ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"02" жовтня 2025 р. справа № 300/5380/25
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Матуляка Я.П., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах якого діє Думич Оксана Іванівна до Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
Думич Оксана Іванівна звернулась до суду в інтересах ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем протиправно, в порушення норм Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", не здійснено нарахування та виплату позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 рік у кількості 14 днів, за 2016 рік у кількості 14 днів, за 2017 рік у кількості 14 днів, за 2019 рік у кількості 14 днів за 2020 рік у кількості 14 днів, за 2021 рік у кількості 14 днів, за 2022 рік у кількості 14 днів, за 2023 рік у кількості 14 днів та за 2024 рік у кількості 14 днів, за 2025 рік у кількості 14 днів при його звільненні зі служби в поліції 30.05.2025. Відтак, представник позивача просить зобов'язати відповідача провести відповідні нарахування та виплату. Крім того, вважає, що у зв'язку з наведеним, у відповідача виник обов'язок по виплаті позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні починаючи з 30.05.2025 по день фактичного розрахунку.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 04.08.2025 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.
20.08.2025 на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник проти позову заперечує та вказує, що додаткова відпустка учасникам бойових дій не належить до виду щорічних відпусток, а тому відповідно до статті 11 Закону України від 05.11.1996 № 504/96-ВР "Про відпустки" (далі Закон № 504/96-ВР) не може бути перенесена на інший період, не підлягає поділу, не продовжується на святкові та неробочі дні. На таку відпустку не поширюються норми частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР. Відповідно, компенсація при звільненні за невикористану додаткову відпустку працівникові як учасникові бойових дій не виплачується. Відповідач вказує, що позивач відпустку як учасник бойових дій, яка передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-XII за 2015, 2016, 2017, 2019, 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 роки не використовував, так як не звертався із рапортом до керівництва про її надання. Як наслідок, на думку представника відповідача, підстав для виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій немає, а тому, просить відмовити у задоволенні позовних вимог. Крім того, вказав на неспівмірінсть заявлених до відшкодування витрат на правову допомогу.
Представник позивача свої правом на подання відповіді на відзив не скористалась.
Розглянувши матеріали адміністративної справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог статті 262 КАС України, дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечення на позов, судом встановлено таке.
Наказом Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області за №245 о/с від 30.05.2025 звільнено зі служби в поліції за пунктом 7 (за власним бажанням) частини 1 статті 77 Закону України "Про Національну поліцію", майора поліції ОСОБА_1 , інспектора роти поліції особливого призначення, з 30.05.2025, з виплатою грошової компенсації за невикористану щорічну основну та додаткову відпустку за фактично відпрацьований час: у 2020 календарному році - у кількості 32 доби, у 2021 календарному році - у кількості 33 доби, у 2022 календарному році - у кількості 34 доби, у 2023 календарному році - у кількості 35 діб, у 2024 календарному році - у кількості 36 діб; у 2025 календарному році - у кількості 15 діб (а.с.18).
Відповідно до довідки ГУНП в Івано-Франківській області від 06.08.2025 позивач за час проходження служби додаткову відпустку як учасник бойових дій за 2015 - у кількості 14 діб, 2016 - у кількості 14 діб, 2017 - у кількості 14 діб, 2019 - у кількості 14 діб, 2020 - у кількості 14 діб, 2021 - у кількості 14 діб, 2022 - у кількості 14 діб, 2023 - у кількості 14 діб, 2024 - у кількості 14 діб та 2025 - у кількості 14 діб, не використовував (а.с.20).
На звернення представника позивача, ГУНП в Івано-Франківській області листом від 28.07.2024 5повідомило про відсутність підстав виплати грошової компенсації за невикористані додаткові відпустки як учасника бойових дій (а.с.19).
Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, представник позивач звернулася з даним позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
За приписами частини першої статті 2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Правовий статус ветеранів війни визначає Закон №3551-ХІІ, який забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них.
Згідно з пунктом 12 статті 12 Закону України № 3551-XII від 22.10.1993 "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі Закон № 3551-ХІІ) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Відповідно до статті 4 Закон № 504/96-ВР передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР визначено, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсації за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групі (частина перша статті 24 Закону № 504/96-ВР).
Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України).
Закон України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 № 580-VIII (далі Закон № 580-VIII) визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.
Відповідно до частини 1, 3 статті 59 Закону № 580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконанні покладених на поліцію повноважень. Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік і форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.
Частинами 1, 2 статті 92 Закону № 580-VIII передбачено, що поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом. Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Частинами 1-4 статті 93 Закону № 580-VIII передбачено, що тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. Святкові та неробочі дні до тривалості відпусток не включаються. Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки. За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п'ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п'ятнадцять календарних днів. Тривалість чергової відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби.
Відповідно до частин 8-11 статті 93 Закону № 580-VIII поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється керівником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого у визначеному законом чи іншим нормативно-правовим актом порядку. Поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. При звільненні поліцейського проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року. За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону. Відкликання поліцейського із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Згідно з частинами 1, 2 статті 94 Закону № 580-VIII поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпеченні визначає Міністр внутрішніх справ України.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 за № 260 затверджено Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції ті курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання (далі Порядок № 260).
Так, приписами пункту 8 розділу III Порядку № 260 визначено, що поліцейським, які відповідно до законодавства України мають право на відпустки із збереженням грошового забезпечення, виплата грошового забезпечення здійснюється і розмірі, встановленому за основною (а не тимчасовою) штатною посадою на день вибутті у відпустку.
Водночас положеннями абзаців 7, 8 пункту 8 розділу III Порядку № 260 за невикористану і році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошові компенсація відповідно до чинного законодавства.
Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отриманні якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом діленні розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.
З огляду на зміст пункту 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-XII державою гарантується надання учасникам бойових дій пільг, зокрема додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік. Тобто вказані норми фактично встановлюють право особи, яка є учасником бойових дій, на отримання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів кожного року.
Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 19.01.2021 у справі № 160/10875/19 зазначив наступне.
Право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Види відпусток, які можуть надаватися поліцейським, визначені у статті 92 Закону № 580-VIII. Її аналіз дозволяє зробити висновок, що поліцейським можуть бути надані такі відпустки: щорічні чергові оплачувані відпустки, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення частин 8, 11 статті 93 Закону № 580-VIII, а саме до яких: поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Відкликання поліцейського з чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Проаналізувавши наведені норми законодавства, суд дійшов висновку, що законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно черговою відпусткою наступного року.
Отже, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та ні можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд й щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової соціальної відпустки як учаснику бойових дій, що знайшло своє відображення у постановах від 14.04.2021 у справі № 620/1487/20, від 29.04.2021 у справі № 200/602/20-а, від 11.11.2021 у справі № 360/1874/20, від 11.11.2021 у справі № 200/1175/20-а.
Так, Верховний Суд зазначив, що у випадку звільнення поліцейського - учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ним дні відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статті 16-2 Закону № 504/96-ВР та статті12 Закону № 3551-ХІІ.
Враховуючи наведене, суд доходить висновку про наявність у позивача права на отримання грошової компенсації за невикористані додаткові відпустки як учаснику бойових дій за 2015, 2016, 2017, 2019, 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 роки.
При цьому, суд зазначає, що посилання відповідача на правову позицію висловлену у постанові Касаційного цивільного суду Верховного суду від 31.10.2022 у справі №241/2229/20, є необґрунтованими, оскільки, зазначене судове рішення прийнято в порядку цивільного провадження за інших фактичних обставин справи та суб'єктного складу учасників відносин. Так, у справі №241/2229/20, позивач обіймав посаду завідуючого хірургічного відділення в КНП "Мангушська центральна районна лікарня" та продовжував перебувати у трудових стосунках із відповідачем на момент виникнення спору про право отримати компенсацію за невикористану додаткову відпустку, в той час як у справі, що розглядається, спірні правовідносини виникли у відмінних правовідносинах - звільнення особи з публічної служби, які врегульовані зазначеними вище спеціальними нормативними актами, розгляд яких передбачений за правилами адміністративного судочинства.
Зважаючи на викладене, суд зазначає, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015, 2016, 2017, 2019, 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби 30.05.2025.
Як наслідок, слід зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу, грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 рік - у кількості 14 діб, 2016 рік - у кількості 14 діб, 2017 рік - у кількості 14 діб, 2019 рік - у кількості 14 діб, 2020 рік - у кількості 14 діб, 2021 рік - у кількості 14 діб, 2022 рік - у кількості 14 діб, 2023 рік - у кількості 14 діб, 2024 рік - у кількості 14 діб та 2025 рік - у кількості 14 діб, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби 30.05.2025.
З огляду на викладене, суд вважає, що в цій частині позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають до задоволення.
Щодо вимоги про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні починаючи з 30.05.2025 по день фактичного розрахунку, то суд зазначає таке.
Так, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За змістом частини 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
В даних спірних правовідносинах обов'язковим є встановлення усього періоду затримки розрахунку, тобто із дня звільнення зі служби в поліції по день фактичного розрахунку, та визначення конкретного грошового розміру середнього заробітку, який належить стягнути із відповідача за цей період затримки розрахунку при звільненні.
В свою чергу, на час звернення позивача до суду із даним позовом із позивачем ще не було проведено остаточного кінцевого розрахунку, тобто не було виплачено грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Таким чином, неможливим є визначення періоду затримки розрахунку при звільненні та розміру середнього грошового забезпечення за період затримки розрахунку при звільненні починаючи із 30.05.2025, із урахуванням таких обставин як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати (наявність вини), дата фактичного розрахунку.
Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, висловленій, зокрема, у постановах від 18.11.2022 у справі № 1.380.2019.005781, від 30.09.2020 в справі № 120/1407/19-а, від 25.06.2020 в справі № 440/2896/19, від 25.07.2019 у справі № 823/761/17.
За такого правового регулювання та обставин справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є передчасними, а тому відсутні підстави для задоволення вимог позову у цій частині.
Решта доводів учасників справи на спірні правовідносини не впливають та висновків суду по суті спору не змінюють.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, рішення якого є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту також - Конвенція).
Так, Європейський Суд з прав людини (надалі по тексту також - Суд) у своєму рішенні по справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (від 9 грудня 1994 року №18390/91), вказав, що статтю 6 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень, детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Міра цього обов'язку може варіюватися залежно від характеру рішення. Необхідно також враховувати численність різноманітних тверджень, з якими сторона у справі може звернутися до судів, та відмінності, наявні в Договірних державах, стосовно передбачених законом положень, звичаєвих норм, правових висновків, викладення та підготовки рішень. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
В рішенні "Салов проти України" (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року) Суд також звернув увагу на те, що статтю 6 параграф 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін.
У своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини неодноразово зазначав, що рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Разом з цим, згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Підсумовуючи все вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та підлягають до часткового задоволення.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частинами 1 та 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, серед інших, і витрати на професійну правничу допомогу.
Судові витрати по даній справі складаються з понесених витрат на правничу допомогу.
Так, у позовній заяві представник позивача вказує на те, що згідно п.2 Додатку до договору про надання правничої допомоги від 17.07.2025 за №2025/07-11 вартість послуг становить 8000 гривень.
Факт оплати позивачем вартості послуг в розмірі 4000 гривень підтверджується платіжною інструкцією від 29.07.2025.
Решта суми витрат, згідно додатку до договору буде оплачено протягом трьох дні після винесення судом рішення у даній справі.
Згідно з частинами 1-3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частиною 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до частини 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Згідно частин 5, 6, 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.
Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, потребують дослідження на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Верховний Суд у додатковій постанові від 05.09.2019 по справі № 826/841/17 (провадження № К/9901/5157/19) вказав, що суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, за наявності заперечень іншої сторони, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої постановлено рішення, всі її витрати на правничу допомогу, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документа, витрачений адвокатом час тощо, є неспівмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 по справі №755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
Суд зазначає, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим, а також критерій розумності їх розміру, приймає до уваги конкретні обставини справи.
Крім того Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19.02.2020 по справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказала, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
В контексті викладеного, суд доходить висновку щодо співмірності заявлених до відшкодування витрат на правову допомогу.
Разом з тим, частина 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи те, що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення, то слід стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача 4000,00 грн. витрат на правову допомогу.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 241-246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Позов ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 40108798, вул. Сахарова, 15, м. Івано-Франківськ, 76018) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції України в Івано-Франківській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015, 2016, 2017, 2019, 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 роки.
Зобов'язати Головне управління Національної поліції України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 40108798, вул. Академіка Сахарова, 15, м. Івано-Франківськ, 76018) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 рік - у кількості 14 діб, за 2016 рік - у кількості 14 діб, за 2017 рік - у кількості 14 діб, за 2019 рік - у кількості 14 діб, за 2020 рік - у кількості 14 діб, за 2021 рік - у кількості 14 діб, за 2022 рік - у кількості 14 діб, за 2023 рік - у кількості 14 діб, за 2024 рік - у кількості 14 діб та за 2025 рік - у кількості 14 діб, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 40108798, вул. Сахарова, 15, м. Івано-Франківськ, 76018) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) 4000 (чотири тисячі) гривень 00 копійок витрат на правову допомогу.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя Матуляк Я.П.