02 жовтня 2025 року справа №320/3978/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Управління соціального захисту населення Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвалою суду від 30.01.2025 відкрито провадження у даній справі та вирішено її розгляд здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Позов мотивовано тим, що померлий чоловік позивачки мав статус інваліда війни 2 групи інвалідності. Вказані обставини відповідно до вимог чинного законодавства дають право на отримання позивачці статусу члена сім'ї померлого ветерана війни. У зв'язку з цим позивачка переконана, що відповідач незаконно відмовив у встановленні статусу члена сім'ї померлого ветерана війни та видачі відповідного посвідчення.
Відповідачем подано відзив на позов, в якому він позовні вимоги не визнав, просив відмовити у їх задоволенні та пояснив, що для встановлення ОСОБА_1 статусу члена сім'ї померлого ветерана війни немає правових підстав.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про таке.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 має ІІ групу інвалідності загального захворювання.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер чоловік позивачки ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за життя було встановлено статус учасника війни, що підтверджується довідкою від 19.09.1994 №101800.
Також, 03.12.1996 ОСОБА_2 видано посвідчення ветерана війни-учасника бойових дій серії НОМЕР_2 , а 17.08.1998 посвідчення ветерана війни-учасника бойових дій серії НОМЕР_3 .
У подальшому, чоловікові позивачки було встановлено ІІ групу інвалідності внаслідок загального захворювання та статус ветерана війни - особи з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи, що підтверджується довідкою МСЕК серії КИЕ-1 №017516 від 05.03.2002 та посвідченням серії НОМЕР_4 , виданим 02.07.2008.
12.06.2024 позивачка звернулась до Управління соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації з заявою про встановлення статусу члена сім?ї померлого ветерана війни.
У відповідь на звернення отримано лист від 23.10.2024 №655, яким повідомлено про відмову у наданні статусу члена сім?ї померлого ветерана війни або дружини померлої жертви нацистських переслідувань на тій підставі, що Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не передбачено надання пільг дружинам (чоловікам) померлих жертв нацистських переслідувань.
Вважаючи відмову щодо встановлення позивачці статусу члена сім'ї померлого ветерана війни протиправною, вона звернулась до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд керується наступним.
Правовий статус ветеранів війни, створення належних умов для їх життєзабезпечення визначає Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 № 3551-XII (далі - Закон № 3551-XІІ).
Відповідно до п. 3 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551-XII (в редакції Закону № 488/95-ВР від 22.12.95, тобто на момент встановлення ОСОБА_2 статусу інваліда війни до інвалідів війни належали також інваліди з числа: малолітніх (яким на момент ув'язнення не виповнилося 14 років) в'язнів фашистських концтаборів та інших місць примусового тримання, які визнані інвалідами від загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин.
У відповідності до статті 1 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань» від 23.03.2000 №1584-III жертви нацистських переслідувань - особи, які в роки Другої світової війни постраждали від нацистських переслідувань з мотивів політичного, національного і релігійного характеру, ворожого ставлення до націонал-соціалізму.
За визначенням статті 4 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань» від 23.03.2000 №1584-III особами, які належать до числа жертв нацистських переслідувань, є:
колишні в'язні концентраційних таборів, гетто та інших місць примусового тримання та місць примусових робіт у роки Другої світової війни;
особи, які були насильно вивезені з території колишнього Союзу РСР на примусові роботи на територію Німеччини або її союзників, що перебували у стані війни з колишнім Союзом РСР, або на території окупованих ними інших держав;
діти, які народилися в місцях примусового тримання їх батьків та в місцях відбування батьками примусових робіт;
діти партизанів, підпільників, інших учасників боротьби з націонал-соціалістським режимом у тилу ворога, яких у зв'язку з патріотичною діяльністю їх батьків було піддано репресіям, фізичним розправам, гонінням.
До жертв нацистських переслідувань належать також особи, які у роки Другої світової війни були насильно вивезені з території інших держав, що після 1944 року увійшли до складу колишнього Союзу РСР, а також особи, які після звільнення з концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового тримання та місць примусових робіт були переселені на територію України.
Пунктом 3 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 № 302, передбачено, що: учасникам бойових дій (стаття 6 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом "Посвідчення учасника бойових дій" та нагрудний знак "Ветеран війни - учасник бойових дій"; інвалідам війни (стаття 7 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом "Посвідчення інваліда війни" та нагрудний знак "Ветеран війни - інвалід"; учасникам війни (стаття 9 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом "Посвідчення учасника війни" та нагрудний знак "Ветеран війни - учасник війни".
Судом встановлено, що чоловіку позивачки видано посвідчення від 02.07.2008 серії НОМЕР_4 інваліда 2 групи, який має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни.
При цьому, твердження відповідача про те, що пункт 3 частини 2 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», відповідно до якого ОСОБА_2 встановлено статус виключено на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо соціального захисту жертв нацистських переслідувань» № 2256-4 від 16.12.2004, є безпідставними враховуючи наступне.
Відповідно до Основного Закону України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (друге речення ст. 21); конституційні права і свободи людини не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані (ч. 1, 2 ст. 22); конституційні права і свободи людини не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 1 ст. 64).
Як зауважив Конституційний Суд України у рішенні від 17.03.2005 № 1-рп/2005, «згідно з Конституцією України ознаками України як соціальної держави є соціальна спрямованість економіки, закріплення та державні гарантії реалізації соціальних прав громадян, зокрема їх прав на соціальний захист і достатній життєвий рівень (ст. 46, 48), тощо. Це зобов'язує державу відповідним чином регулювати економічні процеси, встановлювати і застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян» (абз. 3 п.п. 4.1 п. 4 мотивувальної частини).
У рішенні від 11.10.2005 № 8-рп/2005 Конституційний Суд України вказав, що «в Україні як соціальній, правовій державі політика спрямовується на створення умов, які забезпечують достатній життєвий рівень, вільний і всебічний розвиток людини як найвищої соціальної цінності, її життя і здоров'я, честь і гідність. Утвердження та дотримання закріплених у нормативно-правових актах соціальних стандартів є конституційним обов'язком держави. Діяльність її правотворчих і правозастосовчих органів має здійснюватися за принципами справедливості, гуманізму, верховенства і прямої дії норм Конституції України, а повноваження - у встановлених Основним Законом України межах і відповідно до законів» (абз. 2 п. 4 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України також зазначав, що «додержання конституційних принципів соціальної і правової держави, верховенства права (ст. 1, ч. 1 ст. 8 Основного Закону України) обумовлює здійснення законодавчого регулювання суспільних відносин на засадах справедливості та розмірності з урахуванням обов'язку держави забезпечувати гідні умови життя кожному громадянину України» (абз. 8 п.п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини рішення від 26.12.2011 № 20-рп/2011), а також, що «основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з не залежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї» (абз. 2 п.п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини рішення від 25.01.2012 № 3-рп/2012).
Згідно з положеннями ч. 3 ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Згідно зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997(далі - Конвенція), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Обираючи спосіб захисту порушеного права, треба зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до пункту 2 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» чинність цієї статті поширюється на дружин померлих осіб з інвалідністю внаслідок Другої світової війни, а також дружин померлих учасників війни і бойових дій, партизанів і підпільників, визнаних за життя особами з інвалідністю від загального захворювання, трудового каліцтва та інших причин, які не одружились вдруге.
На підставі абз. 16 п. 1 ч. 1 ст. 10 Закону № 3551-XІІ до членів сімей загиблих (тих, які пропали безвісти) військовослужбовців, партизанів та інших осіб, зазначених у цій статті, належать, зокрема: один з подружжя, який не одружився вдруге, незалежно від того, виплачується йому пенсія чи ні.
На переконання суду, оскільки позивач перебувала в зареєстрованому шлюбі з померлим ОСОБА_2 , який мав статус ветерана війни відповідно до ст. 7 Закону №3551-XІІ, суд дійшов висновку щодо наявності у позивачки права на встановлення їй статусу члена сім'ї померлого ветерана війни. Отже, відповідач неправомірно відмовив у встановленні позивачу такого статусу.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача встановити позивачу статус члена сім'ї померлого ветерана війни, суд врахував таке.
Відповідно до пункту 4 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 року №302, особам, на яких поширюється чинність Закону № 3551-XII (стаття 10 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом «Посвідчення члена сім'ї загиблого».
Отже, позивач, як член сім'ї померлого ветерана війни, має право на отримання відповідного посвідчення.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Отже, суть наведених рішень зводиться до вимоги надати заявникові такі заходи правового захисту на національному рівні, які би дозволили компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб спосіб захисту повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями треба розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями, оскільки вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним.
Відповідно до абз. 1 ч. 4 ст. 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Оскільки оскаржувані дії відповідача не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях, зважаючи, що право позивача на отримання статусу члена сім'ї померлого ветерана війни підтверджується матеріалами справи, суд дійшов висновку зобов'язати відповідача встановити позивачу вищевказаний статус та видати відповідне посвідчення.
Тому позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує, що позивачка звільнена від сплати судового збору за подання позову, доказів понесення ним інших судових витрат суду не надано, тому судові витрати, що підлягають відшкодуванню, відсутні.
Керуючись статтями 139, 227, 241-243, 246, 250, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити.
2. Визнати протиправною відмову, яка оформлена листом від 23.10.2024 №655 Управління соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації щодо не встановлення ОСОБА_1 статусу члена сім'ї померлого ветерана війни.
3. Зобов'язати Управління соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації встановити ОСОБА_1 статус члена сім'ї померлого ветерана війни з дати її звернення, - 12.06.2024 та видати відповідне посвідчення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Щавінський В.Р.