ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
06.10.2025Справа № 910/10077/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Князькова В.В. розглянувши у спрощеному позовному провадженні справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Парсер», м.Київ
до відповідача: Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), м.Київ
про стягнення 11 463,08 грн,
Без повідомлення (виклику) учасників справи
Товариство з обмеженою відповідальністю «Парсер» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про стягнення основного боргу в сумі 10 980 грн, інфляційних втрат в сумі 65,70 грн, 3% річних в розмірі 67,68 грн та пені в сумі 349,70 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення відповідачем своїх обов'язків за договором №42 від 16.05.2025 в частині своєчасної оплати поставленого товару.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.08.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, у зв'язку з чим надано відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву, а позивачу - для подання відповіді на відзив.
Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення, оскільки вина Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у порушення строків внесення плати за поставлений товар відсутня. Одночасно, відповідачем наголошено на наявності підстав для закриття підготовчого провадження, з огляду на сплату 19.08.2025 вартості поставленого товару.
Позивач у відповіді на відзив заперечив проти доводів відповідача та вказав про наявність спору між сторонами щодо стягнення пені, 3% річних та інфляційних нарахувань.
З огляду на те, що до суду не надходило клопотань учасників справи або одного з них в порядку частини 5 статті 252 Господарського процесуального кодексу України про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін, з огляду на відсутність у суду підстав для виклику сторін з власної ініціативи, господарський суд розглядає справу без проведення судового засідання.
Відповідно до ч.4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва -
16.05.2025 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Парсер» (постачальник) та Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (замовник) було укладено договір №42, предметом якого є закупівля акумуляторних батарей, код згідно з ДК 021:2015:31440000-2 «Акумуляторні батареї». Постачальник зобов'язується поставити замовникові товар, зазначений у специфікації (додаток 1 до договору) в порядку та на умовах, визначених договором, а замовник - прийняти і оплатити такий товар.
Найменування, ціна та кількість товару зазначені у специфікації (додаток 1 до договору) (п.1.2 договору №42 від 16.05.2025).
За умовами п.п.3.1, 3.2 договору №42 від 16.05.2025 ціна договору становить 10 980 грн, в тому числі ПДВ 1 830 грн. Ціна на товар включає в себе всі необхідні податки і збори, витрати на транспортування, розвантаження, страхування, сплату митних тарифів та усіх інших витрат.
Пунктом 4.1 договору №42 від 16.05.2025 передбачено, що розрахунки між сторонами за товар проводяться шляхом безготівкового перерахування коштів замовником на розрахунковий рахунок постачальника на підставі видаткової накладної, підписаної сторонами.
У п.4.2 договору №42 від 16.05.2025 вказано, що валютою для оплати за цим договором є національна валюта України - гривня.
Згідно п.4.3 договору №42 від 16.05.2025 оплата здійснюється після поставки товару замовнику протягом 10 (десяти) банківських днів з дати підписання видаткової накладної сторонами.
Розрахунки здійснюються на підставі частини першої статті 49 Бюджетного кодексу України та за наявності бюджетного фінансування. У разі затримки бюджетного фінансування або інших обставин, що унеможливлюють списання коштів з відповідних реєстраційних рахунків, розрахунки за надані послуги за цим договором здійснюються протягом 10 (десяти) банківських днів з дати отримання замовником бюджетного призначення на фінансування закупівлі на свій реєстраційний рахунок, або отримання фактичної можливості проводити видаткові операції з такого рахунку. Будь-які штрафні санкції у такому випадку до замовника не застосовуються (п.п.4.4, 4.5 договору №42 від 16.05.2025).
Пунктом 5.3 договору №42 від 16.05.2025 визначено, що датою поставки товару вважається дата вручення товару замовнику, а також документації, що стосується товару та підлягає передачі разом із товаром, що підтверджується підписаною сторонами видатковою накладною.
За порушення зобов'язань щодо строку поставки товару, постачальник сплачує Замовнику пеню у розмірі 0,1% від ціни непоставленого товару, за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 календарних днів додатково стягується штраф у розмірі 7% від вказаної ціни (п.7.3 договору №42 від 16.05.2025).
Даний договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31 грудня 2025 року, а в частині розрахунків - до повного їх виконання (п.11.1 договору №42 від 16.05.2025).
Суд звертає увагу на те, що статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину.
Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.01.2018 по справі №203/2612/13-ц та постанові від 19.06.2018 по справі №5023/3905/12.
Слід зауважити, що на теперішній час договір №42 від 16.05.2025 у передбаченому чинним законодавством України порядку недійсним визнано не було. Доказів зворотного матеріали справи не містять.
Отже, виходячи з наведеного вище, з огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір №42 від 16.05.2025 як належну підставу у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України для виникнення взаємних цивільних прав та обов'язків з поставки товару.
У специфікації до договору №42 від 16.05.2025 сторонами було найменування, кількість та ціну товару.
На виконання умов договору №42 від 16.05.2025 Товариством з обмеженою відповідальністю «Парсер» було поставлено, а представником Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на підставі довіреності №4 від 19.05.2024 прийнято товар за видатковою накладною №2508352 від 20.05.2025 на суму 10 980 грн.
Проте, як вказано у позовній заяві, відповідачем станом на момент звернення до суду із позовом не було оплачено поставлений позивачем товар, що і стало підставою для нарахування пені, 3% річних, інфляційних втрат та звернення до суду з розглядуваним позовом.
Як вказувалось вище, відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення, оскільки вина Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у порушення строків внесення плати за поставлений товар відсутня. Одночасно, відповідачем наголошено на наявності підстав для закриття підготовчого провадження, з огляду на сплату 19.08.2025 вартості поставленого товару.
Оцінюючи доводи учасників судового процесу, а також наявні в матеріалах справи докази, суд зазначає таке.
Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
За приписами ст.ст.525, 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.
Згідно з ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Умовою виконання зобов'язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.
Частиною 1 ст.692 Цивільного кодексу України унормовано, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Як вказувалось вище, згідно п.4.3 договору №42 від 16.05.2025 оплата здійснюється після поставки товару замовнику протягом 10 (десяти) банківських днів з дати підписання видаткової накладної сторонами.
Розрахунки здійснюються на підставі частини першої статті 49 Бюджетного кодексу України та за наявності бюджетного фінансування. У разі затримки бюджетного фінансування або інших обставин, що унеможливлюють списання коштів з відповідних реєстраційних рахунків, розрахунки за надані послуги за цим договором здійснюються протягом 10 (десяти) банківських днів з дати отримання замовником бюджетного призначення на фінансування закупівлі на свій реєстраційний рахунок, або отримання фактичної можливості проводити видаткові операції з такого рахунку. Будь-які штрафні санкції у такому випадку до замовника не застосовуються (п.п.4.4, 4.5 договору №42 від 16.05.2025).
Виходячи з умов договору №42 від 16.05.2025, суд дійшов висновку, що строк оплати покупцем товару, який було поставлено згідно видаткової накладної №2508352 від 20.05.2025 на суму 10980 грн настав.
Проте, відповідачем станом на момент звернення до суду із позовом не було оплачено поставлений позивачем товар, що і стало підставою для нарахування пені, 3% річних,
Одночасно, як було встановлено вище, відповідачем до відзиву на позов було долучено №388 від 19.08.2025 на суму 10 980 грн на підтвердження оплати поставленого товару.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору. Зокрема, у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань.
Суд зазначає, що під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Отже, враховуючи, що після відкриття провадження у справі відповідачем було оплачено товар, стягнення вартості якого є предметом спору у справі, провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Парсер» до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) в частині стягнення основного боргу в сумі 10 980 грн підлягає закриттю на підставі .2 ч.1 ст.231 Господарського процесуального кодексу України.
Щодо позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Парсер» до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про стягнення інфляційних втрат в сумі 65,70 грн, 3% річних в розмірі 67,68 грн та пені в сумі 349,70 грн суд зазначає таке.
Відповідно до ч.1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст. 610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.
Згідно з ч.1 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.
Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. (ч.ч. 2, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).
У ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України зазначено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Судом вказувалось, що за умовами п.7.3 договору №42 від 16.05.2025 за порушення зобов'язань щодо строку поставки товару, постачальник сплачує Замовнику пеню у розмірі 0,1% від ціни непоставленого товару, за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 календарних днів додатково стягується штраф у розмірі 7% від вказаної ціни.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.
У разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.
Кредитору, у свою чергу, згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України належить право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу.
З огляду на порушення відповідачем строків оплати товару за договором №42 від 16.05.2025 позивачем було нараховано та заявлено до стягнення інфляційні втрати в сумі 65,70 грн, 3% річних в розмірі 67,68 грн та пеню в сумі 349,70 грн. Здійснивши перевірку наведеного позивачем розрахунку, суд дійшов висновку, що останній є арифметично вірним.
Наразі, суд критично ставиться до посилань відповідача на п.4.5 договору №42 від 16.05.2025 та обставини зупинення операцій з бюджетними коштами за всіма рахунками відповідача, з огляду на надходження до Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві заяв про стягнення грошових коштів у безспірному порядку.
Суд зазначає, що відповідно до статті 617 Цивільного кодексу України та рішення Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18.10.2005 відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 911/4249/16 зазначено, що сама лише відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов'язання. Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.03.2018 у справах № 925/246/17 та № 925/974/17, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 927/291/17 та від 17.04.2018 у справі № 906/621/17.
Приписи чинного на момент виникнення законодавства не передбачають привілейованого становища суб'єктів господарювання, які фінансуються за рахунок бюджету, по відповідальності за порушення зобов'язань, а факт відсутності бюджетного фінансування, в тому числі через ненадходження коштів в будь-якому випадку не може звільняти відповідача від виконання зобов'язань щодо оплати послуг оскільки, такі обставини не визначені законодавством як такі, що звільняють від виконання зобов'язання. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23.03.2023 по справі №910/1193/22.
Одночасно, судом враховано, що згідно п.4.3 договору №42 від 16.05.2025 оплата здійснюється після поставки товару замовнику протягом 10 (десяти) банківських днів з дати підписання видаткової накладної сторонами.
Тобто, враховуючи дату поставки товару за договором вказаний десятиденний строк сплив 30.05.2025.
Розрахунки здійснюються на підставі частини першої статті 49 Бюджетного кодексу України та за наявності бюджетного фінансування. У разі затримки бюджетного фінансування або інших обставин, що унеможливлюють списання коштів з відповідних реєстраційних рахунків, розрахунки за надані послуги за цим договором здійснюються протягом 10 (десяти) банківських днів з дати отримання замовником бюджетного призначення на фінансування закупівлі на свій реєстраційний рахунок, або отримання фактичної можливості проводити видаткові операції з такого рахунку. Будь-які штрафні санкції у такому випадку до замовника не застосовуються (п.п.4.4, 4.5 договору №42 від 16.05.2025).
Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).
У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
За приписами ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст.76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
У ст.77 Господарського процесуального кодексу України вказано, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
В контексті наведених засад господарського судочинства суд звертає увагу учасників судового процесу на приписи ст.79 Господарського процесуального кодексу України, згідно яких наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Однак, всупереч принципу змагальності учасників судового процесу та обов'язку доказування, відповідачем обставини зупинення операцій з бюджетними коштами по рахункам Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) станом на 30.05.2025 не надано.
Суд критично оцінює долучені до відзиву листи Державної казначейської служби України №08-08.2-06/2857 від 13.03.2025, №08-08.2-06/2919 від 14.03.2025, №08-08.2-06/2918 від 14.03.2025, оскільки жоден з них не містить відомостей про відмову відповідачу у здійсненні перерахування коштів на рахунок позивача в якості оплати за договором №42 від 16.05.2025, а також зупинення операцій з бюджетними коштами по рахункам Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) станом на 30.05.2025.
Тобто, відповідачем не надано суду жодного доказу на підтвердження наявності обставин для звільнення останнього від відповідальності за порушення свого грошового зобов'язання з оплати поставленого позивачем за договором №42 від 16.05.2025 товару.
За таких обставин, виходячи з всього вищевикладеного у сукупності, суд дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Парсер» до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про стягнення інфляційних втрат в сумі 65,70 грн, 3% річних в розмірі 67,68 грн та пені в сумі 349,70 грн.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає таке.
Частиною 1 ст.123 Господарського процесуального кодексу України передбачено що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Статтею 1 Закону України «Про судовий збір» визначено, що судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу (ч.3 ст.123 Господарського процесуального кодексу України).
Частинами 1-2 ст.126 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу в сумі 2500 грн позивачем надано суду:
- ордер на надання правової допомоги №1974494 від 13.08.2025;
- договір про надання правової допомоги №7 від 05.05.2025, укладений з адвокатом Шкорбот Катериною Сергівною та додаткову угоду №3 від 06.09.2025 до договору;
- акт виконаних робіт (надання послуг) №0000003 від 06.08.2025 на суму 2500 грн;
- рахунок на оплату №003 від 06.08.2025;
- платіжну інструкцію №11 від 11.08.2025 на суму 2500 грн.
Щодо заявленого позивачем розміру витрат на професійну правничу допомогу судом враховано правову позицію Великої палати Верховного Суду, яку висловлено у постанові від 16.11.2022 по справі №922/1964/21. Зокрема, таке.
За змістом частини третьої статті 237 Цивільного кодексу України однією з підстав виникнення представництва є договір.
Частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Так, договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (стаття 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» ).
Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі N 755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі N 910/12876/19).
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 Цивільного кодексу України.
Частинами першою та другою статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі фіксованого розміру чи погодинної оплати.
Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» як "форма винагороди адвоката", але в розумінні Цивільного кодексу України становить ціну такого договору.
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі N 904/4507/18.
У постанові від 16.11.2022 по справі №922/1964/21 Великої Палати Верховного Суду також наголошено, що частина третя статті 126 Господарського процесуального кодексу України визначає, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Оцінюючи зміст зазначених приписів, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.
Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.
Велика Палата Верховного Суду також наголосила, що частина третя статті 126 Господарського процесуального кодексу України конкретного складу відомостей, що мають бути зазначені в детальному описі робіт (наданих послуг), не визначає, обмежуючись лише посиланням на те, що відповідний опис має бути детальним.
Тому, враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.
Наразі, за висновками суду, надані позивачем докази, є належними та достатніми доказами підтвердження понесення в межах розглядуваної справи витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 2500 грн.
Відповідачем заяви про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу подано не було.
Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір та витрати позивача на професійну правничу допомогу (в тому числі, і за вимогами провадження у справі за якими підлягає закриттю) покладаються на відповідача.
При цьому, суд не вбачає підстав для повернення позивачу з державного бюджету 50% суми сплаченого судового збору, оскільки, при зверненні до суду з розглядуваним позовом заявником було сплачено судовий змір у мінімальному розмірі, а саме 2422,40 грн. Висновки суду щодо закриття провадження у справі стосуються лише частини позовних вимог, а саме вимог про стягнення основного боргу. Суд акцентує увагу позивача на тому, що навіть у разі звернення останнього лише з вимогами про стягнення інфляційних втрат в сумі 65,70 грн, 3% річних в розмірі 67,68 грн та пені в сумі 349,70 грн, розмір судового збору також складав би 2422,40 грн.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 231, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,
1. Закрити провадження у справі №910/10077/25 в частині позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Парсер» до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про стягнення основного боргу в сумі 10 980 грн.
2. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Парсер» до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про стягнення інфляційних втрат в сумі 65,70 грн, 3% річних в розмірі 67,68 грн та пені в сумі 349,70 грн - задовольнити повністю.
3. Стягнути з Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01601, м.Київ, вул.Хрещатик, буд.32АП, ЄДРПОУ 26199097) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Парсер» (01054, м.Київ, вул.Ярославів Вал, бул.33-Б, ЄДРПОУ 35893554) інфляційні втрати в сумі 65,70 грн, 3% річних в розмірі 67,68 грн, пеню в сумі 349,70 грн, судовий збір в сумі 2422,40 грн та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2500 грн.
4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення до апеляційного господарського суду.
Повний текст складено 06.10.2025.
Суддя В.В. Князьков