Справа № 826/15765/17 Суддя (судді) першої інстанції: Сагун А.В.
02 жовтня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого: Бєлової Л.В.
суддів: Аліменка В.О., Кучми А.Ю.,
розглянувши у порядку письмового провадження у місті Києві апеляційну скаргу Державної служби зайнятості на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року (справу розглянуто у порядку письмового провадження) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної служби зайнятості (Центрального апарату) про визнання неправомірною відмови, зобов'язання вчинити дії,
У грудні 2017 року позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом, у якому просив:
- визнати неправомірною відмову Державної служби зайнятості (Центрального апарату) від 22.11.2017 року № 33/13/6624-17 в задоволенні запиту на інформацію ОСОБА_1 від 16 листопада 2017 року.
- зобов'язати Державну службу зайнятості (Центральний апарат) повторно розглянути запит на інформацію ОСОБА_1 від 16 листопада 2017 року в порядку, що передбачений Законом України «Про доступ до публічної інформації».
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року адміністративний позов задоволено:
Визнати протиправною відмову Державної служби зайнятості (Центрального апарату) від 22.11.2017 року № 33/13/6624-17 в задоволенні запиту на інформацію ОСОБА_1 в 16 листопада 2017 року.
Зобов'язати Державну службу зайнятості (Центральний апарат) повторно розглянути запит на інформацію ОСОБА_1 від 16 листопада 2017 року в порядку, що передбачений Законом України «Про доступ до публічної інформації».
Не погоджуючись з таким рішенням суду, відповідачем подано апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та відмовити у задоволенні позовних вимог. Апелянт мотивує свої вимоги тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи.
Апелянт в обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що відповідач станом на дату виникнення спірних правовідносин не був розпорядником публічної інформації в розумінні Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державної служби зайнятості на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної служби зайнятості (Центрального апарату) про визнання неправомірною відмови, зобов'язання вчинити дії.
Після надходження матеріалів справи до суду апеляційної інстанції, ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2025 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
Відповідно до статті 311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, 16.11.2017 засобами електронного зв'язку позивач звернувся до Державної служби зайнятості (Центрального апарату) із запитом на інформацію, в якому просив направити на його електронну адресу завірені належним чином паперові копії та скановані копії наступних документів:
- його запиту на інформацію з реєстраційними відмітками;
- наказу про звільнення з посади директора Київського міського центру зайнятості (далі - КМЦЗ) ОСОБА_2 ;
- наказу про призначення на посаду директора КМЦЗ ОСОБА_3. (а.с.7).
Державна служба зайнятості (Центральний апарат) листом від 22.11.2017 № 33/13/6624-17 (а.с.8) надала відповідь позивачу, в якій зазначено, що запит зареєстрований за вх. 208/32-17 від 16.11.2017.
Документи, копії яких позивач запитує, містять персональні дані, тому запит розглянуто з дотриманням вимог Закону України «Про захист персональних даних» (далі - Закон). Порядок доступу до персональних даних, а також вимоги до запиту про доступ до персональних даних визначені статтею 16 Закону. При цьому, відповідно до частини шостої статті 16 Закону суб'єкт персональних даних має право на одержання будь-яких відомостей про себе у будь-якого суб'єкта відносин, пов'язаних з персональними даними, за умови надання інформації, визначеної у пункті 1 частини четвертої цієї статті, крім випадків, установлених законом.
Враховуючи, що запит позивача не відповідає вимогам, встановленим частиною четвертою статті 16 Закону, позивач не можете отримати вищевказані персональні дані. У разі подання запиту, оформленого згідно з вимогами Закону, відомості будуть надані у порядку та строки, визначені Законом.
Вважаючи відмову в задоволенні запиту на інформацію протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Суд першої інстанції адміністративний позов задовольнив та зазначив, що запит на інформацію подано відповідно до положень Закон України «Про доступ до публічної інформації», однак відповідачем відмовлено у наданні інформації на підставі Закону України «Про захист персональних даних», без зазначення підстав відмови встановлених ч.1 ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Представником відповідача не надано до суду доказів, що запитувана інформація містить конфіденційну інформацію, яку відносено до інформації з обмеженим доступом.
Вказане на думку суду першої інстанції свідчить, що відмова у наданні запитуваної інформації, яка викладена в листі від 15.08.2017 року №19-8371 не відповідає частині 4 статті 22 Закону №2939-VI.
Крім того, суд першої інстанції зазначив, що запитувана у запиті позивача інформація підпадає під ознаки публічної інформації відповідно до ст. 1 Закону №2939-VI.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації визначено у Законі України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року №2939-VI (далі - Закон №2939-VI, в редакції станом на дату виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до статті 1 Закону №2939-VI публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з частиною першою статті 10 Закону №2939-VI кожна особа має право доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається.
Частиною третьою статті 10 Закону №2939-VI передбачено, що розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов'язані: 1) надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом; 2) використовувати її лише з метою та у спосіб, визначений законом; 3) вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до неї інших осіб; 4) виправляти неточну та застарілу інформацію про особу самостійно або на вимогу осіб, яких вона стосується.
Правові відносини, пов'язані із захистом і обробкою персональних даних, регулюються Законом України «Про захист персональних даних» від 01 червня 2010 року №2297-VI (далі - Закон №2297-VI, в редакції станом на дату виникнення спірних правовідносин).
Згідно з визначенням, наведеним у статті 2 Закону №2297-VI, персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 20.01.2012, № 2-рп/2012 «У справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України», вказав, що до конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження (частина друга статті 11 Закону №2657-XII).
Конституційний Суд України в абзаці першому пункту 1 резолютивної частини Рішення від 30.10.1997 року № 5-зп відніс до конфіденційної інформації про фізичну особу, крім вказаної, ще й відомості про її майновий стан та інші персональні дані. Таким чином, Конституційний Суд України вважає, що перелік даних про особу, які визнаються як конфіденційна інформація, не є вичерпним.
Даючи офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України, вважає, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім'ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім'ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
За змістом частини першої статті 5 Закону №2297-VI персональні дані є об'єктами захисту цього Закону.
Відповідно до частини другої статті 8 Закону №2297-VI суб'єкт персональних даних має право на доступ до своїх персональних даних.
Частиною першою статті 16 Закону №2297-VI порядок доступу до персональних даних третіх осіб визначається умовами згоди суб'єкта персональних даних, наданої володільцю персональних даних на обробку цих даних, або відповідно до вимог закону. Порядок доступу третіх осіб до персональних даних, які знаходяться у володінні розпорядника публічної інформації, визначається Законом України «Про доступ до публічної інформації».
Згідно з частиною третьою статті 16 Закону №2297-VI суб'єкт відносин, пов'язаних з персональними даними, подає запит щодо доступу (далі - запит) до персональних даних володільцю персональних даних.
Відповідно до частини четвертої статті 16 Закону №2297-VI у запиті зазначаються: 1) прізвище, ім'я та по батькові, місце проживання (місце перебування) і реквізити документа, що посвідчує фізичну особу, яка подає запит (для фізичної особи - заявника); 2) найменування, місцезнаходження юридичної особи, яка подає запит, посада, прізвище, ім'я та по батькові особи, яка засвідчує запит; підтвердження того, що зміст запиту відповідає повноваженням юридичної особи (для юридичної особи - заявника); 3) прізвище, ім'я та по батькові, а також інші відомості, що дають змогу ідентифікувати фізичну особу, стосовно якої робиться запит; 4) відомості про базу персональних даних, стосовно якої подається запит, чи відомості про володільця чи розпорядника персональних даних; 5) перелік персональних даних, що запитуються; 6) мета та/або правові підстави для запиту.
Частиною шостою статті 16 Закону №2297-VI суб'єкт персональних даних має право на одержання будь-яких відомостей про себе у будь-якого суб'єкта відносин, пов'язаних із персональними даними, за умови надання інформації, визначеної у пункті 1 частини четвертої цієї статті, крім випадків, установлених законом.
Стаття 2 Закону №2939-VI передбачає два види суспільних відносин, на які його положення не поширюються: відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом; відносини щодо отримання інформації суб'єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій.
Аналіз положень Закону №2939-VI свідчить, що під поняттям «спеціальні закони» у статті 2 Закону №2939-VI мається на увазі закони, які регулюють порядок отримання інформації, що має ознаки публічної, але порядок отримання якої є відмінним від того, що передбачений №2939-VI.
Отже, якщо іншим законом установлений спеціальний режим доступу до певної інформації, застосуванню підлягає цей закон.
Особливості доступу до інформації про особу визначено Законом №2297-VI. Аналіз статті 16 Закону №2297-VI дає підстави для висновку, що доступ до персональних даних третьою особою здійснюється на підставі, в порядку та в обсязі з урахуванням обмежень, що передбачені Законом №2297-VI.
Водночас доступ до інформації про себе надається особі без обмежень на підставі запиту за умови зазначення в запиті прізвища, ім'я та по батькові, місця проживання (місця перебування) і реквізитів документа, що посвідчує фізичну особу, яка подає запит.
Для визнання інформації персональними даними обов'язковою є наявність зв'язку між такою інформацією та конкретною особою.
Для цілей застосування №2297-VI під персональними даними треба розуміти об'єктивні та суб'єктивні відомості про особисте, сімейне чи публічне життя фізичної особи, що виражені у формі літер, чисел, графіки, фото, звуку чи відео, якщо вони дозволяють прямо чи опосередковано ідентифікувати таку особу.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до Державної служби зайнятості (Центрального апарату) із запитом на інформацію, в якому просив направити на його електронну адресу завірені належним чином паперові копії та скановані копії наступних документів:
- його запиту на інформацію з реєстраційними відмітками;
- наказу про звільнення з посади директора КМЦЗ ОСОБА_2 ;
- наказу про призначення на посаду директора КМЦЗ ОСОБА_3 (а.с.7).
Отже, колегія суддів констатує, що запитувані документи, а саме накази про звільнення з посади директора Київського міського центру зайнятості ОСОБА_2 , про призначення на посаду директора КМЦЗ ОСОБА_3 містять персональні дані інших осіб, режим доступу до яких установлено в Законі №2297-VI.
Помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що запитувана у запиті позивача інформація підпадає під ознаки публічної інформації відповідно до ст. 1 Закону №2939-VI.
Отже, оскільки запит позивача, в якому він просив надати йому накази про звільнення з посади директора Київського міського центру зайнятості ОСОБА_2 , про призначення на посаду директора КМЦЗ ОСОБА_3 , стосувався персональних відомостей про інших осіб, а тому він мав відповідати вимогам, установленим статтею 16 Закону №2297-VI, про що вірно вказав відповідач у відповіді на запит.
Оскільки запит позивачки таких реквізитів не мав, на думку суду, відповідач обґрунтовано відмовив у його задоволенні.
Суд звертає увагу, що з урахуванням змісту запиту, у якому позивач просив надати йому накази про звільнення з посади директора Київського міського центру зайнятості ОСОБА_2 , про призначення на посаду директора КМЦЗ ОСОБА_3 , його задоволення шляхом надання навіть знеособлених наказів опосередковано дозволяло б ідентифікувати особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а тому доступ до таких наказів має відбуватися в порядку, передбаченому Законом №2297-VI.
При цьому, апеляційний суд відхиляє аргументи апелянта про те, що він не був розпорядником публічної інформації, оскільки останні не були підставою для відмови у задоволенні запиту, тому виходять за межі предмету дослідження в цій справі, яким є відмова у задоволенні запиту з огляду на його невідповідність статті 16 Закону №2297-VI.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновків про необґрунтованість вимог позивача щодо визнання неправомірною відмови в задоволенні запиту від 16 листопада 2017 року та про зобов'язання відповідача повторно розглянути запит на інформацію.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищевикладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Державної служби зайнятості (Центрального апарату) про визнання неправомірною відмови, зобов'язання вчинити дії.
Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до вимог частини четвертої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з прийняттям постанови про відмову у задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст. 243, 315, 316, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Державної служби зайнятості на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року - задовольнити.
Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року - скасувати.
Прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Державної служби зайнятості (Центрального апарату) про визнання неправомірною відмови, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5 ст.328 КАС України.
Головуючий суддя Л.В. Бєлова
Судді В.О. Аліменко,
А.Ю. Кучма