02 жовтня 2025 року справа №200/408/25
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Гайдара А.В., суддів Компанієць І.Д., Сіваченка І.В., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 березня 2025 року (головуючий суддя І інстанції Троянова О.В.) у справі № 200/408/25 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування рішення, стягнення матеріальної шкоди у розмірі 12 484,80 грн., -
ОСОБА_1 (далі - позивач), звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону України, винесене 22.12.2024 начальником 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) старшим лейтенантом ОСОБА_2 ;
- стягнути з відповідача заподіяну матеріальну шкоду у вигляді автобусних квитків у загальному розмірі 12484,8 грн.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 26 березня 2025 року позовні вимоги задоволено.
Визнано протиправним та скасоване рішення Військової частини НОМЕР_1 про відмову в перетинанні державного кордону України ОСОБА_1 , винесене 22.12.2024 начальником 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) старшим лейтенантом ОСОБА_2 .
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 968 (дев'ятсот шістдесят вісім) гривень 96 коп. та заподіяну матеріальну шкоду у вигляді витрат на оплату автобусних квитків у загальному розмірі 12484 (дванадцять тисяч чотириста вісімдесят чотири) гривні 80 коп.
Не погодившись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог позивача у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що під час проходження позивачем прикордонного контролю, було встановлено порушення вимог пункту 2.1 Постанови КМУ від 27.01.1995 року №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» в умовах дії правового режиму воєнного стану, яке полягало в тому, що позивач здійснював супровід особи з інвалідністю, попередній супровід якої, здійснювала особа та не повернулася відповідно до вимог, які закріплені у пункті 2.1 Правил. Тому згідно з вимогами статті 14 Закону України « Про прикордонний контроль» рішення прийняте начальником 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) ІНФОРМАЦІЯ_2 , старшим лейтенантом ОСОБА_2 , як уповноваженою службовою особою підрозділу охорони державного кордону є правомірним.
Сторони в судове засідання не викликались, про дату та місце розгляду справи повідомлялись судом належним чином.
Суд, заслухав доповідь судді-доповідача, перевірив матеріали справи і обговорив доводи апеляційної скарги, перевірив юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідив правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , є громадянином України (паспорт № НОМЕР_4 ) та внутрішньо переміщеною особою (довідка від 04.04.2022 року №1216-5001006520).
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) у розумінні п. 7 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України є суб'єктом владних повноважень, який в даних правовідносинах згідно ст. 43 Кодексу адміністративного судочинства України має адміністративну процесуальну дієздатність.
Судом встановлено на підставі свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_5 від 06.08.1988 року, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено шлюб 06.08.1988 року, про що в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу зроблено запис №217. Після укладення шлюбу прізвище дружини - ОСОБА_4 .
Крім того, судом встановлено на підставі довідки до акта огляду МСЕК серії 10 ААА №407121 від 11.08.2011 року, що ОСОБА_5 встановлено другу групу інвалідності з дитинства безстроково.
Зазначене підтверджується також відомостями пенсійного посвідчення серії № НОМЕР_6 від 26.08.2022 року.
Судами встановлено, що на підставі довідки, виданої ІНФОРМАЦІЯ_4 від 18.11.2024 року №23118, що ОСОБА_1 надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період на підставі пункту 11 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як особі, яка має дружину, визнану особою з інвалідністю 2 групи, на строк до 07 лютого 2025 року.
Крім того, в матеріалах справи наявні талони резервації № НОМЕР_7 та № 1329131546 автобусного рейсу НОМЕР_8 а Дніпро - Аахен, відправленням 21.12.2024 року о 06:40 та прибуттям 22.12.2024 року о 21:25 на пасажирів ОСОБА_1 та ОСОБА_5 вартістю 6242,40 грн кожен (загальна вартість 12 484,80 грн).
22 грудня 2024 року начальником 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) старшим лейтенантом ОСОБА_2 прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України, яким відмовлено ОСОБА_1 у виїзді з України, оскільки зазначений громадянин здійснює супровід особи з інвалідністю, попередній супровід якої здійснювала інша особа та не повернулась, тобто наявне порушення вимог пункту 2.1 Постанови КМУ від 27.01.1995 року №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» в умовах дії режиму воєнного стану.
Не погоджуючись із указаним рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Спірні правовідносини виникли з приводу наявності підстав для відмови позивачу в перетинанні державного кордону України.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У відповідності до статті 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.
Статтею 64 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61 62, 63 цієї Конституції.
Враховуючи викладене, право особи на пересування та право вільно залишати територію України, передбачене статтею 33 Конституції України може бути обмежене в умовах воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
У подальшому Указами Президента України строк дії режиму воєнного стану неодноразово продовжувався, дія вказаного режиму триває і на час розгляду цієї справи у суді.
Згідно з пунктом 2 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" військовому командуванню (зокрема, Державні прикордонній службі України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування доручено запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України Про правовий режим воєнного стану заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Відповідно до п.3 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" постановлено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30, 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" .
Відповідно до п.6 ч.1 ст.8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII (далі - Закон №389-VIII) в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Відповідно до ч.1 ст.14 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009р. №1710-VI (далі - Закон №1710-VI) іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Згідно з вимогами Закону №1710-VI повноваженнями щодо надання особам, у тому числі й громадянам України призовного віку, дозволу на перетинання державного кордону України надані уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України (статті 3, 6 Закону №1710-VI).
Згідно п.8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 року №1455, перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Статтею 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994р. №3857-XII визначено, що перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.
При цьому п.2 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 року №57 (у редакції, на час виникнення спірних відносин) передбачено, що у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Відповідно до абзацу 3 пункту 2-1 названих Правил, у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право: особи, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю і супроводжують таких дружину (чоловіка) для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність.
Отже, з наведених положень чинних на момент виникнення спірних правовідносин вбачається, що право виїзду за межі України в умовах воєнного стану мають особи, які мають дружину із числа осіб з інвалідністю і супроводжують таку дружину для виїзду за межі України. Однак таке право обумовлено наявністю сукупності наступних підстав: наявністю документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність.
Судом встановлено, що 22.12.2024 р. позивачем при спробі перетину державного кордону України через пункт пропуску «Шегині» разом зі своєю дружиною, ОСОБА_5 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи, уповноваженій особі були надані для перевірки усі необхідні документи, визначені абзацом 3 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 року №57, які підтверджували родинні зв'язки між позивачем та дружиною ОСОБА_5 та її інвалідність 2 групи.
Відповідач не заперечував у поданому відзиві щодо подання позивачем вказаних вище документів та не наводив жодних зауважень щодо таких.
Водночас, підставою для відмови позивачу у виїзді з України разом слугувало те, що попередній супровід ОСОБА_5 здійснювала інша особа, яка не повернулася в порушення вимог пункту 2.1 Постанови КМУ від 27.01.1995 року №57 в умовах дії режиму воєнного стану.
Суд звертає увагу, що наявність у відповідача інформації про те, що до України не повернулася інша особа, яка раніше супроводжувала ОСОБА_5 , як особу з інвалідністю 2 групи, не може слугувати правовою підставою для відмови саме позивачу в перетинанні державного кордону України за наявності в останнього на те законих підстав, визначених абзацом 3 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України.
Так, згідно абзацу 13 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 року №57, громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, зазначені в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту, які супроводжували осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, для виїзду за межі України, зобов'язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.
При цьому, відповідальність за указані вище дії щодо неповернення на територію України має нести саме та особа, на яку вказаними вище положеннями покладено обов'язок повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України, зокрема, особи з інвалідністю, а не позивач.
Суд звертає увагу, що відповідно до змісту статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» рішення уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону про відмову громадянину у праві перетину кордону в кожному випадку повинно бути обґрунтованим, із зазначенням конкретних причин відмови.
Водночас, в оскаржуваному рішенні не зазначено жодної правової підстави для прийняття відмови у перетинанні державного кордону на виїзд з України позивачем, а така підстава як «у зв'язку з тим, що попередній супровід здійснювала інша особа, яка не повернулася» не ґрунтується на положеннях закону.
Отже, перевіряючи оскаржуване позивачем рішення суб'єкта владних повноважень на відповідність його критеріям, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку, що при його прийнятті відповідач діяв не на підставі законодавства, яке регулює спірні відносини; необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття такого виду рішень; упереджено; недобросовісно й нерозсудливо.
Враховуючи викладене, суд погоджує висновк суду першої інстанції про наявність підстав про визнання протиправним та скасування спірного рішення від 22.12.2024 року про відмову ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України.
Стосовно позовних вимог про стягнення матеріальної шкоди у вигляді автобусних квитків у загальному розмірі 12484,80 грн, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначені ст.1166 Цивільного кодексу України.
Так, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.
Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (стаття 1173 Цивільного кодексу України).
Порядок відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди визначенні приписами ст. 22 Цивільного кодексу України.
Так, приписами ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України визначено, що збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.
Розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.
На підтвердження завданої шкоди позивачем надано талони резервації № 1956976505 та № 1329131546 автобусного рейсу 155а Дніпро - Аахен, відправленням 21.12.2024 року о 06:40 та прибуттям 22.12.2024 року о 21:25 на пасажирів ОСОБА_1 та ОСОБА_5 вартістю 6242,40 грн кожен (загальна вартість 12 484,80 грн).
Враховуючи викладене, суд погоджує висновок суду першої інстанції про доведеність позивачем понесеної матеріальної шкоди внаслідок прийнятого спірного рішення та стягнення з відповідача матеріальної шкоди у розмірі 12 484,80 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку про помилкове застосування судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, яке призвело б до неправильного вирішення справи.
Керуючись статтями 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України суд -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 березня 2025 року у справі № 200/408/25 - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 березня 2025 року у справі № 200/408/25 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 02 жовтня 2025 року.
Судді А.В. Гайдар
І.Д. Компанієць
І.В. Сіваченко