02 жовтня 2025 року Справа № 280/5206/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Татаринова Д.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, (65012, м. Одеса, вул. Канатна, 83, ЄДРПОУ 20987385), Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (пр. Соборний, 158-Б, м. Запоріжжя, 69057, ЄДРПОУ 20490012), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, - Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (пр. Соборний, 158-Б, м. Запоріжжя, 69057, ЄДРПОУ 20490012) про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі - відповідач - 1 ), Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - відповідач -2), в якій позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду в Одеській області № 083950025616 від 26 травня 2025 року щодо відмови позивачу у призначенні пенсії за віком;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області повторно розглянути заяву від 19 травня 2025 року ОСОБА_1 та призначити йому з 19 травня 2025 року пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», зарахувавши до його страхового стажу період роботи 03 травня 1993 року по 31 листопада 2001 року в повному обсязі.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області із заявою та відповідними документами про призначення пенсії за віком, яка з урахуванням принципу екстериторіальності передана на розгляд до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області. Однак, у призначенні пенсії йому було відмовлено відповідачем, у зв'язку із відсутністю необхідного страхового стажу відповідно до статті 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", що стало підставою для звернення до суду з цим позовом. З наведених підстав просить позов задовольнити повністю.
Ухвалою судді від 24 червня 2025 року відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами в порядку, визначеному статтею 262 КАС України.
Також, вказаною ухвалою судді залучено у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, - Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - третя особа), а також витребувано у відповідача та третьої особи копії матеріалів звернення позивача із заявою про призначення пенсії за віком.
Відповідачу та третій особі запропоновано у 15-денний строк з дня отримання ухвали надати відзив на позовну заяву.
02 липня 2025 року до суду через особистий кабінет в підсистемі «Електронний суд» від третьої особи до суду надійшли пояснення в обґрунтування яких вказано, що підстави для зарахування до стажу спірного періоду відсутні, зазначено про правомірність оскаржуваного в межах даної справи рішення. Просить відмовити в задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.
Відповідач проти задоволення позову заперечив та вказав, шо позивач звертався до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за віком. За результатами розгляду заяви та долучених до неї документів відмовлено позивачу у призначенні пенсії за віком у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу. Згідно з наданими документами та інформацією з індивідуальних відомостей про застраховану особу страховий стаж позивача на дату звернення становив 26 років 08 місяців 18 днів, що є недостатнім для призначення пенсії за віком. Відповідно до поданих позивачем документів про призначення пенсії за віком до страхового стажу не зараховано період роботи позивача з 03 травня 1993 року по 31 листопада 2001 року, оскільки запис про звільнення з роботи засвідчено печаткою, яка не містить коду ЄДРПОУ, а дані в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного пенсійного страхування відсутні. Враховуючи зазначене, позивача відсутнє право на призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону № 1058 у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу 32 років. В задоволенні позову просить відмовити.
У період з 06 серпня 2025 року по 07 вересня 2025 року суддя перебував у щорічній оплачуваній відпустці.
Розглянувши матеріали справи, судом встановлені наступні обставини.
19 травня 2025 року звернувся до територіального органу пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком відповідно нормам Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09 липня 2003 року.
До заяви позивачем, зокрема додано копію трудової книжки серії НОМЕР_2 , відповідно до якої позивач у період з 03 травня 1993 року по 31 грудня 2001 року працював у якості постачальника на ТОВ «Вектор -Z» (записи 14-15 трудової книжки).
Вищезазначена заява позивача про призначення пенсії за віком передана на розгляд до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком у зв'язку із відсутністю у нього необхідного страхового стажу.
Згідно вказаного рішення вік позивача становить 60 років, страховий стаж позивача складає - 26 років 08 місяців 18 днів
За результатами розгляду документів до страхового стажу позивача не зараховано періоди роботи з 03 травня 1993 року по 31 листопада 2001 року згідно трудової книжки НОМЕР_2 від 17 липня 1981 року, оскільки запис про звільнення посвідчено печаткою без коду ЄДРПОУ, а також в Реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування відсутні відомості про роботу та сплату страхових внесків.
Вважаючи протиправною відмову відповідача щодо призначення пенсії за віком та зарахування до його страхового стажу періодів роботи з 03 травня 1993 року по 31 листопада 2001 року позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує таке.
Закон України від 09 липня 2003 прку №1058-IV “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-IV) визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.
За змістом пункту 1 частини 1 статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
За приписами пункту 1 частини 1 статті 9 Закону №1058-IV в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати, зокрема, пенсія за віком.
Частиною першою статті 24 Закону №1058-IV визначено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом (частина 4 статті 24 Закону № 1058-IV).
Згідно статті 62 Закону України “Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 рок № 1788-XII основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Також, стаття 48 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Відповідні положення містить і постанова Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637, якою затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (надалі - Порядок №637).
Так, пункт 1 постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 “Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній» встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Пунктом 3 Порядку №637 передбачено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. Проте, якщо у трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження наявного трудового стажу приймаються додаткові докази, зазначені у пункті 3 Порядку №637.
Суд зазначає, що на момент заповнення трудової книжки позивача була чинна Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, установах, організаціях, затверджена постановою Держкомпраці СРСР по праці і соціальних питаннях від 20 червня 1974 року №162 (далі - Інструкція №162).
Підпунктом 1.1 Інструкції №162 встановлено, що трудова книжка є основним документом трудової діяльності робочих і службовців.
Згідно підпункту 2.11 Інструкції №162 першу сторінку (титульний аркуш) трудової книжки підписує особа, відповідальна за видачу трудових книжок, і після того ставиться печатка підприємства (або печатка відділу кадрів), на якому вперше заповнювалася трудова книжка. переведення працівника на іншу постійну роботу на тому ж підприємстві оформлюється в такому ж порядку, як і прийом на роботу.
Усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагородження і заохочення вносяться адміністрацією підприємства після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого терміну, а при звільнені - в день звільнень повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження) (пункт 2.3 Інструкції №162).
Пунктом 4.1 Інструкції № 162 передбачено, що при звільненні робітника чи службовця всі записи про роботу, нагородження та заохочення, внесені в трудову книжку за час роботи на даному підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженої ним особи і печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.
Відповідні вимоги щодо заповнення трудових книжок містяться і в Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року №58 (надалі - Інструкція №58).
Положеннями пункту 1 Інструкції №58 трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників підприємств, установ і організацій (надалі підприємств) усіх форм власності, які пропрацювали на них понад 5 днів, включаючи осіб, які є співвласниками (власниками) підприємств, селянських (фермерських) господарств, сезонних і тимчасових працівників, а також позаштатних працівників за умови, що вони підлягають державному соціальному страхуванню.
За змістом пункту 2.4 Інструкції №58 усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження). Записи виконуються арабськими цифрами (число і місяць двозначними).
Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.
Отже, з вищенаведених норм слідує, що позивач не несе відповідальності за заповнення трудової книжки, оскільки записи у його трудову книжку вносяться відповідальним працівником підприємства, а не особисто позивачем, більше того, недоліки її заповнення не є підставою вважати про відсутність трудового стажу позивача за спірний період.
Також слід зазначити, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 року №301 “Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.
З огляду на зазначене, недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, щодо якої такі порушення було вчинено, а отже, й не може впливати на її особисті права.
Крім того, суд зазначає, що трудовим законодавством України не передбачено обов'язку працівника здійснювати контроль за веденням обліку та заповнення роботодавцем, іншими органами трудової книжки, а тому працівник не може нести і негативних наслідків порушення порядку заповнення його трудової книжки.
Працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства Формальні неточності у документах, за загальним правилом, не може бути підставою для органів пенсійного фонду для обмеження особи у реалізації конституційного права на соціальний захист.
Окрім того, на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці. Посилання на неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення позивача її конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсії за віком.
Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 29 березня 2019 року у справі №548/2056/16-а та від 24 травня 2018 року у справі № 490/12392/16-а.
Таким чином, пенсійним органом безпідставно відмовлено у врахуванні періодів трудової діяльності позивача з 03 травня 1993 року по 31 листопада 2001 року, який зазначений у трудовій книжці позивача.
Стосовно неврахування відповідачем періоду роботи позивача з 03 травня 1993 року по 31 листопада 2001 року з підстав відсутності інформації про нарахування заробітної плати та сплати страхових внесків в реєстрі застрахованих осіб, суд зазначає наступне.
Матеріалами справи підтверджується, що у трудовій книжці позивача Серії НОМЕР_2 від 17 липня 1981 року відображено період роботи з 03 травня 1993 року по 31 грудня 2001 року на ТОВ «Вектор -Z».
Відповідно до положень статті 106 Закону № 1058-IV відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи.
Отже, обов'язок по сплаті страхових внесків та відповідальність за несвоєчасну або не в повному обсязі сплату страхових внесків законом покладено на страхувальника.
Суд зазначає, що внаслідок невиконання ТОВ «Вектор -Z» обов'язку по сплаті внесків до Пенсійного фонду України позивач позбавлений соціальної захищеності та пенсійного стажу за час роботи на вказаному підприємстві, що є неприпустимим та таким, що суперечить основним конституційним засадам в сфері соціального захисту.
Несвоєчасна сплата підприємством загальнообов'язкових страхових внесків не повинна порушувати права особи на належне пенсійне забезпечення, оскільки, обов'язок своєчасної сплати страхових внесків до пенсійного фонду та відповідальність за нарахування, утримання та виплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у виді заробітної плати покладені на роботодавця, який виплачує такі доходи на користь платника податку внаслідок чого несвоєчасна сплата єдиного внеску роботодавцем не може позбавляти працівників підприємства права на зарахування періоду роботи працівника до страхового стажу, фактично позбавляючи особу права власності на пенсію в належному розмірі.
Суд зазначає, що відсутність в інформаційній базі системи персоніфікованого обліку даних про сплату страхових внесків для нарахування пенсії не є підставою для позбавлення позивача права на зарахування спірного періоду роботи до страхового стажу.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі №208/6680/16-а (2а/208/245/16). Вказаний висновок узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 березня 2018 року у справі № 208/6680/16-а (2а/208/245/16), від 24 травня 2018 року по справі № 490/12392/16-а адміністративне провадження № К/9901/2310/18. Вказаний висновок узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним також у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 482/434/17 та, відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає застосуванню при розгляді цієї справі.
Відповідно до правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року по справі №755/10947/17, під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію.
17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, та певні протоколи до неї, і ця обставина з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, Закону України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори» свідчить про обов'язковість застосування національними судами України норм Конвенції.
ЄСПЛ у рішенні «Толстой-Мілославскій проти Сполученого Королівства» від 23 червня 1995 року (скарга №18139\91), зазначає, що застосовуваний національний закон повинен відповідати критерію «якості», тобто щоб « він був доступним для всіх осіб, які мають до нього відношення, і досить чітко сформульованим для того, щоб вони могли - користуючись відповідною консультацією, якщо це необхідно, - передбачити ступінь, яка є розумною у сформованій ситуації, тих наслідків, які дана дія може спричинити за собою».
Таким чином, враховуючи те, що підставою для не зарахування періоду роботи позивача 03 травня 1993 року по 31 листопада 2001 року стала відсутність даних про підтвердження сплати внесків, суд вважає, що відповідачем протиправно не зараховано до страхового стажу зазначений період.
Щодо позовної вимоги в частині зобов'язання призначити позивачу пенсію, суд зазначає таке.
Відповідно до частини четвертої статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених статті 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06 вересня 2005 року у справі "Гурепка проти України", заява № 61406/00, пункт 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26 жовтня 2000 року у справі "Кудла проти Польщі", заява № 30210/96, пункт 158) (пункт 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16 серпня 2013 року у справі "Гарнага проти України", заява № 20390/07).
Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Таким чином, обираючи спосіб захисту порушеного права, суд зобов'язаний враховувати положення статті 13 Конвенції стосовно права на ефективний засіб юридичного захисту, під яким слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів (наслідків), дає найбільший ефект, забезпечує поновлення порушеного права та є адекватним наявним обставинам.
У постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18 Верховний Суд сформулював такий висновок: у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання відповідним заявником усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти під час прийняття рішення на власний розсуд.
Суд зазначив, що такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки під час розгляду вимог про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень, але й у випадку розгляду вимог про зобов'язання відповідного суб'єкта вчинити певні дії після скасування його адміністративного акта.
Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 380/12913/21.
У даній справі предметом судового контролю є рішення відповідача, яке обґрунтоване певними мотивами, що перевірені судом на їх відповідність фактичним обставинам справи та нормам законодавства.
Разом з тим, в процесі розгляду справи судом не здійснювалась перевірка виконання позивачем всіх умов, необхідних для прийняття рішення органами пенсійного фонду про призначення йому пенсії за віком.
Відтак, в контексті розгляду цієї справи суд вважає, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача буде зобов'язання повторно розглянути заяву позивача про призначення йому пенсії за віком з урахуванням висновків суду у цій справі, зарахувавши до загального страхового стажу спірний у цій справі період роботи згідно з трудовою книжкою.
За приписами частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із частинами 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги є такими, що підлягають задоволенню.
Суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі (частина 1 статті 143 КАС України).
Згідно із частиною 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
У зв'язку із частковим задоволенням позовних вимог, суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору у сумі 605,60 грн. за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ в Одеській області.
Керуючись статтями 9, 139, 242-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду в Одеській області № 083950025616 від 26 травня 2025 року щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 , для призначення пенсії за віком період роботи з 03 травня 1993 року по 31 листопада 2001 року, відображений у трудовій книжці серії НОМЕР_2 , у зв'язку із чим повторно розглянути подану ОСОБА_1 19 травня 2025 року заяву про призначення пенсії за віком, з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині рішення.
Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України а Одеській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 суму судового збору у розмірі 605,60 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення виготовлено в повному обсязі та підписано 02 жовтня 2025 року.
Суддя Д.В. Татаринов