02 жовтня 2025 року
м. Київ
cправа № 917/2131/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Власова Ю.Л., Малашенкової Т.М.,
за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,
представників учасників справи:
позивача - Полтавського обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства «Полтаватеплоенерго» - Рудницька Ю.О., адвокат (дов. від 02.01.2025), Кисіль А.В., адвокат (ордер від 01.10.2025 серії ВМ № 1073789),
відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю «Конкорд Енерджі» - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу Полтавського обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства «Полтаватеплоенерго»
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 23.07.2025 (головуючий суддя: Плахов О.В., судді: Тихий П.В., Шутенко І.А.)
у справі № 917/2131/24
за позовом Полтавського обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства «Полтаватеплоенерго» (далі - Теплове господарство «Полтаватеплоенерго»)
до товариства з обмеженою відповідальністю «Конкорд Енерджі» (далі - ТОВ «Конкорд Енерджі»)
про стягнення 2 431 027,26 грн,
Теплове господарство «Полтаватеплоенерго» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Конкорд Енерджі» про стягнення 2 431 027,26 грн. заборгованості (з них: 880 929,74 пені та 1 550 097,52грн. штрафу), що виникла внаслідок неналежного виконання останнім умов укладеного 22.04.2024 сторонами договору № 22-04-24/3 про виконання робіт: ДК 021:2015:45450000-6 інші завершальні роботи. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на несвоєчасне виконання відповідачем 24 етапів узгоджених сторонами підрядних робіт за липень, серпень, жовтень 2024 року та невиконання підрядних робіт, передбачених пунктами 25-30 попереднього графіка виконання робіт.
Рішенням господарського суду Полтавської області від 17.04.2025 у справі № 917/2131/24 (суддя Ківшик О.В.) позов задоволено, з посиланням на його обґрунтованість.
Додатковим рішенням від 01.05.2025 зі справи задоволено заяву позивача та стягнуто з відповідача 25 000,00 грн витрат позивача на професійну правничу допомогу.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 23.07.2025 зі справи рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові. Здійснено розподіл судових витрат.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано, зокрема тим, що: під час виконання договору мало місце неврахування в проектній документації певних видів додаткових робіт, які неможливо було врахувати до початку безпосереднього виконання робіт на об'єкті, що спричинило необхідність фактичного виконання додаткових робіт, оскільки їх невиконання унеможливлювало, в цілому, реальне виконання робіт за договором; вказані обставини, як наслідок спричинили відповідне зміщення строків виконання робіт, про що підрядником було належним чином повідомлено замовника за договором; відповідачем, як підрядником було вжито всіх залежних від нього заходів для виконання обумовлених договором робіт та повідомлено позивача, як замовника про затримку та необхідність зміни строків виконання робіт, відповідно вина відповідача, як підрядника за договором щодо невиконання повного обсягу робіт в строк визначений умовами договору (до 30.08.2024) відсутня; позивачем, як замовником було затримано на два місяці отримання та передання Дозволу на виконання будівельних робіт № ПТ012240625633 від 01.07.2024; позивач своїми діями сприяв зміщенню графіка виконання робіт на два місяці (з травня на початок липня), оскільки відповідач зміг приступити та фактично приступив до виконання робіт лише 01.07.2024 (дата отримання дозволу на виконання будівельних робіт); у даному випадку, прострочення виконання зобов'язання відповідачем за договором мало місце саме внаслідок прострочення кредитора (позивача), у зв'язку із чим обставина вчинення відповідачем порушення строків виконання зобов'язання вважається такою, що не настала; незважаючи на затримку позивачем, як замовником на два місяці отримання та передання Дозволу на виконання будівельних робіт № ПТ012240625633 від 01.07.2024, відповідач, як підрядник приступив до виконання робіт за договором, поступово їх виконував; позивач, як замовник, усвідомлюючи обумовлені графіком строки виконання та закінчення робіт, та розуміючи, що має передбачене підпунктом 4.1.7 пункту 4.1 договору право на його розірвання у випадку невиконання відповідачем своїх зобов'язань, продовжив господарські відносини з останнім.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 23.07.2025 зі справи додаткове рішення місцевого господарського суду від 01.05.2025 скасовано, у задоволенні заяви Теплового господарства «Полтаватеплоенерго» про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду попередньої інстанції, яке ухвалено по суті спору, Теплове господарство «Полтаватеплоенерго» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить: скасувати постанову суду апеляційної інстанції від 23.07.2025, а рішення господарського суду Полтавської області від 17.04.2025 залишити в силі.
У касаційній скарзі Тепловим господарством «Полтаватеплоенерго» наведений орієнтовний розрахунок судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції у розмірі 72 930,82 грн. У прохальній частині касаційної скарги скаржник просить суд судові витрати зі справи покласти на відповідача.
Касаційне провадження за касаційною скаргою Теплового господарства «Полтаватеплоенерго відкрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
ТОВ «Конкорд Енерджі» у відзиві на касаційну скаргу просило Суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, з посиланням, зокрема на те, що висновки суду апеляційної інстанції при встановленні обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності, а тому підстав для скасування судового рішення попередньої інстанції з мотивів, викладених у касаційній скарзі, не вбачається.
Згідно з ухвалою Суду від 15.09.2025 зі справи задоволено заяву ТОВ «Конкорд Енерджі» про участь у судовому засіданні у справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Відповідно до розпорядження Заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 29.09.2025 № 32.2-01/2384 проведено повторний автоматизований розподіл справи № 917/2131/24, у зв'язку з відрядженням судді Булгакової І.В.
Від представника ТОВ «Конкорд Енерджі» 30.09.2025 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи (касаційної скарги), у зв'язку з участю представника (адвоката названого товариства) у слідчих діях 02.10.2025 о 12:00 (з невідомим часом їх завершення), що унеможливлює участь представника у судовому засіданні 02.10.2025 зі справи № 917/2131/24.
У судовому засіданні 02.10.2025 Суд протокольною ухвалою відмовив у задоволенні клопотання представника ТОВ «Конкорд Енерджі» про відкладення розгляду справи (касаційної скарги).
В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник посилається на те, що судом попередньої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосовані норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 24.01.2020 у справі № 910/3362/18, Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19, Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/18570/19, від 04.10.2021 у справі № 904/2739/20, від 14.05.2024 у справі № 915/550/22, від 20.09.2023 у справі № 917/1212/22, від 21.03.2023 у справі № 926/1626/22 у подібних правовідносинах.
Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Суд зауважує, що ГПК України та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів слід звертатися до правових висновків, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду.
З метою визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема, пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Верховний Суд виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Сама по собі різниця судових рішень не свідчить про безумовне підтвердження незастосування правового висновку.
Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
Верховний Суд виходить також з того, що досліджуючи доцільність посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: (1) чи є правовідносини подібними та (2) чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на відповідні законодавчі акти. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних нормативно-правових актів.
Верховний Суд виходить з того, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).
Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які викладені у наведених скаржником постановах Верховного Суду щодо застосування норм права, з огляду на таке.
Висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов'язкове для суду та інших суб'єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.
Так, у справі № 910/3362/18, на яку посилається скаржник, про зобов'язання виконати роботи за договором підряду, стягнення пені та штрафу, об?єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 20.08.2019 у справі № 910/3554/18 стосовно підстав для застосування до боржника відповідальності за договором у разі порушення строків виконання робіт, зазначивши, що відсутність у договорі підряду окремо погоджених строків виконання кожного з видів (етапів) робіт та їх вартості не позбавляє позивача права на застосування до боржника відповідальності передбаченої договором, виходячи із загальної вартості невиконаних робіт та з урахуванням загального терміну їх виконання.
Скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та направляючи справу № 910/3362/18 на новий розгляд, Верховний Суд зазначив про те, що суди попередніх інстанцій не дослідили передбаченого договором та календарним планом-графіком строку виконання робіт, загальної вартості робіт по договору та здійсненої оплати вартості виконаних робіт, що унеможливило встановлення залишку суми невиконаних робіт. Оскільки судами попередніх інстанцій не були з'ясовані обставини справи щодо додержання сторонами договору підряду своїх зобов'язань за цим договором, наявність/відсутність обставин, які б свідчили про відсутність вини відповідача у невиконанні своїх зобов'язань та/або неможливість належного виконання відповідачем своїх договірних зобов'язань внаслідок дій чи без діяльності позивача, та, як наслідок, наявність підстав для передбаченої договором відповідальності за відповідне порушення, їх висновки по суті спору в частині вимог про стягнення пені та штрафу є передчасними.
Водночас у справі № 917/2131/24, судове рішення в якій переглядається, підставою для відмови в задоволенні позову було не питання правильності визначення бази для нарахування штрафних санкцій, а встановлені обставини щодо відсутності вини відповідача, як підрядника у виконанні робіт поза межами строку, визначеного у договорі.
Отже, висновки Верховного Суду у справі № 910/3362/18 не є релевантними до правовідносин у справі № 917/2131/24.
Скаржник також посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/12876/19, в якій розглядалося питання щодо можливості одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань. Так, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України (далі - ГК України) - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
Водночас у справі № 917/2131/24, судове рішення в якій переглядається, питання можливості одночасного стягнення пені та штрафу за порушення господарського зобов'язання не було спірним і, як зазначено вище, висновки суду апеляційної інстанції не стосуються питання нарахування штрафних санкцій, а підставою для відмови в позові були встановлені обставини щодо відсутності вини відповідача, як підрядника у виконанні робіт поза межами строку, визначеного у договорі.
Отже, наведене скаржником для порівняння судове рішення Верховного Суду у справі № 910/12876/19 не є релевантним до обставин справи № 917/2131/24.
У справах № 910/18570/19, № 904/2739/20 та № 917/1212/22, на які посилається скаржник, Верховний Суд у підрядних правовідносинах в аспекті застосування приписів статті 853 ЦК України розглядав питання щодо наявності/відсутності у замовника права після прийняття роботи застосовувати до підрядника штрафні санкції за порушення строків виконання робіт, якщо роботи прийняті без зауважень. Верховний Суд дійшов висновку про те, що замовник має обов'язок заявити про відступи від умов договору підряду, що стосується самої роботи, тобто йдеться про порушення підрядником умов договору щодо якісних та кількісних характеристик виконаної роботи, а не про порушення будь-яких інших умов договору, зокрема порушення строку здачі підрядником визначеної договором підряду роботи. Підписання замовником актів приймання-передачі виконаних робіт без зауважень та заперечень свідчить лише про відсутність заперечень замовника щодо якості та кількості виконаних робіт, а не про відсутність зауважень замовника щодо своєчасності їх виконання та про відсутність претензій з боку позивача щодо строків виконання цих робіт.
Водночас в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції протилежні висновки відсутні, а підставою для відмови в позові не були обставини підписання замовником актів виконаних робіт без зауважень щодо своєчасності їх виконання, що свідчить про необґрунтованість аргументів скаржника у наведеній частині.
Крім того, у справі, яка переглядається, судом попередньої інстанції встановлено, що у листі від 03.12.2024 № 48.1-03/5683 замовником висловлено відмову від підписання акта виконаних робіт № 4, з посиланням, зокрема і на невиконання підрядником вказаних в акті № 4 робіт у визначений договором строк. А суд апеляційної інстанції, мотивуючи прийняте рішення у цій справі, покликався також на доктрину «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), в основі якої лежить принцип добросовісності, що базується ще на римській максимі - «non concedit contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них. Зазначене враховується також Верховним Судом в контексті доводів скаржника про неправильність оцінки судом апеляційної інстанції підписаних без зауважень актів. Вказане, у свою чергу, свідчить про різність поведінки учасників спірних правовідносин у порівнюваних справах, а не про різницю у правозастосуванні.
У справі № 915/550/22, на яку також посилається скаржник, розглядався спір про стягнення штрафних санкцій за прострочення виконання робіт за договором підряду. У цій справі Верховний Суд, залишаючи в силі судові рішення попередніх інстанцій про часткове задоволення позову (із зменшенням судом апеляційної інстанції в межах своїх дискреційних повноважень заявлених до стягнення штрафних санкцій), зокрема виснував, що підрядник відповідає перед замовником за прострочення передачі результатів роботи у строк, встановлений договором, якщо не доведе, що ці порушення сталися не з його вини; погодження сторонами строку виконання зобов'язання, який спливає після строку договору, не виключає факт прострочення у розумінні частини першої статті 612 ЦК України, і не є підставою для звільнення від відповідальності, оскільки закон не передбачає такої підстави, як закінчення строку дії договору для припинення зобов'язання, яке лишилося невиконаним, та не свідчить про неможливість виконання підрядником робіт та їх прийняття замовником; норма частини четвертої статті 631 ЦК України, на яку посилається скаржник, регулює питання відповідальності особи за порушення зобов'язання, яке мало місце під час дії договору, після закінчення строку договору. Ця норма не регулює і не встановлює можливість звільнення від відповідальності, якщо строк (термін) виконання зобов'язання спливає після закінчення строку договору, на чому помилково наполягає скаржник. У такому разі слід виходити з того, що припинення зобов'язання слід відрізняти від закінчення строку дії договору. Закінчення строку дії договору означає, що між його сторонами у майбутньому не будуть виникати взаємні права та обов'язки, що випливали із цього договору. Але ті зобов'язання, які вже існують на момент закінчення строку дії договору, будуть існувати і після його закінчення доти, доки вони не будуть припинені на підставах, встановлених договором або законом.
Водночас у справі № 917/2131/24, судове рішення в якій переглядається, обставин погодження сторонами строку виконання зобов'язання, який спливає після строку договору, встановлено не було, отже, правовідносини у справі № 915/550/22 та у справі № 917/2131/24 не є подібними.
Що ж стосується постанови Верховного Суду від 21.03.2023 у справі № 926/1626/22, на яку посилається скаржник, то така справа в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутня (ані з датою ухвалення рішення 21.03.2023, яку вказує скаржник, ані з будь-якою іншою датою).
Верховний Суд звертає увагу скаржника, що недостатньо лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права, обов'язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними.
Отже, Верховний Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та, на які посилається скаржник у своїй касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у цій справі.
Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у цій справі на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
Інших підстав для перегляду справи у суді касаційної інстанції, крім пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник у касаційній скарзі не наводить.
Доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки вже оцінених судом попередньої інстанції доказів та встановлення нових обставин справи, що відповідно до статті 300 ГПК України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
При цьому Суд в аспекті доводів скаржника зазначає, що сам факт відсутності додаткової угоди про продовження строків виконання робіт не може автоматично покладати вину за їх затримку лише на підрядника, оскільки протилежне суперечило б принципам справедливості і добросовісності та нівелювало б положення статей 612, 613 ЦК України. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.10.2024 зі справи № 910/6207/22.
Верховний Суд бере до уваги доводи ТОВ «Конкорд Енерджі», викладені у відзиві на касаційну скаргу, у тих частинах, які узгоджуються з викладеними у цій ухвалі міркуваннями.
Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
Верховний Суд у прийнятті даної ухвали керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).
Верховний Суд, враховуючи рішення ЄСПЛ від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» та від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України», зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, зважаючи на зміст фактичних обставин справи, встановлених судом попередньої інстанції, правове регулювання, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Теплового господарства «Полтаватеплоенерго», оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, не є подібними.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Полтавського обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства «Полтаватеплоенерго» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 23.07.2025 у справі № 917/2131/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Колос
Суддя Ю. Власов
Суддя Т. Малашенкова