Унікальний номер справи № 372/1801/24 Головуючий у суді першої інстанції -Тиханський О.Б.
Апеляційне провадження № 22-ц/824/10333/2025 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.
25 вересня 2025 року Київський апеляційний суд у складі:
суддя-доповідач Нежура В.А.,
судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,
секретар Ольшевська Ю.М.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ Фінанс», ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Васильєвим Павлом Сергійовичем на рішення Обухівського районного суду Київської області від 12 березня 2025 року по цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором
та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ Фінанс» про визнання припиненим кредитного договору,
керуючись ст.ст. 268, 383 ЦПК України, суд
У квітні 2024 року позивач ТОВ «ФК «Централ Фінанс» звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Обґрунтовуючи свої вимоги позивач зазначив, що 12.07.2006 між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» (в подальшому змінено назву було декілька разів змінено, а саме: Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» та Акціонерне товариство «Райффайзен Банк») та відповідачем укладено кредитний договір № 014/04-1/1221, згідно з умовами якого кредитор надав позичальнику кредит у розмірі 70000,0 доларів США з кінцем строком погашення до 12.07.2011, а відповідач зобов'язався повернути кредит, а також сплати відсотки за користування кредитними коштами в розмірі 12,5 % річних.
Додатковою угодою №1 від 22.05.2009 року збільшено строк кредитування до 12.01.2015. Додатковою угодою №2 від 09.12.2010 збільшено строк кредитування до 12.04.2018 року, а залишок заборгованості по кредиту (35174,86 дол. США) збільшено на залишок заборгованості по процентам (379,49 дол. США).
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 05.12.2016 у справі № 372/883/15, стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором в розмірі 41 663,61 доларів США, що еквівалентно 539 547,17 грн.
Після ухвалення вищезазначеного судового рішення, між кредитором та позичальником укладено додаткову угоду № 014/04-1/1221/81-1/28003 від 19.06.2017, якою сторони погодили змінити валюту зобов'язань непогашеної заборгованості з доларів США на гривню. У зв'язку з цим залишок заборгованості по кредиту в сумі 25264,44 доларів США змінено на 479682,36 грн. залишок заборгованості по процентам в сумі 198,86 доларів США змінено на 5174,72 грн. Також сторони погодили залишок заборгованості по кредиту збільшити на залишок заборгованості по процентам (у зв'язку з чим залишок кредиту визначено в розмірі 484857, 08 грн.) та збільшили строк кредитування до 19.07.2025.
Додатковою угодою № 014/04-1/1221/81-1/33598 від 12.04.2020 року залишок заборгованості по кредиту (392 034,15 грн) збільшено на залишок заборгованості по процентам (9515,49 грн). Додатковою угодою № 014/04-1/1221/81-1/34733 від 08.12.2020 року залишок заборгованості по кредиту (401 343,91 грн) збільшено на залишок заборгованості по процентам (9222,72 грн.) Додатковою угодою № 014/04-1/1221/81-1/35041 від 23.11.2021 залишок заборгованості по кредиту (422 825,95 грн) було збільшено на залишок заборгованості по процентам (6155,56 грн).
12.01.2024 між АТ «Райффайзен Банк» та позивачем ТОВ «ФК «Централ Фінанс» укладено договір відступлення прав вимоги, відповідно до якого в порядку та на умовах, визначених даним договором, банк відступив за плату позивачу належні йому права вимоги за кредитним договором, а позивач замінив банк як сторону - кредитора у кредитному договорі, та прийняв на себе всі його права та обов'язки за кредитним договором.
У зв'язку з невиконанням позичальником умов кредитного договору, несплатою періодичних платежів на погашення кредиту та відсотків за користування кредитними коштами, відповідачу було направлено вимогу про усунення порушень кредитного договору, яка ним виконана не була, а тому позивач вимушений звернутися до суду за захистом своїх прав.
Посилаючись на викладене, позивач просив судстягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором № 014/04-1/1221 від 12.07.2006 у розмірі 546 683,49 грн, з яких: 426713,09 грн - заборгованість за кредитом; 119 970,40 грн - заборгованості за відсотками та понесені судові витрати у розмірі 6560,20 грн та 55 000 грн витрат на правову допомогу.
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ТОВ «ФК «Централ Фінанс» про визнання припиненим кредитного договору.
В обґрунтування зустрічних позовних вимог посилається на те, що оскільки банк вже звертався до суду для стягнення заборгованості за кредитним договором, то таке зобов'язання припинилося у зв'язку з набранням законної сили рішення суду.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12 березня 2025 рокуу задоволенні позову ТОВ «ФК «Централ Фінанс» та зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду в частині відмови у задоволенні первісного позову, позивач ТОВ «ФК «Централ Фінанс» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, просить рішення Обухівського районного суду Київської області від 12 березня 2025 року в оскаржуваній частині скасувати, увалити нове судове рішення, яким первісний позов задовольнити.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, щорішенням Обухівського районного суду Київської області від 05.12.2016 у справі № 372/883/15 з відповідача на користь банку було стягнуто заборгованість за кредитним договором.
Однак після ухвалення рішення суду між сторонами добровільно та за взаємною згодою було укладено додаткову угоду № 014/04-1/1221/81-1/28003 від 19.06.2017 року, якою сторони погодили змінити валюту зобов'язань непогашеної заборгованості з доларів США на гривню та збільшили строк кредитування до 19.07.2025 року.
Правомірність укладення такої угоди підтверджується правовим висновком, що викладений в постанові Верховного Суду від 29.01.2021 року у справі № 569/1037/18.
Тобто, з 19.06.2017 кредит за кредитним договором № 014/04-1/1221 від 12.07.2006 припинив бути простроченим, а сторони добровільно змінили умови кредитного договору та встановили новий строк «правомірного користування кредитом».
Також вказує, що зі свого боку відповідач не надав жодних доказів погашення кредиту.
Відповідач (позивач за зустрічним позовом) ОСОБА_1 також подав апеляційну скаргу на рішення Обухівського районного суду Київської області від 12 березня 2025 року, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення його зустрічного позову.
В обґрунтування скарги зазначає, що визнання кредитного договору припиненим є законним способом захисту прав відповідача, оскільки рішенням Обухівського районного суду від 05.12.2016 у справі № 372/883/15 вже визначено розмір заборгованості та припинено кредитне зобов'язання.
Від ТОВ «ФК «Централ Фінанс» надійшоввідзив на апеляційнускаргу ОСОБА_1 , у якомузазначено, щорішення суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову є законним та обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.
У судовому засіданні в апеляційномусудівзяв участьпредставник позивача за первісним позовом ТОВ «ФК «Централ Фінанс» адвокат Стратілатов К.Г., якийпідтримавсвою апеляційнускаргу, просивзадовольнитиїї з викладенихпідстав, проти задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 заперечив.
Іншіучасникисправи в судовезасідання не з'явилися, про час та місцерозглядусправиповідомленіналежним чином. Суд апеляційноїінстанціївизнав за можливерозглянути справу за відсутностіосіб, які не з'явилися, оскількиїх неявка не перешкоджаєапеляційномурозглядусправи(ч. 2 ст. 372 ЦПК України).
Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційних скарг, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.
Встановлено, що 12.07.2006 року між кредитним Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 014/04-1/1221(далі-кредитний договір).
Відповідно до п. 1.1. кредитного договору, кредитор, на положеннях та умовах цього договору , надає позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії (надалі кредит) з лімітом 70000,00 доларів США. Під терміном «невідновлювальна кредитна лінія» розуміється кредитна лінія, при якій при отриманні позичальником повної суми кредитних коштів і досягнення ліміту кредитування подальша видача кредитних коштів позичальнику припиняється незалежно від фактичної суми заборгованості за кредитом протягом дії кредитного договору.
Кредит надається на 60 місяців з 12 липня 2006 року по 12 липня 2011 року (п. 1.2 кредитного договору).
Згідно п. 1.4 кредитного договору, процентна ставка за користування кредитом складає 12,50 відсотків річних.
Кредитні кошти призначенні для використання на будівництво власного житла. (п. 2.1 кредитного договору)
Пунктом 10.2 кредитного договору, визначено, що договір набуває чинності з часу надання позичальнику кредитних коштів (частини коштів) та діє до повного погашення кредитної заборгованості (суми кредиту, відсотків за користування, штрафів та нені).
Згідно п. 10.2 кредитного договору, зміни в договорі оформлюються додатковими угодами які стають невід'ємною частиною договору.
Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань за вказаним кредитним договором, в останнього виникла заборгованість, за наслідком чого ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» реалізував своє право на звернувся до суду з позовом про дострокове стягнення відповідної заборгованості за кредитним договором.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 05.12.2016 по справі №372/883/15 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффазен Банк Аваль» в особі Київської регіональної дирекції ПАТ «Райффазен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором № 014/04-1/1221 від 12.07.2006 року, що станом на 12.09.2014 року складає 41 663, 61 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ становить 539 547 грн. 17 коп.
Вказане рішення набрало 24.01.2017 та не оскаржувалося сторонами.
Положеннями ч. 4 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростованні особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені
У постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.04.2018 року у справі № 753/11000/14-ц, провадження № 61-11сво17, зазначено, що преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акту, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Отже, обставини встановленні рішенням суду у справі № 372/883/15 не доказуються при розгляді цієї справи, а саме: факт укладення сторонами кредитного договору №014/04-1/1221 від 12.07.2006 року, отримання кредитних коштів відповідачем, а також факт невиконання ним умов договору і виникнення заборгованості, яка стягнута вказаним рішенням суду.
Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи відповідача за первісним позовом про відсутність у позивача доказів надання грошових коштів відповідачу у розмірі та умовах встановлених кредитним договором, оскільки вказані обставини встановленні рішенням Обухівського районного суду Київської області № 372/883/15 від 05.12.2016 року, а також не спростовані відповідачем в ході розгляду даної справи.
Також встановлено, що 19.06.2017 року, тобто після ухвалення рішення суду по справі №372/883/15 від 05.12.2016 року, між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 , укладено додаткову угоду № 014/04-1/1221/81-1/28003 до кредитного договору № 014/04-1/1221 від 12.07.2006 року про зміну валюти зобов'язань кредиту (далі - додаткова угода № 014/04-1/1221/81-1/28003).
Відповідно до п.1.1 додаткової угоди № 014/04-1/1221/81-1/28003, сторони визнають, що станом на 19.06.2017 розмір непогашеної заборгованості за кредитним договором становить 25445,30 дол. США, що за курсом НБУ 26.0219 грн. за 1 дол. США, який діє на дату укладення цієї Додаткової угоди, становить 662135, 05 грн, в тому числі: 25246,44 дол. США- основна сума боргу (кредит); 198,86 дол. США - проценти, нараховані за користування кредитом.
Пунктом 1.2 додаткової угоди № 014/04-1/1221/81-1/28003 визначено, що з дати змін сторони погодили змінити валюту зобов'язань непогашеної заборгованості за основною сумою боргу за кредитним договором з дол. США на гривні із розрахунку 19,00 грн. за 1 дол. США, у зв'язку з чим розмір основної суми боргу за кредитом становить 479682,36 грн, та підлягає сплаті на умовах, передбачених цією додатковою угодою.
Пунктом 1.3 додаткової угоди № 014/04-1/1221/81-1/28003 визначено, з дати змін сторони погодили змінити валюту зобов'язань непогашеної заборгованості за процентами, нарахованими за користування кредитом з дол. США на гривні за офіційним курсом НБУ на дату зміни валюти зобов'язання 26,0219 курс НБУ гривень за 1 дол. США, у зв'язку з чим розмір процентів, нарахованих за користування кредитом, становить 5174,72 грн.
Згідно з п. 2 додаткової угоди № 014/04-1/1221/81-1/28003, сторони погодили, що на підставі цієї додаткової угоди з дати змін, основна сума боргу за кредитом збільшується на суму заборгованості за нарахованими процентами за користування кредитом у розмірі 5174,72 грн, у зв'язку з чим сума непогашеного основного боргу за кредитним договором становить 484857,08 грн.
Пунктом 2.5 додаткової угоди № 014/04-1/1221/81-1/28003, строк користування кредитними коштами збільшився на 87 календарних місяців.
19.06.2017 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 , укладено додаткову угоду № 014/04-1/1221/81-1/28004 до кредитного договору № 014/04-1/1221 від 12.07.2006 року (далі - додаткова угода № 014/04-1/1221/81-1/28004), відповідно до умов якої, з 19 червня 2017р. встановлено процентну ставку за користування кредитом у розмірі 17,00 %.
Позивач зазначив, що ОСОБА_1 неналежно виконує свої зобов'язання за кредитним договором, останній платіж по кредиту здійснено 11.04.2022 року в сумі 1021,1 грн, а останній платіж по процентам здійснено 26.08.2022 в сумі 4000,00 грн.
12.01.2024 року між Акціонерним товариством «Райффайзен банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ Фінанс» укладено договір відступлення права вимоги (далі - договір відступлення права вимоги).
Згідно п. 2.1 договору відступлення права вимоги, в порядку та на умовах, визначених цим договором, первісний кредитор відступає за плату новому кредитору належні йому права вимоги за кредитним договором, а новий кредитор заміняє первісного кредитора як сторону кредитора у кредитному договорі та приймає на себе всі його права та обов'язки за кредитним договором. Новий кредитор сплачує первісному кредитору вартість прав вимоги, що відступаються, в порядку та на умовах, передбачених договором. При цьому новий кредитор набуває статус правонаступника первісного кредитора відповідно до чинного законодавства України, у виконавчому провадженні, пов'язаному з правом вимоги.
Вартість прав вимоги за договором становить 240000,00 грн без ПДВ (п.3.1. договору відступлення права вимоги).
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст.11ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
Згідно з пунктом першим частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відступлення права вимоги (цесія) за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
За статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
Будь-яких доказів на підтвердження оспорювання, визнання недійсним, у тому числі частково, фіктивним, нікчемним чи розірвання, до суду не надано, за наслідком чого вказаний договір відступлення права вимоги від 12.01.2024 року, в силу презумпції правомірності правочину, є правомірним та чинним.
Отже, ТОВ «ФК «Централ Фінанс» в порядку правонаступництва стало новим кредитором за кредитним договором №014/04-1/1221 від 12.07.2006 року та який є предметом розгляду даної справи.
Суд першої інстанції правильно зауважив, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін. Заміна кредитора у зобов'язанні шляхом відступлення права вимоги із зазначенням у договорі обсягу зобов'язання, не обмежує цивільних прав учасників спірних правовідносин.
На підтвердження наявності заборгованості та її розміру, позивачем надано розрахунок заборгованості від 12.01.2024 (додаток №1) за кредитним договором № 014/04-1/1221 від 12.07.2006 яким сторони засвідчують, що на дату укладення договору відступлення права вимоги від 12.01.2024 загальна сума заборгованості боржника перед первісним кредитором становить 546683,49 грн і складається з: заборгованість за кредитом - 224887,15 грн; заборгованість по процентах - 4763,86 грн; прострочена заборгованість за кредитом - 201825,94 грн; прострочена заборгованість по процентах - 115206,54 грн; пеня - 0.00 грн.
Також встановлено, що у зв'язку з невиконанням позичальником умов кредитного договору, несплатою періодичних платежів на погашення кредиту та відсотків за користування кредитними коштами, позичальнику було направлено вимогу № 629 від 09.02.2024 про усунення порушень кредитного договору, однак відповідачем заборгованість погашено не було.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частинами першою та другою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України.
Пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов'язання та початок перебігу позовної давності.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) вказано, що «звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України».
Отже, починаючи з дня звернення первісного кредитора ПАТ «Райффайзен банк» до суду з позовом про дострокове стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором №014/04-1/1221 від 12.07.2006 року, яка стягнута рішенням Обухівського районного суду Київської області №372/883/15 від 05.12.2016 року, банком були змінені порядок, умови і строк дії вказаного кредитного договору, а також припинилось право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом.
Суд першої інстанції правильно відхилив доводи позивача по первісному позову, що на підставі додаткових угод № 014/04-1/1221/81-1/33598 від 12.04.2020 року, № 014/04-1/1221/81-1/34733 від 08.12.2020 року та № 014/04-1/1221/81-1/35041 від 23.11.2021 року сторони змінювали умови кредитного договору, внаслідок чого кредитний договір перестав бути простроченим, а відтак сторони встановили новий строк «правомірного користування кредитом».
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-16гс22) вказано, що «за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
Тобто позичальник (1) отримує від банку грошові кошти, власником яких він не був, та (2) отримує можливість певний час правомірно не повертати надані грошові кошти. Натомість у позичальника виникає зобов'язання (1) повернути грошові кошти у встановлений строк та (2) сплатити визначені договором проценти за користування кредитом.
Отже, позичальник отримує «чужі» грошові кошти в борг, який зобов'язується повернути в майбутньому.
Термін «користування чужими коштами» Велика Палата Верховного Суду розтлумачила в постанові від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 37 відповідно).
Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.
Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин у силу частини другої статті 1054 ЦК України та до відносин із комерційного кредиту - в силу частини другої статті 1057 цього Кодексу.
Наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Підстав відступити від указаних вище правових висновків немає.
Отже, «користування кредитом» - це можливість позичальника за плату правомірно не повертати кредитору борг (кредит) протягом певного періоду часу, погодженого сторонами кредитного договору.
Велика Палата Верховного Суду наголошує, що проценти відповідно до статті 1048 ЦК України сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).
Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.
Разом з цим зі спливом строку кредитування чи пред'явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред'явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до статті 1048 ЦК України.
Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов'язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов'язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов'язання зі сплати процентів відповідно до статті 1048 ЦК України.
За таких обставин надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов'язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.
Близькі за змістом висновки також сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 320/5115/17.
Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України.
Вказаних вище висновків Велика Палата Верховного Суду також дійшла у постановах від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 (пункти 53, 54) та від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 (пункт 6.19).
З наданого позивачем розрахунку вбачається, що проценти за період поза межами строку кредитування позивач нараховує саме як проценти за «користування кредитом», а не як міру відповідальності на підставі статті 625 ЦК України.
Оскільки первісним кредитором було пред'явленно вимогу до ОСОБА_1 про дострокове погашення кредиту згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України, яка задоволена рішенням Обухівського районного суду Київської області № 372/883/15 від 05.12.2016 року, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за «користування кредитом» припинилося, вимогу про стягнення відсотків на підставі ст. 625 ЦК України не заявлено, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що в задоволенні позову в частині стягнення заборгованості по відсоткам слід відмовити.
Суд першої інстанції також зверну увагу, що доказами, які можуть підтвердити наявність або відсутність заборгованості є рішення суду, що вступило в законну силу або документи первинної бухгалтерської документації, оформлені згідно норм чинного законодавства. Розрахунок заборгованості, як доказ розміру заборгованості, суд не приймає до уваги, оскільки він не є первинним документом бухгалтерського обліку, що вміщує записи про здійснені операції, розрахунок суми заборгованості, а є тільки набором арифметичних дій, не підтверджений жодним належним та допустимим доказом та підписаний представником Товариства по справі. Разом з тим нормами Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» встановлено основні вимоги щодо бухгалтерського обліку та бухгалтерського контролю, щодо змісту та форми первинних документів під час надання фінансових послуг фінансовими компаніями.
Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19) у постанові від 03.07.2019 року зауважила, що розрахунок кредитної заборгованості, не підтверджує умови кредитування та суму заборгованості за кредитом, оскільки зазначений доказ не є підтвердженням виконаних позивачем банківських операцій та повністю залежить від волевиявлення банку. У постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15-ц (провадження № 61-517св18) зроблено правовий висновок про те, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно вказаної норми Закону України підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Відповідно до п. 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18.06.2003 року № 254, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Отже, виписка з рахунку особи, яка відповідає зазначеним вимогам та надана відповідно до вимог закону, є документом, який може бути доказом і який суду необхідно оцінити відповідно до вимог цивільного процесуального закону при перевірці доводів про реальне виконання кредитного договору. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16.09.2020 року у справі № 200/5647/18 (провадження № 61-9618св19).
Як вже було зазначено вище, рішенням Обухівського районного суду Київської області по справі № 372/883/15 від 05.12.2016, стягнуто заборгованість за кредитним договором № 014/04-1/1221 від 12.07.2006, що станом на 12.09.2014 складає 41 663, 61 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ становить 539 547 грн. 17 коп. З описової частини вказаного рішення вбачається, що загальний розмір заборгованості 41 663,61 доларів США, складається із: заборгованості за кредитом в розмірі 25 246,44 доларів США; заборгованості по відсоткам в розмірі 2 573,60 доларів США; пені за порушення строків сплати кредиту та відсотків в розмірі 13 843,57 доларів США.
З тексту позовної заяви вбачається, а також не заперечувалося сторонами, що після ухвалення зазначеного рішення суду про стягнення заборгованості, відповідач вносив платежі на погашення наявної перед банком заборгованості. Проте з наданих позивачем документів, неможливо встановити розмір сплачених відповідачем грошових коштів після ухвалення рішення, для виключення подвійного стягнення.
Сам лише бездоказовий факт констатації наявності заборгованості не може слугувати підставою для задоволення позову. Перехід права вимоги та формалізація певного розміру заборгованості у договорі відступлення права вимоги від 12.01.2024 та додатках до нього, не звільняє ТОВ «ФК «Централ Фінанс» від доказування наявності у ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № 014/04-1/1221 року від 12.07.2006 та її розміру. ОСОБА_1 не є стороною договору відступлення права вимоги, тобто визначений у додатку №1 до договору відступлення права вимоги від 12.01.2024 розмір заборгованості із ним не узгоджувався, його обґрунтованість ним не перевірялася.
Про те, що сторона має довести ті обставини, на які вона посилається, і саме такі належним чином вчинені дії позивача, за загальним правилом, є підставою для задоволення його позову йдеться у Постанові ВСУ від 27.05.2020 року у справі № 2-879/13. Натомість відсутність належного спростування іншою стороною обставин, на які посилається сторона без належного їх доведення, сама по собі не є підставою для задоволення позову, оскільки суперечить загальним принципам доказування у цивільних справах зазначає Суд. Окрім цього Суд зауважив, що сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс (див. п. 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 року у справі № 917/1307/18).
Оскільки станом на час розгляду даної цивільної справи розмір заборгованості за використаними коштами отриманими в кредит не підтверджено належними та допустимими доказами, на підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що заявлені первісні позовні вимоги не підлягають задоволенню в повному обсязі.
Погоджується колегія суддів і з висновками суду першої інстанції щодо вимог зустрічного позову про визнання припиненим кредитного договору.
Так, статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договір.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (частина перша статті 509 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Позивач по зустрічному позову вважає, що його вже було притягнуто до юридичної відповідальності за кредитним договором № 014/04-1/1221 від 12.07.2006 року, укладеним між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» та ОСОБА_1 .
Звертаючись до суду із зустрічним позовом, він обрав спосіб захисту шляхом визнання кредитного договору між ним та банком припиненим.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспоренівідповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
У постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (пункти 58, 59) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що приписами, зокрема, статті 16 ЦК України не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідносин, може відбуватися шляхом розірвання договору. На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вказала, що позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав. Водночас, у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача.
Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання права, що визначений у пункті 1 частини другої статті 16 ЦК України, означає як наявність права, так і його відсутність. Визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов'язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності. Така правова позиція відображена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.12) та від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункти 54-56).
У пункті 57 постанови від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов'язку, зокрема, у таких випадках:
кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;
особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити своє право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов'язання, оскільки такого судового розгляду кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).
Водночас Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.
Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.
Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов'язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним.
Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для боржника ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу.
Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.
Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то боржник має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов'язання. Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.
Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора.
Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив, і відповідне провадження не було відкрите (пункт 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц).
Зазначені висновки застосовані також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі №462/5368/16-ц (провадження № 14-143цс20), постановах Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 482/2211/20 (провадження № 61-20622св21), від 01 лютого 2023 рокуу справі № 520/2160/16-ц (провадження № 61-7593св21).
Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Подібний висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 22 червня 2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155).
Зважаючи на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 з підстав обрання неналежного способу захисту.
Отже, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційних скарг, дослідивши всебічно, повно та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволенняяк первісного, так і зустрічного позовів.
Доводи апеляційної скарги сторінповторюють доводи їхніх позовних заяв, належна оцінка яким надана судом першої інстанції, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди учасників справи з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилаються сторони у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов'язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об'єктивну оцінку наявним у справі доказам та обґрунтовано відмовлено у задоволенніпервісного та зустрічного позовів.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,
АпеляційніскаргиТовариства з обмеженоювідповідальністю «Фінансовакомпанія «Централ Фінанс», ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Обухівського районного суду Київськоїобластівід 12 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст складено30 вересня 2025 року.
Суддя-доповідач В.А. Нежура
Судді С.М. Верланов
Т.О. Невідома