Справа № 640/2191/22 Суддя (судді) першої інстанції: Олійник Віктор Миколайович
03 жовтня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Оксененка О.М.,
суддів: Ганечко О.М.,
Кузьменка В.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Київської міської прокуратури про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Київської міської прокуратури, в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність Київської міської прокуратури, що полягає у невиплаті ОСОБА_1 вихідної допомоги та надбавки за класний чин за період з вересня 2019 року по листопад 2021 року;
- зобов'язати Київську міську прокуратуру здійснити нарахування та виплатити вихідну допомогу та надбавку за класний чин за період з вересня 2019 року по листопад 2021 року ОСОБА_1 ;
- стягнути з Київської міської прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні по день ухвалення судового рішення.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що Київською міською прокуратурою на момент звільнення не здійснено повний розрахунок (виплату всіх належних сум) за час існування трудових відносин з ОСОБА_1 в частині невиплати вихідної допомоги та надбавки за класний чин, що не нараховувалася починаючи з 25.09.2019 по 21.10.2021 в розмірі 1800,00 грн.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2025 року у задоволенні позовних вимог - відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що відповідачем протиправно у зв'язку зі звільненням не було здійснено виплату вихідної допомоги в розмірі середнього місячного заробітку та надбавки за класний чин, що у свою чергу спричинило порушення прав.
Крім того, апелянт звертає увагу на те, що оскільки Законом України «Про прокуратуру» не врегульовано питання щодо виплати вихідної допомоги при звільненні працівників, тому слід застосовувати норми КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством.
На думку скаржника, не зважаючи на те, що частиною п'ятою статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків, за яких до правовідносин про звільнення прокурорів не застосовуються положення КЗпП України, такі норми не містить заборон щодо можливості застосування статті 44 КЗпП України.
У відзиві на апеляційну скаргу зазначено, що оскільки підставою для звільнення слугувало неуспішне проходження атестації позивачем, тому відсутні підстави для застосування пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу Законів про працю України (зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) як тотожної підстави звільнення, а отже і необхідності виплати вихідної допомоги відповідно до статті 44 Кодексу Законів про працю України.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.07.2025 відкрито провадження у справі та призначено апеляційну скаргу до розгляду в порядку письмового провадження з 02 вересня 2025 року.
У силу вимог частини першої статті 309 КАС України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.
Частиною другою наведеної статті передбачено, що у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п'ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу.
Виконуючи вимоги процесуального законодавства, колегія суддів ухвалила продовжити строк розгляду апеляційної скарги, згідно норм ст. 309 КАС України.
Згідно п.3 частини першої ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) також у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 11 жовтня 2019 року подала Генеральному прокурору заяву про намір пройти атестацію, відповідно до якої також підтвердила, що усвідомлює, що в разі неуспішного проходження будь-якого з етапів атестації, передбаченої Порядком проходження прокурорами атестації, затвердженим наказом Генерального прокурора 03.10.2019 № 221, а також за умови настання однієї з підстав, передбачених пунктом 19 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №113-ІХ від 19.09.2019, її буде звільнено з посади прокурора.
Листом Офісу Генерального прокурора № 07/1/1-2439вих-21 від 12 жовтня 2021 року до Київської міської прокуратури надійшли рішення П'ятнадцятої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) про неуспішне проходження атестації прокурорами місцевих прокуратур, серед яких і рішення п'ятнадцятої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) №236 від 13.09.2021 про неуспішне проходження атестації ОСОБА_1 .
На підставі викладеного, наказом прокурора Київської місцевої прокуратури від 19.10.2021 №2783к ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Київської міської прокуратури з 19.10.2021 року з посиланням на пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (у зв'язку з ліквідацією чи реорганізацією органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури) відповідно до вимог підпункту 2 пункту 19 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ.
У відповідності до довідки Київської міської прокуратури про отримання заробітної плати за період з січня 2021 року по жовтень 2021 року, у зв'язку зі звільненням ОСОБА_1 їй нараховано до виплати 16183,17 грн., складовими якої є: заробітна плата за листопад 2021 року, компенсація днів невикористаної відпустки, матеріальна допомога на оздоровлення та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.
При цьому, листом Київської міської прокуратури №27-5097 вих-21 від 24 грудня 2021 року проінформовано, що Законом України «Про прокуратуру», який передбачає інший порядок звільнення ніж КЗпП України, у разі звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» не передбачена виплата вихідної допомоги. Середньомісячна заробітна плата ОСОБА_2 становить 7858,89 гривень. Складові за серпень 2021 року: 5660,00 грн. - оклад, 1415,00 - надбавка за вислугу років, 749,39 - індексація. Складові за вересень 2021 року: 3859,09 грн. - оклад, 964,77 - надбавка за вислугу років, 510,95 - індексація.
У свою чергу, позивач вважає, що Київською міською прокуратурою на момент її звільнення не здійснено повний розрахунок (виплату всіх належних сум) в частині невиплати вихідної допомоги та надбавки за класний чин, що не нараховувалася починаючи з 25.09.2019 по 21.10.2021 в розмірі 1800,00 грн., та невиплати середнього заробітку за весь час затримки при звільненні по день фактичного розрахунку в порядку ст. 117 КЗпП України, що слугувало підставою для звернення до суду з даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки жодним законом та підзаконним нормативним актом не передбачений обов'язок роботодавця щодо виплати вихідної допомоги при звільнення прокурора у зв'язку з неуспішним проходженням атестації, передбаченої Законом № 113-ІХ, а звільнення ОСОБА_1 відбулося у зв'язку з неуспішним проходженням атестації, а не у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією чи скороченням кількості прокурорів органу прокуратури, тому право на виплату вихідної допомоги у останньої відсутнє.
Оскільки з 25 вересня 2019 року Положення про класні чини працівників органів прокуратури України, затвердженого постановою Верховної ради України від 06.11.1991 року №1795-ХІІ втратило чинність на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ, тому виплата надбавки працівникам органів прокуратури України припинена, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.
Колегія суддів не погоджується у повній мірі з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законом України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон №1697-VII, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.
Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.
Так, відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
У свою чергу, Законом України від 19.09.2019 № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-ІХ) статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Законом № 113-ІХ було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев'яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».
У той же час приписами Закону № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Внесені Законом № 113-ІХ зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
Слід враховувати, що вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
При цьому, нормою, що визначає порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України.
Так, КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників (стаття 1 КЗпП України).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
У відповідності до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
З аналізу вищевикладених норм вбачається, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Слід звернути увагу на те, що частиною п'ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України.
Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже, не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.
Внесені Законом №113-ІХ зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
Аналогічна правова позиція викладена постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19, від 27 січня 2021 року у справі №380/1662/20, від 21 січня 2021 року у справі № 260/1890/19, від 18 лютого 2021 року у справі № 640/23379/19, від 25 лютого 2021 року у справі № 640/8451/20, від 17 березня 2021 року у справі №420/4581/20, від 30 березня 2021 року у справі № 640/25354/19, від 31 березня 2021 року у справі №320/2449/20, від 15 квітня 2021 року у справі № 440/3166/20, від 27 травня 2021 року у справі № 380/4855/20, від 24 червня 2021 року у справі № 200/5390/20-а, від 22 липня 2021 року у справі № 300/2000/20 та від 11 серпня 2021 року у справі № 640/9375/20 і колегія суддів у цій справ не вбачає підстав відступати від неї.
У свою чергу, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у цій частині суд першої інстанції виходив з того, що оскільки звільнення ОСОБА_1 відбулося у зв'язку з неуспішним проходженням атестації, а не у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією чи скороченням кількості прокурорів органу прокуратури, тому право на виплату вихідної допомоги у останньої відсутнє.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції зауважує, що у наказі 19.10.2021 №2783к підставою звільнення позивачки зазначено пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» - тобто у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
При цьому, після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» Верховний Суд, вирішуючи спори щодо виплати вихідної допомоги у зв'язку зі звільненням з органів прокуратури, змінив свою позицію з цього питання і неодноразово та послідовно її підтримав, зокрема у постанові від 24 жовтня 2024 року у справі №620/4186/21.
Так, колегія суддів звертає увагу на те, що незалежно від причини і підстави, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги, оскільки чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні.
У свою чергу, під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав.
Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку про те, що позивач набув право на виплату вихідної допомоги при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України, а саме 7858,89 грн, що свідчить про обґрунтованість позовних вимог у цій частині.
Стосовно позовних вимог про невиплату ОСОБА_1 надбавки за класний чин за період з вересня 2019 року по листопад 2021 року колегія суддів звертає увагу на наступне.
Згідно з частиною першою статті 49 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року №1789-XII (чинної до набрання законної сили Законом №113-ІХ) заробітна плата прокурорів складається із посадових окладів, надбавок за класні чини, вислугу років і має забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, а так само закріплення кваліфікованих кадрів. Надбавки за вислугу років встановлюються також іншим працівникам прокуратури (спеціалістам, службовцям, робітникам). Розміри посадових окладів, надбавок за класні чини та вислугу років затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частини першої і другої статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (у редакції до внесення змін Законом №113-ІХ) заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.
Так, надбавка за класний чин працівникам органів прокуратури України виплачувалася на підставі пункту 11 Положення про класні чини працівників органів прокуратури України, затвердженого постановою Верховної ради України від 06.11.1991 року №1795-ХІІ.
При цьому, розмір надбавки визначався додатком №8 до постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31.05.2012 №505.
25 вересня 2019 року набув чинності Закон №113-ІХ, згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» якого втратили чинність, серед іншого, частина перша статті 49 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року №1789-XII і постанова Верховної Ради України від 6 листопада 1991 року «Про затвердження Положення про класні чини працівників органів прокуратури України», тобто, положення законодавства, на підставі яких встановлювалися класні чини працівників органів прокуратури України та передбачалася відповідна надбавка як складова частина заробітної плати.
З метою приведення нормативно-правових актів у відповідність до діючого законодавства додаток № 8 до Постанови № 505 виключений на підставі пункту 7 постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету міністрів України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»» від 26.02.2020 № 171.
За правилами конкуренції правових норм у цьому випадку пріоритет у застосуванні має Закон №113-ІХ.
Отже, за наведеного правового регулювання, з набранням чинності Законом України від 19 вересня 2019 року №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформування органів прокуратури» у прокурорів відсутнє право на отримання надбавки за класний чин як складової заробітної плати.
Збереження виплати за класний чин у підзаконному нормативно-правовому акті не може бути застосовним за відсутності передбаченого законом права на таку виплату, оскільки заробітна плата прокурора регулюється виключно Законом і не може визначатися іншими нормативно-правовими актами (стаття 81 Закону №1697-VII).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі №560/4178/20, від 18 травня 2021 року у справі №360/2160/20 та від 19 травня 2022 року у справі №640/4264/20, від 4 серпня 2022 року у справі №640/12389/20 і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від неї.
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині не підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про стягнення з Київської міської прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні по день ухвалення судового рішення, слід зазначити наступне.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
У силу вимог до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У відповідності до частини другої цієї статті при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Як встановлено вище, позивач мала право на виплату вихідної допомоги при звільненні.
Зі змісту аналізу статей 116, 117 КЗпП України вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, вихідна допомога тощо).
Колегія суддів констатує, що задовольняючи позовну вимогу про стягнення/нарахування вихідної допомоги при звільненні, одночасно є підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення/нарахування вихідної допомоги.
Аналогічні висновки щодо необхідності стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку одночасно із стягненням вихідної допомоги Верховний Суд неодноразово викладав у постановах, зокрема від 08 лютого 2024 року у справі №160/1872/21, від 11 серпня 2021 року у справі №640/9375/20, від 31 березня 2021 року у справі №640/25354/19, від 23 грудня 2020 року у справі №560/3971/19.
Відтак, не виплата позивачу вихідної допомоги, зумовлює нездійснення повного розрахунку при звільненні, що є підставою для застосування до відповідача відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку.
Верховний Суд у постанові від 25 травня 2023 року у справі № 540/1218/21, яка стосувалась вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку, вказав, що враховуючи, що вихідну допомогу особі мали виплатити при звільненні (з органів прокуратури), однак цього зроблено не було (у зв'язку з чим і виник спір), то задовольняючи позовні вимоги про стягнення/нарахування цієї допомоги, одночасно є підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення/нарахування вихідної допомоги.
Як свідчать матеріали справи, наказом прокурора Київської місцевої прокуратури від 19.10.2021 №2783к ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Київської міської прокуратури з 19.10.2021 року з посиланням на пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (у зв'язку з ліквідацією чи реорганізацією органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури) відповідно до вимог підпункту 2 пункту 19 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ.
При цьому, листом Київської міської прокуратури №27-5097 вих-21 від 24 грудня 2021 року проінформовано, що Законом України «Про прокуратуру», який передбачає інший порядок звільнення ніж КЗпП України, у разі звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» не передбачена виплата вихідної допомоги, а середньомісячна заробітна плата позивача становить 7858,89 гривень.
У свою чергу, правила обчислення середнього заробітку для визначення оплати вимушеного прогулу визначені Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100).
Згідно з пунктом 5 цього Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
У відповідності до пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Разом з тим, колегія суддів враховує, що Законом №2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Таким чином, на час звільнення позивача, стаття 117 КЗпП України не передбачала жодного обмеження періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Проте, на час винесення даного рішення, стаття 117 КЗпП України передбачає обмеження щодо максимального строку затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком - у шість місяців.
Таким чином, період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у цій справі поділяться на дві частини до та після 19.07.2022, а саме:
1) період з 20.11.2021 по 18.07.2022 - до якого підлягають урахуванню норми статті 117 КЗпП України, у редакції, яка діяла до 19.07.2022, та висновки Верховного Суду у справі №480/3105/19, які стосуються безпосередньо цієї статті у редакції, яка діяла до 19.07.2022;
2) період з 19.07.2022 по дату ухвалення даного рішення - до якого підлягають врахуванню норми статті 117 КЗпП України, у редакції чинній на момент ухвалення рішення, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які відповідач невчасно сплатив.
Такий правовий підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у справі, викладеною у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22.
Отож у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України, у редакції, яка діяла до 19.07.2022, із врахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. Також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Також, Судова палата у справі №440/6856/22 зазначила, що із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.
Крім того, з прийняттям указаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 КЗпП України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.
У зв'язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку лише за шість місяців, Судова палата вирішила, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 вересня 2019 року у справі №761/9584/15-ц [принцип співмірності], до правовідносин, які регулюються статтею 117 КЗпП України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», не є можливим.
Щодо періоду з 20.11.2021 по 18.07.2022 слід зазначити наступне.
Так, сума компенсації у вигляді середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні має бути співмірною з сумою, яку позивач не отримав під час звільнення.
Зокрема, у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу на тому, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
За висновком Великої Палати Верховного Суду, якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду взяла до уваги, що звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому, оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас, у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду в зазначеній постанові підсумувала, що з огляду на мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, враховуючи:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором,
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника,
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
За висновком Великої Палати Верховного Суду, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Зменшення судом розміру означеного середнього заробітку, передбаченого статтею 117 КЗпП України, має залежати від розміру недоплаченої суми, належної працівникові при звільненні.
Такі висновки підтримані Великою Палатою Верховного Суду і у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
З огляду на вказане, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, ураховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.
Водночас, чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.
У цьому рішенні у частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, Верховний Суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум, зменшується відповідно і розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
У даному випадку, направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд звернув увагу на необхідність врахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, та чітку формулу застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, яка міститься у цій постанові Верховного Суду.
Так, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Відповідно, в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
У свою чергу, з метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З матеріалів справи вбачається, що відповідачем порушено строки виплати вихідної допомоги у розмірі 7858,89 грн, втім, враховуючи положення статті 117 КЗпП України у новій редакції, яка діяла до 19.07.2022, відтак вказаний строк з 20.11.2021 по 18.07.2022, що становить 167 робочих дня, а розрахований розмір середнього заробітку складає 61 043,51 грн (167 днів х х365,53 грн), що є непропорційним до розміру невиплаченої суми, тому суд апеляційної інстанції приходить до висновку про необхідність зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
При обранні способу зменшення заробітку, слід враховувати, що при звільненні позивачу було нараховано та виплачено 16183,17 грн, що підтверджується матеріалами справи, проте з урахуванням виплати вихідної допомоги у розмірі 7858,89 грн. до виплати належало 24 042,06 грн (16183,17 грн. + 7858,89 грн.).
Відтак, частка протиправно невиплачених позивачу коштів становить 32,69% (7858,89/ 24042,06 * 100).
Як наслідок, суд апеляційної інстанції, виходячи з принципу пропорційності, вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 19 955,12 гривень як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (32,69% від 61 043,51 грн) за період з 20.11.2021 по 18.07.2022.
Щодо періоду з 19.07.2022 по дату ухвалення даного рішення - до якого підлягають врахуванню норми статті 117 КЗпП України, у редакції чинній на момент ухвалення рішення, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями (184 календарних дні), проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які відповідач невчасно сплатив, слід зазначити наступне.
Так, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за вказаний період (шість місяців) становить 67 257,52 грн. (184 дн.* 365,53 грн).
Таким чином, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні складає 87 212,64 грн ((19 955,12 грн +67 257,52 грн).
Указана сума заробітку визначена без утримання податків, зборів та інших обов'язкових платежів, а їх нарахування та утримання має бути здійснено податковим агентом при виплаті доходу з урахуванням раніше виплачених сум.
Таким чином, доводи апеляційної скарги частково спростовують висновки суду першої інстанції.
У силу вимог частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Оскільки суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2025 року скасувати.
Прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Київської міської прокуратури про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Київської міської прокуратури щодо не нарахування та невиплати вихідної допомоги при звільненні ОСОБА_1 в розмірі середнього місячного заробітку у сумі 7858,89 грн.
Стягнути з Київської міської прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, що складає 7858,89 грн.
Стягнути з Київської міської прокуратури на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з 20 листопада 2021 року по 03 жовтня 2025 року в сумі 87 212,64 грн (вісімдесят сім тисяч двісті дванадцять гривень 64 коп).
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню, відповідно до п. 2 частини п'ятої ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя О.М. Оксененко
Судді О.М. Ганечко
В.В. Кузьменко