Справа № 420/22281/25
03 жовтня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Іванова Е.А., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду в м.Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач звернувся з вищевказаним позовом до суду у якому просить визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо неповернення ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 132 847,57 грн. (сто тридцять дві гривні вісімсот сорок сім гривень 57 коп.), утриманих в рахунок відшкодування завданої державі шкоди згідно наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 12.01.2024 р. № 4;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 кошти, утримані за період з січня 2024 року по березень 2025 року в рахунок відшкодування завданої державі шкоди відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 12.01.2024 р. № 4 у сумі 132 847,57 грн. (сто тридцять дві гривні вісімсот сорок сім гривень 57 коп.). В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що на виконання наказу військової частини НОМЕР_2 від 07.12.2023 № 1732 із позивача утримано кошти у розмірі 132 847,57грн.. Разом із тим, рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 25.03.2025 у справі № 420/3070/25 визнано протиправними та скасовано п.3 вказаного наказу в частині притягнення позивача до повної матеріальної відповідальності, визнано протиправним та скасована п.1, 3 наказу командира військової частини НОМЕР_2 №4 в частині притягнення позивача до повної матеріальної відповідальності. На даний час утримані кошти позивачу не повернуті.
Ухвалою судді від 14.07.2025 відкрито провадження у справі та вирішено, що справа буде розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Ухвалою суду від 12.09.2025 року заяву військової частини НОМЕР_1 задоволено частково. Продовжено військової частини НОМЕР_1 процесуальний строк на подання відзиву та долучити поданий відзив до справи №420/22281/25. В задоволенні інших вимог заяви відмовлено. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 надати суду докази відправлення відзиву через систему Електронний суд позивачу.
Ухвалою суду від 24.09.2025 року заяву представника позивача задоволено. Продовжено позивачу строк на подачу відповіді на відзив.
Відповідач надав відзив у якому вимоги не визнав з підстав того, що суми, отримані відповідачем від ОСОБА_1 як відшкодування завданої державі шкоди, перераховувалися до загального фонду державного бюджету. Таким чином, утримані кошти перестали бути у розпорядженні Відповідача та стали доходами бюджету і тому військова частина НОМЕР_1 , як розпорядник коштів нижчого рівня не має правових підстав для повернення цих коштів з Державного бюджету України. Зазначає, що повернення з Державного бюджету України платникові коштів сплачених ним на відшкодування завданої ним шкоди, необхідно здійснювати з Державного бюджету України в особі органу, який контролює справляння надходжень бюджету за відповідним кодом класифікації доходів бюджету на користь платника згідно зі статтею 1212 Цивільного кодексу України, як безпідставно утримувану. Державним органом який контролює справляння надходжень бюджету за кодом класифікації доходів бюджету: 21080600. Суми, стягнені з винних осіб, за шкоду, заподіяну державі, підприємству, установі, організації є Міністерство юстиції України. Після скасування судом наказів позивач набув право на позов про стягнення суми перерахованих ним коштів як таких, які утримуються у бюджеті без достатньої правової підстави.
Дослідивши заяви по суті справи, інші письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному і об'єктивному дослідженні, проаналізувавши положення чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд доходить висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом під час розгляду справи встановлено наступне.
Під час проходження ОСОБА_1 військової служби у військовій частині НОМЕР_2 , на підставі наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 07.10.2023 № 1327 «Про призначення службового розслідування», було проведено службове розслідування за фактом порушення фінансово-бюджетної дисципліни, що призвело до втрат на загальну суму 3 547 760 грн. про що складено акт службового розслідування від 06.12.2023 року.
На підставі Акту службового розслідування від 06.12.2023 року, начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідно до статті 45 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прийнято наказ від 07.12.2023 року № 1732 «Про результати службового розслідування», п.3 якого офіцеру групи офіцерів запасу і кадрів сектору мобілізаційно-оборонної роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 старшому лейтенанту ОСОБА_2 наказано матеріали службового розслідування направити до військової частини НОМЕР_1 по місцю проходження служби лейтенанта ОСОБА_3 , для притягнення до дисциплінарної та повної матеріальної відповідальності відповідно на загальну суму 1 157 758,14 грн. (один мільйон сто п'ятдесят сім тисяч сімсот п'ятдесят вісім гривень чотирнадцять копійок) та старшого солдата ОСОБА_1 для притягнення до дисциплінарної та повної матеріальної відповідальності на загальну суму 1 157 758,14 грн., (оди мільйон сто п'ятдесят сім тисяч сімсот п'ятдесят вісім гривень чотирнадцять копійок).
Згідно розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 вих.№ 263 від 12.01.2024 р., матеріали службового розслідування проведеного ІНФОРМАЦІЯ_2 за фактом порушення фінансово-бюджетної дисципліни що призвело до втрат, молодшим сержантом ОСОБА_1 , колишнім ТВО помічника командира батальйону з правової роботи (який займав посаду помічника військової частини) військової частини НОМЕР_3 та старшим лейтенантом ОСОБА_4 , колишнім старшим помічником начальника штабу з кадрів і стройової частини військової частини НОМЕР_3 , направлені на адресу військової частини НОМЕР_2 , в якій позивач проходив службу на час прийняття розпорядження.
Надалі командиром військової частини НОМЕР_2 (з основної діяльності) прийнято наказ від 12.01.2024 р. № 4 «Про притягнення до повної матеріальної відповідальності», згідно якого, серед іншого, наказано:
1.Притягнути до повної матеріальної відповідальності молодшого сержанта ОСОБА_1 у сумі 1 157 758,14 грн (один мільйон сто п'ятдесят сім тисяч сімсот п'ятдесят вісім гривень чотирнадцять копійок);
3.Начальнику фінансово-економічної служби військової частини НОМЕР_2 :
3.1. Занести до книги обліку грошових стягнень і нарахувань військової частини НОМЕР_2 суму нестачі на ім'я молодшого сержанта ОСОБА_1 у сумі 1 157 758,14 грн (один мільйон сто п'ятдесят сім тисяч сімсот п'ятдесят вісім гривень чотирнадцять копійок);
3.3. Здійснити стягнення суми нестач грошового забезпечення з молодшого сержанта ОСОБА_1 та з старшого лейтенанта ОСОБА_4 у розмірі 20% місячного грошового забезпечення відповідно до ч.1 ст.13 ЗУ «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» від 03.10.2019 р. № 160-ІХ.
Позивач не погодився з п.3 наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 07.12.2023 р. № 1732 та п.1, 3 наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 12.01.2024 року № 4 в частині притягнення молодшого сержанта ОСОБА_1 до повної матеріальної відповідальності у сумі 1 157 758,14 грн, звернувся до Одеського окружного адміністративного суду.
Рішенням Одеського окружного адміністративного від 04.06.2024 р. у справі № 420/3070/24, яке залишено без змін Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 25.03.2025 р., визнано протиправним та скасовано п.3 наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 07.12.2023 р. № 1732 в частині притягнення старшого солдата ОСОБА_1 до повної матеріальної відповідальності відповідно на загальну суму 1 157 758,14 грн (один мільйон сто п'ятдесят сім тисяч сімсот п'ятдесят вісім гривень чотирнадцять копійок); визнано протиправним та скасовано пункти 1, 3 наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 12.01.2024 року № 4 в частині притягнення молодшого сержанта ОСОБА_1 до повної матеріальної відповідальності у сумі 1 157 758,14 грн (один мільйон сто п'ятдесят сім тисяч сімсот п'ятдесят вісім гривень чотирнадцять копійок) та стягнення суми нестач грошового забезпечення у розмірі 20% місячного грошового забезпечення.
На виконання наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 12.01.2024 року № 4 з позивача ОСОБА_1 в період проходження військової служби у відповідача утримано згідно звітів з січня 2024 р. по березень 2025 р. грошові кошти у розмірі 132 847,57 грн.
Військова частина НОМЕР_2 була припинена та її правонаступником визначена військова частина НОМЕР_1 у якій вона перебувала на фінансовому забезпеченні, що відповідачем не заперечується.
Представник позивача направив 27.05.2025 року адвокатський запит до відповідача у якому просив повідомити підстави не видання наказу про повернення коштів утриманих на підставі скасованого наказу №4 від 12.01.2024 року та надав реквізити рахунку позивача для повернення коштів.
Відповідач надав відповідь 03.06.2025 року вих №7334 у якій вказав, що позивач згідно наказу №38 від 07.02.2025 року був виключений зі списків в/ч НОМЕР_1 та направлений для подальшого проходження військової служби до вч НОМЕР_4 , а тому не має правових підстав для видання наказу про повернення стягнутих раніше коштів.
Та військова частина НОМЕР_4 не утримувала коштів із грошового забезпечення позивача під час проходження військової служби позивачем коштів на виконання наказу №4 від 12.01.2024 року.
Враховуючи бездіяльність відповідача щодо неповернення утриманих коштів протиправною, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
Джерела права та висновки суду.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції Українивизначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 5 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон №2011-ХІІ) військовослужбовці - громадяни України, які проходять службу на території України, беруть участь у всеукраїнському і місцевих референдумах, обирають і можуть бути обраними до відповідних місцевих рад та інших виборних державних органів згідно з Конституцією України.
Держава гарантує військовослужбовцям матеріальне та інше забезпечення у розмірах, що стимулюють заінтересованість громадян України у військовій службі. Військовослужбовці одержують за рахунок держави грошове забезпечення, а також речове майно і продовольчі пайки або за бажанням військовослужбовця грошову компенсацію замість них (стаття 9 Закону №2011-ХІІ).
Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (стаття 2 Закону №2011-ХІІ).
Відповідно до статті 1 Закону України від 21.09.1999 №1075-ХIV «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.
Згідно із приписами частини другої статті 2 вказаного Закону Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі, у разі їх розформування.
Підстави та порядок притягнення військовослужбовців та деяких інших осіб до матеріальної відповідальності за шкоду, завдану державному майну, у тому числі військовому майну, майну, залученому під час мобілізації, а також грошовим коштам, під час виконання ними службових обов'язків урегульовано Законом України від 03.10.2019 №160-ІХ «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» (далі Закон №160-ІХ).
Відповідно по пункту 4 статті 1 Закону №160-ІХ матеріальна відповідальність - вид юридичної відповідальності, що полягає в обов'язку військовослужбовців та деяких інших осіб покрити повністю або частково пряму дійсну шкоду, що було завдано з їх вини шляхом знищення, пошкодження, створення нестачі, розкрадання або незаконного використання військового та іншого майна під час виконання обов'язків військової служби або службових обов'язків, а також додаткове стягнення в дохід держави як санкція за протиправні дії у разі застосування підвищеної матеріальної відповідальності.
Згідно із частиною третьою статті 6 Закону №160-ІХ особа за шкоду, завдану розкраданням або втратою озброєння, зброї та боєприпасів до неї, несе підвищену матеріальну відповідальність у кратному співвідношенні до вартості такого майна, але не більше десятикратного розміру. Перелік озброєння, зброї та боєприпасів до неї, нестача або розкрадання яких відшкодовується винними особами у кратному співвідношенні до їх вартості, визначається Кабінетом Міністрів України.
Відшкодування шкоди, завданої особою, здійснюється на підставі наказу командира (начальника) шляхом стягнення сум завданої шкоди з місячного грошового забезпечення винної особи, крім випадків, передбачених частинами третьою, четвертою та п'ятою цієї статті та частиною першою статті 12 цього Закону (частина перша статті 10 Закону №160-ІХ).
Відповідно до статті 13 Закону №160-ІХ стягнення сум завданої шкоди в разі притягнення винної особи до матеріальної відповідальності здійснюється щомісяця із грошового забезпечення особи в розмірі до 20 відсотків її місячного грошового забезпечення.
Суми, стягнені відповідно до цього Закону з урахуванням вимог Бюджетного кодексу України та закону про Державний бюджет України на відповідний рік, спрямовуються на відшкодування шкоди, завданої військовій частині, установі, організації, закладу, з урахуванням фактичних витрат на відновлення або придбання військового та іншого майна, а суми, що залишилися після здійснення такого відшкодування, перераховуються до Державного бюджету України.
У свою чергу, згідно частини 1 статті 14 Закону наказ командира (начальника) про притягнення винної особи до матеріальної відповідальності може бути оскаржено старшому за службовим становищем командиру (начальнику) та/або до суду в порядку, передбаченому законодавством.
У разі скасування наказу про притягнення винної особи до матеріальної відповідальності стягнені з особи кошти та/або добровільно передане нею рівноцінне майно чи внесені кошти повертаються цій особі, про що видається відповідний наказ (частина 3 статті 14 Закону).
Матеріалами справи підтверджується та сторонами не заперечується, що на виконання наказу командира військової частини НОМЕР_2 №4 від 12.01.2024 із грошового забезпечення позивача за період з січень 20243 року по березень 2025 року утримано кошти у розмірі 132847,57 грн.
Суд зазначає, що скасування у судовому порядку наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 07.12.2023 р. № 1732 в частині притягнення старшого солдата ОСОБА_1 до повної матеріальної відповідальності на загальну суму 1 157 758,14 грн та пункти 1, 3 наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 12.01.2024 року № 4 в частині притягнення молодшого сержанта ОСОБА_1 до повної матеріальної відповідальності у сумі 1 157 758,14 грн. має своїм безумовним наслідком повернення позивачу стягнутих з нього відповідачем коштів.
Разом з тим, станом на день вирішення справи по суті утримані із позивача кошти йому повернуті не були. Суд зазначає, що відповідачем у межах встановлених у цій справі обставин заходи щодо повернення позивачу утриманих з нього коштів не вчинялися, а тому не зумовили поновлення порушених прав особи, а відтак не свідчать про виконання вимог частини 3 статті 14 Закону.
Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод установлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірним тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23.09.1982 у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series А N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення віл 21.02.1986 у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства». п. 50, Series А N 98).
Так, Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) зазначив, зокрема, що верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції; відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.
Як зазначено у пункті 186 рішення ЄСПЛ у справі «Промислово-фінансовий Консорціум «Інвестиційно-металургійний Союз» проти України» (заява № 10640/05, п. 186) принцип законності передбачає, що чинні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні (рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункти 109, 110). Аналогічно національне законодавство має надавати засіб юридичного захисту від свавільного втручання державних органів влади у права, захищені Конвенцією (рішення у справі «Хасан і Чауш проти Болгарії» [ВП] (Hasan and Chaush v. Bulgaria), заява № 30985/96, п. 84).
Крім того, у справі «Новік проти України» (заява № 48068/06, п. 19) ЄСПЛ зробив висновок, що надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога «якості закону» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для убезпечення від будь-якого ризику свавілля.
У справі «C.A. ZRT. AND T.R. v. Hungary» (заява № 11599/14 та 11602/14) ЄСПЛ було констатовано порушення статті 1 Протоколу першого до Конвенції (захист права власності), зокрема з огляду на те, що 21 липня 2015 року Конституційний Суд Угорщини у своєму рішенні зауважив, що законодавець не запровадив виключних правил для компенсації договірним сторонам майнових збитків, що виникають внаслідок ex lege припинення прав узуфрукту та договорів про користування, що врегульовано Перехідним законом; Конституційний Суд Угорщини підкреслив, що, враховуючи різноманітність відповідних правовідносин, загальні норми цивільного права стосовно врегулювання спорів не здатні врегулювати всі можливі претензії між зацікавленими сторонами; отже, через незапровадження законодавцем порядку врегулювання така законодавча прогалина була визнана неконституційною; Конституційний Суд Угорщини закликав законодавця врегулювати це питання не пізніше 1 грудня 2015 року, але за наявною в Суду інформацією такого компенсаційного механізму запроваджено ще не було. У цій справі ЄСПЛ знову наголосив на тому, що правові норми, на яких ґрунтується втручання, повинні бути достатньо доступними, точними та передбачуваними при їх застосуванні; норма є передбачуваною, коли вона забезпечує захист від свавільного втручання державних органів.
Отже, гарантувавши особі, яку безпідставно було притягнуто до матеріальної відповідальності, повернення утриманих з неї в рахунок відшкодування коштів, законодавець не встановив механізм вчинення відповідних дій, відсутність якого водночас не може поставити у залежність право особи на таке повернення.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Водночас згідно з ч.2 ст.9 КАС України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як роз'яснив Верховний Суд України у пункті 3 постанови Пленуму №14 від 18 грудня 2009 року "Про судове рішення", вихід за межі позовних вимог - це вирішення незаявленої вимоги, задоволення вимоги позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено.
Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: лише у справах за позовами до суб'єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; повний захист прав позивача неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.
Отже, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не видання наказу про повернення коштів позивачу та зобов'язати видати наказ про повернення коштів позивачу.
При вирішенні даної адміністративної справи суд враховує, що згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовним органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 року у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».
Суд зазначає, що дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Тобто, дискреційними є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». При цьому дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом.
Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 208/8402/14-а, від 29 березня 2018 року у справі № 816/303/16, від 06 березня 2019 року у справі № 200/11311/18-а, від 16 травня 2019 року у справі № 818/600/17, від 21 листопада 2019 року у справі № 344/8720/16-а, від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18.
З урахуванням наведеного, вимога позивача про зобов'язання відповідача нарахувати кошти без видання відповідного наказу є втручанням у дискреційні повноваження військової частини, а тому не підлягає задоволенню.
Водночас вимоги щодо виплати коштів є передчасними, так як підставою для повернення раніше стягнутих коштів є наказ командира, який ним ще на виконання рішення суду не видавався, та суд не можу перетягувати на себе повноваження військової частини щодо даних виплат.
Згідно приписів частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до приписів статей9,77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно із статтею 90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушених прав позивача є визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не видання наказу про повернення ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 132 847,57 грн. (сто тридцять дві гривні вісімсот сорок сім гривень 57 коп.), утриманих в рахунок відшкодування завданої державі шкоди згідно наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 12.01.2024 р. № 4, та зобов'язання військову частину НОМЕР_1 видати наказ про повернення ОСОБА_1 коштів, утриманих за період з січня 2024 року по березень 2025 року в рахунок відшкодування завданої державі шкоди відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 12.01.2024 р. № 4 у сумі 132 847,57 грн. (сто тридцять дві гривні вісімсот сорок сім гривень 57 коп.).
Відповідно до ст.9 КАС України розгляд та вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 1 ст.77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Під час перевірки правомірності оскаржуваних рішень суд керується критеріями закріпленими у ст.2 КАС України, які повною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Враховуючи те, що позивач звільнений від сплати судового збору то відповідно до ст.139 КАС України розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись вимогами ст.ст. 2, 6-11, 241-246 КАС України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не видання наказу про повернення ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 132 847,57 грн. (сто тридцять дві гривні вісімсот сорок сім гривень 57 коп.), утриманих в рахунок відшкодування завданої державі шкоди згідно наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 12.01.2024 р. № 4.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 видати наказ про повернення ОСОБА_1 коштів, утриманих за період з січня 2024 року по березень 2025 року в рахунок відшкодування завданої державі шкоди відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 12.01.2024 р. № 4 у сумі 132 847,57 грн. (сто тридцять дві гривні вісімсот сорок сім гривень 57 коп.).
В іншій частині вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) рнокпп НОМЕР_5 .
Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) код ЄДРПОУ НОМЕР_5 .
Суддя Е.А.Іванов