22 вересня 2025 року м. Харків Справа №922/1110/22
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І.,
за участю секретаря судового засідання Ярош В.В.,
за участю представників сторін:
позивача - Горгуль Н.В., посвідчення №072883 дійсне до 01.03.2028 року;
першого відповідача - Руденко Д.Ю. (самопредставництво), посвідчення №2921 дійсне до 31.12.2025 року;
другого відповідача (в режимі відеоконференції) - Скриннік І.А. (адвокат), ордер серія АХ №1099282 від 08.08.2022 року, сідоцтво №1706 від 13.03.2009 року;
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№2508Х/1) на рішення Господарського суду Харківської області від 27.09.2024 року у справі №922/1110/22
за позовом Керівника Немишлянської окружної прокуратури м. Харкова, м. Харків,
до 1. Харківської міської ради, м. Харків,
2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Гиалит», м. Харків,
про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу та зобов'язання повернути земельну ділянку
Керівник Немишлянської окружної прокуратури м.Харкова звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю «Гиалит», в якому просив (з урахуванням заяви про зміну предмету позову):
- визнати незаконним та скасувати пункт 17 додатку 1 до рішення 3 сесії Харківської міської ради 8 скликання «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок» від 24.02.2021 року №49/21;
- визнати незаконним та скасувати пункт 1.1. додатку до рішення 6 сесії Харківської міської ради 8 скликання «Про продаж земельних ділянок юридичним та фізичним особам» від 14.07.2021 року №159/21;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2330861763101) від 17.08.2021 року серія та номер 848, загальною площею 0,2467 га з кадастровим номером 6310138200:03:031:0030, що розташована за адресою: вул. Дванадцятого Квітня, 2-А у місті Харків, укладений між Харківською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Гиалит» (код ЄДПРОУ 42627743);
- зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Гиалит» (код ЄДПРОУ 42627743) повернути Харківській об'єднаній територіальній громаді в особі Харківської міської ради земельну ділянку загальною площею 0,2467 га з кадастровим номером 6310138200:03:031:0030, що розташована за адресою: вул.Дванадцятого Квітня, 2-А у місті Харків.
На підтвердження позовних вимог прокурор посилається на те, що продаж вищевказаної земельної ділянки було здійснено без проведення земельних торгів, що суперечить вимогам статей 127, 134, 135 Земельного Кодексу України.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 27.09.2024 року (суддя Калантай М.В., повний текст складено 07.10.2024 року) у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду від 27.09.2024 року, заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 27.09.2024 року в частині відмови у визнанні недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2330861763101) від 17.08.2021 року, серія та номер 848, загальною площею 0,2467 га з кадастровим номером 6310138200:03:031:0030, що розташована за адресою: вул. Дванадцятого Квітня, 2-А у місті Харків, укладеного між Харківською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Гиалит», та зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Гиалит» повернути Харківській об'єднаній територіальній громаді в особі Харківської міської ради земельну ділянку загальною площею 0,2467 га з кадастровим номером 6310138200:03:031:0030, що розташована за адресою, вул. Дванадцятого Квітня, 2-А у місті Харків, та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги прокурора задовольнити.
Також прокурор просить судові витрати за подання позову та апеляційної скарги у справі покласти на відповідачів.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що:
- у порушення норм ст.ст.86, 236 ГПК України, судом першої інстанції не надано оцінки доводам прокурора щодо явної невідповідності площі земельної ділянки під об'єктом нерухомості площі фактично відчуженої землі та не враховано висновки Верховного Суду з розгляду аналогічних спорів;
- отримання у власність земельної ділянки у розмірах, що значно перевищують площу належної відповідачу будівлі, для обслуговування та фактично нового будівництва, передбачає дотримання процедури проведення земельних торгів у порядку, визначеному положеннями ст.ст.134, 135 ЗК України;
- висновок суду про відсутність норм, що встановлюють розміри та межі земельних ділянок є безпідставним, оскільки пунком 6.1 ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» визначені усереднені розміри земельних ділянок необхідних для обслуговування будівель та споруд;
- звернення прокурора до суду відповідає законній меті, оскільки спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання щодо переходу майна, яке становить власність територіальної громади, а тому не порушується принцип справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 24.10.2024 року (у складі колегії суддів: головуючий суддя Здоровко Л.М., суддя Білоусова Я.О., суддя Мартюхіна Н.О.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 27.09.2024 року у справі №922/1110/22; встановлено позивачу строк до 11.11.2024 року для подання відзиву на апеляційну скаргу з доказами його надсилання апелянту; встановлено учасникам справи строк до 11.11.2024 року для подання заяв і клопотань; призначено справу до розгляду на 04.12.2024 року.
01.11.2024 року від Товариства з обмеженою відповідальністю «Гиалит» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити рішення місцевого господарського суду від 27.09.2024 року без змін.
Другий відповідач зазначає, що набув право власності на нерухоме майно, розташоване на вже сформованій земельній ділянці. Враховуючи приписи ч.2 ст. 134 ЗК України, проведення земельних торгів стосовно надання у власність вказаної земельної ділянки не могли проводитися, оскільки на сформованій земельній ділянці розташоване нерухоме майно, власником якого є ТОВ «Гиалит». Проведення ж таких земельних торгів є порушенням прав власника нерухомого майна, яке розташоване на сформованій земельній ділянці. Норма ч. 2 та ч. 3 ст. 134 ЗК України, на порушення якої посилається прокурор, не передбачає, що для надання у власність сформованої земельної ділянки з таким видом її використання необхідно проводити земельні торги. Також є безпідставними твердження прокурора стосовно того, що отримання земельної ділянки у власність без проведення земельних торгів передбачено з метою розміщення та обслуговування об'єктів нерухомого майна, яке вже перебуває у власності особи, яка звертається до органу місцевого самоврядування з проханням надати їй земельну ділянку. Класифікація видів цільового призначення земель, затверджена наказом Державного комітету України із земельних ресурсів 23.07.2010 року, який зареєстрований в Міністерстві юстиції України 01.11.2010 року за №1011/18306 (є нормативно-правовим актом), не передбачає в категорії земель житлової та громадської забудови такого виду використання, як «з метою розміщення та обслуговування об'єктів нерухомого майна, яке вже перебуває у власності особи», про що вказує прокурор. Звернення ТОВ «Гиалит» до Харківської міської ради із заявою про надання сформованої раніше земельної ділянки з метою розміщення та обслуговування об'єктів нерухомого майна, а так само й прийняття Харківською міською радою такого рішення - не відповідало б вимогам ст. 20 Земельного Кодексу України та Класифікації видів цільового призначення.
11.11.2024 року від Харківської міської ради надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити рішення місцевого господарського суду від 27.09.2024 року без змін.
Перший відповідач зазначає наступне:
- норма ст.134 Земельного кодексу України не містить обмежень щодо подальшого використання земельної ділянки, як і не містить застережень щодо розміру земельної ділянки чи порядку його визначення;
- оскаржувані рішення Харківської міської ради були прийняті на підставі ст.25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.ст. 116, 123, 124, 134 Земельного кодексу України та керуючись Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», а отже відповідають вимогам чинного законодавства та компетенції органу, що його видав;
- межі, площа та цільове призначення земельної ділянки були визначені відповідно до вимог діючого законодавства; проект землеустрою було погоджено відповідними службами в порядку визначеного діючим законодавством та затверджено Харківською міською радою; зазначена земельна ділянка розташована за межами «червоних» ліній;
- позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту;
- на час прийняття оскаржуваного рішення Харківської міської ради на спірній земельній ділянці знаходилася нежитлова будівля, яка зареєстрована на праві власності за ТОВ «Гиалит», а тому вказана земельна ділянка не підлягала продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) згідно ч.2 ст.134 Земельного кодексу України;
- щодо невідповідності площі земельної ділянки площі нерухомого майна та продажу земельної ділянки площею 0,2467га перший відповідач зауважив, що встановлення площі земельної ділянки та нерухомого майна, яке розташоване на ній, не регламентується положеннями наведених у позові нормативно-правових актів, а визначення розміру такої земельної ділянки є виключно правом та волевиявленням органу місцевого самоврядування. Твердження прокурора про те, що земельна ділянка має відповідати площі, яку безпосередньо займають нежитлові споруди (виключно площу під об'єктами нерухомого майна) або може бути дещо більшою (у разі необхідності обслуговування цих об'єктів) не ґрунтується на нормах чинного законодавства. Сама по собі констатація факту того, що площа відведеної земельної ділянки є більшою у математичному порівнянні з площею нерухомості, без обґрунтування належними та допустимими доказами, не може вважатися належним обґрунтуванням. Чинне земельне законодавство не визначає методики визначення площі, яка для орендаря землі є достатньою з метою обслуговування, функціонування та експлуатації будівлі (ведення господарської діяльності).
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 04.12.2024 року зупинено провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 27.09.2024 року у справі 922/1110/22 до розгляду Об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №922/1137/20.
Згідно з витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.03.2025 року, у зв'язку з відпусткою судді Мартюхіної Н.О., для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Здоровко Л.М., суддя Білоусова Я.О., суддя Лакіза В.В.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 18.03.2025 року поновлено провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 27.09.2024 року у справі №922/1110/22; призначено справу до розгляду на 02.04.2025 року.
02.04.2025 від прокурора надійшли додаткові пояснення.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 02.04.2025 року зупинено провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 27.09.2024 року у справі №922/1110/22 до розгляду судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №922/3727/19 та оприлюднення повного тексту постанови, зобов'язано сторін повідомити Східний апеляційний господарський суд про усунення обставин, що спричинили зупинення провадження у справі.
Відповідно до розпорядження Східного апеляційного господарського суду щодо повторного автоматизованого розподілу справи та витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.05.2025 року у зв'язку зі звільненням у відставку головуючого судді Здоровко Л.М. для розгляду справи сформовано новий склад суду, а саме: головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І.
13.08.2025 року від Немишлянської окружної прокуратури м.Харкова надійшло клопотання про поновлення провадження у справі №922/1110/22, яке мотивовано тим, що 02.07.2025 року було оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень повний текст постанови Верховного Суду від 29.05.2025 року у справі №922/3727/19.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 18.08.2025 року у зв'язку з усуненням обставин, що зумовили зупинення провадження у справі - поновлено провадження у справі №922/1110/22; розгляд справи за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 27.09.2024 року у справі №922/1110/22 призначено на 15.09.2025 року.
Від Харківської обласної прокуратури надійшли додаткові письмові пояснення (вх.№10909 від 15.09.2025 року), які досліджено та долучено до матеріалів справи.
У судовому засіданні 15.09.2025 року протокольно оголошено перерву до 22.09.2025 року.
Харківська міська рада також надала письмові пояснення у справі (вх.№11205 від 22.09.2025 року), які досліджено та долучено до матеріалів справи.
У судовому засіданні 22.09.2025 року представник прокуратури наполягав на задоволенні апеляційної скарги. Представник першого відповідача проти позиції апелянта заперечував з підстав викладених у відзиві та додаткових письмових поясненнях. Представник другого відповідача також проти позиції скаржника заперечував з підстав викладених у відзиві.
У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзивах на неї доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
Як убачається з матеріалів справи, прокурор у цій справі звернувся до суду з позовом в інтересах держави як самостійний позивач.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Абзацом першим частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.
Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Конституційний Суд України зазначив, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п'ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 року №3-рп/99).
Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов'язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин, зобов'язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема звертатись до суду з відповідним позовом).
Відповідно до абзацу другого частини п'ятої статті 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 року у справі №587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі №698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі №911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі №910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі №483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі №633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі №905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі №912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.18).
Частини третя та четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» серед іншого встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).
Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі №912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Тобто визначений частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 11.06.2024 року у справі №925/1133/18 зазначила, що орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб'єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача (пункт 116). При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор (пункт 117).
Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.
У справі, яка розглядається, прокурор звернувшись з позовом вказував на порушення інтересів держави відповідачем - 1 з огляду на те, що відповідач - 1 як орган, уповноважений діяти виключно в інтересах територіальної громади міста, при прийнятті спірних рішень та укладеного на їх підставі оспорюваного договору, здійснив відчуження земельної ділянки без проведення земельних торгів на порушення вимог законодавства, тобто діяв всупереч інтересам територіальної громади міста та, відповідно, і держави. При цьому прокурор твердив, що позбавлення права відповідача - 2 на зазначену земельну ділянку не порушує справедливої рівноваги між інтересами суспільства та права відповідача, оскільки він не позбавлений права на конкурентній основі отримати право на таку земельну ділянку згідно визначених значних меж.
Враховуючи викладене у сукупності прокурор у даній справі підтвердив наявність підстав для представництва інтересів держави у суді.
Предметом судового розгляду у цій справі є, зокрема, вимоги прокурора про:
- визнання незаконним та скасування пункту 17 додатку 1 до рішення 3 сесії Харківської міської ради 8 скликання «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок» від 24.02.2021 року №49/21;
- визнання незаконним та скасування пункт 1.1. додатку до рішення 6 сесії Харківської міської ради 8 скликання «Про продаж земельних ділянок юридичним та фізичним особам» від 14.07.2021 року №159/21;
Обґрунтовуючи свою позицію, прокурор стверджував, що спірними рішеннями порушується право власності територіальної громади міста Харкова на спірний об'єкт нерухомості і єдиним способом захисту цього права, на його думку, є звернення до суду про скасування таких рішень органу місцевого самоврядування.
Колегія суддів зазначає, що у пункті 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 року у справі №912/2797/21, зроблено правовий висновок про те, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 (пункт 39), від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 28.09.2022 у справі №483/448/20.
За усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду якщо рішення органу державної влади, місцевого самоврядування виконане, вимога про визнання такого рішення недійсним не відповідає належному способу захисту, бо її задоволення не призводить до відновлення прав позивача. При цьому якщо таке рішення не відповідає закону, воно не створює тих наслідків, на які спрямоване. Тому відсутня необхідність оскаржувати таке рішення - позивач може обґрунтовувати свої вимоги, зокрема, незаконністю такого рішення (пункт 4.50 постанови Верховного Суду від 23.10.2024 року у справі №910/9933/20).
З огляду на те, що спірні рішення органу місцевого самоврядування уже виконані на час звернення з позовом до суду шляхом укладення спірного договору, визнання недійсним таких рішень не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади, оскільки вимагає спростування в судовому порядку законності укладення договору та повернення набутого за договором або відшкодування шкоди (за наявності підстав).
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову про визнання незаконним та скасування рішень через неефективність обраного прокурором способу захисту прав.
Подібний правовий висновок викладено у пункті 8.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 року у справі №912/2797/21, який враховується колегією суддів під час розгляду справи.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові, подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (пункт 52), від 05.10.2022 у справі №922/1830/19 (пункт 8.2).
За встановлених у цій справі обставин, спрямованість заявлених позовних вимог на повернення майна територіальній громаді, заявлені вимоги про визнання недійсним рішень є неефективними, оскільки їх задоволення не призведе до відновлення права, яке прокурор вважає порушеним.
Щодо вимог про визнання недійсним договору та зобов'язання повернути земельну ділянку.
За приписами ст. 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації.
Статтею 9 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень Харківської міської ради у галузі земельних відносин на її території належить, зокрема, розпорядження землями територіальної громади міста, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб та надання земельних ділянок у користування.
Відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
Згідно з п. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (ч. 1, 2 ст. 116 Земельного кодексу України).
Приписами ч. 1 ст. 134 Земельного кодексу України передбачено, що земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Такими випадками за змістом ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України є: розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб. У такому разі земельні ділянки державної чи комунальної власності (або права на них) не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).
Отже, зазначеними нормами законодавства передбачено, що у разі розташування на земельних ділянках державної чи комунальної власності об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних чи юридичних осіб, законом охороняються і права зазначених осіб на відповідні земельні ділянки, на яких розташовано такі об'єкти, при цьому такі земельні ділянки або права на них в силу частини 2 статті 134 Земельного кодексу України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).
Як вже було заначено вище, на земельній ділянці, переданій у власність ТОВ «Гиалит» знаходиться нерухоме майно, належне останньому на праві власності. Так, ТОВ «Гиалит» є власником об'єкта нерухомого майна - нежитлової будівлі літ. "А-1", загальною площею 93,0 кв.м за адресою: м.Харків, вулиця Дванадцятого квітня, будинок 2-А, що підтверджується Витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (номер витягу 208789752 від 13.05.2020 року).
Право власності зареєстровано, незаконним не визнано.
Як підтверджується матеріалами справи, вказано самим позивачем, та не заперечується сторонами, об'єкт нерухомого майна, який належить ТОВ «Гиалит» знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 6310138200:03:031:0030.
Посилання апелянта на те, що площа земельної ділянки значно перевищує площу належної відповідачу-2 будівлі, колегія суддів відхиляє, оскільки ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України не ставить підстави продажу без застосування конкурентних засад в залежність від розміру об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), розташованих на земельній ділянці, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.
Крім того, жодним нормативним актом, який регулює порядок передачі у власність чи користування земельних ділянок комунальної власності, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна (будівлі, споруди), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, не унормовано, що при розробленні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок мають враховуватись, певні пропорції співвідношення площі таких об'єктів та площі земельної ділянки, яка відводиться.
Водночас прокурор як позивач у справі не підтвердив належними і допустимими доказами свої доводи про безпідставне, значне перевищення площі земельної ділянки, наданої в оренду, порівняно з площею об'єктів нерухомості відповідача і необхідності проведення в такому випадку земельних торгів. Колегія суддів вказує, що нормами чинного законодавства не встановлено порядок визначення або нормативи розміру та меж земельних ділянок, необхідних для обслуговування будинків або споруд, виключно в межах периметру фундаменту такого нерухомого майна. Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування будівлі (споруди), мало бути визначено прокурором при зверненні до суду з відповідним позовом або визначено шляхом проведення у справі експертизи з урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил. Однак прокурор відповідного не зазначив, як і не надав висновків експертизи/не заявляв про її проведення.
Отже, з огляду на викладене, зважаючи на положення ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України та той факт, що на земельній ділянці, переданій Харківською міською радою ТОВ «Гиалит», перебуває належне останньому на праві власності нерухоме майно, суд вважає, що надання спірної земельної ділянки у користування ТОВ «Гиалит» не вимагало проведення земельних торгів.
Державні будівельні норми, «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92», затверджені наказом Держкоммістобудування від 17.04.1992 року за №44, Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19.06.1996 року №173; Державні будівельні норми «Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005», затверджені наказом Держбуду України від 18.05.2005 року №80 не містять норм, які б прямо встановлювали нормативи розміру та межі земельних ділянок, не ставлять в залежність площу земельної ділянки від розміру нерухомого майна, що розташоване на ній, як і не ставить площу відведеної земельної ділянки в залежність від площі споруд, що на них знаходиться.
В пункті 6.1 Державні будівельні норми «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92», а також у примітках 1 та 2 вказується, що для розрахунку установ і підприємств обслуговування слід враховувати нормативи забезпеченості, які відображають соціально гарантований рівень відповідно до таблиці 6.1. Наведені у таблиці 6.1 нормативи є усередненими показниками по Україні (з розбивкою на міські і сільські поселення) і у кожному конкретному випадку підлягають уточненню у процесі проектування залежно від демографічного прогнозу, величини поселення і його місця у системі розселення, виробничого і соціально-культурного потенціалів тощо.
Необґрунтованим є посилання на п. 3.25 та п. 3.25а ДБН 360-92, як на підставу визначення площі земельної ділянки під нежитловими будівлями, оскільки ці норми передбачають, що відстань до сусідньої ділянки від найбільш виступної конструкції стіни треба приймати не менше 1,0 м. а відстань між житловими будинками та господарськими спорудами слід приймати відповідно від санітарних норм.
Отже, п. 3.25а ДБН 360-92 також не визначає площу земельної ділянки, а в цьому пункті мова йде про відстань між житловими будинками та господарськими спорудами, а також відстань до сусідньої земельної ділянки.
Крім того, ДБН 360-92 передбачають усереднені нормативи, які можуть як зменшуватися, так і збільшуватися в залежності від забезпеченості інженерними системами і комунікаціями, розміщення підсобних будинків і споруд, чисельності населення тощо.
Отже, вказані Державні будівельні норми не встановлюють залежність площі земельної ділянки від площі нерухомого майна, яке на ній розміщене, а тому посилання прокурора в позовній заяві на вказані норми не знайшло свого підтвердження.
Приписами ст.ст.203, 215 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 року, вирішуючи спір про визнання договору або його частини недійсним, господарський суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договору (його частини) недійсним і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору; правоздатність сторін за договором; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.
При цьому, суперечність договору актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним договором (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного договору всупереч змісту чи суті правовідносин сторін.
Відповідно до положень Земельного кодексу України, Законів України «Про власність», «Про місцеве самоврядування в Україні» власником спірної земельної ділянки є територіальна громада, яка делегує відповідній раді повноваження щодо передачі права користування від імені цієї громади, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.
Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.
Волевиявлення органів місцевого самоврядування при виконанні свої функцій, у тому числі щодо розпорядження майном шляхом укладення правочинів, повинно відповідати чинному законодавству. Воля територіальної громади, як власника, може виражатися лише в таких діях відповідного органу, які відповідають вимогам закону та інтересам територіальної громади. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 05.10.2016 року по справі №916/2129/15.
Як вже було встановлено судом, підстав для визнання спірних рішень Харківської міської ради незаконними та їх скасування немає, тому й підстави для визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу відсутні. Отже, позов у частині похідної вимоги про визнання договору недійсним задоволенню не підлягає, як і вимога про зобов'язання повернути майно - земельну ділянку.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне надати оцінку заявленому прокурором позову з підстав втручання у право ТОВ «Гиалит» на мирне володіння майном та відповідності трьом критеріям правомірності такого втручання відповідно до практики Європейського суду з прав людини.
Так, відповідно до ч.1 ст.11 ГПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ч.4 ст.11 ГПК України).
Предметом безпосереднього регулювання ст. 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном.
Перший протокол ратифікований Законом України від 17.07.1997 року №475/97-ВР і з огляду на положення ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21.02.1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства») положення ст. 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000 року, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009 року, «Щокін проти України» від 14.10.2010 року, «Сєрков проти України» від 07.07.2011 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме:
1) чи є втручання законним;
2) чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес;
3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
ЄСПЛ констатує порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Так, втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно - правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23.11.2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02.11.2004 року в справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
При поданні позову прокурор не обґрунтував дотримання критерію пропорційності, оскільки конкуруючий суспільний інтерес прокурора у зобов'язанні повернути земельну ділянку не може вважатися домірним із правомірними очікуваннями відповідача щодо використання отриманої земельної ділянки. Отже справедливий баланс у результаті здійсненого втручання дотриманий не буде, що призведе до порушення Конвенції.
Ураховуючи викладене колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд, приймаючи оскаржуване судове рішення, повністю дослідив обставини, які мають значення для справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права.
Згідно ст. 129 Конституції України, до основних засад судочинства відносяться, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Колегія суддів зазначає, що апелянтом по даній справі всупереч приписів ст. 73, 74, 76-79, 86 Господарського процесуального кодексу України не доведено факту, а також не надано належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження своєї позиції по справі.
Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм права. Доводи апеляційної скарги вчинені при довільному тлумаченні наявних між сторонами правовідносин і норм права, у зв'язку з чим апеляційна скарга заступника керівника Харківської обласної прокуратури не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване на рішення Господарського суду Харківської області від 27.09.2024 року у справі №922/1110/22 має бути залишене без змін.
Враховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-79, 126, 129, 240, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,-
Апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 27.09.2024 року у справі №922/1110/22 залишити без змін.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст складено 02.10.2025 року.
Головуючий суддя В.С. Хачатрян
Суддя В.В. Россолов
Суддя О.І. Склярук