суддів Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н. В., Губської О. А., Ємця А. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Стрелець Т. Г.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24 (провадження № 14-21цс25) у справі за позовом приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького Олега Леонідовича в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Андрейків Інна Володимирівна, про визнання недійсними шлюбного договору та договорів дарування, визначення частки боржника в спільному майні за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Сидоренко Наталії Олександрівни на постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року (судді Писана Т. О., Приходько К. П., Журба С. О.)
Короткий виклад історії справи
У січні 2024 року приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Мілоцький О. Л. (далі - приватний виконавець) в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовомдо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними шлюбного договору й договорів дарування та визначення частки боржника в спільному майні.
Разом з позовною заявою приватний виконавець в інтересах ОСОБА_1 подав до суду заяву про забезпечення позову, в якій просив накласти арешт на спірне нерухоме майно та заборонити державним реєстратором вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо цього майна.
Ірпінський районний суд Київської області ухвалами від 11 січня 2024 року позовну заяву приватного виконавця та заяву про забезпечення позову направив за підсудністю до Подільського районного суду міста Києва.
Ухвали мотивував тим, що справа не підсудна цьому суду, а тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 31 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) має бути передана на розгляд іншому суду.
Київський апеляційний суд ухвалою від 06 лютого 2024 року апеляційну скаргу приватного виконавця на ухвали Ірпінського міського суду Київської області від 11 січня 2024 року повернув особі, яка її подала.
Ухвалу мотивував тим, що приватний виконавець не надав документів на підтвердження повноважень на представництво інтересів ОСОБА_1
Подільський районний суд міста Києва ухвалою від 16 лютого 2024 року позовну заяву приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 повернув особі, яка її подала.
Ухвала обґрунтована тим, що Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) не передбачає повноважень державного або приватного виконавця на звернення до суду з позовом в інтересах стягувача або боржника у виконавчому провадженні. У зв'язку із цим суд уважав, що позов поданий особою, яка не має права на його підписання.
Не погодившись із цією ухвалою, приватний виконавець оскаржив її в апеляційному порядку.
Київський апеляційний суд постановою від 19 квітня 2024 року апеляційну скаргу приватного виконавця задовольнив, ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2024 року скасував, а справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що приватний виконавець має право звертатись від імені боржника з позовною заявою про оспорення фраудаторних правочинів та про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, а також як учасник такої справи має право оскаржувати судові рішення.
Висновки суду першої інстанції про те, що приватний виконавець не наділений повноваженнями на звернення з позовом в інтересах стягувача або боржника у виконавчому провадженні, апеляційний суд кваліфікував як помилкові та такі, що не узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 червня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Сидоренко Н. О. на постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року.
29 січня 2025 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду від 30 грудня 2024 року справу призначив до судового розгляду, а ухвалою від 29 січня 2025 року - передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду для уточнення (конкретизації) правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України.
05 березня 2025 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 367/252/24 та призначила справу до касаційного розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами.
10 вересня2025 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького О. Л. залишено без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року - без змін. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представницею - адвокаткою Сидоренко Н. О., задоволено. Постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року скасовано, а ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2024 року залишено в силі.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Не погоджуємося з висновком Великої Палати Верховного Суду про наявність підстав для касаційного перегляду постанови суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про повернення позовної заяви, з таких міркувань.
Частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, якою визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Це означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондують норми статті 14 Закону № 1402-VIII.
За приписами статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції).
ЄСПЛ зазначає, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах у межах юрисдикції таких судів додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду. «Право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2007 року у справі «Воловик проти України», параграфи 53, 55).
У статті 389 ЦПК України наведено перелік судових рішень, які учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку.
Ключовим питанням у цій справі є можливість касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про повернення позовної заяви, що перешкоджала реалізації доступу до суду, та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України передбачена можливість касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України визначено, що в касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6-8, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Отже, пункт 1 вказаної статті ЦПК України регламентує право на касаційне оскарження рішень судів першої інстанції, постановлених за наслідками розгляду справи по суті, та постанов суду апеляційної інстанції, ухвалених за наслідками апеляційного перегляду таких рішень судів першої інстанції.
Натомість пункт 2 частини першої зазначеної норми цього Кодексу встановлює виключний перелік саме ухвал суду першої інстанції після їх перегляду апеляційним судом, на які може бути подано касаційну скаргу.
На наше переконання, можливість перегляду таких ухвал суду першої інстанції обумовлена тим, що за своєю суттю ці ухвали є такими, які мають певний вплив на права та обов'язки учасників процесу, що за своїм характером та природою може прирівнюватися до впливу, який має рішення суду, яким вирішено спір по суті (ухвали про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову), або такими, що перешкоджають реалізації учасникам справи фундаментального права на доступ до суду, тобто перешкоджають подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвали про повернення позовної заяви, відмови у відкритті провадження у справі, залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі).
Разом з тим зазначена норма не містить посилання на можливість касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, оскільки в разі скасування судом апеляційної інстанції наведених у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України ухвал суду першої інстанції усуваються перешкоди реалізації процесуального права на доступ до суду.
У справі, що розглядається, ухвала суду першої інстанції про повернення позовної заяви особі, яка її подала, була скасована судом апеляційної інстанції, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Скасування судом апеляційної інстанції цієї ухвали, яка перешкоджала подальшому провадженню, нівелювала її існування як такої і унеможливила наслідки її застосування, а направлення справи для продовження розгляду відновила реалізацію учасниками справи доступу до суду.
Вирішуючи питання щодо можливості оскарження в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції, якою було скасовано ухвалу суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвали про повернення позовної заяви), вважаємо також за можливе звернутися до практики країн Європейського Союзу, змістовного тлумачення положень статті 389 ЦПК України у співвідношенні з положеннями Конституції України.
Беручи до уваги, що рішення Суду Європейського Союзунаразі не мають формально обов'язкового характеру для України, Водночас такі рішення є авторитетним джерелом тлумачення права Європейського Союзу, положення якого набувають дедалі більшого значення для українського правопорядку в умовах євроінтеграційного курсу держави та виконання зобов'язань, передбачених Угодою про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони.
Відповідно до цієї Угоди цілями асоціації, зокрема, є посилення співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки з метою забезпечення верховенства права та поваги до прав людини і основоположних свобод (пункт «е» частини другої статті 1).
Рішення Суду Європейського Союзу потрібно розцінювати як таке, що дозволяє встановити зміст положень актів законодавства Європейського Союзу. Подібно до практики застосування рішень ЄСПЛ врахуванню підлягають принципи, що випливають із його рішень щодо подібних питань, навіть якщо вони стосуються інших держав. (див. mutatis mutandis постанову від 03 серпня 2022 року у справі № 910/9627/20).
Так, у країнах Європейського Союзу вважається цілком виправданою і є загальноприйнятою практикою застосування процесуальних фільтрів. У Європейському Союзі переважає підхід, згідно з яким спір має бути вирішено в суді першої інстанції. Апеляційна інстанція виправляє допущені помилки, а касаційна розглядає лише фундаментальні питання.
Зокрема, відповідно до рекомендації Комітету міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року № R(95)5 (далі - рекомендація № R(95)5) державам-членам рекомендовано вживати заходів щодо визначення кола питань, виключених із права на апеляцію та касацію, для запобігання будь-яким зловживанням системою оскарження. За змістом пункту «с» статті 7 рекомендації № R(95)5 скарги до суду третьої інстанції мають подаватися передусім щодо тих справ, які заслуговують на такий розгляд. Наприклад, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, в яких питання права мають значення для широкого загалу.
У рішенні ЄСПЛ від 05 квітня 2018 року у справі Zubac v. Croatia визначено критерії застосування законодавчих обмежень щодо доступу до Верховного Суду, а саме: передбачуваність обмеження; несприятливі наслідки помилок під час провадження, що призвело до відмови заявникові у доступі до вищого суду; можливість стверджувати, що такі обмеження здатні спричинити «надмірний формалізм».
У цій справі Суд наголосив: «Коли національне законодавство дало суду змогу відфільтрувати справи, що надходять до нього, вищий суд, вирішуючи питання про надання доступу, не обмежений помилковою оцінкою цього порогу, наданою судами нижчої інстанції».
Суд зауважив, що оскаржуване обмеження мало законну мету - дотримання встановленого законом раціонального порогу для подання скарг до Верховного Суду задля забезпечення того, щоб найвища інстанція з огляду на її роль розглядала лише питання, які мають фундаментальне значення.
Отже, практика ЄСПЛ свідчить про те, що будь-які обмеження у доступі до касаційного перегляду справи є сумісними з вимогами статті 6 Конвенції, якщо вони передбачені національним законодавством та не обмежують реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права не було порушено; ці обмеження повинні переслідувати легітимну (законну) мету.
Такі підходи знайшли своє відображення і в національній правовій системі. Зокрема, Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII) викладено в новій редакції статтю 129 Конституції України, якою визначено основні засади судочинства.
На відміну від попередньої редакції, якою однією із засад судочинства визначалося «забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом», Конституція України в чинній редакції однією з основних засад судочинства визначає «забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення».
Необхідність та мета таких змін розкривається в пояснювальній записці до проєкту Закону № 1401-VIII, у якій зазначено, що запропонована нова редакція положення щодо забезпечення права на апеляційний перегляд та касаційне оскарження мінімізує наявні у чинній редакції пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України ризики розширеного тлумачення на рівні закону винятків із цього правила, що призводить до обмеження конституційного права особи на оскарження судового рішення.
Водночас встановлення законом виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, дасть змогу побудувати ефективну судову систему, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення.
Надалі з метою обмеження можливості оскарження в касаційному порядку окремих процедурних судових рішень законодавець прийняв Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».
Так, у пояснювальній записці до проєкту цього Закону зазначено, що законопроєктом запроваджуються розумні процесуальні фільтри, зокрема для касаційного оскарження судових рішень.
Запроваджені Законом № 1401-VIII зміни основних засад судочинства знайшли своє відображення у статті 2 ЦПК України, пунктом 9 частини третьої якої передбачено, що однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом.
Таким чином, законодавець послідовно унормував засади цивільного судочинства, які спрямовані на обмеження можливості касаційного оскарження окремих процедурних судових рішень як суду першої інстанції, так і суду апеляційної інстанції.
При цьому обмеження права на касаційне оскарження відповідають Конституції України та узгоджуються з правовими позиціями ЄСПЛ, викладеними, зокрема, у справах Levages Prestations Services v. France та Brualla Gomez de la Torre v. Spain, в яких зауважено, що умови прийнятності касаційної скарги відповідно до норм законодавства можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. З огляду на особливий статус суду касаційної інстанції процесуальні процедури в ньому можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється після розгляду справи судом першої, а потім - апеляційної інстанції.
Отже, у разі ухвалення судом апеляційної інстанції постанови про скасування ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвали про: повернення позовної заяви, відмову у відкритті провадження у справі, залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі), та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, усуваються перешкоди для подальшого провадження у справі та доступу учасників справи до суду, тому суд касаційної інстанції в силу приписів пункту 2 частини першої статі 389 ЦПК України не має повноважень для перегляду такої постанови апеляційного суду, оскільки касаційне оскарження для таких судових рішень ЦПК України не передбачено.
Іншими словами, в касаційному порядку може бути оскаржена ухвала суду першої інстанції, визначена у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Натомість постанова суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції, що перешкоджала подальшому провадженню, не може бути предметом касаційного оскарження, оскільки у такий спосіб відновлено реалізацію учасниками справи доступу до суду і провадження у справі триває.
Вважаємо, що якщо відповідне втручання чи обмеження права учасника цивільного процесу щодо доступу до суду усунуте судом апеляційної інстанції, а ухвала суду першої інстанції, яка становила таке втручання та перешкоди, скасована, то й відсутній предмет касаційного перегляду, що й встановлено ЦПК України.
Ураховуючи зазначене, переконані, що постанова суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції, що перешкоджала подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвалу про повернення заяви позивачеві (заявникові), відмову у відкритті провадження у справі, залишення позову (заяви) без розгляду, закриття провадження у справі), а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду, не може бути предметом касаційного оскарження.
З наведених вище підстав не погоджуємось з висновком Великої Палати Верховного Суду щодо відступу від висновків об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, сформульованих в ухвалі від 19 березня 2025 року у справі № 380/970/24, щодо неможливості касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції, що перешкоджала подальшому провадженню.
На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду більшістю голосів дійшла помилкового висновку щодо наявності підстав для перегляду постанови суду апеляційної інстанції у цій справі, оскільки ураховуючи наведені вище норми ЦПК України та предмет оскарження, яким є постанова суду апеляційної інстанції, а не ухвала суду першої інстанції, вважаємо, що оскаржувана у цій справі постанова суду апеляційної інстанції не підлягає перегляду в касаційному порядку відповідно до глави 2 розділу V ЦПК України, у зв'язку із чим касаційне провадження необхідно було б закрити.
Судді Н. В. Шевцова
О. А. Губська
А. А. Ємець
Л. Ю. Кишакевич
В. В. Король
О. В. Кривенда
Т. Г. Стрелець