вул. Пирогова, 29, м. Вінниця, 21018, тел./факс (0432)55-80-00, (0432)55-80-06 E-mail: inbox@vn.arbitr.gov.ua
"25" вересня 2025 р. Cправа № 902/637/25
Господарський суд Вінницької області у складі судді Матвійчука В.В., за участю секретаря судового засідання Ткача Д.В., за відсутності сторін, розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова компанія "Золоте руно, Україна" (вул. Бережанська, буд. 9, м. Київ, 04074)
до: Приватного підприємства "ВІНАБРАЗИВ" (вул. Максима Шимка, буд. 42, м. Вінниця, 21034)
про стягнення 73 479,31 грн
На розгляд Господарського суду Вінницької області надійшла позовна заява № б/н від 09.05.2025 (вх. № 666/25 від 13.05.2025) Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова компанія "Золоте руно, Україна" з вимогами до Приватного підприємства "ВІНАБРАЗИВ" про стягнення основного боргу в розмірі 73 479,31 грн.
Правовими підставами звернення з позовною заявою позивача стало неналежне виконання Приватним підприємством "ВІНАБРАЗИВ" зобов'язань за договором поставки, укладеним у спрощений спосіб, в частині проведення розрахунків за поставлений товар.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.05.2025, вказану позовну заяву розподілено судді Матвійчуку В.В.
Судом за вказаним позовом відкрито провадження у справі № 902/637/25 за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання на 12.06.2025, про що 19.05.2025 постановлено відповідну ухвалу. Одночасно витребувано у Головного управління ДПС у Вінницькій області належним чином засвідченні копії Декларації з Додатком 1 до податкових декларацій з податку на додану вартість, що були сформовані Приватним підприємством "ВІНАБРАЗИВ", а саме відомості про податковий кредит в розрізі індивідуального податкового номеру 390183526549 контрагента Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова компанія "Золоте руно, Україна" у Розділі 2 Податковий кредит, Таблиці 2.1. Відомості про операції з придбання з податку на додану вартість, які підлягають оподаткуванню за основною ставкою та ставками 7% та 14% у період з березня 2018 року по жовтень 2021 року. Строк для надання витребуваної інформації встановлено у сім днів з моменту отримання ухвали.
23.05.2025, на виконання вимог ухвали суду від 19.05.2025, від Головного управління ДПС у Вінницькій області надійшов лист № 4941/5/02-32-04-01-11 від 22.05.2025. До листа додано зброшуровані копії Додатків 1 та 5 до податкових декларацій, поданих Приватним підприємством "ВІНАБРАЗИВ" за звітні (податкові) періоди: березень-червень 2018 року, вересень і листопад 2018 року, квітень-червень 2019 року, вересень-листопад 2020 року, червень та вересень 2021 року.
12.06.2025 через підсистему ЄСІТС "Електронний суд" надійшло клопотання №б/н від 12.06.2025 (вх. номер канц. суду 01-34/6319/25 від 12.06.2025) представника позивача - адвоката Свінцова С.В. про витребування у Головного управління ДПС у Вінницькій області копії Декларації з Додатком 1 до податкових декларації з податку на додану вартість, що були сформовані ПП "ВІНАБРАЗИВ", а саме відомості про податковий кредит в розрізі індивідуального податкового номеру 390183526549 контрагента ТОВ "ПК "ЗОЛОТЕ РУНО, УКРАЇНА" у Розділі 2 Податковий кредит, Таблиці 2.1. Відомості про операції з придбання з податком на додану вартість, які підлягають оподаткування за основною ставкою та ставками 7% та 14% у період з березня 2018 року по жовтень 2021 року. Необхідність витребування пов'язана з відсутністю частини відповідної звітності у вже наданих деклараціях.
Цією ж датою (12.06.2025) на офіційну електронну адресу суду надійшло клопотання № б/н від 12.06.2025 скріплене електронним цифровим підписом представника позивача - адвоката Свінцова С.В. (зареєстроване Загальним відділом "Канцелярія суду" за вхідним номером № 01-34/6321/25), яке за змістом є ідентичним клопотанню № б/н від 12.06.2025 (вх. номер канц. суду 01-34/6319/25 від 12.06.2025).
Однак, у визначену судом дату (12.06.2025) розгляд справи не відбувся у зв'язку з перебуванням судді Матвійчука В.В. на лікарняному, по закриттю якого, суд, ухвалою від 13.06.2025 повідомив учасників справи, що підготовче судове засідання призначено на 10.07.2025. Окрім того, у зв'язку з необхідністю належного забезпечення процесуальних прав сторін, розгляд клопотань № б/н від 12.06.2025 (вх. номер канц. суду 01-34/6319/25 від 12.06.2025) та № б/н від 12.06.2025 (вх. номер канц. суду 01-34/6321/25 від 12.06.2025) представника позивача - адвоката Свінцова С.В. про витребування у Головного управління ДПС у Вінницькій області доказів, відкладено до наступного судового засідання.
Судом продовжено строк підготовчого провадження по справі № 902/637/25 на 30 днів та відкладено підготовче засідання на 28.08.2025. При цьому розгляд клопотань № б/н від 12.06.2025 (вх. № 01-34/6319/25 від 12.06.2025) та № б/н від 12.06.2025 (вх. №01-34/6321/25 від 12.06.2025) представника позивача - адвоката Свінцова С.В. про витребування у Головного управління ДПС у Вінницькій області доказів відкладено до наступного судового засідання, про що 10.07.2025 постановлено відповідну ухвалу.
Розглядаючи клопотання № б/н від 12.06.2025 (вх. № 01-34/6319/25 від 12.06.2025) та № б/н від 12.06.2025 (вх. № 01-34/6321/25 від 12.06.2025) про витребування доказів у Головного управління ДПС у Вінницькій області, судом установлено, що представником позивача не наведено належного обґрунтування наявності інформації, яка, крім тієї, що вже була надана Головним управлінням ДПС у Вінницькій області на виконання вимог попередньої ухвали суду, дійсно існує.
Крім того, заявником не надано доказів, передбачених частиною другою статті 81 Господарського процесуального кодексу України, які б підтверджували вжиття заходів для самостійного отримання відповідних документів або неможливість їх самостійного одержання.
Заходи, зазначені у попередньому клопотанні № б/н від 09.05.2025 (вх. № 01-34/5123/25), не можуть бути враховані як належне підтвердження в межах нових клопотань, оскільки відповідне клопотання вже було задоволено ухвалою суду при відкритті провадження у справі.
З огляду на викладене, а також з урахуванням невідповідності доводів, наведених у нових клопотаннях, фактичним обставинам справи та наявним у матеріалах доказам, суд дійшов висновку про відсутність підстав для повторного витребування доказів, у зв'язку з цим у задоволенні вищезазначених клопотань відмовлено.
Судом закрито підготовче провадження та призначено справу № 902/637/25 для судового розгляду по суті на 25.09.2025, про що 28.08.2025 постановлено відповідну ухвалу.
Позивач правом участі в засіданні суду не скористався. При цьому суд зважає, що про дату, час та місце слухання справи останній повідомлений належним чином ухвалою суду від 28.08.2025, яка відповідно до сформованої в КП "ДСС" довідки про доставку електронного листа була доставлена до електронного кабінету позивача - 01.09.2025 о 18:52 год, та у відповідності до положень ч. 6 ст. 242 ГПК України, вважається врученою 02.09.2025.
Відповідач правом участі в засіданні суду також не скористався. При цьому суд зауважує, що ухвалу від 28.08.2025, яка направлялася відповідачу за адресою, вказаною в позовній заяві, що відповідає інформації щодо відповідача з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, повернуто на адресу суду із відміткою поштового відділення причин повернення: "адресат відсутній за вказаною адресою".
Відповідно до п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Отже, дата невдалої спроби вручити поштовий конверт з ухвалою суду від 18.09.2025 вважається днем вручення відповідачу судового рішення.
Згідно з ч. 7 ст. 120 ГПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи.
Водночас, місцезнаходження відповідача суду відоме і на таку адресу направлено ухвалу господарського суду у даній справі.
Верховний Суд у своїй постанові від 08.04.2019 у справі № 922/2887/16 наголошує, що відповідно до ч. 3, 7 ст. 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає. Сам лише факт не отримання скаржником кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу за належною адресою та яка повернулася в суд у зв'язку з її неотриманням адресатом, вказує на суб'єктивну поведінку сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що неотримання ухвали суду у даній справі відповідачем та повернення її до суду з відповідною відміткою є наслідком діяння (бездіяльності) відповідача щодо його належного отримання та неповідомлення суду про зміну свого місцезнаходження, тобто його власною волею.
Крім того, суд зазначає, що ухвали суду у справі № 902/637/25 офіційно оприлюднено у Єдиному державному реєстрі судових рішень - www.reyestr.court.gov.ua, доступ до якого є безоплатним та цілодобовим.
Окрім того, судом 05.09.2025 розміщено оголошення на вебпорталі судової влади України про судове засідання з розгляду справи № 902/637/25 по суті, в якій відповідачем є Приватне підприємство "ВІНАБРАЗИВ".
За вказаних обставин у суду є достатні підстави вважати, що ним вжито належних заходів до повідомлення відповідача про дату, час та місце судового слухання, але останній не скористався правом на участь у судовому засіданні.
Статтею 42 Господарського процесуального кодексу України визначено права та обов'язки учасників судового процесу, зокрема учасники справи зобов'язані: виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; з'являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов'язковою; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази тощо.
Також суд зазначає, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 (Закон України від 17.07.1997 № 475/97 - ВР), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Перебіг строків судового розгляду у цивільних справах починається з часу надходження позовної заяви до суду, а закінчується ухваленням остаточного рішення у справі, якщо воно не на користь особи (справа "Скопелліті проти Італії" від 23.11.1993), або виконанням рішення, ухваленого на користь особи (справа "Папахелас проти Греції" від 25.03.1999).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду неефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (параграфи 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Суд нагадує, що роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України"). Роль національних судів - організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010). До того ж організація провадження таким чином, щоб воно було швидким та ефективним, є завданням саме національних судів (див. рішення Суду у справі Білий проти України, no. 14475/03, від 21.10.2010).
Враховуючи положення ст.ст. 13, 74 ГПК України, якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній матеріалами і документами.
Будь-яких письмових заяв і клопотань щодо відкладення розгляду справи на день розгляду справи від відповідача до суду не надійшло.
Поряд з цим слід зазначити, що положеннями ст. 178 Господарського процесуального кодексу України визначено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
За таких обставин, справа підлягає вирішенню за наявними матеріалами з огляду на приписи ч. 9 ст. 165 та ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.
З урахуванням неявки представників сторін суд зважає на положення ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якою передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
В порядку ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.
У судовому засіданні 25.09.2025 прийнято судове рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд,
Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Промислова компанія "Золоте руно, Україна" (далі - позивач, або Постачальник) та Приватним підприємством "ВІНАБРАЗИВ" (далі - Відповідач, або Покупець) було досягнуто домовленості щодо здійснення поставки товару у спрощений спосіб, без укладення письмового договору.
Відповідно до досягнутих домовленостей, асортимент, кількість (обсяг) товару, а також ціна за відповідну одиницю виміру визначаються у рахунках-фактурах, що виставляються позивачем. Оплата товару здійснюється відповідачем шляхом перерахування грошових коштів на банківські реквізити, зазначені у відповідному рахунку.
На виконання вказаних домовленостей позивачем було виставлено відповідачеві наступні рахунки на оплату товару: рахунок № 1921 від 03.03.2018 на суму 76 323,46 грн; рахунок № 1987 від 06.03.2018 на суму 17 862,19 грн; рахунок № 3071 від 11.04.2018 на суму 27 317,50 грн; рахунок № 3168 від 13.04.2018 на суму 12 934,14 грн; рахунок № 3589 від 27.04.2018 на суму 7 975,52 грн; рахунок № 4010 від 14.05.2018 на суму 12 418,56 грн; рахунок № 4708 від 04.06.2018 на суму 41 936,28 грн; рахунок № 5014 від 12.06.2018 на суму 64 147,96 грн; рахунок № 8111 від 10.09.2018 на суму 20 858,05 грн; рахунок № 3317 від 12.04.2019 на суму 14 240,16 грн.
Означені рахунки були оплачені відповідачем, що підтверджується наявними платіжними інструкціями кредитового переказу коштів з відповідним зазначенням реквізитів рахунків у призначенні платежу.
У підтвердження фактичного постачання товару позивачем було оформлено відповідні видаткові накладні.
На підставі здійснених поставок товару, оформлених видатковими накладними, позивачем було зареєстровано податкові накладні в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановленому законодавством порядку.
Таким чином, позивач стверджує, що між ним та відповідачем існували договірні правовідносини, які реалізовувалися шляхом виставлення рахунків їх оплати та як наслідок фактичного постачання товару.
У подальшому, а саме в період з 24.04.2019 по 22.09.2021, позивач періодично виставляв рахунки на оплату, на підставі яких здійснював постачання товару на адресу відповідача, що підтверджується відповідними видатковими накладними.
Зокрема, за вказаний період позивачем були виставлені такі рахунки: рахунок № 3726 від 23.04.2019 на суму 16 666,90 грн; рахунок № 4575 від 20.05.2019 на суму 2 428,80 грн; рахунок № 4619 від 21.05.2019 на суму 3 076,50 грн; рахунок № 5166 від 31.05.2019 на суму 13 832,40 грн; рахунок № 5223 від 04.06.2019 на суму 5 406,24 грн; рахунок № 9488 від 04.09.2020 на суму 6 940,93 грн; рахунок № 10422 від 24.09.2020 на суму 23 460,24 грн; рахунок № 11402 від 20.10.2020 на суму 3 846,30 грн; рахунок № 11850 від 29.10.2020 на суму 556,80 грн; рахунок № 4761 від 30.04.2021 на суму 7 487,10 грн; рахунок № 10238 від 14.09.2021 на суму 1 194,00 грн.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем, відповідно до досягнутих домовленостей, було поставлено відповідачу товар на загальну суму 84 896,21 грн, в розрізі по видаткових накладних: № 3441 від 24.04.2019 на суму 16 666,90 грн; № 4228 від 20.05.2019 на суму 2 428,80 грн; № 4262 від 21.05.2019 на суму 3 076,50 грн; № 4824 від 04.06.2019 на суму 5 406,24 грн; № 4825 від 04.06.2019 на суму 13 832,40 грн; № 8390 від 04.09.2020 на суму 6 940,93 грн; № 9242 від 25.09.2020 на суму 23 460,24 грн; № 10239 від 21.10.2020 на суму 3?846,30 грн; № 10903 від 05.11.2020 на суму 556,80 грн; № 5586 від 14.06.2021 на суму 7 487,10 грн; № 9807 від 22.09.2021 на суму 1 194,00 грн.
За вищевказані поставки товару відповідачем було проведено часткові розрахунки на загальну суму 11 416,90 грн, а саме:
03.06.2021 у сумі 7 416,90 грн, оскільки інша частина платежу в розмірі 1 000,00 грн була сплачена за рахунком №?3317 від 12.04.2019, згідно із платіжною інструкцією кредитового переказу коштів №?12;
15.06.2021 у сумі 2 000,00 грн, згідно платіжної інструкції кредитового переказу коштів № 18;
06.09.2021 у сумі 2 000,00 грн, згідно платіжної інструкції кредитового переказу коштів № 399.
Таким чином, заборгованість відповідача перед позивачем за поставлений товар становить 73 479,31 грн.
Позивач зазначає, що відповідач, здійснюючи оплату за поставлений товар, не повертав позивачу підписані екземпляри видаткових накладних. У підписаному вигляді, із підписами керівників обох сторін та з відбитками печаток юридичних осіб, позивачу були повернуті лише видаткові накладні №?10903 від 05.11.2020 та №?5586 від 14.06.2021.
Оскільки відповідач не здійснив остаточний розрахунок за поставлений товар, позивач, з метою досудового врегулювання спору, направив на адресу відповідача претензію №?12-02/25/21 від 12.02.2025 засобами поштового зв'язку. У зазначеній претензії позивач вимагав у п'ятиденний строк з моменту її отримання сплатити наявну заборгованість.
Зазначена претензія залишена відповідачем без відповіді та належного реагування, що й стало підставою для звернення позивача до суду з метою захисту порушених прав та законних інтересів.
З огляду на встановлені обставини справи, суд враховує таке.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із частиною другою статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Разом з тим, правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі (п. 1 ч. 1 ст. 208 ЦК України).
Згідно із положеннями статті 639 ЦК України договір може укладатися у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно із ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Відповідно до статті 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Згідно із частиною другою цієї статті, якщо для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Статтею 641 ЦК України унормовано, що пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.
За змістом статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Враховуючи вищевикладені положення чинного законодавства суд доходить висновку, що правочини між суб'єктами господарювання належить вчиняти в письмовій формі, що втім не виключає можливості досягнення усної домовленості між сторонами з подальшим обов'язковими переданням відповідних письмових документів, які повинні підтверджувати факт укладання правочину між сторонами.
Таким чином, з урахуванням ч. 2 ст. 205 ЦК України, договір може вважатися здійсненим за умови вчинення сторонами таких дій, що засвідчують їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем (Постачальником) було виставлено відповідачу (Покупцеві) рахунки на оплату товару на суму 84 896,21 грн. На підставі зазначених рахунків відповідачем було здійснено часткову оплату товару на загальну суму 11 416,90 грн, при цьому в призначенні платежу міститься посилання на відповідні рахунки.
Виходячи із приписів статті 202 Цивільного кодексу України суд приходить до висновку, що сторонами вчинені дії, спрямовані на набуття цивільних прав та обов'язків. Так, зміст зобов'язальних відносин сторін полягає в тому, що позивач зобов'язався поставити відповідачу товар, а відповідач зобов'язався оплатити товар, який зазначений в рахунках.
Аналіз правовідносин, що склалися між сторонами, свідчить про наявність зобов'язань, які за своєю правовою природою є зобов'язаннями, що виникли з договору поставки до якого застосовуються положення Цивільного кодексу України, що регулюють загальні умови виконання зобов'язань, а також положення параграфу розділу ІІІ глави 54 Цивільного Кодексу України.
При цьому згідно висновку суду щодо зобов'язальних відносин сторін договір між сторонами у формі єдиного документу, складеного у письмовій формі, підписаний сторонами та скріплений їх печатками, не складався.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 Цивільного кодексу України).
Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.
Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін (ст. 632 ЦК України).
Покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару (ч. 1 ст. 692 ЦК України).
Згідно із ч. 1 ст. 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу
Відповідно до ч. 3 ст. 538 Цивільного кодексу України у разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.
Відповідно до ч. 3 ст. 538 Цивільного кодексу України у разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.
В силу положень ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтями 610, 612 ЦК України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно із ст. 526 Цивільного кодексу України, ст. 193 Господарського кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 527 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.
Як підтверджується матеріалами справи, позивачем були виставлені рахунки на оплату товару. Надалі, відповідно до досягнутих домовленостей, позивачем було поставлено відповідачу товар на загальну суму 84 896,21 грн, що оформлено відповідними видатковими накладними.
Підписання покупцем видаткових накладних, які є первинними документами у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і які відповідають вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону та фіксують факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.
Суд враховує, що видаткові накладні № 5586 від 14.06.2021 та № 10903 від 05.11.2020 підписані уповноваженими представниками сторін і скріплені печатками, в той час як інші накладні містять підпис і печатку виключно Постачальника, при цьому підпис уповноваженого представника Покупця на них відсутній.
Однак, згідно правового висновку, викладеного в постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 922/2115/19 від 03.06.2022, у разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання спірного товару сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 916/3027/21 від 21.06.2023.
За фактом постачання товару позивачем складено податкові накладні, які належним чином зареєстровані в Єдиному реєстрі податкових накладних та надіслані до вказаного реєстру.
Датою виникнення податкових зобов'язань з постачання товарів/послуг згідно із приписами пункту 187.1 статті 187 Податкового кодексу України вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:
а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку;
б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку.
Згідно із п. 201.1 ст. 201 Податкового кодексу України на дату виникнення податкових зобов'язань платник податку зобов'язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановлений цим Кодексом термін.
Відповідно до пункту 201.7 статті 201 Податкового кодексу України податкова накладна складається на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс).
Пунктом 201.10 статті 201 Податкового кодексу України передбачено, що при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою.
Податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.
Підставою для виникнення в платника права на податковий кредит з податку на додану вартість є факт реального здійснення операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей з метою їх використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку, а також оформлення відповідних операцій належним чином складеними первинними документами, які містять достовірні відомості про їх обсяг та зміст.
Встановлюючи правило щодо обов'язкового підтвердження сум податкового кредиту, врахованих платником ПДВ при визначенні податкових зобов'язань, законодавець, безумовно, передбачає, що ці документи є достовірними, тобто операції, які вони підтверджують, дійсно мали місце.
Такий висновок сформовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 по справи № 910/23097/17.
З урахуванням наведеного Верховний Суд зазначив, що, оцінюючи податкові накладні у сукупності з іншими доказами у справі, господарські суди повинні враховувати фактичні дії як постачальника так і покупця щодо відображення ними в податковому та бухгалтерському обліку постачання спірного товару.
Якщо сторона заперечує факт передачі товару за договором поставки за податковими накладними, але одночасно реєструє податкові накладні на придбання товарів від постачальника та формує як покупець податковий кредит за фактом поставки товару на підставі спірних видаткових накладних, і жодним чином не пояснює свої дії та правову підставу виникнення в платника права на податковий кредит з ПДВ за цими накладними, то така поведінка сторони не є добросовісною та розумною. У такому випадку дії сторони з реєстрації податкових накладних засвідчують волю до настання відповідних правових наслідків, тому податкова накладна, виписана однією стороною в договорі (постачальником) на постачання послуг на користь другої сторони (покупця), може бути допустимим доказом факту прийняття товару від контрагента на визначену суму, якщо покупець вчинив юридично значимі дії, зокрема, відобразив податковий кредит за вказаною господарською операцією з контрагентом.
За результатами перегляду справи в касаційному порядку об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, враховуючи наведене, не убачала підстав для відступу від висновку колегії суддів Касаційного господарського у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 28.08.2020 зі справи № 922/2081/29 як такого, що пов'язаний з встановленими обставинами у конкретній справі (про те, що податкові декларації підтверджують лише порядок оподаткування господарської операції, оскільки сам факт вчинення оподаткування не свідчить про наявність господарської операції), але вважала за доцільне його конкретизувати: податкова накладна (в залежності від фактичних обставин певної справи) може бути допустимим доказом, на підставі якого суд встановлює факт постачання товару покупцю та його прийняття ним, якщо сторона, яка заперечує факт поставки вчинила юридично значимі дії: зареєструвала податкову накладну; сформувала податковий кредит за вказаною господарською операцією з контрагентом тощо, оскільки підставою для виникнення у платника права на податковий кредит є факт лише реального (фактичного) здійснення господарських операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей та послуг з метою їх використання у власній господарській діяльності.
Разом з тим, у постанові від 05.06.2024 у справі № 916/2492/21 Верховний Суд зазначив, що визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, отже, у т. ч. необхідно досліджувати обставини поставки товару, слід з'ясовувати, крім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару. Зокрема, обставини здійснення перевезення товару поставленого за спірним договором, інші обставини, які будуть переконливо підтверджувати реальний рух активів, свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару та які давали б змогу встановити реальність здійснених господарських операцій.
Суд враховує, що відповідачем за поставлений товар було здійснено часткові розрахунки.
Так, відповідно до платіжної інструкції кредитового переказу коштів №? 12 від 03.06.2021 на суму 8 416,90 грн у призначенні платежу зазначено: "Оплата за ТМЦ згідно рах. № 3317 від 12.04.2020 (1 000,00 грн) та № 3441 від 24.04.2020 (7 416,90 грн), у т.ч. ПДВ 20% = 1 402,82 грн".
Згідно із платіжною інструкцією кредитового переказу коштів № 18 від 15.06.2021 на суму 2 000,00 грн у призначенні платежу зазначено: "Оплата за ТМЦ згідно рах. № 3726 від 23.04.2019, у т.ч. ПДВ 20% = 333,33 грн".
Також, у платіжній інструкції кредитового переказу коштів № 399 від 06.09.2021 на суму 2 000,00 грн у призначенні платежу вказано: "Оплата за ТМЦ рах. № 3726 від 23.04.2019. У сумі 1 666,67 грн, ПДВ - 20% = 333,33 грн".
Разом з тим, суд звертає увагу, що у матеріалах справи наявний рахунок на оплату № 3317, датований 12.04.2019, у зв'язку з чим у призначенні платежу відповідачем, очевидно, допущено описку щодо року складання відповідного документа.
Крім того, матеріали справи не містять рахунку з реквізитами № 3441 від 24.04.2020, зазначеного у платіжному документі, проте наявна видаткова накладна з таким самим номером, датована 24.04.2019, що також свідчить про допущену відповідачем технічну помилку.
Як убачається з матеріалів справи, видаткова накладна № 3441 від 24.04.2019 була сформована на підставі рахунку на оплату № 3726 від 23.04.2019, який і був зазначений відповідачем у призначенні платежів.
Суд зважає на те, що зазначена видаткова накладна підписана лише зі сторони Постачальника та не містить підпису уповноваженого представника Покупця.
Разом з тим, здійснення відповідачем відповідних платежів за вказаними рахунками, свідчить про наявність між сторонами договірних правовідносин, а також про фактичне прийняття відповідачем поставленого товару.
Визначення поняття доказів, вимоги щодо доказів, властивостей доказів та порядку їх оцінки урегульовано у главі 5 "Докази та доказування" Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно із частинами першою, третьою статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
17.10.2019 набув чинності Закон України № 132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України, а саме: змінено назву статті 79 такого Кодексу з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") Суд наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні Європейського суду з прав людини від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому Суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Оцінюючи наявні в матеріалах справи докази, суд вважає за необхідне застосовуючи стандарт "balance of probabilities" ("баланс ймовірностей"), за яким факт є доведеним, якщо після оцінки доказів внутрішнє переконання судді каже йому, що факт скоріше був, а ніж не мав місце, та приходить до висновку, що дійсно між сторонами склалися правовідносини із постачання товару, що підтверджується копіями рахунків на оплату, видатковими накладними та копіями платіжних інструкцій, наявними в матеріалах справи.
Суд бере до уваги, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження досягнення сторонами домовленості щодо строку оплати за поставлений товар. У зв'язку з цим підлягають застосуванню положення частини першої статті 692 Цивільного кодексу України, відповідно до яких покупець зобов'язаний оплатити поставлений товар одразу після його прийняття.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що строк оплати товару, поставленого за видатковими накладними № 3441 від 24.04.2019, № 4228 від 20.05.2019, № 4262 від 21.05.2019, № 4824 від 04.06.2019, № 4825 від 04.06.2019, № 8390 від 04.09.2020, № 9242 від 25.09.2020, № 10239 від 21.10.2020, № 10903 від 05.11.2020, № 5586 від 14.06.2021 та № 9807 від 22.09.2021 - настав.
Матеріали справи не містять доказів здійснення відповідачем оплати суми основного боргу в розмірі 73 479,31 грн за зазначеними накладними.
У зв'язку з викладеним, враховуючи норми чинного законодавства України та встановлені у справі фактичні обставини, суд доходить висновку, що позовні вимоги в частині стягнення 73 479,31 грн основного боргу є обґрунтованими, підтвердженими належними, допустимими та достовірними доказами, не спростованими відповідачем, а відтак суд дійшов висновку про наявність правових підстав для їх задоволення.
Водночас суд враховує позицію, викладену у постанові КГС ВС від 08.06.2022 у справі № 913/618/21, що доказувати факт здійснення відповідачем оплати, заявленої позивачем до стягнення, має саме відповідач, а не позивач.
Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Статтею 14 ГПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частинами ч.ч. 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Водночас, відповідачем не надано належних доказів в спростування доводів позивача та підтверджених матеріалами справи обставин.
Отже, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є доказово обґрунтованими та нормативно підставними, а відтак суд вважає за можливе їх задовольнити з наведених вище мотивів.
Вирішуючи питання судових витрат суд враховує таке.
Відповідно до пункту 12 частини третьої статті 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно вимог статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до частини 2 статті 123 ГПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір за ставкою 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. (підпункт 1 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір").
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" у 2025 році встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2025 року - 3 028 грн.
Позивачем в позовній заяві заявлено позовну вимогу майнового характеру на загальну суму стягнення 73 479,31 грн, розмір судового збору з якої становить 3 028,00 грн.
В силу приписів п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав - покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З огляду на наведене, на відповідача покладаються витрати позивача по сплаті судового збору в сумі 3 028,00 грн.
Щодо вимоги позивача про відшкодування витрат на правову допомогу в розмірі 20 000 грн, суд враховує таке.
Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати, на професійну правничу допомогу.
Положеннями ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Положеннями ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Частинами 1, 3 ст. 131-2 Конституції України визначено, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура, засади організації і діяльності якої та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.
Зазначеним приписам Конституції України кореспондує ст. 16 ГПК України, положеннями якої передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою, а представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Виходячи з аналізу положень ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту адвокат отримує винагороду у вигляді гонорару, обчислення якого, підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються у договорі про надання правової допомоги.
Водночас, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань, з урахуванням складності справи, кваліфікації, досвіду і завантаженості адвоката та інших обставин. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. У разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу й обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
Отже, діяльність адвоката є оплачуваною працею і така оплата у вигляді гонорару здійснюється на підставі укладеного між адвокатом та його клієнтом договору про надання правової допомоги.
Одним із принципів господарського судочинства, який передбачено положеннями ст. 129 ГПК України, є відшкодування судових витрат стороні, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права у суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Разом з тим, згідно із ст. 15 ГПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Виходячи з системного аналізу положень ч. 8 ст. 129, ч. 3 ст. 126 ГПК України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку із розглядом справи, встановлюється судом на підставі доказів, які подаються сторонами до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Також, для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відсутність документального підтвердження надання правової допомоги (договору надання правової допомоги, детального опису виконаних доручень клієнта, акту прийому-передачі виконаних робіт, платіжних доручень на підтвердження фактично понесених витрат клієнтом тощо) є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв'язку із недоведеністю їх наявності у порядку, передбаченому положеннями ч. 3 ст. 13, ч. 1 ст. 74, ст. 76-77 ГПК України.
Водночас, у розумінні положень ч. 5 ст. 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог, передбачених ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України щодо співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт, ціною позову.
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 129 ГПК України. Проте, у ч. 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до ч. 5 ст. 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч. 4 ст. 129 ГПК України, визначені також положеннями ч. 6, 7, 9 ст. 129 цього Кодексу.
Відтак, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
Якщо суд під час розгляду клопотання про зменшення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу (заперечень щодо розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу) визначить, що заявлені витрати є неспівмірними зі складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, витраченим ним часом на надання таких послуг, не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їх розміру та їх стягнення становить надмірний тягар для іншої сторони, що суперечить принципу розподілу таких витрат, суд має дійти висновку про зменшення заявлених до стягнення з іншої сторони судових витрат на професійну правничу допомогу.
При цьому, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (ч. 5, 6 ст. 126 ГПК України).
Відтак під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч. 5-7, 9 ст. 129 ГПК України, та відповідно до яких суд наділений дискреційними повноваженнями щодо встановлення обставин виникнення судових витрат та визначення їх розміру, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись ч. 5-7, 9 ст. 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним щодо предмета спору. У зв'язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 11.02.2021 у справі № 920/39/20, від 11.11.2021 у справі № 873/137/21, у додатковій постанові Верховного Суду від 13.12.2022 у справі № 925/367/20(925/107/21).
До того, ж у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Згідно із рішеннями Європейського суду з прав людини у справі "Баришевський проти України", "Двойних проти України", заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 23.01.2014 у справі "East/West Alliance Limited" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).
У зазначеному рішенні ЄСПЛ також підкреслено, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (пункт 269).
Також, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом (див. рішення у справі "Walchli v. France", заява № 35787/03, п. 29, 26.07.2007; "ТОВ "Фріда" проти України", заява № 24003/07, п. 33, 08.12.2016).
Зазначені висновки узгоджуються з висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі № 550/936/18, від 04.06.2019 у справі № 9901/350/18 та додатковій постанові у зазначеній справі від 12.09.2019, а також у постановах Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, від 26.05.2020 у справі № 908/299/18.
Із наявних у матеріалах справи документів вбачається, що 27.05.2024 між Адвокатським та ріелторським об'єднанням України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Промислова компанія "Золоте руно, Україна" було укладено Договір про надання правової (правничої) допомоги № 27-05/24.
Відповідно до п. 1.3 Договору про надання правової допомоги, Замовник зобов'язується прийняти та оплатити Виконавцю надані ним послуги у порядку, розмірі та у строки, передбачені Додатками до даного Договору.
Пунктом 1.4 Договору про надання правової допомоги визначено, що Виконавець здійснює виконання доручення, передбаченого цим договором із залученням адвокатів (членів АО, його працівників та/або адвокатів, що надають АО послуг на підставі окремих договорів) на підставі ордеру на надання правової допомоги, помічників адвокатів за дорученням адвоката та/або із залученням фізичних осіб на підставі нотаріально посвідченої довіреності Замовника або довіреності, виписаної керівником Виконавця.
27.01.2025 між Сторонами підписано Додаток № 4 до Договору про надання правової (правничої) допомоги № 27-05/24 від 27.05.2024, відповідно до пункту 2 якого встановлено, що вартість послуг, що надаються Виконавцем згідно даного додатку складає 20 000,00 грн.
Відповідно до п. 4 Додатку № 4 від 27.01.2025 до Договору про надання правової допомоги, Замовник зобов'язаний здійснити оплату послуг Виконавцю у розмірі 20 000,00 грн протягом строку дії договору, але не пізніше двох робочих днів з моменту публікації рішення суду, що винесено за результатом представництва Замовника.
Інтереси позивача у межах справи № 902/637/25 в Господарському суді Вінницької області представляв адвокат Свінцов Сергій Віталійович, який діяв на підставі ордера серії АА № 1576374 від 09.05.2025, що посвідчує його повноваження на надання правничої (правової) допомоги Товариству з обмеженою відповідальністю "Промислова компанія "Золоте руно, Україна" відповідно до Договору про надання правової (правничої) допомоги № 27-05/24, укладеного 27.05.2024.
Право Свінцова Сергія Віталійовича на здійснення адвокатської діяльності підтверджується свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю серії КВ № 001312, виданим 20.04.2021.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Правовий аналіз відповідних норм процесуального законодавства свідчить, що витрати на професійну правничу допомогу підлягають розподілу між сторонами. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який водночас повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України.
Отже, під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, зважаючи на приписи ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, суд: має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони; з власної ініціативи, не розподіляти такі витрати повністю або частково та покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення, керуючись критеріями, що визначені ч. 5-7, 9 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України (а саме пов'язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно із попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами).
Така позиція випливає з правових висновків, які послідовно викладені у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2022 у справі № 922/1964/21, у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.
Отже, такі критерії як обґрунтованість, пропорційність, співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката суд має враховувати як відповідно до ч. 4 ст. 126 ГПК України, так і відповідно до ч. 5 ст. 129 цього Кодексу.
Тобто, критерії, визначені ч. 4 ст. 126 ГПК України, враховуються за клопотанням заінтересованої сторони для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою наступного розподілу між сторонами за правилами ч. 4 ст. 129 цього Кодексу. Водночас, критерії, визначені ч. 5 ст. 129 ГПК України, враховуються для здійснення безпосередньо розподілу всіх судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, в тому числі і інших, передбачених ч. 4 ст. 129 ГПК України.
Верховний Суд у постанові від 22.12.2022 року у справі № 903/643/21 зробив висновок, що суд під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу може одночасно застосовувати критерії, що визначені як у ч. 5-7 ст. 129 ГПК України (з власної ініціативи), так і в ч. 4 ст. 126 ГПК України (за клопотанням сторони).
Для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок іншої сторони має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий. Тобто суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
При цьому суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Суд також звертає увагу на сталу і послідовну практику Верховного суду, відповідно до якої витрати на надану професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачена стороною, чи тільки має бути сплачена.
Вказане узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та від 22.11.2019 у справі № 910/906/18, а також у постанові Верховного Суду від 22.01.2021 зі справи № 925/1137/19.
Суд зазначає, що правова позиція позивача була сталою, нормативно-правове регулювання спірних правовідносин не змінювалося. Доказів щодо додаткового комплексного вивчення юридичної природи спірних правовідносин при розгляді справи в суді не надано та з матеріалів справи не вбачається, а тому зазначена в Додатку № 4 від 27.01.2025 до Договору про надання правової допомоги сума в розмірі 20 000,00 грн є такою, що завищена.
З огляду на вказане, суд зазначає, що виходячи із загальних засад законодавства щодо справедливості, добросовісності, принципу співмірності та розумності судових витрат, враховуючи всі аспекти справи у сукупності, розмір заявлених витрат представником Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова компанія "Золоте руно, Україна" на надання правової допомоги у вказаній сумі не відповідає критерію розумності, є неспівмірним із ціною позовних вимог (73 479,31 грн), а також з обсягом та характером фактично наданих адвокатом послуг, і, як наслідок, має надмірний характер.
Отже, заявлена сума є значно завищеною, що для Приватного підприємства "ВІНАБРАЗИВ" становитиме надмірний фінансовий тягар, а тому з урахуванням поданих заявником доказів на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу, суд вважає, що розмір таких витрат буде співрозмірним у сумі 10 000,00 грн. Така сума, на переконання суду, є обґрунтованою, відповідає критеріям реальності (встановлення дійсності та необхідності витрат), розумності, а також є співмірною зі складністю справи та характером виконаних адвокатом робіт (наданих послуг).
Враховуючи вищенаведене та керуючись статтями 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 14, 15, 18, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 123, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 242, 326 Господарського процесуального кодексу України, суд,
Позов задовольнити.
Стягнути з Приватного підприємства "ВІНАБРАЗИВ" (вул. Максима Шимка, буд. 42, м. Вінниця, 21034; код ЄДРПОУ 37159748) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова компанія "Золоте руно, Україна" (вул. Бережанська, буд. 9, м. Київ, 04074; код ЄДРПОУ 39018350) 73 479 грн 31 коп - основного боргу; 3 028 грн 00 коп - витрат зі сплати судового збору та 10 00 грн 00 коп - витрат на правничу допомогу.
Примірник повного судового рішення надіслати позивачу до електронного кабінету в ЄСІТС, відповідачу - рекомендованим листом.
Рішення суду набирає законної сили у строки передбачені ст. 241 ГПК України.
Рішення може бути оскаржене до Північно-західного апеляційного господарського суду, в порядку та строки визначені ст.ст. 256, 257 ГПК України.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Повне рішення складено 06 жовтня 2025 р.
Суддя Василь МАТВІЙЧУК
віддрук. прим.:
1 - до справи
2 - відповідачу (вул. Максима Шимка, буд. 42, м. Вінниця, 21034)