Справа № 320/15360/23 Суддя (судді) першої інстанції: Панова Г. В.
02 жовтня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Оксененка О.М.,
суддів: Сорочка Є.О.,
Чаку Є.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Печерського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Печерського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ), в якому просив:
- визнати неправомірними дії старшого державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві Добріогло О.В. із винесення постанови від 29.03.2021 про відкриття виконавчого провадження ВП №64984073 по стягненню виконавчого збору у розмірі 132 855,91 грн;
- визнати неправомірною та скасувати постанови старшого державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві Добріогло О.В. від 29.03.2021 про відкриття виконавчого провадження ВП №64984073 із стягнення виконавчого збору у розмірі 132 855,91 грн.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2023 року позовну заяву ОСОБА_1 до Печерського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, - повернуто позивачеві.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати ухвалу та передати справу на продовження розгляду до суду першої інстанції.
На обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що після виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 29.03.2012 та закриття виконавчого провадження №51212257 позивач 08.02.2023 дізнався про наявність постанови старшого державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві Добріогло О.В. від 29.03.2021 про відкриття виконавчого провадження ВП №64984073 із стягнення виконавчого збору.
На думку скаржника, фактично зі спірною постановою позивач ознайомився лише 06.03.2023 після отримання відповіді на скаргу, що свідчить про наявність поважних причин пропуску строку звернення до суду з даним позовом.
Згідно частини другої ст. 312 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції на час подання апеляційної скарги) апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 6, 7, 11, 14, 26 частини першої статті 294 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, постановою старшого державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві Добріогло О.В. від 29.03.2021 про відкриття виконавчого провадження ВП №64984073 відкрито виконавче провадження з виконання постанови №51212257 від 08.02.2021 про стягнення виконавчого збору у розмірі 132 855,91 грн.
Як зазначає ОСОБА_1 , він дізнався про наявність постанови про стягнення виконавчого збору, яка була винесена державним виконавцем Печерського районного відділу державної виконавчої служби у м.Києві в межах виконавчого провадження №51212257 за виконавчим листом №2-571/11 виданий Шевченківським районним судом м. Києва лише 08.02.2023 через реєстр виконавчих проваджень та звернувся із скаргами щодо скасування постанови про відкриття виконавчого провадження в частині стягнення виконавчого збору.
Як наслідок, у відповідь 05.03.2023 було отримано лист за підписом заступника начальника міжрегіонального управління - начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального Управління Міністерства юстиції (м. Київ), та було отримано постанову про стягнення виконавчого збору.
Не погоджуючись з таким рішенням та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивачем не надано суду доказів, які б свідчили про існування обставин, що об'єктивно перешкоджали йому звернутись з даним позовом до суду у межах строків, встановлених законом, а судом з позовної заяви та доданих до неї матеріалів не встановлено підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду, тому наявні підстави для повернення позовної заяви позивачу.
Колегія суддів не погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси (частина перша статті 5 КАС України).
Згідно з п. 5 частини першої ст. 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи: позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).
У силу вимог частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною третьої цієї ж статті обумовлено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Так, згідно із приписами статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Позовну заяву може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що приписами чинного законодавства визначено спеціальний десятиденний строк строк звернення до суду.
У свою чергу, наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду встановлені статтею 123 Кодексу адміністративного судочинства України.
За правилами частини першої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Згідно частини другої вказаної статті якщо заяву не буде подано особою у зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Таким чином, дотримання строків на подання позовної заяви є однією з умов дисциплінування учасників судового процесу. У випадку ж пропуску строку, підставами для його поновлення є лише наявність поважних причин.
Поважними причинами пропуску строку звернення до суду із позовом визнаються лише ті обставини, які були об'єктивно непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Згідно правової позиції Верховного Суду у постановах від 26.06.2018 у справі №473/653/17, від 18.01.2019 в справі № 576/1434/17, при вирішенні питання щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду, суд повинен звертати увагу на усі доводи позивача; на тривалість строку, який пропущено; на поведінку позивача протягом цього строку; на дії, які він вчиняв, і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду та оцінювати їх в сукупності. Суди повинні гарантувати доступ до правосуддя особам, які вважають, що їх право порушене, і діяли добросовісно, але пропустили строк звернення до суду з поважних причин.
Практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Визначені процесуальним законом строки, про які зазначено вище, це той орієнтовний період часу, протягом якого позивач мав би проявити інтерес стосовно свого позову, якщо він дійсно зацікавлений у тому, щоб провадження у справі було відкрито, а його спір вирішено. Строк звернення до суду для такої категорії спорів доволі стислий - один місяць, і якщо зважити на характер спірних правовідносин, встановлений строк з одного боку має на меті дисциплінувати позивача, який, якщо він справді зацікавлений у відновленні своїх порушених прав, повинен якомога швидше реалізувати своє право на захист, з іншого боку - є своєрідним бар'єром, який повинен запобігати зловживанню правами і сприяти правовій визначеності правовідносин, які виникають у зв'язку з проходженням публічної служби.
Підсумовуючи зазначене, реалізувати своє право на захист в порядку адміністративного судочинства, потрібно вчасно, а поновити пропущений строк суд може, якщо для цього є поважні і об'єктивні причини.
Отже, строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Разом з тим, колегія суддів враховує, що у відповідності до приписів частини другої статті 287 КАС України позовну заяву у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця може бути подано до суду: у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.
У свою чергу, приписи статті 74 Закону № 1404-VIII регулюють оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби не тільки до суду, а й до інших органів.
У відповідності до норм частин першої-третьої, п'ятої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 №№1404-VIII (надалі - Закон №1404-VIII) рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця також можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Рішення, дії та бездіяльність начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, можуть бути оскаржені до керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня.
Рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів. Рішення виконавця про відкладення проведення виконавчих дій може бути оскаржене протягом трьох робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.
Зміст наведених правових норм свідчить про встановлення законодавцем декількох способів оскарження рішень, дії чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби - шляхом звернення до суду у встановленому процесуальним законодавством порядку або шляхом подання скарги до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, чи керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня.
Як свідчать матеріали справи, предметом даного позову є оскарження постанови старшого державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві Добріогло О.В. від 29.03.2021 про відкриття виконавчого провадження ВП №64984073 із стягнення виконавчого збору у розмірі 132 855,91 грн.
Як зазначає позивач, він дізнався про наявність постанови про стягнення виконавчого збору на користь, яка була винесена державним виконавцем Печерського районного відділу державної виконавчої служби у м.Києві в межах виконавчого провадження №51212257 за виконавчим листом №2-571/11 виданий Шевченківським районним судом м. Києва лише 08.02.2023 через реєстр виконавчих проваджень та звернувся з серією скарг щодо скасування постанови про відкриття виконавчого провадження в частині стягнення виконавчого збору.
Як наслідок, у відповідь 05.03.2023 було отримано лист за підписом заступника начальника міжрегіонального управління - начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального Управління Міністерства юстиції (м. Київ), та було отримано постанову про стягнення виконавчого збору.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 02 червня 2023 року позовну заяву залишено без руху з тих підстав, що саме з 08.02.2023 позивач дізнався про порушення його прав, однак з даним позовом до суду позивачем звернувся 09.03.2023. Запропоновано надати письмові пояснення щодо пропуску строку звернення до суду та докази на підтвердження наявності обставин, що зумовили пропуск позивачем строку звернення до суду.
На виконання вказаних вимог 07.11.2023 позивачем надіслано клопотання про розгляд заяви про усунення недоліків позовної заяви обгрунтоване тим, що він вирішив звернутися до позасудового врегулювання цього питання з відповідними скаргами, однак всі досудові дії не дали результату, тому був змушений звернутися до адміністративного суду для захисту своїх прав.
Стверджуючи про пропуск позивачем строку звернення до адміністративного суду та відсутність поважних причин його пропуску, суд першої інстанції зазначив, що звернення із скаргою в адміністративній процедурі оскарження процесуальних документів державного виконавця не позбавляло права позивача звертатись до суду. Також, сам факт подачі скарги не є непереборною обставиною, яка б перешкоджала у доступі до суду. Відтак, оскільки саме з 08.02.2023 позивач дізнався про порушення його прав, однак з даним позовом до суду позивачем звернувся 09.03.2023.
Разом з тим, колегія суддів враховує, що з практики Верховного Суду (постанова від 26 березня 2020 року у справі №1.380.2019.002643) вбачається, що досудове врегулювання спору полягає у вчиненні сукупності дій, за допомогою яких юридичний конфлікт вирішується без звернення до суду шляхом досягнення угоди між сторонами або відмови однієї або обох сторін від взаємних претензій. Застосування або незастосування інституту досудового врегулювання спорів є виключним правом особи, за винятком встановлених у законі випадків.
Конституційний Суд України від 09 липня 2002 року ухвалив рішення № 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), в якому дійшов висновків про те, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист.
Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом.
Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року № 1401-VIII були внесені зміни, зокрема й до статті 124 Конституції України, відтепер частина четверта цієї статті передбачає, що законом може бути визначений обов'язковий досудовий порядок урегулювання спору.
Відповідні зміни були внесені в усі процесуальні кодекси в яких з'явилася норма про те, що відсутність доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадку, коли такі заходи є обов'язковими згідно із законом, є підставою для повернення позовної заяви.
Отже, головним чинником для застосування в обов'язковому порядку досудового способу врегулювання спору є відповідна імперативна норма в законі, в інших випадках цей спосіб є добровільним.
Так, згідно з частиною першою статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII, зі змінами (далі - Закон № 1404-VIII) передбачено, що сторони виконавчого провадження та прокурор як учасник виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, мають право доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом.
Приписи статті 74 Закону № 1404-VIII регулюють оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби не тільки до суду, а й до інших органів.
У відповідності до норм частин першої-третьої, п'ятої статті 74 Закону №1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця також можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Рішення, дії та бездіяльність начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, можуть бути оскаржені до керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня.
Рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів. Рішення виконавця про відкладення проведення виконавчих дій може бути оскаржене протягом трьох робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.
Зміст наведених правових норм свідчить про встановлення законодавцем декількох способів оскарження рішень, дії чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби - шляхом звернення до суду у встановленому процесуальним законодавством порядку або шляхом подання скарги до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, чи керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня.
При цьому, оскільки норми закону мають дефініцію «можуть», то можливість судового захисту не може бути поставлена в залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 11 квітня 2023 року у справі № 580/4033/22.
Як зазначає позивач, до початку звернення до суду з даним позовом, він скористався досудовим захисту своїх прав шляхом подання відповідних скарг на спірну постанову.
Відтак, строк звернення до суду слід обраховувати після отримання ним 05.03.2023 листа від від 20.02.2023 №8328/3.2-23/вх.А-1568-23 заступника начальника міжрегіонального управління - начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального Управління Міністерства юстиції (м. Київ), за наслідками розгляду його скарги.
У той же час, суд першої інстанції, вирішуючи дану справу зазначив, що досудовий порядок вирішення спору за участю державного виконавця жодним чином не впливає на перебіг строку звернення з позовною заявою до суду, та не може бути визнаний судом як поважна причина пропуску такого строку.
Так, дійсно, стаття 74 Закону України «Про виконавче провадження», як зазначено вище, не визначає обов'язковості досудового врегулювання, водночас визначає альтернативний механізм оскарження дій та рішень: або до суду або до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець.
Тобто, стаття 74 Закону №1404-VIII передбачає можливість звернення або до суду, або до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що у силу вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Згідно з частиною другою статті 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Наведене свідчить, що позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень.
У даному випадку, позивач, після отримання 05.03.2023 листа від 20.02.2023 №8328/3.2-23/вх.А-1568-23 заступника начальника міжрегіонального управління - начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального Управління Міністерства юстиції (м. Київ) про розгляд його скарги на постанову від 29.03.2021 про відкриття виконавчого провадження ВП №64984073 по стягненню виконавчого збору у розмірі 132 855,91 грн, останній звернувся за захистом свої прав до суду, так як позасудовий спосіб не зміг відновити такі права, що свідчить про наявність поважних причин щодо подання ним позову до суду після спливу десятиденного строку на звернення у такій категорії справ.
Відповідно, подаючи вказану скаргу, позивач мав суб'єктивні очікування на ймовірне позитивне вирішення його спірних питань щодо оскарження спірної постанови в адміністративному порядку, та можливість вирішення його прав у такий спосіб.
Вказані факти свідчать про пропуск строку звернення позивача до суду за захистом його прав з поважних причин та є підставою для поновлення судом строків, встановлених КАС України.
Таким чином, суд першої інстанції діяв не у спосіб, визначений процесуальним законом, а тому передчасно повернув позовну заяву.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що питання стосовно доступу особи до правосуддя неодноразово було предметом судового розгляду Європейського суду з прав людини.
Відповідно до вимог ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України - суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини в Рішенні від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» констатував, що право на суд не є абсолютним і воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання з боку держави. Разом з тим, такі обмеження не повинні впливати на доступ до суду чи ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди суті цього права, та мають переслідувати законну мету. Проявом цього права є забезпечення для кожної особи можливості звернутися до суду.
У рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У справі «Іліан проти Туреччини» Європейський суд з прав людини зазначив, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.
Таким чином, вказані обставини справи свідчать про необхідність надати позивачу можливість захистити своє право в суді.
Інакший підхід був би виявом надмірного формалізму та міг би розцінюватись як обмеження особи в доступі до суду, яке захищається статтею 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За правилами частини третьої ст. 312 КАС України у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.
Згідно з ст. 320 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Отже, враховуючи вищевикладене, апеляційну скаргу слід задовольнити, ухвалу суду першої інстанції про залишення без розгляду позовної заяви - скасувати та направити справу до Київського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Керуючись ст. ст. 229, 242, 250, 308, 310, 311, 312, 315, 320, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2023 року - скасувати, а справу №320/15360/23 направити до Київського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О.М. Оксененко
Судді Є.О. Сорочко
Є.В. Чаку