01 жовтня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/18257/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Міщенка І. С. - головуючого, Берднік І. С., Зуєва В. А.,
за участю секретаря судового засідання - Кравченко О. В.
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» та Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.07.2025 (головуючий - Буравльов С. І., судді: Андрієнко В. В., Шапран В. В.) і рішення Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 (суддя Джарти В. В.) у справі
за позовом Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України»
до: (1) Дочірнього підприємства Державної акціонерної компанії «Хліб України» «Хлібна база № 89»; (2) Акціонерного товариства Державна акціонерна компанія «Хліб України»
за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: (1) Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України; (2) Кабінету Міністрів України
за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: (1) Фонду державного майна України; (2) ОСОБА_1 ,
про визнання недійсним правочину
(відповідно до статті 216 ГПК України в судовому засіданні 24.09.2025 оголошувалась перерва до 01.10.2025)
(за участю представників: позивача - Михайлик Л.Г., Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України - Івашковський Д.В., ОСОБА_1 - ОСОБА_2)
Обставини справи, встановлені судами
1. Кабінет Міністрів України на підставі постанови від 24.07.2013 № 626 вніс цілісний майновий комплекс Дочірнього підприємства Державної акціонерної компанії «Хліб України» «Хлібна база № 89» (далі - ДП «Хлібна база № 89», відповідач-1), що ліквідується, до переліку цілісних майнових комплексів дочірніх підприємств Державної акціонерної компанії «Хліб України» (далі - ДАК «Хліб України»), які передаються для формування статутного капіталу Публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» (правонаступник - Акціонерне товариство «Державна продовольчо-зернова корпорація України», далі - АТ «ДПЗКУ», позивач).
2. За актом приймання-передачі від 22.01.2014 ДАК «Хліб України» в особі голови ліквідаційної комісії ДП «Хлібна база № 89» передав, а директор Філії АТ «ДПЗКУ» прийняв у власність цілісний майновий комплекс ДП «Хлібна база № 89» за адресою: Закарпатська обл., Мукачівський р-н, с. Горонда, вул. Елеваторна, 9 у складі робочої будівлі елеватора та інших складових частин комплексу (далі - комплекс будівель елеватора).
3. 15.07.2022 державний реєстратор провів державну реєстрацію права власності АТ «ДПЗКУ» на комплекс будівель елеватора.
4. Однак за рішенням державного реєстратора від 25.07.2023 № 68597744 право власності на комплекс будівель елеватора було зареєстровано за ДП «Хлібна база № 89». Підставою для державної реєстрації став акт повернення майна ДП «Хлібна База № 89» від 30.06.2023, видавник: Філія АТ «ДПЗКУ» та ДП «Хлібна база № 89» (далі - акт повернення майна).
5. За іншим рішенням державного реєстратора від 25.08.2023 № 69023309 комплекс будівель елеватора був зареєстрований на праві приватної власності за ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 23.08.2023 № 2328.
6. Проте вказані рішення державного реєстратора від 25.07.2023 № 68597744 та від 25.08.2023 № 69023309 були анульовані за наказами Міністерства юстиції України (далі - Мін'юст) № 3113/5 від 30.08.2023 та № 3131/5 від 01.09.2023 як такі, що прийняті державним реєстратором з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
7. 01.09.2023 на підставі наказу Мін'юсту № 3131/5 від 01.09.2023 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) внесено відомості про скасування права власності ОСОБА_1 на комплекс будівель елеватора та відомості про скасування іпотеки вказаного нерухомого майна.
8. Згідно з інформацією з Реєстру станом на 04.09.2023 право власності на комплекс будівель елеватора зареєстровано за АТ «ДПЗКУ».
Узагальнений зміст позовних вимог та підстав позову
9. У листопаді 2023 року АТ «ДПЗКУ» звернулося до суду з позовом до ДП «Хлібна База №89» та АТ ДАК «Хліб України» про визнання недійсним акта повернення майна від 30.06.2023.
10. На обґрунтування позовних вимог зазначає, що акт повернення майна укладений його сторонами з перевищенням повноважень та з порушенням встановленого чинним законодавством порядку відчуження державного майна. На підставі спірного акта майно цілісного майнового комплексу АТ «ДПЗКУ» незаконно вибуло з власності держави та перейшло у приватну власність іншої особи.
Узагальнений зміст та обґрунтування оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
11. Господарський суд міста Києва рішенням від 16.04.2025, яке залишив без змін Північний апеляційний господарський суд постановою від 08.07.2025, в позові відмовив.
12. Суди констатували, що позивач не довів факт порушення його речових прав на спірне майно, оскільки реєстраційні дії щодо спірного нерухомого майна були анульовані за наказами Мін'юсту і станом на момент звернення з даним позовом право власності на комплекс будівель елеватора зареєстровано а Реєстрі за АТ «ДПЗКУ».
Касаційні скарги
13. Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
14. Також з касаційною скаргою на зазначені судові рішення звернулося Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства України (далі - Міністерство), в якій просить їх скасувати з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, ухвалити нове рішення про задоволення позову
Узагальнені доводи касаційної скарги позивача
15. Суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 4, 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», статтю 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», без урахування висновків Верховного Суду в постановах від 01.10.2020 у справі №924/647/18 та у справі № 912/1672/18, від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц, від 11.11.2021 у справі № 910/8482/18 (910/4866/21). Суди не врахували, що Кабінет Міністрів України (як орган управління об'єктами державної власності) не приймав рішення про вилучення спірного майна у АТ «ДПЗКУ» чи передачу до ДП «Хлібна база № 89». Отже, на підставі акта повернення майна спірний комплекс будівель елеватора без згоди та без волевиявлення власника протиправно вибув з державної власності, а отже порушене право держави в особі позивача підлягає судовому захисту.
16. Суди не врахували, що позивач позбавлений можливості в договірному порядку визначити кваліфікацію оскаржуваного акта як недійсного правочину та визначити відповідні правові наслідки, а єдиним способом захисту прав АТ «ДПЗКУ» є визнання оскаржуваного акта повернення майна недійсним в судовому порядку. Зазначене на думку скаржника свідчить про порушення судами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон), без урахування висновків Верховного Суду в постановах від 27.10.2021 у справі № 346/6034/13-ц (щодо неможливості на рівні договору здійснювати кваліфікацію певного договору як недійсного); від 14.11.2018 у справі №14-308цс18 (щодо презумпції правомірності договору); від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, від 12.03.2019 у справі №911/3594/17 від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 20.02.2018 у справі №917/553/17, від 03.04.2019 у справі № 922/1645/18, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18 (про те, що державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи).
17. Разом з тим відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 12 Закону, статей 15, 16 ЦК України у правовідносинах, пов'язаних з невідповідністю відомостей, що містяться в Реєстрі та чинним правовстановлюючим документом, який підтверджує перехід права власності від продавця до покупця. Так, не зважаючи на те, що згідно з інформацією з Реєстру комплекс будівель елеватора станом на день звернення із позовом до суду зареєстрований за позивачем, в той же час є чинним оскаржуваний акт повернення майна та договір купівлі-продажу, згідно з яким власником спірного майна є ОСОБА_1 .
18. У порушення статей 76, 86, 210, 237 ГПК України та без урахування висновків Верховного Суду в ухвалі від 11.08.2022 у справі № 916/546/21, в постановах від 10.09.2019 у справі №918/370/18, від 11.09.2018 у справі №918/1377/16, від 29.04.2015 у справі № 903/134/13-г, від 24.09.2013 у справі № 5019/556/12, суди не дослідили зміст оскаржуваного акта повернення майна, не перевірили обсяг повноважень його підписантів. Спірний акт є правочином, за яким комплекс будівель елеватора вибув з державної власності і володіння АТ «ДПЗКУ» та перейшов у приватну власність. Проте спірний правочин укладений від імені позивача та відповідача-1 особами, які не мали для цього необхідного обсягу цивільної дієздатності, а також з порушенням порядку відчуження державного майна, а тому належним способом захисту прав позивача є визнання вказаного правочину недійсним.
Узагальнені доводи касаційної скарги Міністерства
19. Відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права про ефективний спосіб захисту у подібних правовідносинах, коли наслідки незаконного відчуження були усунуті адміністративним шляхом, але первинний правочин, що спричинив відчуження, залишився чинним. Суди попередніх інстанцій відмовили у позові, пославшись на відновлення права власності АТ «ДПЗКУ» після скасування реєстраційних дій Мін'юсту. Однак, незважаючи на скасування реєстраційних дій, чинність спірного акта створює юридичну невизначеність та потенційний ризик його подальшого неправомірного використання як основи для повторних протиправних дій. Відсутність правової оцінки цього акта судом не забезпечує повного та ефективного захисту прав та законних інтересів позивача.
Позиція ОСОБА_1 у відзивах на касаційні скарги
20. Висновок судів попередніх інстанцій про те, що право позивача не порушено, є законним та обґрунтованим, а доводи касаційних скарг безпідставні. При цьому позивач не довів законності набуття спірного майна в порядку правонаступництва в результаті перетворення ДП «ДПЗКУ», а отже відсутні підстави для висновку про наявність у позивача речових прав на спірне майно. У зв'язку з чим касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду попередньої інстанції
21. Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
22. Відповідно до принципу диспозитивності господарського судочинства, закріпленого у статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
23. Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог суперечить завданню господарського судочинства, яким відповідно до частини 1 статті 2 ГПК України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
24. У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина 1 статті 14 ГПК України), але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини 5 статті 13 ГПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20, від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20, від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18, від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц, від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18).
25. Невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можна витлумачити відповідно до належного способу захисту прав. Протилежний підхід не відповідав би завданням господарського судочинства. Близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19.04.2023 у справі № 904/7803/21, від 20.09.2023 у справі № 910/3453/22, від 01.11.2023 у справі № 910/7987/22.
26. Позивач у позові стверджує, що оспорюваний ним акт повернення майна укладений неуповноваженими особами та з порушенням порядку відчуження державного майна. Держава волі на вчинення такого правочину не виявляла, жодних правочинів на здійснення переходу права власності на комплекс будівель елеватора позивач не вчиняв. Натомість внаслідок укладення спірного акта за ланцюгом правочинів право приватної власності на комплекс будівель елеватора набув ОСОБА_1. На думку позивача, нівелювання чинності спірного акта усуне існуючу на даний час правову невизначеність у приналежності речових прав на спірне майно певній особі.
27. Відмовляючи в позові про визнання спірного акта недійсним, суди попередніх інстанцій виходили з того, що право власності позивача на комплекс будівель елеватора не порушено, оскільки на момент звернення з даним позовом саме позивач є титульним володільцем цього майна, а питання законності переходу речових прав від позивача до інших осіб вже було вирішено в адміністративному порядку шляхом анулювання відповідних реєстраційних дій щодо спірного майна за третіми особами.
28. Верховний Суд критично оцінює такі висновки судів саме у спірних правовідносинах та зазначає про таке.
29. Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
30. Згідно з частинами 1, 2 статті 202 ЦК України правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
31. У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
32. Верховний Суд зауважує, що оспорюваний у межах цього судового провадження документ, які сторони іменують як «акт повернення майна», за своєю суттю є актом приймання-передачі майна. Залежно від обставин конкретної справи такий документ може як підтверджувати певні факти та бути документом первинного бухгалтерського обліку, так і мати ознаки правочину, тобто бути спрямованим на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
33. Встановлення правової природи акта приймання-передачі - це питання дослідження як змісту такого акта приймання-передачі, так і інших доказів, наявних у матеріалах справи. Таким чином, суд досліджує акт в кожному конкретному випадку та надає йому оцінку в залежності від того, чи підтверджує він волевиявлення сторін, а також чи має він юридичні наслідки, в залежності від чого суд робить висновок щодо того, чи є акт правочином та щодо ефективного способу захисту.
34. Суди встановили, що 15.07.2022 відбулася державна реєстрація права власності АТ «ДПЗКУ» на комплекс будівель елеватора; 25.07.2023 на підставі спірного акта повернення майна право власності на комплекс будівель елеватора було зареєстровано за ДП «Хлібна база № 89», а потім за ОСОБА_1 вже на підставі іншого правочину - договору купівлі-продажу від 23.08.2023 № 2328.
35. Верховний Суд констатує, що акт повернення майна у спірних правовідносинах свідчить про погоджену дію обох сторін даного двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов'язків. Такий акт на момент звернення позивача з позовом вже спричинив юридичні наслідки, а саме: (1) став підставою для державної реєстрації речових прав на спірну нерухомість за ДП «Хлібна база № 89»; (2) створив передумови для укладення договору купівлі-продажу цього ж майна від 23.08.2023 №2328 та для державної реєстрації прав за ОСОБА_1 . При цьому ОСОБА_1 , посилаючись на вказаний договір купівлі-продажу, вважає себе власником комплексу будівель елеватора, про що безпосередньо свідчить його послідовна процесуальна позиція у даній справі, у тому числі і в суді касаційної інстанції. Така позиція ОСОБА_1 у тому числі свідчить про те, що не тільки позивач, а й інші учасники цього провадження сприймають спірний акт саме як правочин, спрямований на набуття його сторонами цивільних прав та обов'язків.
36. У контексті встановлених у даній справі фактичних обставин Верховний Суд вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про не доведення позивачем факту порушення свого права внаслідок укладення спірного акта з підстави виключно відновлення чинності державної реєстрації за ним речових прав на комплекс будівель елеватора, яке відбулося внаслідок анулювання Мін'юстом відповідних реєстраційних записів щодо спірного майна за іншими особами.
37. Відповідно до частин 1, 2 статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
38. Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, регулюються Законом, за приписами пункту 1 частини 1 статті 2 якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Реєстру.
39. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина 2 статті 3 Закону).
40. Разом із цим Закон, крім визнання та підтвердження державою таких прав, також спрямований на їх захист.
41. Так, частиною 1 статті 37 Закону передбачено, що рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Мін'юсту, його територіальних органів або до суду.
42. За загальним правилом, захист порушених прав особи здійснюється у судовому порядку.
43. Крім судового розгляду спору, оскарження рішення, дії або бездіяльності державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав до Мін'юсту є додатковим механізмом захисту речових прав на нерухоме майно. Таке оскарження може бути оперативним механізмом захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав, однак не може підміняти собою судовий розгляд.
44. Мін'юст у межах своїх повноважень здійснює контроль у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно; оцінює помилковість дій та рішень державного реєстратора, однак не досліджує помилки або протиправні дії скаржника, інші аспекти захисту прав на нерухоме майно.
45. Тобто Мін'юст оцінює законність проведеної державним реєстратором адміністративної процедури, а не вирішує по суті спір. При розгляді скарги на рішення державного реєстратора Мін'юст не вправі вирішувати спір між сторонами, зокрема робити висновки про права сторін на майно.
46. Натомість вирішення спору про право (і забезпечення тим самим юридичної визначеності у правовідносинах між сторонами такого спору) належить до компетенції суду. Розглядаючи спори, пов'язані з реєстрацією речових прав на нерухоме майно, в судовому порядку, держава захищає порушене право та забезпечує правову визначеність (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 916/4093/21 та від 24.04.2024 у справі № 752/30324/21).
47. Суди встановили, що внаслідок виконання наказів Мін'юсту про анулювання реєстраційних дій право власності на спірну нерухомість було знову зареєстроване в Реєстрі за позивачем, що створило презумпцію належності права такій особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (Buchbesitz (нім.) - книжкове володіння).
48. Однак здійснене Мін'юстом у межах адміністративної процедури анулювання реєстраційних дій не вирішило спір про право власності на комплекс будівель елеватора та не призвело і не могло призвести до втрати юридичної сили документами, використаними державним реєстратором в якості правової підстави для прийняття рішення про державну реєстрацію прав на це майно спочатку за ДП «Хлібна база № 89», а потім за ОСОБА_1 .
49. Як вже зазначено вище, вирішення існуючого (за твердженням позивача) спору про право власності на комплекс будівель елеватора належить виключно до компетенції суду.
50. Верховний Суд зауважує, що відповідно до цивільного законодавства особа, яка вважає, що її речові права порушено, має право звернутися до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною (статті 215-235 ЦК України) (зобов'язально-правовий спосіб захисту), так і з позовом про витребування майна (статті 330, 387, 388 ЦК України) (речово-правовий спосіб захисту).
51. Речові способи захисту спрямовані на захист суб'єктивного речового права як абсолютного цивільного права особи у речових правовідносинах, тобто у випадках, коли порушник такого права не перебуває з його носієм у зобов'язальних (зокрема, договірних) правовідносинах або вчинене порушення не стосується таких правовідносин, хоча б вони і були фактично наявними.
52. Натомість зобов'язальні способи захисту мають на меті забезпечити захист власника чи носія іншого речового права як учасника зобов'язальних (зокрема, договірних) правовідносин, у яких він перебуває з порушником відповідного права.
53. У даному випадку набутий позивачем внаслідок оскарження до Мін'юсту рішень державного реєстратора статус титульного володільця комплексу будівель елеватора позбавляє його, як власника, можливості захистити своє право за допомогою речово-правових способів захисту (зокрема, шляхом витребування майна).
54. Позаяк у даних правовідносинах позивачу недоступні інші можливості захисту його прав, то саме зобов'язально-правовий спосіб захисту прав у формі оспорення правочину (ресцисорний позов), який оформлений актом повернення майна (у розумінні статті 202 ЦК України), є належним способом захисту цивільних прав та обов'язків позивача в розумінні статті 16 ЦК України і статті 20 Господарського кодексу України.
55. Близькі за змістом висновки щодо визначення правової природи акта приймання-передачі як правочину та можливості його оспорення шляхом заявлення вимоги про визнання такого акта недійсним наведені в постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №910/17954/20, від 10.09.2019 у справі №918/370/18, на яку посилається позивач та яка не врахована судами попередніх інстанцій.
56. У спірних правовідносинах рішення суду про визнання недійсним правочину, за змістом якого позивач позбавився права на майно, є юридичним фактом, який усуває правову невизначеність у приналежності відповідного права певній особі та відновлює первісний суб'єктний склад, який мав місце до укладання акта повернення майна.
57. З урахуванням цього позивач правильно визначився зі способом захисту, який може бути застосований, виходячи з конкретних обставин цієї справи, та який є ефективним для захисту порушеного права позивача.
58. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 73, 74, 76, 77, 86, 236 ГПК України визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів), з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Для повного і всебічного розгляду справи важливим є встановлення та аналіз сукупного зв'язку зазначених вище обставин, а їх відсутність не дає змогу розглянути спір у відповідності до вимог законодавства та встановити наявність підстав для задоволення чи відмови у задоволенні позовних вимог.
59. Таким чином, саме дослідження і встановлення всіх обставин справи, з урахуванням позицій сторін та обсягу наявних у матеріалах доказів є ключовим для встановлення можливості захистити право позивача у контексті обґрунтувань заявленої ним позовної вимоги.
60. Однак суди попередніх інстанцій, дійшовши помилкового висновку про те, що права позивача у спірних правовідносинах не порушені, не встановили усіх обставин справи, не дослідили докази, які є важливими у спірних правовідносинах, а колегія суддів, з огляду на повноваження, передбачені статтею 300 ГПК України, не може самостійно встановлювати відповідні обставини.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
61. Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
62. Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
63. Зважаючи на викладене, касаційні скарги необхідно задовольнити частково, рішення судів попередніх інстанцій скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Розподіл судових витрат
64. З огляду на задоволення частково касаційних скарг та направлення справи на новий розгляд судові витрати, понесені скаржниками у зв'язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами вирішення спору.
Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційні скарги Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» та Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України задовольнити частково.
2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.07.2025 і рішення Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 у справі № 910/18257/23 скасувати.
3. Справу № 910/18257/23 направити на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Міщенко І. С.
Судді Берднік І. С.
Зуєв В. А.