2025 до Тернопільського окружного адміністративного суду надійшла відповідь на відзив від представника позивача, відповідно до якої вказано на безпідставність та необґрунтованість відзиву відповідача, оскільки зазначені в ньому відомості не відповідають дійсності.
Також представником відповідача через електронний суд було надіслано клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги.
Клопотань про розгляд справи в судовому засіданні від учасників справи не надходило.
На підставі статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судовий розгляд справи проведено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у ній матеріалами.
Дослідивши подані до суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд встановив наступне.
03.06.2025 року ОСОБА_1 подав на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 рапорт на звільнення з лав Державної прикордонної служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» , а саме: через такі сімейні обставини або інші поважні причини ( якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): необхідність здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю І чи ІІ групи.
Дружина позивача ОСОБА_2 згідно довідки до акту огляду медико- соціальної експертної комісії серії АВ №0342140 від 19.02.2015 року визнана особою з ІІ групою інвалідності з дитинства.
ОСОБА_1 проживає спільно з дружиною за адресою: АДРЕСА_1 .
Інших працездатних членів сім'ї у дружини позивача немає, тому ОСОБА_1 єдиний член сім'ї, що зобов'язаний здійснювати догляд за дружиною, яка є інвалідом ІІ групи довічно. Тому він ( ОСОБА_1 ), не бажає продовжувати проходження служби в лавах ДПС України та просить звільнити його на підставі викладених ним фактів .
13.06.2025 року в.о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 полковник ОСОБА_3 прийняв рішення №08/43740/25 про відмову у задоволенні рапорту.
Позивач вважає бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 протиправною, що і стало причиною звернення до суду з даним позовом.
Визначаючись щодо спірних правовідносин, що виникли між сторонами, суд виходив з наступного.
Згідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правове регулювання відносин між державою i громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизні, незалежності та територіальної цілісності України, загальні засади проходження в України військової служби здійснює та визначає Закон України «Про військовий обов'язок i військову службу».
Стаття 65 Конституції України передбачає: «Захист Вітчизні, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону».
Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232(далі - Закон № 2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
За змістом частини першої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Частиною 4 статті 2 вказаного Закону передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Статтею 3 Закону № 2232-XII визначено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби в Державній прикордонній службі України (далі - Держприкордонслужба) у мирний час та особливості проходження військової служби в ній в особливий період визначено Положенням про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженим Указом Президента України від 29.12.2009 № 1115/2009 (далі - Положення про проходження служби).
За змістом частин першої, другої статті 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Згідно пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Так, у відповідності до Указу Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан.
Як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент звернення до суду в Україні - воєнний стан.
Закон України «Про правовий режим воєнного стану» визначає зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб.
Так, згідно статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до положень Закону України «Про державну прикордонну службу» Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення, основним обов'язками, якої є зокрема: припинення будь-яких спроб незаконної зміни проходження лінії державного кордону України; припинення у взаємодії із Збройними Силами України, іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями, відповідними правоохоронними органами збройних та інших провокацій на державному кордоні України, у тому числі шляхом безпосереднього ведення бойових дій; участь у взаємодії із Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями у ліквідації (нейтралізації) збройного конфлікту на державному кордоні України, міжнародного збройного конфлікту та відсічі збройній агресії проти України шляхом безпосереднього ведення бойових дій; участь у виконанні заходів територіальної оборони, а також заходів, спрямованих на додержання правового режиму воєнного і надзвичайного стану.
Отже, військовослужбовці Державної прикордонної служби України, з 24.02.2022 здійснюють заходи передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про державну прикордонну службу» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості.
Частинами п'ятою статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачено, що від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.м
Згідно з п. 3 ч.12 ст.26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" військовослужбовці звільняються з військової служби під час дії воєнного стану у зв'язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи.
Згідно положення Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» для звільнення з військової служби військовослужбовець має довести необхідність здійснювати постійний догляд за дружиною, яка має статус інваліда ІІ групи та потребує постійного догляду.
Відповідно до абз. 8 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» від 06.10.2005 року № 2961-IV (далі Закон № 2961-IV, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) медико-соціальна експертиза - встановлення ступеня стійкої обмеженої життєдіяльності, групи інвалідності, причини і часу їх настання, а також доопрацювання та затвердження індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю (дитини з інвалідністю) в рамках стратегії компенсації на основі індивідуального реабілітаційного плану та комплексного реабілітаційного обстеження особи з обмеженням життєдіяльності.
Частиною 1 ст. 7 Закону № 2961-IV визначено, що медико-соціальна експертиза осіб з обмеженнями повсякденного функціонування та осіб з інвалідністю проводиться медико-соціальними експертними комісіями, а дітей - лікарсько-консультативними комісіями закладів охорони здоров'я.
Процедуру проведення медико-соціальної експертизи хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації визначено Положенням про медико-соціальну експертизу, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1317 (далі Положення № 1317).
Згідно з п. 3 Положення № 1317 медико-соціальна експертиза проводиться особам, що звертаються для встановлення інвалідності, за направленням лікувально-профілактичного закладу охорони здоров'я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності відомостей, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності.
Пунктом 17 Положення № 1317 визначено, що медико-соціальна експертиза проводиться після повного медичного обстеження, проведення необхідних досліджень, оцінювання соціальних потреб особи з інвалідністю, визначення клініко- функціонального діагнозу, професійного, трудового прогнозу, одержання результатів відповідного лікування, реабілітації за наявності даних, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності.
Абзацами 2 та 4 п.п. 1 п. 11 Положення № 1317 визначено, що міські, міжрайонні, районні комісії визначають: - ступінь обмеження життєдіяльності осіб, що звертаються для встановлення інвалідності, потребу в сторонньому нагляді, догляді або допомозі, реабілітації, реабілітаційний потенціал, групу інвалідності, причину і час її настання, професію, з якою пов'язане ушкодження здоров'я, а також ступінь втрати професійної працездатності (у відсотках) працівників, які одержали ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням ними трудових обов'язків; - потребу осіб з інвалідністю, потерпілих від нещасного випадку на виробництві, із стійкою втратою працездатності у медичній та соціальній допомозі, в тому числі у додатковому харчуванні, ліках, спеціальному медичному, постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі, побутовому обслуговуванні, протезуванні, санаторно- курортному лікуванні, придбанні спеціальних засобів пересування.
Відповідно до пункту 4 розділу IV Порядку організації експертизи тимчасової втрати працездатності, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я від 09.04.2008 року №189, лікарсько-консультативна комісія видає висновки або рекомендації щодо догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, а в разі, коли дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний) - до досягнення дитиною 16-річного віку.
З аналізу наведених нормативних актів у контексті розподілення повноважень між ЛКК та МСЕК, суд приходить до висновку, що необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії, однак відповідач не знайшов підтвердження факту наявності у позивача права на звільнення з військової служби відповідно з підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за дружиною, яка є особою з інвалідністю ІІ групи та потребує постійного стороннього догляду.
Додаткових документів, які б підтверджували факт здійснення догляду за хворою дружиною законодавством не передбачено. Позивач додав до рапорту згадану у позовній заяві довідку МСЕК. Тому, аргументи відповідача та його резолюція на рапорті про відсутність документів, які підтверджують необхідність здійснення догляду за дружиною нічим не обґрунтовані, оскільки дружина позивача є інвалідом з дитинства.
Таким чином, суд вважає, що відмова Військової частини НОМЕР_1 у звільненні позивача з військової служби у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи є протиправною.
З урахуванням вищенаведеного, суд вважає за необхідне зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України розглянути повторно рапорт ОСОБА_1 від 03.06.2025 та прийняти відповідне рішення уповноваженою особою, з врахуванням висновків суду в мотивувальній частині рішення суду.
Згідно ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому, згідно ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За наслідками судового розгляду, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду достатніх беззаперечних доказів на обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності оскаржуваного рішення.
Аналогічна позиція стосовно обов'язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у п.36 справи "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), від 01.07.2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).
Таким чином, враховуючи встановлені судом обставини справи, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.90 КАС України та аналізуючи наведені положення законодавства, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення частково.
Щодо вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, то суд зазначає наступне.
Статтею 134 КАС України врегульовані питання щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частин третьої, четвертої цієї статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до ч.5 ст.134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною 7 ст.139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
За правилами ч.3 ст.143 КАС України, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Відповідно до ст.1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно з ст.30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21.03.2018 року у справі № 815/4300/17, від 11.04.2018 року у справі № 814/698/16.
З матеріалів справи видно, що 14.05.2025 між адвокатом Адвокатського об'єднання «Перша колегія адвокатів України» Бандурою Володимиром Олексійовичем та ОСОБА_1 укладено договір про надання правничої допомоги, відповідно до п. 1 якого адвокат бере на себе зобов'язання надати правничу допомогу на умовах, передбачених договором у судах першої та апеляційної інстанції. На підтвердження укладання та виконання вказаного договору згодом долучимо копії: Витягу з Договору про надання правничої допомоги від 14.05.2025 р. в частині оплати, Додатку №1 до договору про надання правничої допомоги від 14.05.2025 р. (Розрахунок вартості послуг виконавця); Акт виконаних робіт/наданих послуг №1 від 17.07.2025р. на підтвердження належного надання послуг; квитанція від 14.05.2025 р. про сплату 15 000,00 грн. на підтвердження сплати гонорару.
Стосовно вирішення питання про компенсацію витрат на правничу допомогу Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "East/West Alliance Limited" проти України", оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy), № 34884/97).
У відповідності до ч.6 ст.134 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.7 ст.134 КАС України).
Оцінивши наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи та відповідність наданих послуг видам правової допомоги, визначеним ст.19, 20 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", а також враховуючи предмет спору, значення справи для сторін та конкретні обставини справи, яка не є складною, суті виконаних послуг, суд вважає, що сума, заявлена до відшкодування у розмірі 15000,00 грн. є надмірною та неспівмірною з фактичним обсягом наданих адвокатом послуг, оскільки такі послуги, як підготовка позовної заяви, охоплюються загальною діяльністю адвоката та має на меті складання позовної заяви і подання її до суду.
11.08.2025 представником відповідача через електронний суд було надіслано клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги.
Таким чином, заявлені представником позивача до відшкодування 15000,00 грн. витрат на правничу допомогу є необґрунтованими, не відповідають реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а їх стягнення з відповідача становить надмірний тягар для відповідача, що суперечить принципу розподілу таких витрат. Заявлений розмір витрат являється не співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) в період провадження в суді, із реальним часом витраченим адвокатом та із обсягом наданих адвокатом послуг (виконаних робіт).
Виходячи з вищенаведеного, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, суд часткового погоджується з доводами відповідача щодо недотримання вимог ч.5 ст.134 КАС України, а тому вважає за доцільне відшкодувати позивачу за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 судові витрати, пов'язані з розглядом справи, на професійну правничу допомогу, в загальному розмірі 4000,00 грн.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для відшкодування судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови в задоволенні рапорту ОСОБА_1 від 03.06.2025 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 03.06.2025 року та прийняти відповідне рішення уповноваженою особою, з врахуванням висновків суду в мотивувальній частині рішення суду.
Відмовити в задоволенні інших вимог.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов'язані з розглядом справи, на професійну правничу допомогу в загальному розмірі 4000 (чотири тисячі) гривень 00 (нуль) копійок.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до частини першої статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Згідно із статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повне судове рішення складено 25 вересня 2025 року.
Реквізити учасників справи:
позивач:
- ОСОБА_1 (місцезнаходження/місце проживання: АДРЕСА_2 код ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_3 );
відповідач:
- Військова частина НОМЕР_1 (місцезнаходження/місце проживання: АДРЕСА_3 код ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_8 ).
Головуючий суддя Подлісна І.М.